Київська православна богословська академія

×

Попередження

JUser::_load: неможливо завантажити користувача з id: 64

Милосердний Бог - моя нетлінна надія

В. Олійников, студент 5-го курсу
Київської православної богословської академії,
студент 5-го курсу
Волинського національного університету імені Лесі Українки


                                                 «МИЛОСЕРДНИЙ БОГ – МОЯ НЕТЛІННА НАДІЯ»
                                  Православна духовність Т. Г. Шевченка за спогадами сучасників

У статті на основі спогадів сучасників розглянуто і проаналізовано відношення великого Кобзаря до віри у Бога, що відповідає найважливішим вимогам сучасного усвідомлення українців про їх приналежність до Православної Церкви.
Ключові слова: Біблія, священнослужителі, храм Божий, заповіді Ісуса Христа.

The attitude of Kobzar is considered and analyzed on the basis of flashbacks of contemporaries toward a faith for God which answers the major requirements of modern awareness of Ukrainians about their belonging to Orthodox Church
Keywords: Bible, priests, temple of God, commandments of Jesus.

Відомий візантиніст, академік Ф. І. Успенський наголошував, що «…історія пишеться людьми, які привносять у свої твори національні та політичні почуття і симпатії» [9, 32].
У цих словах хочеться підкреслити два поняття. Перше, що кожна людина може допустити серйозні помилки у зображенні подій історії. Тобто, ігноруючи архівні джерела і приймаючи свої припущення за наукові відкриття, учений може ввести в оману подальші покоління. Друге, що ж таке історія? В. О. Ключевський так писав про історію як науку: «У науковій мові слово «історія» уживається у двоякому сенсі: 1) як рух у часі, процес і 2) як пізнання процесу. Тому все, що здійснюється у часі, має свою історію» [6, 14]. Іншими словами, життя людини – це теж історія. І чим видатніша особистість потрапляє під пильну зацікавленість біографів (істориків), тим більше зустрічаються перекручення, жонглювання фактами.
Судіть самі. Про великого Тараса Григоровича Шевченка єдине що писали однаково – великий Кобзар. А ось далі…
У документі з титулом: «Собраніе матеріаловъ о направленіи различныхъ отраслей русской словесности за послЂднее десятилЂтіе и отечественной журналистики за 1863 и 1864 г. С.-Петербургъ, 1865», надрукованому «…по распоряженію Министра Внутреннихъ ДЂлъ» на сторінках 74 – 77 граф П. И. Капніст, «чиновникъ особыхъ порученій» Міністерства народної просвіти, керівником якого тоді був А. В. Головнін, записав: «…должно упомянуть еще лирика, котораго такъ-называемые нынЂшніе украйнофилы считаютъ (хотя совсЂмъ несправедливо) истолкователемъ ихъ стремленій… въ стихотвореніяхъ Шевченки оживаетъ старая, несчастная исторія Малороссіи съ ея преданіями… судьбЂ угодно было, чтобы лучшій украинскій лирикъ остался, по своей литературной дЂятельности, короннымъ, старымъ украйнофиломъ въ возвышенномъ и благороднЂйшемъ смыслЂ этого слова» [5, 5 – 7].
Комуністичні шанувальники висвітлювали «…революційну непримиренність до експлуататорських класів», показували «…образ поета, як …палкого пропагандиста проти самодержавно-кріпосницького режиму…» [2, 5]. Першим пам’ятником, який більшовики встановили у Петрограді вже у грудні 1917-го, був пам’ятник Кобзарю. І навіть «Заповіт» вони вважали закликом до соціальної революції.
Професор Гарвардського університету Григорій Грабович у своїй книзі «Шевченко, якого не знаємо» писав: «…Шевченко залишається всенаціональним символом… Шевченко – серцевина українського самоототожнення, української духовності…» [4, 11 – 12]. У книзі-альбомі «Вічний як народ. Сторінки до біографії Т. Г. Шевченка» знаходимо буквально наступне: «Для українського народу книгою книг є «Кобзар». Книга любові. Національна Біблія» [3, 184].
Як бачимо, говорити про Т. Г. Шевченка досить складно і неоднозначно. Для одних поет був великим, але незрозумілим, тому що прославляв маловідому Малоросію, інші бачили у творчості Тараса Григоровича революційність, заклик до класової боротьби, «не помічаючи» слів про національну незалежність. Для справжніх українців він завжди є символом української духовності. Це далеко не всі точки зору.
Шевченко здогадувався, що його творчість спотворюватимуть і після смерті. І тому, звертаючись через десятиліття до фальсифікаторів писав:
Вороги! О люті! Люті!
Ви ж украли,
В багно погане заховали
Алмаз мій чистий, дорогий,
Мою колись святую душу. (Січень – квітень 1850, Оренбург) [10, 249].
Але є одне питання, яке є найгострішим, неоднозначним і тому, як для мене, небайдужим.
Метою даної статті є розгляд і аналіз відношення великого Кобзаря до віри у Бога. На основі спогадів сучасників звернемо увагу тільки на факти для того, щоб виключити необ’єктивні оцінки.
Дослідження питання ставлення Т. Г. Шевченка до релігії є особливо актуальним у наш час, коли після років безбожництва велика кількість українців усвідомили свою приналежність до Православної Церкви і бажають знати думку свого Кобзаря по цьому питанню. А ось висвітлення даної сторінки життя великого поета було завжди пристосованим під чиюсь точку зору, тобто необ’єктивним.
