Київська православна богословська академія

Необхідність молитви за померлих на основі вчення Священного Писання та святоотцівської спадщини

 У запропонованій статті піднімається питання поминання померлих від часів Древньої Церкви до сьогодення на основі аналізу Святого Письма та творів святих отців, показується формування вчення Православної Церкви про загробне життя. 

Ключові слова: Церква, загробне життя, святі отці, молитва, жертвоприношення, духовний союз, таїнтсва, благодать, спасіння.

Ми знаємо, що смерть є тільки переходом від земного життя у загробне, що з’єднані Богом на землі не розлучаються і смертю, внутрішній, духовний союз і взаємне співвідношення між тими, що перебувають на землі і перейшли у загробний світ, продовжується, як між членами одного духовного Царства Христового. Єднання, відношення і спілкування для тих, що перебувають на землі, мають плотський характер, це видимі вказівки, що свідчать про нерозривність духовного союзу і спілкування з тими, які перейшли у загробний світ. Бог, сполучаючи людей вічним союзом любові, на випадок короткочасної розлуки – смерті, через свого вибраного апостола Павла, заборонив тужити про смерть близьких серцю, відкривши засоби збереження цього союзу і спілкування з цими людьми. Історія свідчить, що не було і немає народу, на якому б ступені освіченості він не знаходився, який би не усвідомлював і не вірив у безсмертя душі, а тому – і в загробне життя, і, судячи із земного досвіду, не вірив би у щасливий, або болісний загробний стан. Усвідомлювали і вірили народи цій істині, яка була загальною для всього людства і загальним надбанням людського духу.

Окрім цієї істини, загальної людському духу, природною була йому й інша приналежність, що характеризує його Божественне походження – любов. Людині природні любов і ненависть: любов до істини і ненависть до зла. Людина з часу хрещення засвоює собі не тільки зовнішнє ім’я Христа – християнин, але і зобов’язана виховувати у собі дух Христовий, Божественну любов до Бога і до ближніх,до тих, що перебувають ще на землі, і до тих, які перейшли в інший світ, про що свідчить апостол Павло, коли говорить: «Бо у вас повинні бути ті самі почування, як і в Христі Ісусі»(Флп.2:5). Проаналізувавши погляди різних народів на загробне життя, можна зробити висновок, що кожен, у міру свого розвитку і сприйняття духовного світу, вірив в існування потойбічного світу. Іноді це виявлялось в простих релігійних ритуалах, іноді – у містифікованій чи філософській думці, яка не завжди знаходила розумне пояснення і обґрунтування, але людська природа змушувала шукати дорогу, яка змогла б дати можливість пояснити, обґрунтувати той чи інший погляд. Про це яскраво свідчать усі релігійні культи народів, в яких думка про безсмертя душі постійно розвивалась, і цей динамічний процес нерідко призводив до руйнування, так і не знайшовши підґрунтя для існування. Говорячи про народи Стародавнього світу, слід виділити народ ізраїльський,єдиного носія і представника істинної, Богоодкровенної релігії в дохристиянському світі. Цей народ суворо монотеїстичний, який знаходився під особливим керівництвом і покровительством Божим. Найдавнішою письмовою пам’яткою, яка засвідчує дійсність вживання заупокійної молитви у Старому Завіті, є друга Макковейська книга: «На інший день були з Іудою пішли, як вимагав борг, перенести тіла полеглих і покласти їх разом з родичами в батьківських гробницях. І знайшли вони у кожного з померлих під хітонами присвячені іамнійським ідолам речі, що закон забороняв іудеям: і стало всім явно, з якої причини вони впали.

