Київська православна богословська академія

×

Попередження

JUser::_load: неможливо завантажити користувача з id: 64

Виступ Преосвященного Епіфанія, Ректора КПБА на парламентських слуханнях "Українці в світі"

Величними та славними подіями й постатями ознаменована історія Православної Христової Церкви в Україні. Сприйнявши перші зерна Христової науки ще в часи святого апостола Андрія Первозванного та святих рівноапостольних братів Кирила і Мефодія, вона впродовж багатьох віків жила і розвивалася під впливом різноманітних релігійних, політичних та громадських умов та обставин. Значними постатями в початковий період історії Українського Православ’я були князь Аскольд (у святому хрещенні – Миколай) та рівноапостольна княгиня Ольга, які підтримували дипломатичні відносини з християнськими державами тогочасного світу, найрозвиненішою серед яких була Візантійська імперія. Князя Аскольда та рівноапостольну княгиню Ольгу митрополит Сильвестр Косів у своєму «Патериконі» називає хрестителями Русі, які впроваджували християнство до офіційного хрещення при св. рівноапостольному князеві Володимирі Великому.
Святий рівноапостольний князь Володимир – справді велична постать в нашій історії: справа, ним звершена, має вічне значення не тільки для нашого народу, але і для всієї християнської Європи, з якою Київська Русь вже тоді перебувала в тісному спілкуванні. Велич його християнського та державного подвигу оцінили вже його сучасники. Про це яскраво свідчать два похвальних слова просвітителю Русі, які дійшли до нас із цієї давньої епохи. Перше із них належить відомому русичу митрополиту Київському святителю Іларіону, друге належить менш здібному письменнику – преподобному Якову Мниху, який також возвеличує велику справу святого Володимира.

Християнство стало для святого Володимира джерелом духовного світла, що освітило не тільки його серце, але і розум. Любов до книги та виданий ним наказ «поимати у нарочитое чади и даяти на учение книжное» священикам, які повинні були скористатися школою для утвердження новопросвічених людей у вірі, зробило його істинним батьком нашої просвіти і тим, хто поклав основи всієї нашої духовної культури, яка в своєму зародку була глибоко напоєна духом Православ’я.

Перші українські святі, що засяяли в Київській Русі-Україні після святого хрещення 988 року, були синами св. рівноапостольного князя Володимира Великого, які стали першими мучениками і страстотерпцями землі Української. Це св. князі Борис і Гліб, яких вбив рідний брат Святополк Окаянний. Ці перші святі стали покровителями миру і спокою в наших землях, яких так бракувало в часи князівських міжусобиць. Питання миру та єдності в Україні є актуальним і в наші дні. Тому таким важливим є відновлення нашої церковної, історичної та національної пам'яті.

Дуже рано на київських горах оселяються ченці-подвижники, з’являються перші монастирі. Глибока віра і любов надихали і печерську братію на самовіддане аскетичне життя. Цей подвиг описали у своїх посланнях єп. Владимиро-Суздальський Симон (+ 1226) та ігумен Полікарп. Пізніше, добавивши до цих творінь певні початкові відомості з «Повісті минулих літ» преп. Нестора, було сформовано «Патерик Печерський», в якому можна прочитати про таких подвижників благочестя, як преподобних Агапіта (+1095), Авраамія, Анатолія, Афанасія затворника (+ 1176), Василія, Варлаама, Григорія іконописця (+ 1105), архімандрита Ігнатія (1380 – 1438), Іллю Муромця, Ісаю, Прохора Лободника (+ 1107), Спиридона і Никодима просфорників, Федора (+ 1098), Нестора Літописця (1002 – 1088) та багатьох інших. Багато Лаврських преподобних ставали архіпастирями Церкви. Наприклад, вже згадуваний єпископ Симон, єп. Лаврентій, єп. Новгородський Микита (+1108) та ін. Засновники Печерської обителі преподобні Антоній і Феодосій, з усіма знаними та невідомими церковній історії подвижниками, завжди будуть залишатися прикладом істинного чернечого подвигу.

Після смерті св. Володимира (1015) і міжусобної боротьби його синів великим князем став св. Ярослав Мудрий (1015 – 1054). Стрімкий зріст Руси-України викликав щире здивування сусідів і бажання заручитися підтримкою нової могутньої та просвіченої держави. Це прекрасно ілюструється династичними шлюбами: якщо св. Володимир був змушений здобути «достойну жінку» силою зброї, то в часи благовірного Ярослава кращі королівські роди Європи рахували за честь поріднитися з київським престолом.

