Київська православна богословська академія

Майдан і УПЦ (МП) – що далі?!

Пропонуємо Вашій увазі актуальне інтерв’ю з доктором філософських наук, провідним науковим співробітником професором Віталієм Володимировичем Шевченком.

Шановний Віталію Володимировичу!. Минуло майже два тижні після трагічних подій, апогеєм яких стало 20 лютого 2014 року, тобто після тих подій, які водночас провістили падіння режиму Януковича… Напевне, настав час для осмислення всього, що сталося… Чи не так?

Думаю, що говорити про остаточне падіння режиму в певному сенсі було б передчасно. Адже ланцюг подій, які потягнув за собою Майдан, хіба що дозволяє говорити про завершення одного з етапів боротьби… Що ж до Вашого побудження, п. Оксано, поділитися особистими враженнями про Майдан як уособлення революції гідності, то мушу Вас розчарувати: почуваюся знеохоченим розмірковувати над почутим, побаченим і пережитим упродовж мало не трьох місяців.

Перепрошую, а чому?

Надто все, що пов’язане з форматом і феноменом Майдану, здається «свіжим», драматичним, болісним і воднораз високим та світлим. Важко навіть дібрати слова, адекватно осмислити те, що вимагає і політкоректності, і фахових підходів, і системного узгляднення…

І все-таки… Можливо б бодай кілька слів про враження під оглядом того, що відбувається останніми днями і що так чи інакше кореспондується з попередніми подіями…

Ні, зараз, коли на рівні підсвідомості в єстві бринить «Пливе кача…», а перед очима – тіла важко поранених та невинно убієнних такі розмови скидаються на недоречність з різних причин: вони можуть видаватися і не на часі, і над індивідуальну спромогу, і виглядати на безтактність в панахидному вимірі подвигу тих, хто вже засвідчив свою відданість ідеалам демократії та любов до Вітчизни ціною власного життя. Тому наразі вважаю за краще мовчати чи ж відмовчуватися, щоб, наскільки це можливо, мірою індивідуальної здатності почути величну тишу вічності у зоресяйному німбі новопреставлених ...

А от в особисто як зараз почуваєтеся?

Зізнаюся щиро, маю несподіване й доволі лякливе чування: з духовної висоти Майдану, а конче того, що мало місце на передовій лінії барикад та боротьби за гідність і справедливість, все, що ситуативно доводиться спостерігати як суспільну опінію здається профанним навіть в світлі велелюдних печалувань та жалоб, що перетворилися на всенародну тризну. Але, відверто кажучи, хотілося б якомога швидше спекатися такого стану, прекрасно усвідомлючи, що триб думання та чин дій і полеглої небесної сотні, і тисяч зранених, і велелюддя сподвижників «тилу», і мільйонів громадян України та поза її межами сущих, … все, що стосується Майдану і всі, хто солідаризувався з ідеальними воліннями руху опору, має неодмінно знайти своїх одописців та бути вписаним золотими літерами в аннали вітчизняної історії…

Гаразд, тоді дозвольте запитати Вас, Віталію Володимировичу як релігієзнавця, який, наскільки знаю, цікавиться тим, що відбувається в церковно-релігійній сфері життя України?

Ви дещо, вельмиповажна Оксано Василівно, перебільшуєте мою зацікавленість саме сучасними релігійними процесами в Україні, дарма що час від часу я таки брав на себе сміливість висвітлювати окремі питання. Для цього були, зізнаюся щиро, службові понуки і кореспондувалися вони переважно з необхідністю дослідження проблем, пов’язаних з юрисдикційним розколом в Українському Православ’ї та з того випливаючої необхідності створення в Україні єдиної помісної Української Православної Церкви.

Як на мене, саме цей сегмент феномену Майдану є чи не найменш висвітлений та осмислений, особливо якщо мати на увазі ті чинники, які обумовили виникнення протестних настроїв, а також те духовне «окормлення», якого щедро вділяли майданівцям речники мало не всіх наявних в Україні провідних конфесій.

Дякую Вам за це уточнення та його бліц-коментар. Бо з-поміж провідних конфесій, представників яких було чимало, бракувало на Майдані як благословителів цього руху лише (якщо не помиляюся!) священиків Української Православної Церкви, яка перебуває в єдності з Московським Патріархатом. І цей факт вельми промовистий та значущий. Бо якщо щиро й відверто, то провід УПЦ МП, а також її клір та паства різною мірою дотичності (здебільшого, щоправда, опосередковано), долучився до того, щоб нинішня політико-ідеологічна криза, а в сутності своїй цивілізаційний розкол, лінія розмежування якого проходить не тільки через терени України, а й душі її громадян, стався. І справа тут не в особистих симпатіях чи асимпатіях. Існує сувора даність: понад 20 років державної незалежності України ця церковно-релігійна структура волею-неволею тримала руку на неоімперському пульсі Росії як невід’ємна частина РПЦ.

