Київська православна богословська академія

Вчення про виправдання вірою у посланні святого апостола Павла до римлян

 Дана стаття присвячена розгляду актуальної теми – вчення Святого Писання про виправдання згідно з посланням святого апостола Павла до римлян. Автор говорить про плоди виправдання, такі як примирення людини з Богом, відродження людства у Христі, свобода від рабства гріхові, свобода від Старозавітнього закону, свобода у Христі і життя в Дусі Святому. Згадуються в дослідженні Старозавітні приклади виправдання вірою на (історія Авраама). Дається оцінка відхиленням у вченні про виправдання в різних християнських конфесіях. 

Ключові слова: Христос – викупитель, послання апостола Павла, виправдання, освячення, нова людина, воскресіння, плоди виправдання.

Вчення апостола Павла про виправдання виражене, головним чином, в посланнях апостола до римлян і до галатів. Це вчення займає надзвичайно важливе місце в духовному житті кожного християнина. Це не просто вчення про якесь віддалене поняття, а вчення про необхідну умову духовного зростання і спасіння людини. Євангельське благовістя, як і все Божественне Одкровення, неподільне, одне ціле. Тому ми можемо виділяти те чи інше вчення тільки в навчальних цілях. В цій статті я хотів би звернути увагу читача саме на вчення про виправдання в посланні апостола Павла до римлян. На початку свого послання святий апостол Павло (Рим. 1: 18 – 3: 20) з’ясовуєдогматичне положення про загальну гріховність роду людського і про недостатність засобів, що були у народу, до виправдання (у юдеїв – закону Мойсеєвого, у язичників – закону природнього, закону совісті).

Це приводить до визнання необхідності нового засобу виправдання, а саме: благодаті Божої через віру в Ісуса Христа. «Тепер же, незалежно від закону, з’явилася правда Божа, про яку свідчать закон і пророки, правда Божа через віру в Ісуса Христа у всіх і для всіх віруючих, бо немає різниці, тому що всі згрішили і позбавлені слави Божої, одержуючи виправдання даром, за Його благодатю, викупленням у Христі Ісусі» (Рим. 3: 21- 24). У цих стихах виражена суть всього благовістя св. ап. Павла про виправдання; воно ж складає головну тему послання до Римлян [16, c. 172]. Таким чином, всякого грішника виправдовує «правда Божа», яка з’явилася незалежно від закону і його справ, хоча про неї свідчили «закон і пророки», тобто Старий Завіт. В чому ж полягає ця «правда Божа?» В тому, що всякий грішник виправдовується Богом, що гріхи наші викуплені (термін «викуплення» треба розуміти не в значенні викупу, торгу між Богом – Отцем і Сином Божим або, на іншу думку, між Богом і сатаною, а в значенні позбавлення від гріха і його наслідків.) в жертві Ісуса Христа і ми прощені. Це – об’єктивна умова нашого виправдання. З нашої ж сторони, тобто суб’єктивною умовою виправдання є віра в Христа: «Правда Божа через віру в Ісуса Христа» (Рим. 3: 22). Виправданий, таким чином, вступає в нове відношення примирення з Богом, повертається в той стан, який він втратив в гріхопадінні [11, c. 76]. Як бруд зчищається водою із зануреного в неї предмету, так гріх зчищається в таїнстві хрещення вірою в купіль Крові Христової, що здатна омивати гріхи. Віруючий вірою з’єднується з Христом, приймає в себе очищаючу силу Христової Жертви і тим самим стає виправданим, освяченим і святим. Вірою ми приймаємо «правду Божу», тобто Його праведність, святість,приймаємо «даром», по благодаті, виправдані в Ісусі Христі (Рим. 3: 24). Отже, благодать Божа є першою і головною причиною нашого спасіння. Стих Рим. 3: 26: «...щоб Він явився праведним і виправдовуючим...» показує, що через дарування виправдання в жертві Сина Божого, Бог виявився одночасно «праведним», тобто правосудним (жертва за гріх принесена) і «виправдовуючим», тобто люблячим (ми виправдалися Його жертвою, Його «правдою») [9, c. 102].

