Київська православна богословська академія

×

Попередження

JUser::_load: неможливо завантажити користувача з id: 64

Тайна беззаконня

Володимир Андрейків,
студент 5-го курсу КПБА
naslidkiМи часто чуємо з уст віруючих слова «гріх», «грішити», «грішник», проте не замислюємося про істинне значення цих слів. Коли ми чуємо слова «смерть», «катастрофа», «невиліковна хвороба» та інші тривожні фрази, якими повідомляють про лихо, ми приходимо в активне занепокоєння, на відміну від пасивного сприйняття спільнокореневих зі словом «гріх» слів. Думається, що це відбувається від неправильного розуміння смислу та реальності, яку позначає це саме слово. Говорячи про гріх, Церква відкриває перед нами причину зла та страждання у світі: чому хворіють та помирають невинні діти, чому вся історія людства, яке безперестанку шукає щастя, заплямована війнами, вбивствами та іншим злом, що з розвитком науково-технічного прогресу не зменшується, а, навпаки, зростає; чому ми хворіємо, страждаємо та помираємо?  То що ж таке гріх? Про що йдеться, коли Церква говорить про гріх?
Гріх є беззаконня (1 Ін.3:4). Визначення гріха апостолом Іоанном є визначенням глибоко онтологічним, а не метафоричним. Було б вкрай помилковим тлумачити це слово юридично. Гріх є беззаконня, спотворення закону, тобто порядку, даного творінню Господом, того внутрішнього устрою всього творіння, яким воно живе, тієї премудрості, в якій сенс світу.
Що ж це за закон, яким все стоїть? Бог є Законом і Творцем  всього існуючого, бо все Ним стоїть, для Нього і в Ньому (Діян. 17: 28). Бог християнства – це не самозамкнена монада, а Бог-Трійця – Отець, Син і Святий Дух. У житті Церкви Бог виявляє Себе підвалиною буття, особистісного, вічного життя. Особистісний спосіб Його існування конституює буття: Бог, як Особистість, є іпостась буття, тобто спосіб існування всього. Священне Писання говорить, що Бог є Любов (1 Ін. 4:16). Це означає, що кожне із Лиць Трійці живе не для Себе Самого, але віддає Себе іншим іпостасям, так, що всі Три перебувають у любові Одне з Одним. Життя Божественних Лиць є взаємопроникненням іпостасей, так що життя Одного стає життям Іншого. Закон існування особистості ототожнюється із самовіддачею, самозреченням, применшенням себе самого до кінця заради життя іншого. Отже, принцип існування всього тварного є принцип особистості. Людина створена за образом Бога-Трійці – є особистістю, покликаною у своєму житті реалізувати троїчний спосіб буття. Все творіння за посередництвом людини покликане увійти в абсолютне єднання з Богом, досягнути обоження свого єства, тобто увійти в Божественне життя, в саме життя Пресвятої Трійці і стати причасниками Божественного єства (2 Пет. 1: 4).
Тільки особистість і тільки в акті свободи здатна реалізувати своє життя як любов. Якщо особистості відмовляються від наслідування Божественного образу буття і вибирають інший шлях, то їхнє існування не досягає своєї мети, тобто повноти життя в Бозі. Падіння починається з вільного вирішення людини відмовитися від особистого спілкування з Богом, обмежитись автономністю та самодостатністю власної природи, утверджуючи себе без  ставлення до іншого – до Бога та всього творіння. Отже корінь і джерело будь-якого зла – гордість, егоїзм, самість.
Гріх – це промах, невлучення в ціль, поразка, поразка щодо існування й життя, якої зазнає особистість у реалізації свого призначення. Ця поразка в будь-якому разі трансформує природу, адже спотворює і руйнує її. Саме цієї поразки зазнала людина, коли обрала шлях самообоження, а відтак шлях смерті. Внаслідок першого гріха праотців у природі відбувся незворотний процес розпаду і тління природи, кінцем якого є смерть.