А в чому це конкретно проявилося чи ж проявлялося?

Відповідаючи на це запитання, пам'ять навіть напружувати не потрібно. Достатньо згадати, якими ексцесами та інсинуаціями супроводжувалося відзначення 1020-річчя та 1025-річчя Хрещення Руси-України або численні візитації України патріархом Московським і всієї Русі Кирилом включно з присутністю на інавгурації президента В. Януковича. Вже не кажемо про дещо вщухлі, але проблемно безвідрадні дискусії щодо канонічності/неканонічності УПЦ Київського Патріархату, геополітичне кредо патріарха Кирила з його антиамериканською й антиєвропейською риторикою, настирливими заохоченнями України переглянути стратегію євроатлантичного розвитку і змінити її вектор на євразійський. Адже, вдаючись до таких душпастирських порад, предстоятель, скажімо, напевне, знав, що той курс є конституційно прописаний, але тим святитель, як і його прибічники, схоже, зовсім не переймався. А що геополітика стала для глави РПЦ своєрідною ерзац-релігією, свідчать не тільки книги, які виходили за наслідками його візитів в Україну, але й ті ідеї та стереотипи мислення, які становлять духовні «скрепи» ідеологів «руського міра» і пропагандою яких так ревно переймається РПЦ на чолі з патріархом Кирилом. Втім, це окрема і надзвичайно важлива тема, без вирозумлення на якій ми, до речі, ніколи не навчимося розрізняти між головним і другорядним, поміж світлом національною поступування і темрявою неоімперського єднання.

Але ж українцям нині вільно визначатися в пріоритетах та обирати стратегію розвитку?

Так, вільно. І національно свідомі українці на зорі своєї новітньої історії зробили свій вибір. Власне одним з його промовистих виявів стало постання (=виникнення) УПЦ Київського Патріархату, тобто тієї Церкви, яка в світлі подій сьогоднішнього дня виступає в авангарді націєтворчого процесу, остоєю державності та духовною запорукою українського поступу й процвітання. Натомість Українська Православна Церква, що перебуває в юрисдикційній єдності з Московським Патріархатом, фактично перетворилася на реакційну потугу або, якщо коректніше, на гальмівний механізм, що стоїть на заваді усамостійнення України як держави. Принаймні діяльність УПЦ МП в політико-ідеологічному сегменті життя була об’єктивно спрямована на послаблення позицій української держави, вона глибинно суперечила її національним інтересам, підриваючи, між іншим, прагнення України до розвитку на питомо національному базисі та уповільнюючи в той спосіб процес утвердження національного суверенітету. І що прикметно, така діяльність, якій не бракувало ні настирливості, ні запопадливості, ні агресивності, з часом дедалі розгорталася, активізувалася й поширювалася на всіх рівнях ієрархічної ліствиці УПЦ МП за мовчазного потурання, а то й сприяння владних структур.

А як це проявлялося, пане Віталію, в конкретних реаліях сьогоднішнього дня, в добу великого протистояння, в контексті яких проявилися різні позиції, наявних в Україні церков?

Це Ви, п. Оксано, дуже влучно зауважили, що на часі постання Майдану мав місце різкий вододіл. Мені здається, що Майдан став і для церков України, і для її громадян, і для міжнародної спільноти взагалі лакмусовим папірцем ідентифікації з чітким поділом, кажучи умовно, « на своїх» і «чужих». Тому, не вдаючи дивниці з того, що сталося, як і не навішуючи ярлики на опонентів, запитаємо себе і всіх охочих риторично:
- Хіба не УПЦ МП так гнівно викривала, шельмувала, ба й проклинала майданівців тільки за те, що вони наважилися спротивитися режиму корупції і свавілля?
- Хіба ж бо не у лаврських пенатах знаходили прихисток й підтримку провладні мешканці Маріїнського парку?
- Хіба не прихожанин УПЦ МП в особі В. Януковича донедавна (і то ким – самим намісником святої Лаври!) вважався живим втіленням Ісуса Христа, зовсім не побоюючись бути викритим у блюзнірстві й святотатстві?
- Хіба й не дотепер там, у затишку келій, ситі, багаті й залюблені в розкоші «аскети» повторюють уже подостатком засвоєні програмні положення «руського міра», а конче уроки вітчизняної історії, щоб за першої-ліпшої нагоди розповісти довірливій пастві про Святу Русь та Київ як колиску східного слов’янства і то в такому інтерпретаційному інваріанті, який доволі часто минається з історичною правдою й заледве чи може витримати науково-богословсмьку критику?
А хіба сьогоднішній день, коли на територію українського Криму введені російські війська і має місце блюзнірська брехня, що у інформаційній війні за душі, уми і серця громадян України пояснюється необхідністю захисту російськомовних громадян Криму, не є підтвердженням фарисейської дворушності? Адже нині, коли над суверенною державою Україна нависла загроза її територіальній цілісності, коли всі країни світу (за винятком однієї-двох!) рішуче засудили агресію Росії щодо єдиновірної України, голосу Російської Православної Церкви та її структурного підрозділу УПЦ МП ми не почули!
І перелік таких прикладів можна легко продовжити, бо й безчинствами російських лицарів без страху і докорів як в південних, так і східних областях України тематичного поля порушеного питання в його проблемних заломленнях не вичерпати. Але, сподіваємося, й того достатньо, щоб збагнути серйозність становища та важливість церковно-релігійного фактора в стрімкому плині поточних перебіжностей, які закроюються на формат світової ваги і в контексті яких «братня» допомога російських вояків, а, точніше, агресія Росії супроти України залишається поза належною увагою Російської Православної Церкви та її структурного підрозділу в Україні.