Але виникає питання: якщо виправдовує тільки віра, то чи не відміняється взагалі закон, який теж був даний від Бога? Це питання ставить сам ап. Павло (3, 31) і відповідає: «Ніяк, але закон стверджуємо вірою». Як же стверджуємо? Так, що віра відміняє тільки зовнішність закону, його мертву букву, а внутрішню, духовну його сторону, тобто те, до чого він був покликаний – виправляти грішника, – стверджує. Так проростаюче зерно, з одного боку, руйнує своє тіло, але з іншого – утверджує його, бо звільняє приховану в ньому силу, здатну плодоносити. Закон прагнув зробити людину праведною, але не міг. Це зробила віра і тим самим виконала бажання закону. Віра привертає благодать для виконання закону, і благодаттю від віри, при ділах віри, людина спасається. Слова ап. Павла, в яких він підкреслює пріоритет віри перед законом в справі виправдання грішника, давали іноді привід для різних невірних тлумачень (2 Пет. 3: 16). «Бо ми визнаємо, що людина виправдовується вірою, незалежно від справ закону» (2 Пет. 3: 28). Іноді вважають це місце таким, що суперечить вченню ап. Якова про віру: «Яка користь, брати мої, якщо хто говорить, що він має віру, а діл не має? Чи може ця віра спасти його»? (Як. 2: 14), і далі: «Віра, якщо не має діл, мертва сама по собі» (Як. 2: 17) [18, c. 180]. Суперечностей тут ніяких немає. Ап. Павло говорить про «діла закону», які, дійсно, без віри не дають спасіння, не засвоюють благодать – все це дає віра в Христа. За ап. Павлом людина віри – це особистість, що перебуває в абсолютно новому стані, бо вона у Христа хрестилася і у Христа зодягнулася, вона «нове творіння». Життя віруючого – це життя, одухотворене Духом Божим, життя вже не по своїй, а по Божій волі. У такої віруючої людини діла витікають з її віри. Тому виправдання дається не внаслідок діл, які слідують за вірою, а внаслідок віри, яка ділам передує. Віра зараховується людині як великий моральний і життєво-практичний подвиг, здатний виправдати її перед Богом. Віру, про яку говорить ап. Яків, «віру без діл», слід розуміти як переконання, як думку розуму. Така релігійна, але умоглядна віра сама по собі не може спасти людини. Віра спасає тоді, коли вона веде людину до зречення від гріха, тобто до покаяння і єднання з Христом, не морально тільки, але онтологічно! Така віра, яка «ді . любов’ю» (Гал. 5: 6), євиправдовуючою, а віра без діл любові мертва. Таким чином, потрібно не протиставляти вислови про віру ап. Павла і ап. Якова, а розуміти їх в єдності, як різні стани, рівні або якості віри [8, c. 155].

Приклад віри Авраама (Рим. 4) 4-та глава дає ілюстрацію праведності на прикладі Авраама, яким іудеї особливо гордилися, вважаючи себе його нащадками. Авраам більше інших виконував діла закону, але виправдався він не ними (не обрізанням), а вірою в обітниці Божі, які одержав до обрізання (Рим. 4: 3). Він жив по вірі, і його діла витікали з його віри, чому і були бажані для Бога [7, c. 130]. Апостол Павло в цій главі говорить про виправдання «віруючого» вірою, якщо він «робить діла». «Робить діла» – це той, хто хоча і вірує, але опору спасіння покладає не в помилуванні від Бога, а в своїй праведності, в своїх ділах. Це виправдання «по боргу», тобто наскільки виконав справи закону, настільки і виправдався. А оскільки всього закону виконати неможливо, то уповання спасіння не можна пов’язувати із ділами, але тільки з вірою. «Віруючий»- це той, хто хоча все належне робить, але вважає себе рабом. Він виправдання будує не на цих своїх ділах, а на вірі в Бога, віруючи, що Бог не попустить йому загинути, але спасе його. Апостол називає такого виправданого віруючого «нечестивим», тому що, хоча він і робить все, що в його силах, він залишається все одно грішним. Але ради його віри Бог приймає його як блудного сина, прощає йому його нечестя. Віра є вище і найдорогоцінніше, що може запропонувати людина-грішник в своє виправдання. При покаянні, прагненні до праведності її недоліки і гріхи покриваються праведністю Божою, що засвоєна вірою. І вже не мірою діл дає Бог виправдання, а безмірно, скільки людина може вміщати. І як віруючий сподівався не на діла, хоча і багатий ними, а на милість Божу, то і дає Бог йому по вірі, а не по ділах. Істинна віра немислима без діл, бо вона, як акт духу, визначає діло, а діла без віри можуть бути і механічними, пихатими, самокорисливими. Тому ап. Павло і говорить, що віра не знищує і не знецінює діла закону, але їх стверджує (Рим. 3: 31). Оскільки виправдання вмінилося Аврааму до обрізання, по вірі, отже, воно не залежить від обрізання і поширюється не тільки на нащадків Авраама по плоті, але на всіх віруючих в необрізанні, тобто на язичників, що прийняли віру. Тому Авраам є батьком всіх віруючих незалежно від національності (Рим. 4: 12–18). «Закон породжує гнів» (Рим. 4: 15) в тому значенні, що гріх невідання закон робить гріхом явним і довільним. Закон лише викриває гріх, але не може допомогти плотській людині його подолати, чим ще більше накликає на неї гнів Божий [14, c. 188]. Приклад Авраама показує силу віри взагалі (Рим. 4: 18–21): віруючий, сподіваючись не на свої сили, але на силу Божу, долає формальну логіку і докази свого розуму і наперекір всьому довіряється Богу. Бог і ставить йому в праведність цю мужність і виконує Свої обітниці.