Отже всі прославили праведного Суддю Господа, що відкриває сокровенне, і звернулися до молитви, просячи, нехай буде абсолютно згладжений гріх; а доблесний Іуда перестерігав народ берегти себе від гріхів, бачивши своїми очима, що трапилося з вини загиблих. Зробивши ж збір за числом мужів до двох тисяч драхм срібла, він послав у Єрусалим, щоб принести жертву за гріх, і вчинив дуже добре і благочесно, думаючи про воскресіння; бо якби він не сподівався, що полеглі в битві воскреснуть, то зайве і марно було б молитися за мертвих. Але він помишляв, що тим, які померли в благочесті уготована велика нагорода, – яка свята і благочестива думка! – Тому приніс за померлих умилостивительну жертву, щоб розрішилися від гріха» (Мак. 12: 39 –45).Даліще єдеякісвідчення у Старому Завіті про клопотання тих, що перебувають на землі за тих, які переселилися в інший світ. Святий пророк Єремія називає нещасними і, від імені Божого, знедоленими тих, кому після смерті не твориться поминання і при похованні не давалася милостиня. Якщо ж, за словами пророка, нещасні ті з померлих, про кого не моляться, не подається милостиня, отже навпаки, молитва за померлих і милостиня за них роблять їх блаженними. Ось слова пророка: «Не будуть ні оплакані, пі поховані... Бо так говорить Господь: не входь в будинок тих, що нарікають і не ходи плакати і жаліти з ними; бо Я відняв від цього народу, говорить Господь, мир Мій і милість, і жаль. І помруть великі і малі на землі цій; і не будуть поховані, і не оплакуватимуть їх, ні терзатимуть себе, ні пострижутьсязаради них. І не заломлюватимуть для них хліб в печалі, в утіху про померлого; і не належать їм чаші утіхи, щоб пити після батька їх іматері їх… Так говорить Господь Саваоф, Бог Ізраїлів» (Єр.45:23 – 31).

Поняття про життя і уявлення нерозривності душ людських навіть смертю, що таїлися в глибині духу, залишалися тільки в темнійсвідомості людства. Як невизначені були з духовної сторони взаємні відносини людей на землі, так залишалися вони невизначеними і між тими, що перебувають на землі і перейшли в інший світ. На першому Соборі апостолів у Єрусалимі,була затверджена однодумність в проповіді Євангельського вчення,отже вчення про молитву за тих, що перейшли у загробне життя було загальним у всіх апостолів, і тому, де тільки вони проповідували, там була вже утверджена і заупокійна молитва. Доказом цьому служать всі стародавні літургії того часу. Звичай молитися за померлих із Старозавітної Церкви перейшов уНовозавітню християнську Церкву. Той же звичай, молитися за померлих, був і в ЦерквахОлександрійській, Карфагенській, Константинопольській, Медіоланскій. [11,с.203]. Всі стародавні літургії, як ті, що вживалися або вживаються в Церкві Східній – Православній (св. апостола Якова, брата Господнього, свт. Василія Великого, свт. Іоана Золотоустого, свт. Григорія Двоєслова), так і літургії Церкви Західної (римська, іспанська, галліканска та інші), і нарешті, літургії різних неправославних конфесій, що здавна існують на Сході (яковитів, коптів, ефіопів, сирійців та інших), із усіх цих чинопослідувань, якими б численними та різноманітними вони не були, немає жодного, у якому б не знаходилися молитви за померлих. Це підтвердження того, що від днів самих апостолів, що створили чин Божественної літургії, не було часу, коли б християни не молилися за своїх померлих братів . Апостол Павло вчив не тужити за вмираючими так, як тужать за тими, що не мають надії на воскресіння і нове блаженне, вічне життя. Знаючи, що всі ми знаходимось перед лицем Божим, а тому і померлі не позбавлені гріхів, учив друзів християнської скорботи, носінню тягаря ближнього померлого. Християнам дана благодать носити скорботи ближніх. Носячи скорботи ближніх, ми виконуємо закон Христів – безсмертної любові. Ісус Христос не розмежовував мертвих від живих, бо вчив, що перед Богом все – живе.

