Київська православна богословська академія

Інтерв’ю з протоієреєм Валерієм Семанцом та Святославом Михайловичем Чокалюком

 Протоієрей Віталій Клос: Отче Валерію, Ви з початків відродження Київської духовної школи у 1989 році в Києво-Печерській Лаврі були викладачем церковного співу та регентом семінарського хору. Як Ви стали викладачем та про які події того часу Ви б хотіли згадати? 

Протоієрей Валерій Семанцо: Я почав ходити у Володимирський собор, мабуть, у 1986 році. Коли відбувалося святкування тисячоліття Хрещення Русі, я вже співав на кліросі. Регентом в той час була Соколова Катерина, батько якої був священиком у Москві, а брати іподияконами Патріарха Пімена, «один – ошую, другий – одесную», Феодор і Сергій. Вона була з тих регентів, що пояснювали, як і що співати. Отже, вона навчила мене азам церковного співу. Проходячи службу в армії, я списав 12 нотних зошитів: писав гласи Бахметьєва, Київського розспіву, який зараз став Московським, Львівського і навіть Волинського. Під час святкування тисячоліття Хрещення Русі відкрили Лавру, і перший ректор відродженої у 1989 році семінарії отець Петро Влодек почав приходити у Володимирський собор на суботні всенічні бдіння і на літургії з хором, я сам ставав і диригував із ним. Співали звичайно так, що людині з гарним слухом, м’яко кажучи, різало вуха. Тоді я підійшов до регента Катерини і кажу: «Катерино, поговоріть з отцем Петром, оскільки я це вмію робити, тобто зможу навчити хлопців добре співати». Тож отець Петро і каже їй: «Нехай приходить до мене». Прийшов я до отця-ректора, а він запитує: «Ви гласи знаєте?» Я кажу: «Гласів я не знаю, але вони в мене є написані, і я їх можу вивчити». Він каже: «Це добре».

Ось так я став займатися з хором. Співали ми «Сподоби Господи», декілька єктеній, «У Царстві Твоїм» із Михайлом Семеновичем Литвиненком. Одного разу був такий випадок. Це була одна з перших моїх служб у кафедральному соборі при великому зібранні архієреїв 14 грудня в день пам’яті святого праведного Філарета Милостивого. Верхній клірос співав «Благослови душе моя Господа», «Хвали душе моя Господа», а отець Петро каже: «А ви заспівайте «У Царстві Твоїм». Я підійшов до Михайла Семеновича для того, щоб узгодити це, і кажу: «Отець Петро благословив нам співати «У Царстві Твоїм», а він каже: «Ну понимаете, там есть некии особенности…», але, що це за особливості, мені не сказав. І я почав співати так, як у себе в храмі. А потрібно ж було співати дуже повільно. Дивлюся на малому вході йдуть диякон Николай Климчук (нині – спочилий) разом зі священиками і говорять мені, співати з початку, і я почав знову «Блаженни нищии духом…». Ів цей час підходить до мене єпископ Іонафан (Єлецьких) і каже: «Кто вам благословил?», а я кажу: «Отець ректор». І в мене навіть залишила фотографія з цим епізодом, де хор співає, а я спілкуюся із Іонафаном. Таким чином, спочатку я декілька разів співав у Лаврі, де також займався з хором. А потім повністю перейшов у Свято-Успенську Києво-Печерську Лавру, де працював і співав з семінарським хором.
Протоієрей Віталій Клос: Отче Валерію, скажіть, будь ласка, які храми в цей час у Лаврі вже були діючими, а які тільки відновлювалися?
Протоієрей Валерій Семанцо: Монахам віддали храм Зачаття святої Анни. У них спочатку там проводилися богослужіння, а ми молилися в соборі. І ось на престольне свято Зачаття праведної Анни, а в той час я ще добре не знав уставу, послідовності стихир і гласів, що за чим йде. Це я пізніше вже вивчив. І отець-ректор до мене каже: «Валерію Миколайовичу, монахам віддали Ближні печери, Хресто-Воздвиженський храм, а це вже буде наш семінарський храм, тепер вже будемо співати все». І я тоді беру всі гласи, стихири і розписую нотами, а хлопців прислали різних, і, зокрема, з Одеси, для того, щоб всі класи відразу запрацювали. 