Дії, або плоди виправдання (Рим. 5–8) Вище ап. Павло показав, що виправдання людини перед Богом звершується тільки вірою в Ісуса Христа. Тепер Апостол викладає плоди виправдання, тобто ті скарби, які воно приносить людині. Ці плоди виправдання, за вченням апостола Павла, такі. а) Примирення людини з Богом (Рим. 5: 1–11) Перший плід, принесений виправданням, є примирення людини з Богом, знищення колишньої ворожнечі між ними. Виправдання, яке знищило гріх, зруйнувало перешкоду, що відділяла людину від Бога, і тим самим відкрило для людини знову доступ до Джерела благодаті. «Отже, виправдавшись вірою, ми маємо мир з Богом через Господа нашого Ісуса Христа, через Котрого вірою отримали ми доступ до тієї благодаті, в якій стоїмо (Рим. 5: 1–2). Мати «мир з Богом» – не повертатися більше до гріха, тому що це означало б знову ворогувати з Богом. Виправдані дістали доступ до благодаті, «в якій стоять» (Рим. 5: 2), тобто благодаті богопізнання, благодаті таїнств [19, c. 124]. Але особливий предмет уповання і похвали виправданих це блага майбутнього віку: «Хвалимося надією слави Божої, і не цим тільки, але хвалимося і скорботами» (Рим. 5: 2-3), що теж веде до слави Божої в майбутньому житті. Апостол підкреслює, що скорботи і в даний час похвальні, бо від них походить терпіння і досвідченість, які, у свою чергу, приводять до надії майбутніх благ (Рим. 5: 3–4). Надія ж наша будується на жертовній любові Бога до нас: «Бог Свою любов до нас доводить тим, що Христос помер за нас, коли ми були ще грішниками» (Рим. 5: 8); помер «в певний час» (історично), помер «за нечестивих» (тобто за всіх нас, див. Рим. 5: 6).

Таким чином, немає тепер ніякого прощення тому, хто не турбується про своє спасіння, бо через віру ми примирилися з Богом і Христос воскрес для виправдання нашого [19, c. 130]. б) Відродження людства у Христі (Рим. 5: 12-21) Ап. Павло розглядає все людство до Христа як єдине ціле, в якому відобразилися властивості його родоначальника Адама. Згрішила перша людина цього довгого ряду нащадків, тому і нащадки несуть на собі як гріх прабатьків, так і покарання за нього – смерть (Рим. 5: 12). «Як одні .ю людиною гріх увійшов у світ, а з гріхом смерть, так і смерть перейшла на всіх людей, тому що в ньому всі згрішили» (Рим. 5: 12). Всі стали співучасниками в гріхові Адама [6, c. 177]. «Гріх не зараховується, коли немає закону» (5, 13) – тут йдеться про такий гріх, через який, за визначенням Божим, слідувала смерть. Такого гріха до дарування закону не було, проте «смерть панувала від Адама до Мойсея і над тими, що не грішили подібно до злочину Адама» (Рим. 5: 14). «Смерть панувала» – тому що Адам викликав до буття закон смерті. Нащадки Адама народжувалися під смертним осудженням, тому що його гріх був гріхом всієї людської природи (існує декілька теорій, що пояснюють передання Адамового гріха його нащадкам. За Орігеном, Адам, як у зародку, в сімені містив все людство, всі були в ньому одному. Сучасна генетична теорія підтверджує правильність такого переконання. Із сторони юридичної можливості передачі гріха від Адама нащадкам пояснюється тим, що Адам був представником людства, в особі якого Бог уклав свій перший Завіт зі всім людством. Таким чином, треба визнати онтологічну реальність впливу первородного гріха як на фізичну, так і на моральну природу людини) [3, c. 273]. Але Христом, Новим Адамом, починається новий рід людства. Поєднання з Ним відбувається в прийнятті Його благодаті в таїнстві хрещення і особливо в прийнятті Його обоженного людства в таїнстві причастя. Віруючі приймають в Христі джерело життя і безсмертя, тобто божественну благодать, яка, в протилежність гріхові, переважає в багатьох (Рим. 5: 15).