Мемуарна Шевченкіана є багатим і цінним джерелом для вивчення життєвого і творчого шляху великого поета України. Після його смерті з’явилися некрологи, біографії, матеріали до біографії, писані О. Афанасьєвим-Чужбинським, О. Лазаревським, Савою (Михайлом) Чалим та ін. Першою спробою підсумувати ці матеріали був біографічний нарис В. Маслова (народний журнал «Грамотей» – М., 1874). Публікувалися також спогади багатьох людей, які знали Шевченка: М. Костомарова, А. Козачковського, І. Тургенєва, М. Микешина, Я. Полонського, В. Шевченка, Ф. Пономарьова та ін. Багато цікавих матеріалів розшукав М. Чалий («Жизнь и произведения Тараса Шевченка (Свод материалов для его биографии). Составил М. К. Чалый». К., 1882). Особливо велику дослідницьку роботу провів О. Кониський («Тарас Шевченко-Грушівський, хроника його життя. Написав Олександр Кониський», т. 1, Львів, 1898).
Тут перераховані (не повністю) спогади сучасників великого поета. Надалі розшукувались нові матеріали, розглядалися в іншому світлі життя, погляди, творчість, соціально-політична діяльність Шевченка.
З числа нині відомих збірників спогадів, які видавалися на Україні у XX ст., виділимо найважливіші. Це «Біографія Т. Г. Шевченка за спогадами сучасників» (К.: Видавництво АН УРСР, 1958), «Спогади про Шевченка» (К.: Держлітвидав України, 1958), «Спогади про Тараса Шевченка» (К.: Дніпро, 1982; на російській мові – 1988).
Оскільки завжди хочеться спиратися на джерела, то розглянемо їх. Але спочатку давайте подумаємо, що ж означає бути православним християнином. Відповідь на це питання можна знайти у Біблії. А як відносився до Писання Т. Г. Шевченко?
Ще у дитинстві маленького Тараса, як і всіх його ровесників, виховували у релігійному дусі. Тому і не дивні спогади В. Н. Репніної про те, що коли вона подарувала Тарасу Григоровичу свою Біблію, «…вона (книга. – О. В.) принесла йому велике задоволення» (з листа 1844 р. до Шарля Ейнара) [2, 60].
Знаходячись у засланні, поет рятувався релігією. От як пише про це Ф. М. Лазаревський: «…я побіг у казарми й насилу розшукав там новопривезеного арештанта. Він лежав долілиць на нарах, заглибившись у читання Біблії» [7, 177]. «Єдина книга, яку Тарас Григорович мав з собою, була слов’янська Біблія…», – згадує О. І. Макшеєв [2, 143]. Для об’єктивності треба додати, що Шевченку з книг було дозволено мати тільки Святе Писання. Але воно приносило йому задоволення. У листах поета того періоду знаходимо властиві віруючому християнинові слова: «Єдина відрада моя у даний час – це Євангеліє. Я читаю його без вивчення, щодня і щогодини»; «Новий Заповіт я читаю з благоговійним трепетом. Молюся Богові й не втрачаю надії»; «Жахлива безнадійність! така жахлива, що одна тільки християнська філософія може боротися з нею» (з листів 1850 р. до В. Н. Репніної); «Віруй! і віра врятує тебе» (з листа 1853 р. до А. О. Козачковського) [11, 51 – 71].
Хіба міг атеїст під час духовних і фізичних страждань у страшному засланні, живучи серед мертвої пустелі у могилі-казармі, не маючи права писати і малювати, читати Святе Письмо і не втрачати надії! Значить відчував Тарас Григорович, що Біблія вміщує насправді значно більше, ніж здається на перший погляд. Із вічно новою чарівністю, із загадковими замовчуваннями тривожила вона уяву поета, у ній шукав і знаходив Шевченко відповіді на необхідні для життя питання.
Отримувати ж спокій душі, посилати молитву за наступні милості до нас від Нього вчать священики. Нам постійно твердили про те, що поет зневажливо відносився до Церкви та її священнослужителів. При цьому читали рядки, які вихоплювали з контексту, і вони тому втрачали смислове навантаження:
Молітесь Богові одному.
Молітесь правді на землі.
А більше на землі нікому
Не поклонітесь; все брехня –
Попи й царі… («Неофіти», 8 декабря 1857, Нижній Новгород) [10, 258].
А ось що пише у своїх спогадах В. Г. Шевченко: «При поїздці в Кирилівку Тараса запросив до себе в гості старий священик [Григорій Кошиця]… Тарас сидів все з старим панотцем і розпитував про своїх старих товаришів…» [2, 78]. Про отця Григорія, у якого Тарас жив у дитинстві, можна дізнатися від П. Г. Лебединцева: «Гадаємо, що в домі о. Григорія Тараса Григоровича не кривдили, бо о. Григорій був людиною заможною… а дружина його була дуже славна жінка…» [7, 38.]
У той час, коли Шевченко знаходився у Черкасах «…навколо Тараса Григоровича групувався невеличкий гурток його друзів та прихильників, що складали його оточення. У склад гуртка входили: …священик соборної парафії Петро Марковський, діакон троїцької парафії Микола Шпак, …Юхим Дем’янович Боковня, титар Троїцької церкви…» (за спогадами М. В. Слюсаренка) [2, 255].
Значить, Шевченко ставився нешанобливо не до всіх священиків, а бачив, що і в цьому середовищі зустрічалися як випадкові люди, так і справжні служителі Церкви. Так влаштована пам’ять людини. Наприклад, знаючи, що в Ісуса Христа було дванадцять апостолів, не кожен пам’ятає одинадцять з них по іменах, про їх подвиги в ім’я Церкви, про те як вони закінчили свій життєвий шлях. А ось про Юду Іскаріота знають усі, не замислюючись, що він був лише виключенням. І ще, не переказуючи історії Церкви, нагадаю лише про те, що у Російському Православ’ї того часу панувало неуцтво, священнослужителі не завжди відповідали своєму високому призначенню, не належно виконували церковні відправи. І саме українське духовенство (переважно вихованці Києво-Могилянської академії) мали великий вплив на церковне життя Росії. І цілком природно, що «…Тарас Шевченко, беззавітно вірячи в Бога і будучи українським православним християнином, мав доволі критичний погляд на морально-етичні й обрядові аспекти православ’я російського» [8, 37].