Чокалюк Святослав Михайлович: Тоді відразу запрацювали перший і другий класи. З Одеської семінарії тих, хто закінчив там перший клас, взяли сюди відразу ж на другий. А тут набрали перший новий у 1989 році. Ті, хто їхали в Київ, ще мене дехто запитував, чи їхати, чи не їхати, однак все ж вони поїхали, а я в цей час був вже на третьому курсі. В Одесі перед тим у 1988 році набрали паралельно три курси, а до того було два. І ось цей третій паралельний спеціально був набраний з тим розрахунком, що він мав перейти в Київ. Протоієрей Віталій Клос: Отче Валерію, Вас саме в цей час у 1989 році призначили викладачем? 

Протоієрей Валерій Семанцо: Ні, спочатку деякий час викладав Литвиненко. Він думав, що задасть тон, і всі будуть співати акорд. А там хлопці різні були. Навіть було, що він не витримував і запускав з передсердя камертоном. Потім він сказав, що не буде регентувати. І тоді взяли мене. Указ митрополита про моє офіційне призначення був від 1 вересня 1990 року. А до того мабуть він викладав, а я тільки займався хором.
Протоієрей Віталій Клос: Скажіть, будь-ласка, які були настрої в духовній школі у час розпаду Радянського Союзу та утворення незалежної України? Протоієрей Валерій Семанцо: Політичні події на Лавру не дуже впливали, там взагалі День Незалежності якось пройшов не відчутно.
Протоієрей Віталій Клос: А події церковні?
Протоієрей Валерій Семанцо: А вже церковні – по-іншому. Були збори в Житомирі, й інкогніто приносили брошури, рішення Житомирського зібрання, тобто якось боялися. Мені врізався в пам’ять один епізод з цього часу. Весною в Дальніх печерах під відкритим небом проходить всенічне бдіння, яке очолює митрополит Філарет. Повна площа народу, а два архімандрити – Даміан, архімандрит Введенського монастиря, і ще хтось – в клобуках, мантіях б’ють по сто поклонів. А наступного дня після свята в трапезній, звертаючись до всіх присутніх, вони говорили: «Дорогие отцы и братия, прошу прощения за то, что я розпускал неправдивые слухи о митрополите». Вони тричі просили прощення в митрополита перед усіма. Ось таким було розкаяння.
Протоієрей Віталій Клос: Які настрої в цей час панували серед викладачів семінарії?
Протоієрей Валерій Семанцо: У той час вже були «східняки», які казали, що вони «канонические» івиступали «только за единую и недилимую». Але перед цими всіма подіями був момент, коли Лавра не поминала Патріарха Олексія, приблизно місяць.
Протоієрей Віталій Клос: З чим це було пов’язано?

Протоієрей Валерій Семанцо: Це було пов’язано з тим, що він в Америці на зустрічі з равинами сказав, що «мы не вполне христиане потому, что не иудеи, а вы не вполне иудеи потому, что не христиане», що, мовляв, у нас один Бог і одні пророки. І за цю фразу монахи його не поминали, бо Патріарх сказав не розумно, й вони цим самим виступили тут проти нього. Але пізніше це все втихло.
Протоієрей Віталій Клос: А які були розмови серед викладачів до і після Харківського псевдо-собору. Бо, як згадував один із очевидців, до Харківського зібрання курс на автокефалію підтримувала переважна більшість викладачів, і багато хто не тільки висловлювався «за», а навіть ходив з цими міркуваннями та переконував у цьому блаженнійшого митрополита Філарета. Однак пізніше багато хто поміняв свої погляди та відмовився від попередніх переконань? Протоієрей Валерій Семанцо: Ось якраз вони провели конференцію на підтримку автокефальної, незалежної від Москви Церкви в Жовтневому палаці. До речі, про це дуже добре знають ті, хто там був присутній, зокрема отець Анатолій Зінкевич, отець-ректор Петро Влодек, нині вже покійний митрополит Даниїл (Чокалюк), він, здається, тоді ще був секретарем вченої ради. У цей час всі підтримували курс на автокефалію. Також і на Помісному соборі 1 – 3 листопада 1991 році, де я співав зі своїм хором «Символ Віри», всі підтримували утворення незалежної Української Православної Церкви. Протоієрей Віталій Клос: Ви були присутніми на засіданні собору?
Протоієрей Валерій Семанцо: Так. Тобто все йшло в руслі Незалежності.
Протоієрей Віталій Клос: Що в цей час відбувалося у Київській духовній семінарії?
Протоієрей Валерій Семанцо: Навіть митрополит Кирил (Гундяєв), зателефонувавши до чергового по навчальному корпусу, просив передати ректору архімандриту Даниїлу, щоб він з ним обов’язково зв’язався. Це було після Харківського зібрання, коли всі вже розділилися. У мене був один такий випадок, коли призначили митрополита Володимира. Його підтримували москвофіли та росіяни, яких було багато на той час в Лаврі. Наші хлопці ж були за свою Церкву, за автокефалію і за митрополита Філарета. Я був черговим інспектором, як завжди зранку молитва, далі сніданок. Дивлюся, а там були такі круглі столи, за якими сиділи по-четверо і чотири з них вільні, тобто приблизно дванадцять студентів було відсутніх, майже всі донецькі. Бо у нас молитва, сугуба єктенія за митрополита Філарета і так далі. Після того, як проспівали «Отче наш», вони заходять. Я їх запитую: «Братья, а вы где были?». Вони відповідають: «А мы молились отдельно, мы с раскольниками не молимся». Я ж кажу: «Хорошо, где вы молились, от туда и пожалуйста и кушать идите». І вони вийшли. Викладачі жартома говорили, що отець Валерій підняв гоніння на «правоверных». У той час була дуже складна ситуація через те, що частина духовенства поминала митрополита Володимира, а частина митрополита Філарета. Кошти на семінарію та все необхідне давав митрополит Філарет, а молилися за митрополита Володимира. Я з отцем Даниїлом був у хороших стосунках, і от одного разу в суботу ввечері я кажу: «Отче Даниїле, я схожу в Володимирський собор». Думаю, дізнаюся, що там відбувається. Отже, заходжу я в собор, якраз на великому славослів’ї, дивлюся хор якийсь взагалі ніякий. Думаю, що ж сталося?