Якщо у гріхові, звершеному Адамом, було достатньо шкідливості, щоб накликати смерть на всіх його нащадків, то у благодаті Христової тим більше повинно бути сили виправдати християн, бо вона зведена Самим Богом. В Христі дарується «надлишок» або велика «кількість благодаті» (Рим. 5: 17), достатньої не тільки, щоб винищити гріх, вилікувати хворобу, але набагато більше – щоб відновити занепале, освятити, усиновити Богу, повернути колишню красу, честь і славу образу Божого. «Бо як через непослух одного чоловіка багато людей стали грішними, так і послухом одного багато стануть праведними» (Рим. 5: 19). Коли ж прийшов Мойсеїв закон, «тоді умножилися злочини» (Рим. 5: 20), втім, не внаслідок закону, а внаслідок схильної до гріха плоті нашої. Злі побажання ожили, будучи викритими законом. Закон, як ліки, вигнав назовні приховану хворобу для того, щоб потім її знищити. Множення гріха прискорило явлення великої благодаті Божої, яка виявилася здатною возвести людство до життя вічного (Рим. 5: 20 – 21) [5, c. 137]. в) Свобода від рабства гріхові (Рим. 6) Найбільший плід виправдання вірою в Христа є мертвість християнина для гріха. Наша смерть для гріха стається в хрещенні, коли, занурюючись у воду хрещення, ми занурюємося в смерть Христову, в очисну силу Його Крові, а повстаючи з води, співвоскресаєм з Ним. Як, занурюючи брудну тканину в хлоровану воду, ми дістаємо її чистою, так, занурюючись в смерть Христову в хрещенні, повстаємо, очистившись від гріха дією благодаті Духа Святого. «Невже не знаєте, – питає Апостол, – що всі ми, що хрестилися в Христа Ісуса, в смерть Його хрестилися? Ми померли для гріха: як же нам жити в ньому?...» (Рим. 6: 2–4). Віруючий християнин живе в оновленій плоті, тому зобов’язаний іжити новим життям в Христі Коли він хрестився в «смерть Христову»,тоді він поховав своє гріховне тіло і співвоскрес Христу в тілі духовному. Але здійснення цього співвоскресіння відбувається на протязі всього життя християнина в процесі духовної боротьби з гріхом. Хрещення в смерть Христову (Рим. 6: 3) є співрозп’яттям і співумиранням з Христом, тобто не тільки моральне, юридично-формальне сприйняття Його викупного подвигу, але реальне співстраждання з Христом на Хресті. «Співрозп’яття» наше Христу звершується на нашому життєвому хресті, який ми несемо, слідуючи за Христом.

В хрещенні розпинається «стара наша людина», тобто наша схильність до гріха, лукавий настрій; руйнується «тіло гріховне» (Рим. 6: 6), наступає «смерть гріха» і «звільнення від гріха» (Рим. 6: 7). А щоб запевнити нас в можливості такої свободи від гріха, Апостол вказує на Христа, Який «воскресши з мертвих, вже не вмирає» (Рим. 6: 9). В хрещенні ми сприйняли і цю силу життя Христа – силу благодаті воскресіння, з якою і повинні перемагати гріх. Щоб звільнитися від гріха, Апостол дає такі поради християнам: треба вважати себе «мертвими для гріха, живими ж для Бога» (Рим. 6: 11); не допускати царювання гріха і гріховних думок, які в нас раніше царювали (Рим. 6: 12); не віддавати членів своїх в знаряддя гріхові (Рим. 6: 13); навпаки, християнин повинен підпорядкувати всього себе Богу, всі члени віддавати в «знаряддя праведності» (Рим. 6: 13), тобто на творіння добрих справ [17, c. 162]. Християнин, коли він звільнився від рабства гріхові і став під благодаттю, добровільно віддає себе в «слухняність праведності» (Рим. 6: 16), стає «рабом праведності» (Рим. 6: 18). Але рабство праведності є істинною свободою, тому що приймається любов’ю, до того ж це «рабство» вже несе не ганьбу і смерть, а «святість і життя вічне» (Рим. 6: 22). г) Свобода від старозавітнього закону (Рим. 7) У Христі людина звільняється як від влади гріха, так і від влади закону. Думку про свободу від влади закону Мойсеєвого Апостол ілюструє порівнянням із заміжньою жінкою, яка зв’язана законом обов’язку перед чоловіком, поки він живий. Якщо чоловік помер, вона звільняється від обов’язків по відношенню до нього і приймає на себе обов’язки перед новим чоловіком. Так і християнин, виправдавшись вірою в Христа, стає вільним як від гріха, так і від закону, яким гріх викривається і водиться така людина велінням благодаті.