Отже, заповідь любові стосується і ближніх, що знаходяться за межами цього світу. Апостоли, розповсюджуючи Євангеліє, сполучали живих із мертвими, що доводить їх вчення. Св. апостол Павло вчить, що мертві і живі – Господні, отже не розділяє, а сполучає їх. Заповідь апостола Якова молитися один за одного показує пряме повеління молитися і за тих, що перейшли у загробний світ. Носити тягарі інших, що не тільки живуть на землі, але і перейшли в інший світ. У чому полягає це носіння тягарів померлих осіб? Усвідомлення живими гріховності померлих, повинно, за законом любові, породжувати в душах перших плач, скорботу за гріхи інших. Цей плач потрібний від живих як користь померлим. Блаженні, вчив Ісус Христос, що плачуть за законом любові не тільки про свої гріхи, але і про гріхи ближніх, як живих так і померлих. Втіхою їм буде виконання молитви, власне прощення гріхів і прощення гріхів померлим, за яких вони молилися. У іншому місці пише св. ап. Павло: «Поминайте наставників ваших». Тут апостол повеліває пам’ятати померлих, які вчили нас життю християнському і яким ми зобов’язані справжнім нашим життям. Св. Іоан Богослов ділить тих, що відходять у загробний світ на таких, що розкаюються у своїх гріхах при самій смерті, і, що не каються –відчайдушних. Про перших повеліває молитися, а про останніх забороняє. Першим відпускає гріхи і дарує життя, другі ж успадковують заслужене на землі покарання. «Якщо хто бачить брата свого, що грішить гріхом не до смерті, то нехай молиться і Бог дасть йому життя... Є гріх до смерті; не про те говорю, щоб він молився. Всяка неправда є гріх не до смерті». Святі отці впевнено і яскраво висловлювали думки про загробне життя. Важливий внесок не тільки в розвиток вчення про загробне життя, а й взагалі в розвиток богослів’я внесли вчителі Церкви ,хоча слід зауважити, що прямих текстів відносно цього вчення збереглось порівняно мало. Святий Афанасій Великий у своєму творі «Слово про померлих», пише: «Хоча померлий у благочесті покладений під відкритим небом, не відрікайся, призвавши Христа Бога, запалити на гробі єлей та свічки: це приємно Богові і удостоює від нього великої нагороди. Тому що єлей і свічки – це всепалення, а божественне і безкровне жертвоприношення – жертва очищення; милостиня бідним краща від будь-якого багатого спадку. Благодаттю Божою не даремні будуть старання для досягнення того, до чого з вірою ми прагнемо. Тому що святі апостоли, вчителі і святі отці, будучи сповненими Божественним Духом, творили молитви, літургії та піснеспіви, які були поминанням за померлих».

Також св. Афанасій говорить: «Той, хто приносить жертву за померлого, повинен те ж саме мати в думках, які той, хто має малолітнього сина, слабкого і немічного, який захворів, з вірою приносить у храм Божий свічки та запалює за юнака, але не юнак сам приносить це, але ближні його. Так і ми повинні уявляти, що приносимо за померлого жертву, яка важлива для його спасіння, і таким чином,благодаттю Божою, не даремними будуть зусилля ваші для досягнення того, до чого він прагнув з вірою». Преп. Єфрем Сирін вказує,що для померлих важливими є благодатні поминання, які звершують християни. Він говорив: «Як буває із закритим сосудом з вином, яке, коли цвіте виноград в полі, чує запах і цвіте разом з ним, так і думай про душі грішників: вони отримують певне благодіяння від жертви, що за них приноситься, як знає і велить єдиний Владика живих і мертвих, Бог наш. Як частинка, сприйнята і присвоєна організмом, отримує від нього нове життя, так і віруючий, вживому союзі з тілом Христовим може отримувати від нього нові властивості і нове життя, лише б він не відходив від Церкви [8, c. 156]. Блаженний Августин говорить: «Нітрохи не повинно бути сумніву, що молитви Церкви – спаситель не жертвоприношення і милостиня, яка приносить користь померлим, але лише тим, які перед смертю жили так, щоб після смерті це могло бути корисним для них. Тому, що для людей, які відійшли від віри, яка супроводжується любов’ю, і не спілкуються у Таїнствах є марними і марно звершуються ближніми діла такого благочестя, тому що не мали вони цього «залогу віри» в собі, коли знаходилися тут, на землі, не приймали, або поспіхом приймали,благодать Божу і виховували в собі не смирення і любов, а інші, протилежні риси». Далівін говорить: «Про спокій душі блаженної пам’яті рабів Божих, які померли, молитви наші звершуючи, маємо надію, що принесення Жертви безкровної за них, кров, яка вилилась з ребер Христових, що у святій чаші звершувалась, окроплює і очищає їх, за них приноситься і за них проливається. І якщо кров Христова всього світу гріхи омила, чине мають грішники очиститись? Тому, що кров Христова без числа душ викупила,чи не має вона душі тих, що поминаємо викупити?» Але із творінь святих отців прослідковується, що про розвиток вчення про загробне життя у них розвивалася думка, яку Сам Бог вкладав в уста їхні. Ця думка поступово ставала ще глибшою і водночас простішою. І за словами Святих Отців, Свята Церква, як дбайлива і любляча мати, кожного дня молиться не тільки за тих, хто продовжує ще бути воїном Христовим тут, на землі, але й за тих, хто відійшов в країну вічності. Доки буде існувати Церква Христова, а вона буде існувати до другого Пришестя Христового, до цього часу буде звершуватися безперестанно молитва за всіх померлих у вірі і покаянні. Літургія, яка звершується Церквою, є безперестанним поминанням наших померлих братів. Всі Святі Отці говорили про спасительну жертву літургії: Св. Кирил Єрусалимський називає Євхаристію «Великою Жертвою», говорячи: «Ми приносимо в ній Христа, який постраждав за гріхи наші, просячи помилувати померлих». [10.c.132].