Гріх це завжди розірвання єдності: людини з Богом, людини з людиною та в самій природі людини.
«Незнання закону не звільняє від відповідальності», – стверджують юристи. Так само і в житті кожної людини: незнання фізичних та духовних законів не звільняє від наслідків (ран) при порушенні їх. Дитина і доросла людина дотикаються до розпеченого заліза і, незважаючи на знання чи не знання, в обох будуть опіки. Отже, чи знаю я, чи не знаю, хочу чи не хочу – закони існують незалежно від мене. Якщо всіх фізичних законів знати не обов’язково, то духовні закони мають знати всі, тому що порушити їх можуть кожної миті, на відміну від фізичних. Осудження, гнів, заздрість – це все в нас перебуває.
Коли Церква говорить: «Не гріши», тим самим вона говорить: «Людино, вчиняючи гріх, ти собі нашкодиш, ти себе пораниш, завдаси рани своїй природі, скалічиш її».
Коли Священне Писання говорить про Боже покарання, то воно завжди вказує на наслідки того чи іншого гріха, за який, мовою Біблії, «карає Бог». Бог нікого не карає, ми самі себе засуджуємо на страждання, чинячи беззаконня. Євангельські заповіді – це не збірка юридичних постанов чи заборон, зовні нав’язаних людині; це природні закони життя всього сущого.
Ми повинні розрізняти між собою три типи гріха: особистий, родовий та первородний. Особистий гріх, тобто той, який здійснює кожна людина, порушуючи голос совісті, голос розуму, голос Закону Божого.
Поняття родового гріха має дуже велике значення  для розуміння питання спасіння та для оцінки нашого життя загалом.
Родовий гріх – це не той гріх, за який ми несемо відповідальність, це не гріх, в якому людина винна. Ні, це та хвороба морального порядку, хвороба, якою карається людина, або точніше, з якою народжується людина, але джерелом якої є не вона сама, а її батьки, її пращури. Що ж конкретно є джерелом цієї хвороби? Як правило, а може, це тільки так і є, наявні якісь серйозні моральні злочини.
Виявляється, важкі гріхи або ті, які називаються смертними гріхами, вони справляють потужну дію на душу і тіло людини.
Мусимо пам’ятати, що людина – це одна істота в єдності своїй, хоч ми й розділяємо її  на душу і тіло. Насправді, людина – це єдина істота і тому смертний гріх, проводячи дуже сильну дію на совість людини, на душу, накладає відбиток  на всю істоту людини, зокрема на її спадковість. Отже, саме у такий спосіб ми отримуємо страшний наслідок.
Злочин родоначальника завдає такої рани, яка передається впродовж існування кількох поколінь. Коли Біблія говорить про те, що гріх отця позначається до третього-четвертого роду, можна вважати, що особливо сильна дія цієї рани, яку проводить людина своїм злочином і яка передається з покоління в покоління, впливає на подальші покоління, особливо є відчутною у цих перших трьох-чотирьох поколіннях. Як іноді рана не заживає у нас протягом якогось часу, так і ця рана особливо дієва у цьому проміжку часу. І це є родовий гріх. Про те, що це не є богословська абстракція, а є реальність нашого життя, кожен може в цьому переконатися.
На багатьох дітях ми прямо помічаємо яскраво виражені пристрасті, хвороби. Дитина ще нічого не розуміє, а в неї уже ці пристрасті, тобто симптоми хвороби, проявляються на повну силу. Вона за це не несе відповідальності. Отже, родовий гріх, хоча ми іменуємо його гріхом, насправді це хвороба, це не особистий акт людини, а хвороба, успадкована нею. Проте ця хвороба не вічна, тобто вона особливо діє на три-чотири покоління, і може бути вилікуваною правильним життям. Якщо упродовж життя цих поколінь, знайдуться люди, які протистоять хворобі, долають її в собі, і зрештою перемагають, то припиняється цей родовий гріх. З наведеного випливає дуже важливий духовний закон, про який слід не лише знати всім людям, а й буквально проповідувати його: батьки бійтеся гріха, якщо ви дійсно любите своїх дітей! Не думайте про те, що ваше життя не має ніякого значення для ваших дітей. Не думайте про це і не мрійте. Усі наші злочини і наші гріхи відбиваються на наших дітях. Тож коли сьогодні часто-густо запитують: «Що нам робити з нашими дітьми?» Відповідь завжди доводитися давати однозначну: «Подумаймо спочатку, що робити з батьками і матерями, тобто із самими собою, тоді дізнаємося, що робити з дітьми».