Все це і досягається за умови покаяння: смерті першого чоловіка – закону і заручення з новим чоловіком – Христом у хрещенні (Рим. 7: 24) [12, c. 174]. Але щоб ніхто не подумав, що ап. Павло, проголошуючи свободу від закону, руйнує Боже встановлення, домобудівництво спасіння, Апостол спеціально зупиняється на значенні старозавітнього закону. Він говорить про ту позитивну роль закону, яку він мав, а саме: законом пізнається гріх, ступінь винності перед Богом. «Я не інакше пізнав гріх, як через закон» (Рим. 7: 7). Закон, як дзеркало, відображає наші гріхи, відкриває Божі вимоги і даний для нашої користі. Але закон, знаходячи гріх, що живе в нашій плоті, не дає сили його перемогти. Зло походить від гріха, що робить закон своїм грунтом. Гріх бере мотив від закону (Рим. 7: 8), оскільки закон знаходить гріховні побажання. Законом випробовується наша свобода, яка, будучи недосконалою через зараження гріхом, прагне відхилитися від вимог закону. Закон був даний «для життя» (Рим. 7: 10), «закон святий ізаповідь свята» (Рим. 7: 12), «закон духовний» (Рим. 7: 14). Але оскільки людина «плотська», не тільки схильна до гріха, але «продана гріху» (Рим. 7: 14), то, за наявності закону, гріх ще більше посилився, «ожив» (Рим. 7: 9). Закон, будучи по суті благодіянням, фактично послужив до більшого засудження. Але винуватий в цьому не закон, а людина, вірніше, гріх, який в ній живе і робить людину «плотською». Плотяність це не тільки явна гріховність або гріховна чуттєвість, але і в більш широкому значенні сюди відносяться і всі безблагодатні потяги душі. Людина «продана гріху» (Рим. 7: 14) в тому значенні, що вона, будучи вільною, настільки слухняно виконує гріховні побажання душі і тіла, ніби вона продана в рабство цим бажанням. Навіть ненавидячи ці бажання і уникаючи їх, людина по своїй немочі не може протистояти їм, підкоряється їх вабленню і виконує їх (Рим. 7: 15). Проте в будь-якому гріху людина залишається відповідальною, бо усвідомлює, що гріх є зло [20, c. 103]. Відповідальність людини перед Богом, за ап. Павлом, пояснюється тим, що дух її завжди чує голос Божий (Рим. 2: 15). Це закон її серця, закон совісті, через який Бог звертається до нас. Закон совісті є насіння божественного життя в нас, яке Апостол називає «внутрішнім законом», «законом розуму» (Рим. 7: 23); він постійно «знаходить задоволення в законі Божому» (Рим. 7: 22). Але в плоті, тобто в душевно-тілесному організмі живе бажання гріха, яке і схиляє нестійку до добра волю і полонить її. І хоча в самому творенні гріха зникає його солодкість і краса, але всякий раз, коли він підступає до людини, він спокушає і поневолює розум або дух наш. Бачачи такий жалюгідний стан падшої людини, Апостол вигукує: «Бідна я людина! Хто позбавить мене від цього тіла смерті?» (Рим. 7: 24).