Отже, ми розглянули питання про священиків. Яке ж місце у житті Кобзаря займав сам храм Божий?
Із спогадів М. Савичева, Бр. Залеського, а також з листів Т. Шевченка до В. Репніної дізнаємося про те, що Тарас Григорович, знаходячись у Новопетрівській фортеці, хотів «…написати масляними фарбами, безкоштовно, образ воскресіння Христова для місцевої церкви» [2, 175; 11, 55]. Також у цей період Шевченко намагався ліпити. ««Христос у терновій короні» та «Іван Хреститель» були дві невеличкі овальні плоскорізьби…», – про такі твори згадує Бр. Залеський. «Ісус Христос, що сидить на табуреті у терновому вінці, мучений євреями», – уточнює опис однієї з робіт Є. Косарєв [2, 182 – 183].
Бажання написати ікону, виліпити Христа народжується далеко не у кожного. Для цього потрібна чиста душа. Щоб творити святий образ, іконописцю треба декілька днів постити, потім брати благословення у священика і лише після цього, вдягаючи чистий одяг, приступати до роботи. У Православ’ї іконі належить значне місце, де вона ніколи не мислилася лише як твір мистецтва. Ікона допомагає пізнати істину. Це своєрідне вікно у духовний світ, тому вона має особливу мову, де кожен знак – символ. Таким чином, написати ікону може тільки духовна людина з допомогою Святого Духа, Який надихає на творчість не всіх.
«Навесні 1860 року Шевченко і Костомаров як звичайно зустрічали у нас паску, останню в житті Шевченка…» – пише К. Ф. Юнге. «За чашкою кави Тарас Григорович…» почав говорити «…про свою милу батьківщину… про київські кручі, і золотоглаві монастирі: «От би де нам пожити з вами, от де померти б!»» [7, с. 283]. Тобто, великий Кобзар визнавав, що церкви, монастирі допомагають у духовних потребах, у стінах обителей можливо знайти поміч, відраду й утіху.
Продовжуючи читати спогади К. Ф. Юнге, знайдемо наступні слова поета: «Я такий щасливий тепер, що сповна винагороджений за всі мої страждання і всім простив» [7, с. 283].
Ці слова були дійсно прощальними. Звістка про його смерть уразила всіх, як удар блискавки. Тіло Шевченка за християнським звичаєм три дні лежало у церкві Академії художніх мистецтв, там була відслужена панахида по покійному (за спогадами М. І. Костомарова, О. Я. Кониського) [2, 321 – 333]. Значить Тарас Григорович не був проти відпускної молитви. Тобто він нікому не заповідав, на відміну від атеїстів, і навіть не уявляв іншого (ніж християнського) розставання із земним життям. На похоронах Кобзаря було дуже багато людей, які любили його, і яких любив він.
І ось ми підійшли до однієї із заповідей Ісуса Христа.
Про те, що Т. Г. Шевченко любив не тільки близьких своїх, а й усіх людей, які навіть ображали його, чинили кривду, говорять усі біографи без виключення. У центрі уваги поета завжди була людина, котра перебувала у боротьбі за високий сенс життя. Філософське мислення поета характеризується намаганням осягнути у загальному особисте, вписати інтимні людські переживання у надзвичайну картину світу, створеного з великої любові Божої. І саме серце Кобзаря було сповнене великою Його любов’ю, що спричинила екзистенційне вболівання за горе людей і горе Батьківщини як особисте, власне.
По приїзді Шевченка до Ніжина, він розповів О. С. Афанасьєву-Чужбинському про незнайомого юнкера, який програв казенні гроші та просив їх позичити, що Тарас Григорович по доброті душевній і зробив. Поет завжди мав дрібну монету для подання милостині. Співчуття до злиднів і горя інших приводило його іноді до найнаївніших сцен. «Правда, після нахабного обману, коли він позбувався останніх грошей, він сердився і давав слово бути обачнішим; але яке-небудь нове жебрання, спритно скорчена міна, жалібний голос – і Тарас не витримував… «Я й сам знаю, – відповідав він, – та нехай лучче тричі одурять мене, а все-таки учетверте подам тому, хто справді не бачив, може, шматка хліба»» [7, 98]. Це явище щирої турботи про людей, не дивлячись на їхню холодність, ворожість, неуцтво. Це не наївність чи сліпота, а усвідомлений акт волі, що підіймає людину над природними егоцентричними емоціями до вищого рівня розуміння та інсайту. Це справжня доброзичливість, яка є основою справжньої духовності. А без неї у світі не існувало б ані справедливості, ані етичних норм.
Про благоговійне ставлення Кобзаря до жінки, матері відомо, здається, всім. Матір і дитя для Тараса Григоровича – святі. Він оспівує, возвеличує «пренепорочную, святую» жінку-матір і дитя:
У нашім раї на землі
Нічого кращого немає,
Як тая матір молодая
З своїм дитяточком малим. (Січень – квітень 1849, Раїм) [10, 234].
Ці рядки є й досі сучасними, бо Шевченко відображає у них моральні цінності нашого народу. Українці завжди з пошаною ставилися до матері. Матір’ю ми називаємо і свою рідну землю – Україну. Для поета вона – центр його духовного Всесвіту, свята всіх святих. Поезія «Розрита могила» розпочинається запитальною інвективою:
Світе тихий, краю милий,
Моя Україно,
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш? (9 октября 1843, Березень) [10, 100].
У глибини майбутнього слав Кобзар свої непохитні заповіти синам рідної землі, і серед цих заповітів перший і останній:

Свою Україну любіть,
Любіть її... Во время люте,
В остатню тяжкую минуту
За неї Господа моліть. (19 – 30 травня 1847, Петербург) [10, 166].
Шевченко для України – порятунок. Ніколи українець не забуде свою мову, якщо читатиме «Кобзар», адже це криниця ідей і неймовірної сили, виплеск сутнісних для українця переживань.
Отже, Шевченко всім своїм життям, своєю творчістю показав, що таке любов, основана на доброзичливості. Ця любов означає бажання людям добра, незалежно від того, як вони ставляться до нас чи діють. Адже саме це і заповідав Ісус Христос. Любов до Бога і ненависть до ближнього – речі несумісні: «Хто говорить, що він у світлі, а ненавидить брата свого, той ще в темряві» (1 Ін. 2:9) [1, 1272]. Це говорить про православну духовність Шевченка. Духовною є та людина, яка свідчить про Святого Духа усередині свого серця. Саме через серце шукав поет спілкування з Богом, осягнення світу, оскільки така воля Божа:
То серце по волі з Богом розмовля,
То серце щебече Господнюю славу. («Перебендя», 1839, С.-Петербург) [10, 32].
Ота розмова з Богом і є головним мотивом творчості Шевченка, спів серця про славу Господню – його заповідь. Ось головний секрет творчості Тараса Григоровича: внутрішня, глибинна побожність, як суттєва риса ментальності українського народу. Вона надихала життєдайною любов’ю поета:
Боже милий! Як хочеться жити,
І любити Твою правду,
І весь світ обняти! (Вересень – початок жовтня 1849, Раїм) [10, 239].
З вищесказаного витікає, що все своє життя Тарас Григорович Шевченко був послідовним і незмінним у своїй православній вірі. Митрополит Іларіон (Огієнко), який у своїх 17 статтях ґрунтовно проаналізувавши суть поетової віри, включно з аналізом контроверсійних запитань до Бога й висловлювань про Бога, дійшов до висновку (у статті «Поет у безнадії та розпачу»), що «Бог для Шевченка – Батько, і то Батько рідний. І він до Нього всякі претензії несе й скеровує, як люблячий син до Батька. Ці Шевченкові звернення часто, власне, синівські, хоч і подратовані, хоч і неспокійні, але завжди оправдані тяжкою дійсністю...» [8, 38].

