Київська православна богословська академія

Проблема статі: уніативний та прокреативний аспекти

Церковний шлюб як таїнство, будучи по своїй суті есхатологічним, в щоденному житті проявляється як школа моральності. Любов у шлюбі передбачає турботу один за одного, увагу, жертовність, готовність жити не тільки «з», але й «для». В цьому сенсі преображення шлюбу відбувається не через зовнішні і раціональні приписи, а із самого досвіду любові, досвіду взаємної самопожертви, досвіду спільного життя один для одного.

Перші глави книги Буття розповідають про дві взаємопов’язані мети шлюбу. Зазвичай їх прийнято описувати як «уніативну» і «прокреативну». Бут.2,18-24 метою шлюбу являє реалізацію потреби у спілкуванні єдності життя і любові, а в Бут.1, 27-28 розповідь про створення людини як чоловіка і жінки продовжується благословенням на продовження роду і на господарське освоєння всього оточуючого світу. Отже, прокреативна точка зору стверджує, що важливою та природною метою шлюбу є дітонародження та виховання народжених у шлюбі дітей, а всі інші завдання, відповідно, мають другорядне значення. Уніативна точка зору, критикуючи прокреативну, бачить в ній неприпустиме підкорення особистого початку соціальному, любові та єдності – біологічному процесу дітонародження, і в свою чергу стверджує, що суть шлюбу міститься в любові двох особистостей. В силу цього шлюб не може бути обумовленим ні соціальним виміром людського буття, ні, тим більше, його біологічним функціонуванням. Прокреативна точка зору може бути пов’язана з вченням про шлюб блаженного Августина. Яскравим прикладом протилежної точки зору виступає Н.А. Бердяєв.

Н. А. Бердяєв у своїй книзі «Про призначення людини» зазначає: «для соціальної буденності повністю неприйнятне таке явище, як любов між чоловіком і жінкою. Вона просто не помічає цього факту і свої міркування про нього виводить виключно із фізіологічної та соціальної точки зору… Онтологічно між двома люблячими вищим може бути лише Бог, але не суспільство, не інші люди. Лише гріховність закоханих штовхає їх під владу інших людей та суспільства… Обґрунтування шлюбу, в інтерпретації «соціальної буденності»… вражає своїм спотворенням моральної свідомості та своєю невідповідністю християнській персоналістичній етиці. Єдиною моральною метою єднання чоловіка та жінки… визнається дітонародження. Родовому процесу, приналежному «непросвітленій» природі, який не знає особистості, надається характер вищого релігійного і морального принципу… Це є перенесення принципу тваринного життя на людські стосунки... Продовження людського роду, як випливає із цієї позиції, передбачає втрату дівственності, цілісності, передбачає рабство особистості і духа несвідомій родовій стихії і матерії… Сенс любові перетворений у знаряддя безликого роду і досягається безглузда безкінечність замість вічності. Навпаки,з християнської точки зору, любов є відновлення особистого початку в статевому житті, не природного, а духовного… Любов повинна перемогти стару плоть статі і розкрити нову плоть, в якій з’єднання двох не буде втратою дівственності, а буде здійсненням дівственності тобто цілості».

Тому в світлі християнського розуміння дівства треба говорити не про збереження його як чогось наявного, а про його стяжання. Людина від початку ним не володіє, але може його набути. Можна навіть сказати, що дівство і шлюбний стан не лише не являються антиподами, але перебувають у міцному зв’язку один з одним. С.В. Троїцький пише, что «саме шанування дівства, дівственне налаштування духа є запорукою дітонародження і здоров’я нащадків». «Де мало дів, говорить св. Амвросій Медіоланський, там менше і людей, а де прагнення до цнотливісті сильне, там і людей буває порівняно більше». «Ідеал християнського шлюбу випливає із ідеалу християнського дівства. Там, де дівство зневажається, … там і шлюб руйнується».

Виходячи із триадології та христології, як грунтовних основ християнської антропології, необхідно стверджувати, що уніативний та прокреативний аспекти шлюбу взаємопов’язані. Не можна їх змішувати, але і неможна їх протиставля-ти. Святитель Іоан Золотоуст говорить: « дві мети, для яких встановлений шлюб: щоб ми жили цнотливо(дівственно) і щоб ставали батьками; але на першому місці із цих двох цілей — цнотливість… Отже головна мета шлюбу — цнотливість, особливо зараз, коли вся вселенна наповнилась нашим родом. Напочатку бажано було мати дітей, щоб кожному залишити память і слід після свого життя. Коли ще не було надії на воскресіння, але панувала смерть, і ті що помирали думали, що після земного життя вони гинуть, тоді Бог давав їм утіху в дітях, щоб залишались одухотворенні образи померлих, щоб зберігся рід їх, а близькі до них мали велику втіху у їхніх нащадках...Коли ж нарешті воскресіння настало і немає ніякого страху смерті, і ми йдемо до іншого життя, кращого, за сучасне, то і турбота про це відпала». Життя християнина відбувається уже не під знаком очікування спасіння, а у світлі життя у Христі. Дітонародження зараз - не самоціль. Мета шлюбу – єдність і любов у Бозі. А отже, слід зазначити, що шлюбні стосунки є, найперше, вираження любові у Христі, плодом якої є нове життя – діти. Необхідно також памятати слова Василія Великого: «Турбуйтесь не на землі залишити дітей, але возвести на небо».

З вище наведеного випливає , що сексуальність у вузькому сенсі слова, як дітородний потенціал і власне статевий акт, не є необхідними для людини в тому сенсі, що людина, яка береже дівство або ж вільно чи невільно не мавши статевого досвіду і не маючи дітей, не може вважатися неповноцінною. Дітонародження вторинне і інструментальне стосовно вищих екзистенційних і духовних завдань шлюбу – любові чоловіка та жінки і їх взаємного життя у Бозі. У церковному шлюбі відбувається транспозиція, але не десакралізація дітонародження. В християнстві шлюб виводиться із сфери біологічного і соціально регламентованого в сферу етичного, інтерперсонального і екзистенційного.

Нарешті, необхідно зазначити, що прагнення до отримання сексуального задоволення в церковному шлюбі не розглядається Церквою як порочне. Моральна цінність статевого акту в контексті освяченого Церквою шлюбу не може розглядатися як така, що тільки направлена на продовження роду. Очевидно, що сексуальне задоволення де-факто не може визначатися прокреацією, і де-юре є законним і одним із найважливіших цінностей і метою шлюбу. Сексуальне задоволення у шлюбі – законне як елемент розумної, відкритої, чесної, моральної побудови шлюбних стосунків і вдосконалення любові. Але законне воно не саме по собі, а лише тоді, коли воно є не метою, а засобом до зміцнення і розвитку любові. В шлюбі відбувається не ліквідація афекта, але виправлення і очищення. Це преображення афекту є елементом шлюбної аскези, коли кожна дія чоловіка та жінки повинна бути під судом совісті і спільної моральної оцінки, чесного і ясного розуміння того, яка мета їх спільного життя. «Шлюб у всіх нехай буде чесний і ложе непорочне; блудників і перелюбників судить Бог» (Евр. 13,4).

Викладач КПБА, к.б.н. прот. Володимир СМІХ

© Київська православна богословська академія: офіційний сайт провідного закладу вищої духовної освіти України