Як виявилося, в той день регент хору Литвиненко забрав ноти, більшість співців і пішов у Лавру. Коли вийшов митрополит Філарет, я попросив благословення, а він каже: «Что отец Валерий, пришел посмотреть, есть ли ещё Филарет?». Я у відповідь говорю, що знаю, що Ви є. Тоді митрополит каже, що благословляє мені керувати верхнім хором. У відповідь я говорю, що працював із однорідним хором, а тут навіть немає з ким співати та ще й мішаний хор. Він каже: «И вы боитесь». Тоді я погоджуюсь й кажу: «Благословіть». Приходжу і кажу отцю ректору, що мені потрібно наступного дня на 10-ту годину співати у Володимирському соборі. У нас в семінарському храмі служба була о 8 год. Ми відспівали, і я швиденько сів у «Москвич», поїхав в собор. Почали ми без сопрано, бо було всього лише 7 чи 8 чоловік. Один із них, здається, був випускником Одеської семінарії. До херувимської пісні трохи підійшло співців. У той самий день була архієрейська хіротонія. Раптом я відчув чийсь пронизливий погляд ззаду, а це був Павло, проросійський послушник з Лаври. Велика борода, в черевиках, подивився на мене з ненависним поглядом. Наступного дня в Лаврі зі мною монахи вже не віталися. Зі співу у нас було двоє викладачів – в «А» класіз «рускоязычними» була Дуні на Людмила Павлівна, а з західняками в «Б» класі – я. Так вона плакала, кажучи: «Отец Валерий, я вас люблю, вы будете гореть в огне, вы брали участвие в раскольнической службе, я узнавала, всё это вам уже не простится, всё».
Протоієрей Віталій Клос: Такий страх був у всіх в цей час?