У деяких родах і навіть племенах певні пристрасті позначаються з особливо великою силою, тому так і залишився в історії рід каїнітів, розбійницькі роди, злодійські династії та інші. Там з особливою силою діє моральна хвороба. Тож цим людям потрібно поспівчувати, ми їх засуджуємо, говоримо про них: «Негідники, злочинці...» Не спішімо засуджувати їх. Подумаймо спочатку, від кого вони походять, в якому середовищі вони виховувалися. Жаліти належить хворих людей, а не засуджувати, і по можливості – допомогти.
І третя категорія, так званий первородний гріх. Це питання для нас має особливо велике значення, оскільки воно пов'язане безпосередньо з розумінням того, що зробив Христос для людства. Щодо цього існують різні думки, і вони для нас являють собою дуже велику значущість, адже неправильне розуміння питання приведе нас до неправильного розуміння суті подвигу Христа. Що таке первородний гріх? Розрізняють два поняття: є гріх праотців, тобто, гріх як дія всупереч волі Божій, той особистий гріх, який вчинили родоначальники людства, – це їхній особистий гріх, за який вони несуть відповідальність. Первородний же гріх – це ті наслідки, які виникли внаслідок особистого гріха.
Це ушкодження нашої людської природи, спотворення властивостей, наші добрі за своєю природою властивості, виявилися глибоко спотвореними, гнів на зло перетворився у гнів на людину. Заздрість, тобто прагнення до святині, заздрість як добре відчуття прагнення до ідеалу, перетворилося на зле відчуття стосовно того, у кого щось краще, ніж у мене. Ось це і є спотворення наших добрих властивостей, а далі «розщеплювання» єдиної людської істоти на протиборчі один одному розум, серце, як орган чуття і тіло. Це привело людину і людство до стану, коли ми всі зітхаємо і бідкаємось, як би  нам трохи краще влаштувати, щоб поліпшити життя людства. І все оглядаємось один на одного, забуваючи подивитися на себе. Історія людства та й особисте життя кожної людини свідчать про те, що дійсно ми постійно хибимо і проти свого розуму, і проти своєї розумності, і проти всього свого життя. Історія веде нас в якусь страшну невідомість, і щодалі живемо, тим гірше стає.
Отже, первородний гріх – це той гріх, що не є гріхом, в якому винна кожна людина, ніхто в ньому не винен, окрім Адама і Єви звичайно, однак це не дуже втішає. Від того, що людина, скажімо, народилася горбатою або сліпою (і невинною в цьому!), це її не дуже потішить, вона, все-таки, вважала б за ліпше  бути здоровою і зрячою. Так і те, що ми перебуваємо в такому стані, коли розум говорить: «потрібно чинити ось так», а серце вабить до абсолютно протилежного, а тіло взагалі не хоче зважати ні на розум, ані на серце, то від цього радості ніякої немає, і від цього людина вся роздроблена. А звідси починається хаос усього її життя – і особистого, і сімейного, і суспільного, і державного тощо. Ось що таке первородний гріх – ушкодження природи, зцілити яку людина своїми силами неспроможна.
Гріх – це завжди випадіння з Божественного  потоку життя в царину смерті. Гріх стає для людини розмитим морем розбещеності, сліпоти, безвідповідальності, нещирості, нецілісності. Суть гріха полягає в тому, що людина, якій дано можливість «ходити у світлі» і перебувати у вогні (пор. Лк.12:49), не ходить у світлі, а поринає в морок і тінь смертну.