Це крик не тільки Апостола народів, але і всього людства, яке в особі кращих своїх представників, великих святих і подвижників духу усвідомлювало тяжкий свій стан, покладаючи надію позбавлення тільки на Ісуса Христа (Рим. 7: 25). д) Свобода в Христі і нове життя в Дусі Святому (Рим. 8) Ця глава підводить підсумок попереднім міркуванням про плоди виправдання. Виправдавшись вірою, християнин примирився з Богом, в хрещенні дістав доступ до благодаті Божої, помер для гріха і старозавітнього закону і тепер повинен жити не «по плоті, але по духу» (Рим. 8, 1–). Закон життя «по плоті» Апостол називає життям за законом гріха і смерті» (Рим. 8: 2), тому що діла плоті були тільки гріхом, а гріх вів до смерті. Оскільки у Старому Завіті закон «ослаблений плоттю, був безсилий» виправдати, то благість Божа вибрала новий шлях виправдання – через пришестя Сина Божого «в подобі плоті гріховної» (на підставі цього тексту єретики (докети, а пізніше маніхеї) заперечували істинність втілення Христа. Але, по зауваженню Тертуліана, тут «подібність» відноситься до «гріха», а не до природи тіла. Христос здавався тільки таким, що має гріховну неміч: спілкувався з грішниками, їв невмитими руками; але не вдавану Він мав, а реальну плоть, бо відчував голод, і біль, і страждання, і саму смерть) (Рим. 8: 3). В Самому Собі Христос приніс цю загальнолюдську, але безгрішну Свою плоть «в жертву за гріх і засудив гріх у плоті» (Рим. 8: 3). «І що всього дивніше, - говорить свт. Іоан Златоуст, – не уражена плоть, але гріх, що уразив її, піддається осудженню і смерті» [19, c. 365]. Виправдання, до якого вів закон, здійснилося, таким чином, в Христу Ісусі, але по благодаті засвоєної всім віруючим в Христа, що «живе не по плоті, але по Духу» (Рим. 8: 4). Ап. Павло малює два види життя: по плоті і по духу (Рим. 8: 5–17). Плоть, внаслідок первородного гріха, піддана закону гріха і смерті, а дух, внаслідок виправдання в Христі, має в собі надприродне життя по благодаті і тим самим - зачаток життя вічного (Рим. 8: 11). Ті, що живуть «по плоті» - це ті, які підкоряють низьким, душевно-тілесним вабленням вищі веління духу і закону Божого. Тому таке життя є «ворожнеча проти Бога» (Рим. 8: 7), непокірність Його заповідям. Ті, що живуть же «по духу» мають в собі Духа Божого, Якого одержали в благодаті хрещення. Від цього все єство проникається Духом Божим, перероджується, і людина починає жити «по Духу» [15, c. 100]. «Якщо хто Духа Христового (католицькі богослови бачать в цьому виразі доказ сходження Духа Святого і від Сина Божого. Але тут йдеться не про передвічне буття Духа, а про Його тимчасове дарування християнам; вираз «Дух Христів» означає, що Дух дасться ради заслуг Христових. Деякі богослови навіть розуміють ці слова не в значенні іпостасного буття Духа, а в значенні характеру життя по Христу) не має, то той і не Його» (Рим. 8: 9), той не Христів, не християнин. Дух Святий як печать Христова відмічає християнина. В таїнстві Миропомазання і відмічається християнин благодаттю Духа, що робить його чадом Христовим і членом Церкви. Звідки ж можна взнати, чи маємо ми Духа Божого? Апостол відповідає: «Якщо Христос у вас, то тіло мертве для гріха, але дух живий для праведності» (Рим. 8: 10). Якщо гріх втрачає силу над нами і ми живемо «для праведності» (Рим. 8: 10), якщо Духом «убиваємо діла плотські» (Рим. 8: 13), значить, ми Христові і Дух Божий живе в нас (Рим. 8: 9). Цей дух оживить і наші мертві тіла (Рим. 8: 11), подібно тому, як Він воскресив з мертвих Ісуса Христа. Одержавши завдаток Духа Божого в хрещенні, християнин повинен і керуватися, водитися цим Духом, щоб одержати Богосинівство: «Бо всі, ведені Духом Божим, є сини Божі» (Рим. 8: 14).