Церква в цей та наступні періоди свого існування мала надзвичайно великий моральний вплив на державну владу насамперед в особі своїх архіпастирів святителів митрополитів Київських Михаїла, Феогноста, Леонтія, Іларіона, Георгія (1062), Никифора (1104), Климента Смолятича, Іоана I (+1035), Іоана II (1077 – 1089), Кирила III, єпископа Новгородського Луки Жидяти, єпископа Турівського Кирила, єпископа Новгородського Мойсея, єпископа Білгородського Григорія, митрополита Переяславського Єфрема та ін. Переважна більшість цих ієрархів залишили для нас свої морально-повчальні творіння. Моральний вплив на окремих наших князів дуже яскраво позначився в образі ідеального князя як державного правителя, що його змалював князь Володимир Мономах в «Повчанні дітям». Цей образ князя-християнина і патріота був наслідком християнського світогляду Володимира Мономаха і дав добрі плоди в особі його сина св. Мстислава I.

Разом з тим Церква Христова завжди виконувала велику просвітницьку місію серед всіх верств населення країни. Можна було б, не задумуючись, безупинно називати відомих церковних просвітителів, що все своє життя поклали для блага братів своїх менших як в рідній землі, так і далеко за її межами по всьому світі. Всім відомо і про церковно-освітні заклади, які існували як при монастирях, так і при кожному кафедральному чи парафіяльному храмі Київської митрополії.

Незаперечним історичним фактом є те, що Київ як духовно-культурна столиця українського православного народу впродовж більше ста років, в XVII ст. і в першій половині XVIII ст., мав велике культурне значення і для сусідніх країн та народів. Сюди належать такі факти, як визнання «Православного Сповідання віри» святителя Петра Могили символічною книгою й для інших православних народів; визнання і дійсне вживання церковно-богослужбових та інших видань, надрукованих в Києві та в інших українських друкарнях, іншими слов’янськими народами; освіта й виховання в Києво-Братській колегії чи Академії студентів із-за кордону; допомога представників Київської наукової еліти в організації шкільництва в інших краях. Ще, наприклад, перед 1640 роком св. Петро Могила на звернення Волоського воєводи Василя послав до нього «благочестивих ченців» і добре вчених учителів для заведення шкіл на своїй батьківщині.

При святителях Іові Борецькому, Петрі Могилі та їхніх наступниках відбулися канонізації священномученика Макарія, митрополита Київського, шістдесятьох дев’ятьох святих, що на горі печерській просіяли, Афанасія, ігумена Берестейського, преподобного Іова, ігумена і чудотворця Почаївського, преподобномученика Макарія Овруцького, святителя Афанасія, Патріарха Константинопольського, Лубенського, святої Юліанії, княжни Ольшанської та багатьох інших святих.

Багато потрудилися у складний період історії Української Церкви такі визначні постаті, як митрополити Київські, Галицькі і всієї Русі Ісая Копинський (+1640), Сильвестр Косів (1600 – 1657), Діонісій Балабан (+ 1663), Антоній Винницький (1599 – 1679), архієп. Чернігівський і Новгород-Сіверський св. Феодосій Углицький (1630 – 1696), ректор КМА, архієп. Ростовський і Ярославський, митр. Київський і Галицький Самуїл Миславський (1731 – 1796), митр. Київський і Галицький Варлаам Ясинський (1627—1707), архієп. Київський Варлаам Вонатович (+ 1752) та ін.

Та найбільші культурні впливи Української Церкви зазнала на собі Московія. Ще на початковому етапі можна стверджувати про велику позитивну роль таких наших святителів у розбудові Московської держави, як митрополита Києво-Московського і всієї Русі Петра Ратненського (1260), митрополита Київського і всієї Руси з кафедрою у Москві Алексія Бяконта (1292 – 1378) та багатьох інших. Про це досить яскраво писали такі дослідники, як проф. П. Безсонов та К. Харлампович. Так, проф. П. Безсонов зазначає: «Кожний знає як українські та білоруські впливи були багаті й сильні для Великоросії й особливо Москви. Пришельці зайняли тут найбільш вигідні та впливові становища, від ієрархів до управлінь духовних консисторій, ними влаштованих, від вихователів царської родини до настоятелів монастирських, до ректорів, префектів і вчителів, ними ж спроектованих шкіл, до кабінетних і друкарських учених, діловодів, приказних дяків і секретарів... і т. д. і т. д.».

