Київська православна богословська академія

До питання про частоту причастя Святих Христових Тайн

протоієрей Олександр Трофимлюк,
кандидат богословських наук,
завідувач кафедри літургіки та церковного співу,
проректор з виховної роботи КПБА

До питання про частоту причастя Святих Христових Тайн

Я би хотів сьогодні підняти питання про частоту причастя. Це питання далеко не нове. Про євхаристичне відродження писало багато православних богословів ХХ століття: архімандрит Кипріан (Керн), протопресвітер Миколай Афанасьєв, протопресвітер Олександр Шмеман, архієпископ Михаїл (Мудьюгін); пізніше – митрополит Пергамський Іоан (Зізіулас), священик Даниїл Сисоєв, інші. Архімандрит Рафаїл (Карелін) у своїй книзі «На камені віри» пише: «Усі святі отці до XVIII століття закликали людей до частого причастя, і багато хто зі святих нашого часу продовжував і продовжують традицію частого причастя, наприклад святий Іоан Кронштадтський, який говорив, що якщо християнин готовий до причастя, то може причащатися навіть щодня. Святий Феофан Затворник. стверджував, що рідкісне причастя – це неправильність, яка поступово стала входити в церковну практику через охолодження християн. Людина помиляється і впадає в самооману не від частого причастя – сама по собі така думка вже богохульна, – а від гордості або ж недбалості до таїнства, коли вона підходить до святої чаші без потрібного приготування, покаяння і пробачення своїх кривдників».

Незважаючи на це, одностайності серед духовенства щодо частоти причастя немає. Нерідко серед священнослужителів можна почути різні точки зору про те, як часто можна або не можна причащатися, як до Причастя готуватися, як часто можна робити винятки із загальноприйнятих правил підготовки, і чи потрібні ці правила – адже багато з них сприймаються як щось обов'язкове, тоді як жоден Собор ніколи не приймав рішень про те, що їсти або не їсти напередодні, або за три дні до Причастя, і які молитви треба вичитувати.

Перш за все слід сказати, що Євхаристії немає без Причастя Святих Христових Тайн. Для того і звершується Свята Літургія, щоб вірні Христу люди могли прийняти Його найвеличніший і спасительний Дар – святу Євхаристію.

Преподобний Никодим Святогорець пише: «…Коли Господь подав Таїнство [Причастя] Своїм учням, Він не сказав їм у формі поради: "Хто хоче, нехай їсть Моє Тіло, і хто хоче, нехай п’є Мою Кров", як Він сказав: "Якщо хто хоче йти за Мною" (Мф. 16: 24) і "якщо хочеш бути досконалим" (Мф. 19: 21). Але Він наказав: "Прийміть, споживайте, це Моє Тіло", і "пийте з неї всі, це Кров Моя" (див. Мф. 26: 26-28). Тобто неодмінно ви повинні їсти Моє Тіло і обов’язково повинні пити Мою Кров. І знову говорить: "Це творіть на спомин про Мене" (Лк. 22: 19)… Ще раніше Господь сказав: "Істинно, істинно говорю вам: якщо не будете їсти Плоті Сина Людського і пити Крові Його, то не матимете в собі життя" (Ін. 6: 5З). З цих слів стає зрозуміло, що Божественне Причастя для християн настільки потрібне, наскільки потрібне і святе Хрещення...»

Християни перших трьох століть причащалися за кожною літургією, наслідуючи апостолів, які постійно перебували у вченні Апостолів, в спілкуванні і преломленні хліба і в молитвах (Діян. 2: 42). Усі древні письменники говорять про щотижневе причастя мирян.

Дев’яте канонічне правило святих апостолів підтверджує причастя мирян під час кожної літургії: «Всіх вірних, що до церкви входять та слухають Писання, але на молитві та святому Причасті до кінця не бувають, як таких, котрі призводять до церковних безчинств, належать відлучати від церковного спілкування». Подібне говорять 66 і 80 правила Трульського Собору, 2 правило Антиохійського Собору та 11 правило Сардикійського Собору, щоправда якщо клірик чи мирянин не причащається більше трьох тижнів.