І що, жодних шансів на виправлення становища немає?

Ні , шанси, безперечно, є. Але якщо ми не усвідомимо, де ми, кими є самі, що з нами діється і навіть не зважимо за необхідне вказати на, щонайменше, безпрецедентне з морального погляду потурання агресорові та що маємо робити в світлі Божих настанов, то гріш ціна тому благочестивому здвигненню, яким були позначені ідеальні поривання Майдану – перезавантажити владу, сподобитися на системні зміни, вступити до Євросоюзу, досягнути матеріального достатку та процвітання… Очевидно, щоб подібне сталося одних бажань замало. Потрібне, кажучи мовою церкви, нове народження згори, те, що змінить концептуальні підходи, парадигму мислення і, відповідно, ставлення та оцінку того, з чим Україна нині пов’язує найкращі перспективи. І роль церкви в цьому процесі переоціненню не надається. Через те, УПЦ МП як вчитель має, насамперед, сама змінитися чи, точніше кажучи, змінити політико-ідеологічну орієнтацію. А вже потім, адекватно діагностуючи духовний недуг українського суспільства, подбати про його уздоровлення, докладаючи максимум духовно-виховних зусиль. Зрозуміло, що визначаючись в таких потребах та першозавданнях: українське суспільство має пережити глибокий катарсис, оте велике очищення, щоб передусім, зняти полуду й не марити пострадянським атавізмом за старими добрими часами, звільнитися від холуйського комплексу національної меншовартості, виробити імунітети несприйняття олжі, на які, схоже, невиліковно захворіла неоімперська Росія, а з тим субстанційно «випростатися», жити вільно й чисто, з Богом у душі та з Україною у серці.

А що, насамперед, на Ваш погляд, належало б робити?

Наголошую вкотре. Якщо Майдан стане тим явищем, яке спричинить всебічну й глибинну рефлексію на загальнонаціональному рівні і якщо його мета буде сприйнята на всіх владних рівнях і взята як керівництво до дії на суспільне «всеозброєння», то ми можемо з оптимізмом дивитися в майбутнє. Але справа в тому, що школу Майдану пройшли і вистраждали далеко не всі, а заочний спосіб засвоєння її уроків громадянської мужності та патріотичного благочестя може призвести до імітації системних перетворень під машкарою фарисейства. Через те на цьому напрямі слід проявити максимум завбачливості і працювати, не покладаючи рук. Під цим оглядом громадяни України, особливо віруючі, мають, нарешті, збагнути чи ж їм мають «отверзтися» очі на те, хто перебуває у проводі їхньої церкви, що вони собою насправді уособлюють, кому вони довіряють справи свого Духа, з ким пов’язують блаженну надію на спасіння. Воднораз, ми не можемо почуватися зовсім вільними і від справ світу цього, зокрема, від того засягу, на якому заприсягся Майдан. Бо, вийшовши з гаслами: «Банду геть!», – Майдан нерідко недомовляв, які конкретні провини інкримінуються речникам Кабінету міністрів, депутатам Верховної Ради, Президентові чи владоможцям нижчих рангів, тобто не артикулював того, що мали б знати не тільки переконані протестувальники, а й жителі українських півдня та сходу, які в силу обтяжливих обставин мали інші, нерідко протилежні, погляди на те, що відбувалося в центрі столиці упродовж листопада 2013 – лютого 2014 року. В цьому сенсі, зокрема, хотілося б дуже вірити, що, скажімо:
- в УПЦ МП виявиться достатньо внутрішнього потенціалу, щоб звільнитися від тих, хто її уже подостатком скомпрометував;
- що християнські чесноти стануть не романтичною фразою в устах тих, хто склав перед Богом обітницю бідності й милосердя;
- що церква набуде високої здатності розрізняти між добром і злом, між правдою і кривдою і стане, воістину, голосом народного сумління та глашатаєм Божих дороговказів…
Проте в ідеальному вимірі над інше важить, звичайно ж, те, щоб УПЦ МП, яка поки що називається українською здебільшого з огляду на місце свого географічного розташування, нарешті усвідомила свої місію та вище покликання, вбачаючи їх у служінні вищим інтересам українського народу. У цьому зв’язку маємо також непочатий край роботи. Бо йдеться не тільки про спекулятивно мислячий прошарок духовенства, а й про щирих та переконаних віруючих, для яких, скажімо, стратогеми «руського міра» не викликають жодних сумнівів і хто під жодним приводом навіть не наважується припускати, що йдеться про науково сумнівні або історично безпідставні положення.
Але сподіваємося, що з Господньої ласки та з благовоління церковного уряду, на яке виявиться чулим і народ Божий, рано чи пізно щось подібне неодмінно станеться, і тоді Україні не загрожуватимуть трубадури нових імперій та зловісного лукавства, останнє з яких вельми полюбляє носити правду на вістрі смертоносної зброї – знарядді фізичного упокорення, визиску й тортур.