У даний період у місіонерській царині потрудилися українці – архієп. Новгородський, віце-президент Св. Синоду Феофан Прокопович, митр. Тобольський і всього Сибіру Арсеній Мацієвич (1697 – 1772), архієп. Іларіон Горленко, архієп. Білгородський і Курський Досифей Богданович-Любинський (+ 1736), митр. Ростовський і Ярославський святитель Димитрій Туптало (1651 – 1709), митр. Білгородський та Обоянський Іустин Базилевич (+1709), митр. Тобольський і всього Сибіру Філофей Лещинський (1650 – 1727), єп. Тверський і Кашинський Афанасій Волховський (1712 – 1776), архієп. Московський і Володимирський Йосиф Волчанський (+1745), святитель Іоасаф Білгородський (1705 – 1754), митрополит Тобольський і всього Сибіру святитель Павло Конюшкевич (1705 – 1770), святителі Софроній Кришталевський, Інокентій Кульчицький (1680 – 1731), митр. Тобольський і всього Сибіру Іван Максимович (1661 – 1715). Цей перелік можна було б продовжувати і продовжувати.

У 1701 р. митрополит Стефан Яворський, створюючи Московську слов’яно-греко-латинську академію, перший вищий навчальний заклад Pociї, взяв за зразок Києво-Могилянську Академію й запросив п’ятьохвикладачів для налагодження навчального процесу. Перші шість могилянців приїхали до Москви у 1701 р. Це були І. Туробойський, A. Соколовський, Г. Гошкевич, А. Стрешовський і М. Канский. У 1703 р. архімандрит Рафаїл Краснопольський (пізніше архієпископ Холмогорський i Важеський) став першим ректором Московської слов’яно-греко-латинської академії i першим настоятелем Московського Заіконоспаського монастиря (+1711). Ректорами, просвітителями, архімандритами монастирів, а пізніше архіпастирями у Московії також були українці – архієп. Великоновгородський і Великолуцький, ректор Московської слов’яно-греко-латинської академії Степан Калиновський (1700 – 1753), архієп. Московський і Калузький, префект Олександро-Невської академії Амвросій Зертис-Каменський (1708 – 1770), архієп. Тобольський і Сибірський, ректор Воронезької і Новгородської семінарій Амвросій Келембет, архієп. Архангелогородський і Холмогорський, ректор Московської Академії Герман Концевич (1685 – 1735), митр. Смоленський і Дорогобузький, ректор Московської Академії Сильвестр Крайський (+ 1712), архім. Московського Новоспаського монастиря, ректор Московської Академії, архієп. Тверський і Кашинський, віце-президент Св. Синоду Феофілакт Лопатинський (1680 – 1741), ректор Олександро-Невської семінарії, митр. Київський і Галицький Гавриїл Кременецький (+1783), архієп. Петербурзький і Шліссельбурзький, засновник Костромської семінарії Сильвестр Кулябка, ректор Казанської семінарії, митр. Тобольський і Сибірський Сильвестр Гловацький (+1760), ректор Тамбовської семінарії, архієп. Брацлавський і Подільський, засновник Кам’янець-Подільської семінарії Іоаникій Никифорович-Полонський (1742 – 1819), ректор Тамбовської та Казанської семінарій, архім. Тамбовського Спаського монастиря, архієп. Астраханський і Тверський Сильвестр Лебединський (+1808), архієп. Псковський, Ізборський і Нарвський Варлаам Ліницький, ректор Олександро-Невської семінарії, архієп. Астраханський і Кавказький, Псковський і Ризький Мефодій Піснячевський (1772 – 1845). Всюди українці були активними засновниками низки шкіл та семінарій, монастирів та скитів у Російській імперії, що у свою чергу негативно відбивалося на становищі їх рідного краю. Найкращі сини України змушені були їхати на північ та у далекі східні простори імперії.