Література
1. Біблія: Книги Священного Писання Старого та Нового Завіту: В українському перекладі з паралельними місцями та додатками: Пер. Патріарха Філарета (Денисенко). – К.: Видання Київської Патріархії Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2007. – 1415 с. 2. Біографія Т. Г. Шевченка за спогадами сучасників / Упоряд. В. Х. Косян (головн. упор.), Л. А. Вікторов, А. І. Костенко та інш. – К.: Видавництво Академії наук Української РСР, 1958. – 438 с. 3. Вічний як народ: Сторінки до біографії Т. Г. Шевченка: Навч. посібник / Авт. – упорядник О. І. Рудченко, Н. Б. Петренко. – К.: Либідь, 1998. – 272 с. 4. Грабович Г. Шевченко, якого не знаємо. – К.: Критика, 2000. – 320 с.: іл. 5. Єфремов С. Офіціяльна Російська критика на Шевченка з 1865 р. – Інститут історії України НАН України. – Номер у каталозі бібілотеки 9УI Є-92. – 10 с. 6. Ключевский В. О. Сочинения: В 8 т. – М.: Госполитиздат, 1956 – 1959. – Т.1, Ч. 1. Курс русской истории, 1956. – 427 с. 7. Спогади про Тараса Шевченка / Упоряд. і приміт. В. С. Бородіна і М. М. Павлюка; передм. В. Є. Шубравського. – К.: Дніпро, 1982. – 547 с.: іл. 8. Степовик Д. Тарас Шевченко і українське православ’я // Народна творчість та етнографія, 2004. – №3. – С. 36 – 45. 9. Успенский Ф. И. История Византийской империи / Сост. Т. В. Пальчикова: В 3-х т. – М.: Мысль, 1999. – Т. I. – 827 с. – (Из истории великих империй). 10. Шевченко Т. Г. Кобзар / Передм. П. Мовчана; Приміт. Є. Нахліка. – К.: Просвіта, 2008. – 352 с. 11. Шевченко Т. Повне зібрання творів: У 12 т. / Редкол.: М. Г. Жулинський (голова) та ін. – К.: Наук. думка, 2001 – 2003. – Т. 6: Листи. Дарчі та власницькі написи. Документи, складені Т. Шевченком або за його участю, 2003. – 632 с: портр.


Подано у друк:
у збірник «Шевченкознавчі студії» (ВАКівське видання) за результатами Всеукраїнської науково-практичної конференції, присвяченої творчості Т. Г. Шевченка (Київський національний університет імені Тараса Шевченка).

© Київська православна богословська академія: офіційний сайт провідного закладу вищої духовної освіти України