А якісь порухи в цьому напрямі Ви вже встигли помітити?

Так, тішить те, що мало місце звернення УПЦ МП до патріарха Кирила, а також каяття (сподіваємося, щирі) окремих церковних достойників із лона УПЦ МП (маю на увазі, насамперед, о. Георгія Коваленка). Але то крапля в морі. Бо фактично ми не почули в чому ж розкаюються схильні до каяття. До того ж існує потенційна небезпека, що проблему, скажімо, об’єднання двох гілок Українського Православ’я, яка видається на часі і мала б знайти своє позитивне вирішення, знову буде заговорено та/або ж віддано на відкуп канонічній казуїстиці. Одне слово, ми, з одного боку, маємо розуміти, що без міжцерковного примирення Українського Православ’я вирішити надважливі питання українського життя-буття буде вельми складно, а то й неможливо. Бо хочемо знати й вірити чи ні, в церковно-релігійному вимірі цієї проблеми імпліцитно наявні також позацерковні чинники, які, кореспондуючись з цивілізаційною складовою, означують доцільності/недоцільності, а точніше «за» і «проти» в площині проросійського та проєвропейського вибору з їх багатовіковими залежностями найрізноманітнішого кшталту. А з другого боку, повинні виходити з того, що світом управляють не знання, а переконання, і усвідомлювати, що українське суспільство є і релігійно, й політико-ідеологічно, й націо-культурно порізненим і наразі може бути об’єднаним довкола необхідності розбудови незалежної й суверенної держави, мрію якої становить життя в спільному європейському домі на засадах справедливості, рівноправ’я і законності. Хоча, вкотре і, сподіваємося, не зайвий раз маємо застерегтися: все, що відбувалося й продовжує відбуватися в Україні, починаючи з протестних акцій, пов’язаних з призупиненням євроінтеграційного шестя, подальшого визиску влади, що зводився до жорстокого побиття та брутального розгону Майдану, спроб його зачистки в подальшому, як і того, що мало місце після майже двохмісячного мирного спротиву, коли рух перейшов у фазу силового протистояння, має різні сприйняття та прочитання. Але все, що було скоєне і призвело до загибелі учасників руху опору, нікого не може звільнити як від карної, так і релігійної відповідальності бодай з огляду на біблійне перестереження тим, які: «… зло називають добром, а добро – злом» (Іс. 5 : 20). Гадаю, існує іще одне, мабуть, найголовніше перестереження: якщо на шляху квапливого поступу дозволимо собі змарнославитися, а з тим забути, що Майдан – це чудо, яке не тільки благословив, але й звершив сам Бог стараннями своїх обраних душпастирів та світського проводу в соборній і блаженній «купі» мільйоннодухого загалу, то будемо приречені ще довго ходити манівцями цивілізаційних перехресть, аби сподобитися на власні очі побачити землю свого праотчого обітування. Але, від такого повороту справ крий нас, Боже!


Дякую, пане Віталію, за розмову.

Навзаєм.


Розмову вела ст. н. спів. Відділення релігієзнавства Інституту філософії НАН України к. філос. н. Оксана Василівна Горкуша.

© Київська православна богословська академія: офіційний сайт провідного закладу вищої духовної освіти України