У період підпорядкування Московській Церкві Українського Православ’я (з 1686 р.) нівелюються всі його права та привілеї. Величними постатями цього періоду були архієп. Чернігівський і Новгород-Сіверський Іродіон Жураківський (+1736), архієп. Білоруський і Могильовський Даниїл Натток-Михайловський (1755 – 1821), Мелетій Леонтович (1840), митрополити Київські і Галицькі Серапіон Александровський (1748 – 1824), Євгеній Болховітінов (1822-1837), Філарет Амфітеатров (1837 – 1857), Платон Городецький (1882 – 1891), Іоанникій Руднєв (1891 – 1900). Не дивлячись на централізаторські та уніфікаційні заходи Св. Синоду авторитет Київської кафедри поступово зростав, і названі митрополити в очах простого народу через своє подвижницьке архіпастирське життя і служіння зберігали велику пошану і повагу.

Кардинально міняється ситуація з приходом до влади більшовиків (у 1919 р.), які у своїй ідеології не залишали навіть місця для Церкви. Варто назвати тут, хоча б частково, тих хто постраждав за ім’я Христове. Нам відомі такі святителі, як архієп. Курський і Обоянський Онуфрій Галалюк (1889 – 1938), митр. Володимир Богоявленський, архієп. Тульський, ректор МДС Парфеній Левицький (1858 – 1922), митрополити Київські і всієї України УАПЦ Василь Липківський, Микола Борецький (1879 – 1935), митр. Харківський і Полтавський УАПЦ Феофіл Булдовський (1865 – 1944), архієп. Кримський і Сімферопольський Лука Войно-Ясенецький (+ 1961 р.) та ін.

Багато потрудилися у проповіді імені Господнього, несучи з собою любов до Батьківщини, українці по всьому світу розсіянні. Архієпископом Шанхайським був Іван Максимович (1896 – 1966), митрополитом Східно-Американським і Нью-Йоркським, архієпископом Сіднейським і Австралійсько-Новозеландським – Іларіон Капрал (нар. 1848 р. в Канаді), митрополитом УАПЦ в Німеччині – Никанор Абрамович (1883 – 1969), архієпископом Вінніпезьким предстоятелем УПЦ в Канаді – Іоан Теодорович, екзархом УАПЦ в еміграції митрополит – Полікарп Сікорський, митрополитом Вінніпегу та всієї Канади – Іларіон Огієнко.

Упродовж всіх попередніх віків нашої історії угодили Господу своїм праведним життям велике число подвижників благочестя землі Української. Нам більше відомі імена святителів – патріархів, митрополитів, архієпископів та єпископів, менше знані нами преподобні – архімандрити, ігумени, ієромонахи, ієродиякони, та майже невідомими нам залишається велике число проповідників благочестя, які все своє благочестиве життя працювали для прославлення Триєдиного Бога, і тільки Йому Єдиному відомі всі їхні імена та труди. Бо хто ж може, наприклад, злічити та назвати десятки тисяч священномучеників, мучеників та сповідників за віру в часи атеїстичного терору в Радянський час?

Справа ж дослідження та оприлюднення інформації про ці постаті має надзвичайно велике значення. І кожен, хто докладає зусилля для її поширення, обов’язково отримає нагороду. Адже наше суспільство, перебуваючи декілька десятків років під впливом «комунізму як релігійно-політичної ідеології», зараз втратило будь-які цінності й перебуває, в основній своїй більшості, в духовній темноті та порожнечі. Тому й не дивно таке велике розповсюдження та збільшення різних псевдо-релігій та сект, в тому числі тоталітарних, що несе в собі велику небезпеку як для українського традиційного Православ’я, так і для української нації та держави в цілому. Зрозуміло, що в такому суспільстві, яке не має істинних духовних цінностей, тим більше в час економічного занепаду, поширюються наркоманія, самогубства, алкоголізм та інші моральні та соціальні негаразди.

Не дивлячись на тотальну та всеохоплюючу глобалізацію православні духовні цінності, як і у всі віки, в наші дні залишаються незмінними. І кожен через добрий приклад та наслідування святих і визначних постатей нашої церковної історії може сам особисто прилучитися до невичерпного джерела Божої благодаті, яке напоює весь світ своїми нетлінними скарбами.

Дорога до великого лежить через мале, до вселюдського через національне. Однак національне, щоб не піти манівцями, обов’язково потребує духовного наповнення. Тільки Православ’я з його невичерпною животворчою творчою силою може знову оживити і возвеличити наш народ. У православній вірі йому даровані такі скарби, якими він може відродитися не тільки сам, але і збагатити весь світ.
                                                 За матеріалами сайту Переяслав-Хмельницької єпархії
Слухання відбулися 8 грудня 2010 року у сесійній залі Верховної Ради України