Протоієрей Валерій Семанцо: Так, таким було налаштування в цей час. Якщо повернутися трохи назад, то у нас були молоді викладачі: Забуга, Бринчак отець Михаїл, з Санкт-Петербурга, отець Віктор Смакоус, тепер єпископ Іов в Едмонтоні (в Канаді).
Протоієрей Віталій Клос: Що викладав Забуга?
Протоієрей Валерій Семанцо: Миколай Петрович. «Еже како глаголати…». Він повністю розмовляв слов’янською, бо викладав слов’янську та англійську мови. І ми були здивовані, що його, грамотну людину, навіть на прохання ректора митрополит Філарет не хотів рукопокладати. Також всі на педагогічній раді проголосували за те, щоб просити митрополита щодо його висвяти на диякона. Однак владика відмовився задовольнити наше прохання.
Протоієрей Віталій Клос: А Забуга був не проти?
Протоієрей Валерій Семанцо: Звичайно, що ні. Одного разу, вже пізніше, ми запитали Патріарха Філарета про те, чому він не хотів його рукопокладати? На що Патріарх відповів: «Хіба тільки Ви одні мене просили? Ви знаєте, скільки мене просили з компетентних органів»?
Протоієрей Віталій Клос: Із зовнішніх?
Протоієрей Валерій Семанцо: Так. Він був засланцем, це сто відсотків. Напевне, і погони мав. Вже після розділення він дуже швидко піднявся у кар’єрному рості – і професор, і академік, тобто злетів швидко. Правда, так само швидко і впав. Ми, молоді викладачі, в той час ходили в гості до Косовського в храм на честь святого пророка Іллі, що на Подолі. Одного разу і я туди пішов. Якраз тоді обговорювали питання зустрічі митрополита Володимира. Через декілька днів, коли я, поваривши свого іржавого «Москвича», на площадці біля семінарії прикручував фари, бампер, такий Петро Губінь, зараз він здається єпископ Кіровоградський Іоасаф, каже: «Отче Валерію, ви що не йдете защищать православіє?» Я ж відповідаю таке: «Від кого?». Він: «Так встречать же блаженнейшого митрополита Владимира, на вокзал, хресная хода». Я ж сказав, що зараз не маю часу. Митрополита Володимира зустріли, й невдовзі вже за нього молилися, тобто це означало, що вже відбувся розкол. Потім відбувся об’єднавчий собор. Того дня, коли проходив цей собор, підходить отець-ректор Даниїл і каже: «Все, митрополит об’єднався з автокефалами в Київський Патріархат, і вони зараз вже нічого не зроблять». Через декілька днів після цього мали прибути американські капелани для обміну досвідом, викладачі чекали їх, але чомусь вони не прийшли. Ректор прийшов дуже знервований. У навчальному корпусі появилися нові люди, які не мали ніякого відношення до семінарії. Прийшов отець Іоан Чернієнко, потім Генераленко, і почали говорити: «Ну гад, ну вообще». Я думав, про кого це мова йде? Прийшов ректор, помолилися, Кубеліус ще вигукнув: «За отця ректора». Це вже було після випуску, бо на випуск робили дві віньєтки – одна із митрополитом Філаретом, а друга з – Володимиром. Було і два ректори: отець Петро Влодек та архімандрит Даниїл (Чокалюк). Також був намісник Лаври Єлевферій, був викладач ігумен Софроній, теперішній митрополит та ін.
Протоієрей Віталій Клос: Отже, було дві віньєтки і кожен із студентів обирав ту чи іншу?
Протоієрей Валерій Семанцо: Так, на фото були всі студенти, тільки вгорі в одній було фото митрополита Філарета, в іншій – Володимира. Випуск був на березі Дніпра, серед тостів звучало: «За єднання», «За ректора». У цей час, мабуть, дізналися, що отець Даниїл був на Пушкінській 36, в резиденції митрополита Філарета, бо після того, як розпочали трапезу, прийшов посильний і сказав, що ректора визиває блаженнійший. Отець-ректор, схвилювавшись, сказав, що могли б хоч дати пообідати.