Так і в звичайному житті син затверджується в правах батьківського спадку тільки після досягнення зрілого віку і за умови, що бездоганним життям і виконанням волі батька виявиться гідним цих прав (за словами свт. Іоанна Златоуста, Дух Божий повинен господарювати в нашому житті, як керманич над кораблем або візник над парою коней, інакше право усиновлення Богу буде втрачено) [4, c. 155]. Про дійсність такого усиновлення свідчить власна свідомість віруючого, який не може інакше відноситися до Бога, як до Отця, чому ми і «взиваємо до Бога: Авва, Отче!» (Рим. 8: 15), тобто «Отче наш». Тільки в Новому Завіті благодать Божа дає дерзновення звертатися і приступати до Бога як до Отця. Далі Апостол вказує і на об’єктивне свідоцтво нашого усиновлення Богу, – це свідоцтво Самого Духа, яке ми чуємо в своєму серці: «Цей Самий Дух свідчить духу нашому, що ми – діти Божі» (Рим. 8: 16). В слов’янському тексті використовується більш точний вираз «спослушествует», тобто співсвідчить Дух Божий духу нашому. Отже, якщо наш дух свідчить, що Бог є наш Отець, то і Дух Божий свідчить що «ми – діти Божі» [13, c. 46]. Наслідком такого нашого синівства Богу є і наслідування Його: «А якщо діти, то і спадкоємці, спадкоємці Божі, співспадкоємці ж Христу» (Рим. 8: 17). Як блудний син, що розкаявся і повернувся до батька, знов прийнятий як син і одержує право на спадок, так і ми. Притому Апостол уточнює, що ми не неповні спадкоємці, якими можуть бути навіть і незаконні діти або раби, але «співспадкоємці Христу», тобто одержуємо повноту слави, яку має Сам Син Божий. Це можливо, бо ми приєднані до Христа в хрещенні; як гілка до виноградної лози, і якщо ми з Ним пребуватимем в житті, то з Ним будемо і по смерті. Але віруючі, бачачи себе в стражданнях і приниженні, могли сумніватися, що вони спадкоємці Божі. Апостол утішає їх і говорить, що ми не просто страждаємо, але співстраждаємо з Христом і за Христа, і це є шлях до співпрославлення з Ним: «Якщо тільки з Ним страждаємо, щоб з Ним і прославитися» (Рим. 8: 17). Надихаючи християн, Апостол засвідчує, що всі страждання, які б вони не були, ніщо, порівняно з тією славою, яка відкриється для нас в майбутньому, коли ми співпрославимось з Христом (Рим. 8: 18). Нинішній світ не може вміщати слави Божої, і щоб вона відкрилася в повноті, сам світ повинен обновитися, очиститися і перетворитися. Страждання і є шлях до очищення для майбутнього прославляння [10, c. 183]. Слава усиновлення дітей Божих така велика, що її з надією чекає вся природа: «Бо творіння з надією чекає одкровення синів Божих» (8, 19). Позбавлена розумної свідомості, в глибокій тузі і безсловесному томлінні чекає вона зняття з неї прокляття, накликаного гріхопадінням людини, і повернення в безсмертну славу Богоствореного світу.

Коли ж буде відновлена людська природа через воскресіння, тоді і створене для нього одержить славу і безсмертя; Апостол відзначає, що і сама людина трагічно переживає спотворення образу Божого в собі самій: «Маючи початок Духа, і ми в собі стогнемо, чекаючи усиновлення, спокутування тіла нашого. Бо ми спасенні в надії» (Рим. 8: 23–24). І ми сумуємо за майбутнім спасінням, тому що зараз ще не всім тим володіємо, що належить спасенним. Якщо ж ми в Бозі живемо і в Бозі вмираємо, то одержимо звершене спасіння з Ним [11, c. 101]. Початок Духа, який в нас, «підкріплює нас в немочі нашій, просить за нас зітханнями невимовними» (Рим. 8: 26). Коли ми молимося Богу, то повинні цілком покладатися тільки на Бога; тоді Сам Дух Святий, Який в нас, ходатайствує за нас перед Богом (Рим. 8: 26). Ми усвідомлюємо цю молитву в собі, але вона не від нас, а від Духа. Наші молитви, що містяться в Молитвослові, тим і цінні, що вони якраз і є молитви Духа, духоносні. Молитви Духа названі «несказанними» в тому значенні, що серце відчуває Дух глибше і повніше, ніж може те виразити наш убогий язик. Не варто, проте, цим бентежитися, – «Той, Хто випробовує серця знає, яка думка в Духа…» (Рим. 8: 27), – Бог, присутній в серці і чує молитву Духа, не потребує ясності слів [2, c. 233]. Далі Апостол висловлює іншу основу нашого уповання на майбутню славу, – це передвічне визначення про спасіння і жертовну любов Бога до людини (Рим. 8: 28–39). Передвічна рада, або задум Божий про світ, напередвизначивши шляхи як всього людства, так і кожної людини, визначив і діло спасіння (Рим. 8: 29–30). Спасіння або загибель душі визначені Богом і у згоді з цим передвизначенням знані від віку, але здійснюються з участю нашої свободи. Суть передвизначення добре передає притча Спасителя про званих на бенкет (Мф. 22: 2–14), а також обрання Богом в насліддя Собі Ісаака замість первістка Ісава (Бут. 25: 23–34).

Ніхто з віруючих не повинен сумніватися в тому, що він покликаний до спасіння, тому що Сам Бог довів це тим, що «Сина Свого не пожалів, але віддав Його за всіх нас...» (Рим. 8: 32). Хто усвідомить і сприйме велич любові Божої до людини, той не може не пройнятися любов’ю до Бога, яку ніякі сили землі і неба похитнути не зможуть (Рим. 8: 35–39). Це глибоке вчення апостола народів про виправдання дуже важливе. Під впливом новітніх тенденцій в секуляризованому світі людина часто помилково твердить, що Бог існує для того, аби піклуватися про виконання людських бажань і дарування земного щастя і благоденства. Але, згідно зі Священним Писанням, головним має бути не запитання «як я можу стати щасливим в земному житті», а питання «як я можу успадкувати спасіння і життя вічне». Христос – взірець та ідеал для наслідування, а спасіння та викуплення досягається вірою у викупний подвиг Христа та ділами любові.