У 4 столітті християнство вийшло з періоду гонінь. Зміна стосунків між церквою і державою докорінно відбилася на багатьох сторонах життя Церкви. Духовна напруженість християн ослабла, і створилося недбале і негідне відношення до Літургії. У Візантії іноді навіть патріарх або імператор йшли з храму після читання Євангелія. За дуже невеликий період часу в Церкві з’являється проблема рідкого причастя, і вже отці кінця 4 століття (принаймні св. Іоан Золотоустий, св. Амвросій Медіоланський, св. Касіан Римлянин) нарікають на поширену практику причастя 1 раз на рік.

Що стосується початкового періоду історії нашої Церкви, то з точки зору проф. Смирнова і Голубинського в Руси-Україні в цей період, існував давньохристиянський звичай частого причастя, на що вказує пам’ятка першої половини 11 ст. «Деяка Заповідь», яка дозволяє віруючим причащатися щонеділі, без попередньої сповіді.

Після ХІІ ст. причащались, переважно, в період кожного багатоденного посту, а в Синодальний період – один раз на рік.

Одним із аргументів проти частого Причастя є те, що в древності християни жили більш святішим життям, і взагалі, майже всі вони були святими, а тому й причащались ледь не щодня. А ми не такі, як вони, так не молимося, не постимось, не живемо як вони, а тому й причащатись так часто не можемо. Така думка не знаходить собі підтвердження у святих Отців. За прекрасним словом преп. Іоана Касіана Римлянина : «Хоча ми знаємо, що ми не без гріха, проте не повинні ухилятися від святого Причастя.. І хто чистіше буде духом, той тим більше бачить себе нечистим, більше знаходить причини до упокорювання, ніж до піднесення.. Ми не повинні ухилятися від причастя Господнього через те, що усвідомлюємо себе грішниками, але ще більше і більше із спрагою потрібно поспішити до Нього для вилікування душі і очищення духу, проте ж з таким упокорюванням духу і вірою, щоб, вважаючи себе негідним прийняття такої благодаті, ми бажали більшого лікування для наших ран. А інакше і в один день на рік не можна гідно приймати причастя, як деякі роблять, які, живучи в монастирях, достоїнство, освячення і благотворність небесних таїнств оцінюють так, що думають, що приймати їх повинні тільки святі, непорочні. А краще б думати, що ці таїнства поданням благодаті роблять нас чистими і святими" (Співбесіди. 23, 21).

Крім цього говорять, що часте причастя позбавляє нас благоговіння та нібито завжди веде до духовної самоомани і зниження рівня духовного життя. Проте страх Божий жодним чином не залежить від зовнішніх чинників (таких, як частота причастя, часте ходіння в храм Божий і тому подібне), а тільки від уваги за своїм серцем. Якщо праві ревнителі, що ж тоді усі священики загинули?

Для вирішення питання про частоту причастя корисним буде навести думку святителя Іоана Золотоустого, який також зустрічався з різною практикою причастя: хтось причащався досить часто, а хтось один чи два рази на рік: «Багато хто причащається цієї жертви один раз на увесь рік, інші двічі, а інші кілька разів. Слова наші відносяться до усіх, не лише до присутніх тут, але і до тих, що знаходяться в пустелі, - тому що вони причащаються один раз на рік, а іноді і через два роки. Що ж? Кого нам похвалити? Чи тих, які причащаються один раз, або тих, які часто, або тих, які рідко? Ні тих, ні інших, ні третіх, але таких, що причащаються з чистою совістю, з чистим серцем, з бездоганним життям. Такі нехай завжди приступають; а не такі – жодного дня.. Говорю це не з тим, щоб заборонити вам приступати один раз на рік, але більше бажаючи, щоб ви невпинно приступали до Святих Тайн».

Причастя – справа особиста, найголовніша подія в житі людини. Священик повинен нагадувати парафіянам про важливість причастя і заохочувати до частого причастя. Разом з тим, і це важливо, не можна заставляти людину часто причащатися або зробити для неї необхідністю зовнішню участь у кожній літургії. Не потрібно вимагати повної одноманітності. Для людини «малоцерковної» слід нагадувати, що обов’язок християнина причащатись бодай раз на рік. Того, хто причащається щорічно слід спонукати до причастя в період багатоденних постів і в день Ангела. Той, хто постійно відвідує богослужіння, сам відчує потребу і непереборне прагнення причастя з Христом.