Св. Іоан Золотоустий говорить: «Не даремно робимо ми поминання про тих, хто відійшов перед Божественими Тайнами і, приступаючи, молимо за них Бога, який взяв гріхи світу, щоб від цього їм було радісно, не даремно звершуються Тайни Христові, взиваючи про всіх, у Христі померлих і звершуючих поминання братів. Якщо б не було поминань від древності, від часів апостолів, то цього не говорили б. Наше служіння звершується з увіщання Духа Святого. Давайте не будемо лінивими, щоб допомагати померлим і приносити за них молитви, тому що Христос нас спас Своїми молитвами. Тому і згадуємо померлих». [9.c.126]. Отже, зі всього вищесказаного ми можемо зробити висновок, що вчення Святих Отців про загробне життя, життя як члена Церкви існує. Вони вчили, що кожна людина, яка помирає у вірі, потребує нашої допомоги, тому що у Бога немає мертвих, у Бога всі живі. Слід зауважити, що диптихи, які Церква дбайливо зберігає з часів апостольських, достовірно свідчать про молитви за померлих, з древності яких Церква підносила за богослужінням. Св. Василій Великий у своєму повчанні про померлих говорить: «Молитви Святих і в цьому житті, а тим більше після смерті, дієві для тих, які гідні святих молитов, тобто для віруючих. Молитви одних за інших мають свою ціну і силу перед Богом». [4,c. 232].

Св. Афанасій Великий у своєму «Слові про покійних» пише: «Хоча б покійний в благочесті покладений був під відкритим небом, не відречися, призвавши Христа Бога, запали на гробі свічки: це приємно Богу, і удостоюється від Нього великого благодіяння. Тому що єлей і свічки це всепалення, божественне і безкровне жертвоприношення – жертва очищувальна; благодіяння до бідних – посилювання всякої багатої подяки. Благодаттю Божою не марні будуть зусилля до досягнення того, до чого ми прагнемо з вірою. Бо святі апостоли, освітлені – учителі і духовні отці, заснували літургії, молитви і псалмоспіви тарічні поминання померлих. Св. Григорій Ниський говорить, що це є справа богоугодна та корисна при Божественному і преславному Таїнстві Євхаристії здійснювати поминання померлих у Православній вірі. Він же, піклуючись про спасіння душ, повеліває у випадках смертних залучати до св. Таїнств заборонених, тобто відлучених від них на певний період часу. Св. Григорій Богослов у надгробному слові кесарю брату говорить про свою матір: «Почута звістка гідна, щоб почути її, і скорбота матері виливається в благій і святій обіцянці віддати сину всі його багатства, принісши їх у дар померлому». Далі говорить: «Ось чим я можу пошанувати пам’ять твою, я вже виконав, а інше ще виконаю, щорічно звершуючи поминання». Великий вселенський учитель свт. Іоан Золотоустий вчив і словом, і справою молитися про тих, що перейшли в інший новий, загробний світ. У його літургії три рази буває молитва за них і, крім того, він повчав паству цієї чесноти, представляючи необхідність, важливість і благотворність такої молитви як для тих, що перебувають ще на землі, так і для тих, що відійшли від цього життя. Ось, наприклад, деякі місця з його богонатхненних писань: «Не плакати, не засмучуватися, але радіти повинні ті, що залишилися на землі про смерть близького їх серцю. Не плакати, але радіти повинні, чи буде померлий праведник або грішник. Якщо померлий був людиною добродійною, добрим християнином, то не плакати про нього треба, а радіти, бо переніс з любов’ю всю тяжкість земного життя і перейшов на вічний спокій в Царство Христове, за Якого і для Якого страждав, захищаючи і зберігаючи правду. Якщо ж покійний грішник – і тоді повинні радіти, а не плакати несвідомо. Радіти, що вже більш не ростиме зло, до якого померлий був схильний. Засмучуватися, плакати не про смерть його, а про гріхи , які він, як людина, робив».