При морально-релігійному відчутті такої гостроти і послідовності неодмінно виявиться, що гріха в людському житті більше, ніж світла і вогню, що світло і вогонь лине зверху, а не знизу, що людина тяжіє через бажання та пристрасть  до темряви, мороку, навіть насолоджуватися ними, і що простувати легким шляхом вниз через широкі ворота властиво людській природі, бо шлях вгору, через вузькі ворота, важкий та скорботний.
Але цим релігійне сприйняття гріха не вичерпується. Річ у тім, що людина цілісної релігійності схильна відчувати і споглядати кожний свій гріх (і будь-який гріх) як свою вину. Розглядаючи гріхи інших, підходячи до них з духовною обережністю і сердечною добротою, така людина готова визнати, що в людині є гріх спадковий (родовий), який важко зарахувати їй і чи їй єдиній.
Тобто є гріх природній (первородний), зумовлений її земним способом існування, – тілесно-матеріальним, суб’єктивно-індувідуальним, інстинктивно-егоїстичним, еротично-пристрасним, – духовне подолання якого кожному з нас задано, але нікому із нас не дається легко і швидко. Є гріх мимовільний, гріх пасивності (неробства), гріх безпорадності і невміння, гріх необережності, забуття, упущення, лінивства. Тому для людини з живою совістю зрозуміло, що  кожний гріх кожної людини являє собою єдине своєрідне неповторне поєднання душевних труднощів, невдач і падінь.
Тому людські гріхи не можна звести до каталогу дозволених, недозволених, напів-дозволених, простимих і напів-простимих, які, всупереч всякій християнській совісті, пропонуються в моральних теологіях єзуїтів. Тим паче вони  не можуть бути покриті, ні викуплені ні заднім числом, ні за рахунок майбутнього – за допомогою матеріальних пожертв на користь церкви (католицьких індульгенцій, або сучасної споживацької свідомості християн: куди поїхати, кому і яку свічку поставити, куди пожертвувати гроші, як змінитися зовнішньо, а не змінитися внутрішньо, по-суті самому...).
Гріх простити неможливо, гріх можна тільки зцілити!
Гріх у самій своїй суті долається, виправляється і зціляється тільки духовно: духовним очищенням і поверненням у потік Божественного життя.
Духовний ріст людини  вимагає не самовиправдання а самоосудження.
Від кожної провини веде нитка в глибину людського інстинкту,  порухи людської природи. Жодна провина не є  випадковим станом, який миттєво виник. Навпаки, душа людини є живий організм, в якому  немає випадковостей або ізольованих подій. Всяке падіння людини, всякий гріх має свою історію в особистому житті людини і свої корені  в первородному гріху. Визнати свою провину і з покаянням оплакати її не означає  знайти ті душевні рани (можуть бути рани дитинства), в яких зародився лихий вчинок, і тим більше не означає зцілити їх, знесилити їх руйнівну і розпалюючи силу, й оздоровити корені свого інстинкту. Дійсне очищення не звершується одним бодай і щирим поривом до добра, до Бога; воно потребує всього життя до останнього подиху.
Великі аскети і добротолюбці православ’я знали це і так чинили. Одним із таких прикладів є Сисой Великий, який на смертному одрі просяявши, як сонце, нетварним світлом благодаті, молився, щоб Бог дав йому ще час для покаяння, початок якого, за його словами, він ще не поклав.
Ми можемо піти далі, відкрити більші глибини людського життя. Ми всі становимо один організм. Ми тримаємось один за одного, ми тримаємо один одного – і валимо один одного. Немає відірваних чи ізольованих людей, незважаючи на всю душевну,  духовну   самотність. Від байдужості одного байдужіє весь світ, розпусна людина розбещує всіх; всякий переступ постає на весь всесвіт і передається у всі кінці; всяка особиста фальш і злоба зводить наклеп на увесь світ і руйнує любов  у всьому всесвіті.