Джерела:
1. Біблія. Книги Священного Писання Старого та Нового Завіту в українському перекладі з паралельними місцями та додатками. – К.: Видання Київської Патріархії Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2004. – 1416 с.
2. Гелей Г. Библейский справочник: пер. с англ. – СПб.: Христианское общество «Библия для всех», 2002. – 892 с.
3. Григорий Нисский, свт. Большое огласительное слово/ Редакция перевода, план-конспект, примечания и послесловие Ю.А.Вестеля. – К.: «Пролог», 2003. – 382 с.
4. Ефремъ Сиринъ, св. Творения. – Т.З. – Репринт. Изд. – М.: Издательский отдел Московского Патриархата, 1994. – 432 с.
5. Иоанн Дамаскин, св. Точное изложение Православной веры. – М.: «Лодья», 2002. – 464 с.
6. Иоанн Лествичник, прп. Преподобного отца нашего Иоанна, игумена горы Синайской Лествица. – изд. 2-е. – К.: Типография Киево-Печерской Лавры, 2001. – 320 с.
7. Исаак Сирин, св. Святого отца нашего Исаака Сирина слова духовно-подвижнические. – Репринт. Изд. 1854 г. – Б. м.: Свято-Введенская Оптина Пустынь, 2004. – ХХ +480+68, [16]с.


Список літератури: 
8. Алипий (Кастальский-Бороздин), архим., Исайя (Белов), архим. Догматическое богословие: Курс лекций. – Свято-Троицкая Сергиева Лавра, 2002. – 288 с.
9. Гладков Б. Толкование Евангелия. – Свято-Троицкая Сергиева Лавра, 2004. – 848 с.
10. Жизнь и труды святых славных и всехвальных двенадцати Апостолов Господних, семидесяти меньших Апостолов и прочих равноапостольных благовестников Христовых: В 3-х частях с хромолитографированными картинами. – Украинская Православная Церковь. Полтавская епархия. Спасо-Преображенский Мгарский монастырь, 2003. – 448 с.
11. Иерофей (Влахос), митр. Господские празники / Перевод с новогреч. Д. Гоцкалюка. – Симферополь. Таврия, 2002. – 456 с.
12. Кассиан (Безобразов), еп. Христос и первое христианское поколение. – 4-е изд., испр. и доп. – М.: Православный Свято-Тихоновский Богословский институт, 2003. – 576 с.
13. Максим Грек, прп. Духовно-нравсвенные слова. – Свято-Троицкая Сергеева Лавра, 2006. – 416 с.
14. Памятники древнехристианской письменности: Святой Иустин Философ и Мученик. Святой Игнатий Богоносец. Святой Поликарп Смирнский. – М.: Храм святых бессребреников и чудотворцев Космы и Дамиана на Маросейке, 2005. – 256 с.
15. Плакида (Дезей), архим. «Добротолюбие» и православная духовность. – М.: Православный Свято-Тихоновский гуманитарный университет, 2006. – 384 с.
16. Пролог в поучениях на каждый день года / Сост.: прот. Виктор Гурьев. – Свято-Успенская Почаевская Лавра, 2005. – 688 с.
17. Скурат К. Христианское учение о молитве и ее значении в деле нравственного совершенствования. – Изд. 2-е. – Клин: «Христианская жизнь», 2005. – 176 с.
18. Феофилакт Болгарский, блаж. Благовестник или Толкование блаженного Феофилакта, архиепископа Болгарского на Деяния Святых Апостолов. – К.: Типография Киево-Печерской Лавры, 2003. – 240 с.
19. Феофилакт, архиеп. Болгарский, блаж. Апостол с толкованием текста блаженного Феофилакта, Архиепископа Болгарского. – Смоленск: «Одигитрия» - Православное братство «Смоленской иконы Божией Матери», 2006. – 1344 с.
20. Хейз Ричард. Этика Нового Завета. Москва: Библейско-богословский институт св. апостола Андрея, 2004. – 235 с.

Протоієрей Ярослав Романчук

© Київська православна богословська академія: офіційний сайт провідного закладу вищої духовної освіти України