Що стосується норм посту і стримання, тут також має бути різний підхід. Якщо людина причащається раз на рік (як правило у Великий піст), чи в період чотирьох багатоденних постів – ці пости і будуть періодом говіння. Коли ж причащаються часто, щотижня, проблема ускладнюється: у Православній Церкві постових днів більше, ніж непостових. Тому, на мою думку, для таких вірних буде достатньо дотримуватись звичайних церковних постів: в середу і п’ятницю протягом усього року, за винятком загальниць і святок, у навечір’я Богоявлення, у свята Усікновення глави Іоана Предтечі та Воздвиження Хреста Господнього і протягом багатоденних постів.

Важке питання про сповідь, пов’язане з нашою темою, вирішується по-різному. Деякі практикують загальну сповідь, інші – дуже небагато – відділяючи обидва таїнства, дозволяють приступати до Євхаристії без сповіді. Більшість зберігає сповідь обов'язкову і таємну. Практика сповіді перед кожним Причастям в цілому себе оправдовує. Це, звичайно, вимагає великого напруження зусиль від священика. Щодо загальної сповіді, її слід уникати. Однак, якщо парафіянин, добре знайомий пастирю, підходить до аналоя і каже, що хоче причаститись, священик, ймовірно, може обмежитись читанням розрішальної молитви.

На останок зазначу, що благодатне життя церкви, стержнем якої є Євхаристія, не можна укласти в деяку ідеалізовану схему. Тому питання про частоту причастя – індивідуальне, і повинне вирішуватися на індивідуальному рівні, залежно від духовних запитів і особистого налаштування конкретної людини. Вирішальне слово в питанні про кожне причастя має бути надане совісті християнина і досвіду душпастиря.

 

Література:

  1. Біблія. Книги Священного Писання Старого та Нового Завіту. – К.: Видання Київської Патріархії Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2004.
  2. Иоанн Златоуст, свт. Беседа ХVII на послание к Евреям // Творения. – Т. XII, кн. 1. – Свято-Успенская Почаевская Лавра, 2005.
  3. Иоанн Кассиан Римлянин, прп. Писания. – М.: АСТ, 2000.
  4. Книга правил святих апостолів, Вселенських і Помісних Соборів і святих Отців. – К.: Видання Київської Патріархії Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2008.
  5. Арсений, еп. Серпуховский. Как причащались древние христиане. – СПб.: Библиополис, 1998.
  6. Афанасьев Н, прот. Трапеза Господня. – Рига: Изд. Балто-славянского общества культурного развития и сотрудничества, 1991.
  7. Иоанн (Зизиулас), митр. Бытие как общение: Очерки о личности и Церкви / Предисл. прот. Иоанна Мейендорфа; Пер. с англ. Д.М. Гзгзяна. – М.: Свято-Филаретовский православно-христианский институт, 2006.
  8. Киприан (Керн), архим. Евхаристия: Из чтений в Православном Богословском институте в Париже. – Париж: ИМКА-Пресс, 1947.
  9. Михаил (Мудьюгин), архиеп. Евхаристия по учению Православной Церкви // Богословские труды. М.,  1980. – №21, с. 71-89.
  10. Михаил (Мудьюгин), архиеп. Церковь и Евхаристия в православном сопоставлении // Богословские труды. М.,  1984. – №25, с. 154-160.
  11. Рафаил (Карелин), архим. На камени веры: Вопросы и ответы. – Самара: Самарский дом печати, 2007.
  12. Сове Б. Евхаристия в древней Церкви и современная практика. – М.: Изд. Свято-Филаретовской московской высшей православной школы, 1997.
  13. Сысоев Даниил, свящ., Максимов Ю.В. Как часто надо причащаться?. – М.: Изд-во храма пророка Даниила на Кантемировской, 2009.
  14. Шмеман А, протопресв. Евхаристия – Таинство Царства. – Париж: ИМКА-Пресс, 1984.

© Київська православна богословська академія: офіційний сайт провідного закладу вищої духовної освіти України