Для того, щоб наша природа почала жити за своїм призначенням, слід покласти край її бунтівності (бунту), вкоріненій у самій біологічній іпостасі, індивідуальності – у природній волі та у неусвідомленому бажанні, інстинкті, в статевій енергії і сліпому прагненні до самозбереження.
Здолати власну природу неможливо. Людина прагне приборкати бунт свого єства, але здійснити це приборкання лише власним зусиллям вона не спроможна. Людина не здатна самотужки перестати бути тим, чим вона є від природи, як мовиться: «себе за волосся з болота не витягнеш».
Людина, яка споглядає всяку духовну недосконалість як гріх, і всякий гріх як провину, і в довершення  переживає загальнолюдську вину у всьому і за всіх, підтвердить, що гріх веде до страждання, і що в цій властивості гріха закладене його подолання. Випавши через переступ з потоку Божественного життя, людина почала існувати у протиприродному як у природному, нормальному стані. Гріх веде до страждання, яке, у свою чергу, має навчити людину духовності та самопізнанню. Страждання дається людині для її  очищення, його корінь і джерело – у способі життя, що корениться у природі, пристрасному, тяжіючому до самоутвердження, самолюбства, самодогоджання.
Недосконалий спосіб життя вводить нас у гріх і веде нас до страждання. Наше завдання полягає в тому, щоб не уникати страждань, а приймати їх із вдячністю і долати гріховність нашого єства. Усі святі отці говорять про цілющу дію страждань, які випадають на долю кожної людини, це милість Божа, ласка, ліки...
Пізнання своєї ушкодженої природи і є основою покаяння, основа повернення до Христа, до здорової природи, зціленої в іпостасі Христа. У Церкві, у таїнстві євхаристії подається Тіло і Кров Христові, очищена і зцілена від гріха природа, якою, причащаючись, ми зцілюємо, лікуємо скалічену гріхом природу. Пізнання, яке людина отримує через страждання дає людині зрозуміти, що своїми силами вона не може зцілити ураженої гріхом природи, і тому приходить до Христа – останньої, єдиної надії, і саме там народжується християнство, де є потреба у Христі – Лікарі і Спасителеві.
Християни мають дотримуватися активної життєвої позиції, яка проявляється у збереженні всього того, що заповідав їм Христос, аби ревним виконанням заповідей пізнавати свою неміч, убогість і стати здатними прийняти в дусі смирення, животворчу і зціляючу Божественну благодать.
Отже,  наше завдання полягає в тому, щоб не співпадати з нашою ушкодженою гріхом природою і не ототожнюватися з нею. Людина як особистість завжди неіманентна до природи, яку вона іпостазує. Це тайна іпостасного життя, тайна Образу Божого в людині. Тому завдання людини, яка йде до спасіння, зректися власної волі  своєї природи, ураженої на рівні інстинктів, і прийняти волю Божу. Вся аскеза спрямована на те, щоб замінити свою гріховну волю, волею Божою. Але не аскеза зціляє природу. Це лише виявлення нашого бажання зцілитися, що є необхідною умовою, але недостатньою. Покаяння не виводить із природного стану, а лише припиняє гріхи. Лікується уражена гріхом природа тільки в Церкві у таїнстві Причастя Тіла і Крові Господа Ісуса Христа, причасті природи зціленої і преображеної Богом у Божественній іпостасі Слова.
P.S. Ніколи не забуваймо, не випускаймо з уваги принцип всього аскетичного подвигу, який ми приймаємо на себе, щоб сказати: « Дякую Богові всім своїм єством за все, що Він дарував нам». А це діяння, яким усі небожителі стяжали Царство Боже, відкрите преподобному Силуану Богом звучить: «Тримай ум твій у пеклі (від бачення своїх гріхів незліченної кількості) і не впадай у відчай (а надійся на Господа, який пекло зруйнував)». Розбійник засудив себе до пекла, але за надію на Бога першим увійшов у Рай…