Св. Іоанн Дамаскін, що зібрав свідчення усіх попередників св. отців і вчителів Церкви, робить такий висновок: «Учні і божественні апостоли Спасителя не без причини і не без користі встановили при страшних, Пречистих і Животворчих Тайнах звершувати поминання про вірних померлих від початку і до кінця землі. Апостольська і Соборна Церква Христа Бога нашого містить це вчення твердо і беззаперечно з того часу навіть до нині і до кончини світу містити буде; бо віра християнська нічого даремного не прийняла і містить непорушно все корисне, благоугодне і спасительне. Святі отці вчили і словом, і справою молитися про тих, що перейшли у вічне життя. Учили, і як вибрані сосуди Св. Духа, не могли помилятися в законності, необхідності і користі молитов за тих, хто відійшов від земного життя. Православна Христова Церква на землі з самого її початку і до кінця молилася і молитиметься про своїх членів, які відійшли у вічність. Вона вчила не тільки молитися про них, але і від імені їх, або замість них, або просто за них робити благодіяння тим людям, яких Господь визнає своїми меншими браттями і при цьому нашу добродійність приймає на Себе: «Менісотворіть!». Молитва, милостиня, приношення безкровної жертви є засобами, що змінюють загробний стан наших батьків, братів і взагалі всіх близьких нашому серцю. Всі перераховані засоби, яким вчили і про які писали всі св. отці і вчителі Церкви, оскільки ці засоби встановлені Самим Богом,можуть змінити на краще загробний стан померлих християн; і тому блаженні ті мертві, про яких на землі існує добра пам’ять, що виражається в молитвах.


Священик Роман МАЛАНЯК


1. Біблія. Переклад Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета. – К., 2004. – 1416 с.
2. Св. Амвросий Медиоланский. О должностях священнослужителей Церкви Христовой. Издание П.Поспелова. – К., 1875. – 380 с.
3. Св. Василий Великий. Творения: В 4-ох томах. – М., 1993. – Т.4. – 407 с.
4. Св. Василий Великий. Творения: В 4-ох томах. – Сергиев посад, 1892. – Ч.4. – 356 с.
5. Св. Григорий Богослов. Творения в русском переводе. В 6-тим томах. – М.: Свято-Троицкая Сергиева Лавра,1889. – Т.1. – 650 с; – Т.4. – 575 с.
6. Св. Григорий Нисский. Творения: В 8-ми частях. – М.: Тип-ия В. Готье, 1861. – 4.1. – 544 с.
7. Св. Григорий Богослов. Творения. – М., 1891. – Ч. I. – 344 с.
8. Св. Єфрем Сирин. Творения. – М., Издательський отдел МП, 1994. – Т.3.–422 с.
9. Св. Іоанн Златоуст. Творения: В 12-ти томах. – М., 1993. – Т.1. – 464 с.
10. Св. Кирилл Олександрийский. Творения. О поклонении в духе и истине. – М.: Паломник, 2000. – 418 с.
11. Игнатий (Брянчанинов), еп. Умное делание. – Спб.: Русский паломникь, 1897. – 318 с.
12. Св. Иоанн Дамаскин. Точное изложение православной веры. – М.: Лодья, 2004. – 463 с.
13. Рождественский Д., свящ. Нравственное Богословие. – М., 2001.

© Київська православна богословська академія: офіційний сайт провідного закладу вищої духовної освіти України