Протоієрей Віталій Клос: Це викликали до митрополита Володимира? Протоієрей Валерій Семанцо: Так, до Володимира. Отже, пішов він туди і більше в цей корпус не зайшов.
Протоієрей Віталій Клос: Навчальний?
Протоієрей Валерій Семанцо: Так, навчальний. Тобто опечатали кабінет ректора, канцелярію, бухгалтерію і хотіли ще й столову. А ректор каже: «Так опечатайте ще й роти студентам». Спочатку ректор жив у будинку намісника, після цих подій йому дали кімнату в студентському гуртожитку. Зараз в цьому будинку архієрейський готель. Це вже було літо, і ми із отцем Віктором Смакоусом поїхали в Почаїв. Зупинилися в нього на один день, а потім я поїхав на Закарпаття. У семінарії в мене все залишилося: баян, пластинки, підрясник та речі. Коли ми йшли у відпустку, отець ректор був не в дусі, оскільки його відсторонили від обов’язків.
Протоієрей Віталій Клос: Все опечатали, а особисті речі також не дозволили взяти? Протоієрей
Валерій Семанцо: Ні, всі речі залишилися там.
Чокалюк Святослав Михайлович: Так, навіть особисті речі не дали забрати.
Протоієрей Валерій Семанцо: Пізніше він хотів зайти, так один студент ректора не впустив, ректора. Мене не було місяць. Я приїхав приблизно 26 липня. Дзвоню, як завжди, в семінарію і вже хотів йти у Лавру. Можливо, якби я не подзвонив, а пішов, то міг би там залишитися, бо атмосфера склалася така, що вирватися звідти було дуже важко. Дзвоню, запитую, як справи. А мені такий Савельєв Володимир говорить: «У нас новости, новый ректор Кубелиус». Косовський ж одержав посаду благочинного Києва.
Чокалюк Святослав Михайлович: Секретаря.
Протоієрей Віталій Клос: Вони це все обговорювали перед тим, як зустріти митрополита Володимира?
Протоієрей Валерій Семанцо: Так, це все було. І на цьому зібрані в Косовського говорили про те, що, хто краще організує зустріч Володимира, тим, відповідно, будуть надаватися й посади. Зрозумівши, що отця Даниїла в семінарії немає, я вирішив, якщо ректора немає, то я туди не піду. Приїхав я на Пушкінську 36 і тут зустрів митрополита, який мене запитав: «Що, отче Валерію?». Я ж відповідаю, що прийшов шукати ректора. Митрополит заспокоїв мене, щоб я не переживав і сказав, що буде у нас своя семінарія. Також в цей день я отримав указ, відповідно до якого мене було призначено штатним священиком Володимирського собору, де прослужив з кінця липня до першого жовтня 1992 року, фактично вдвох із отцем-ректором. Бо із усіх викладачів з митрополитом Філаретом залишився тільки отець Іоан Київський.
Протоієрей Віталій Клос: Також Лідія Василівна, викладач англійської мови? Протоієрей Валерій Семанцо: Так, Лідія Василівна, канцелярія, бухгалтерія і Григорій.
Чокалюк Святослав Михайлович: Григорій Арсентійович.
Протоієрей Валерій Семанцо: Так, Григорій Арсентійович, ось це і все. Я фактично перейшов не за якихось політичних мотивів, бо я кажу, що питання незалежності ще не було настільки усвідомленим. І тим більше у Лаврі був зовсім інший мікроклімат. Тому я пішов за ректором, шукав його, ось так і знайшов. Потім ми розпочали ремонт та облаштування семінарії на іншому місці. Я пішов до своїх військових і попросив ліжка в стилобат Андріївської церкви. Потім «Москвичем» поперевозив і тумбочки. Ми їздили на підсобне господарство, нам дали помідори для їжі. І першого жовтня ми розпочали навчання. Умови у стилобаті були жахливими. Кабінету не було, мабуть, аж до того часу, поки семінарія не перемістилася у Михайлівський монастир. Протоієрей Віталій Клос: Тобто Ви деякий час служили у Володимирському соборі?
Протоієрей Валерій Семанцо: Так.

Протоієрей Віталій Клос: Ви були інспектором у семінарії?
Протоієрей Валерій Семанцо: Так, у Лаврі я був помічником інспектора. Михайло Омельян: Якими були умови в той час для інспекторів?
Чокалюк Святослав Михайлович: Інспекторська була в кімнатці в корпусі 6-м. Там був і інспектор, і помічник інспектора.
Протоієрей Валерій Семанцо: Але, незважаючи на це, дух був піднесений. Чокалюк Святослав Михайлович: У стилобаті Андріївської церкви класи були прохідними, якщо хтось запізнився з третього курсу, то повинен був пройти через аудиторію четвертого під час лекцій.
Протоієрей Віталій Клос: На другому поверсі були спальні приміщення, а внизу були аудиторії для навчання?
Чокалюк Святослав Михайлович: Так було у корпусі 6-м при Михайлівському соборі, а у стилобаті Андріївської церкви кімнатки були не великими. Протоієрей Віталій Клос: Скажіть, будь ласка, яким чином формувався викладацький склад?
Чокалюк Святослав Михайлович: З самого початку запрошували викладачів. Протоієрей Валерій Семанцо: Серед перших викладачів були отець Павло Кочкодан, який приїжджав зі Львова, отець Михайло Щербань, Мізик. Протоієрей Віталій Клос: Мабуть тут була велика заслуга митрополита Філарета та ректора отця Даниїла, оскільки духовна школа створювалася на порожньому місці?
Чокалюк Святослав Михайлович: Навіть не було навчальних програм. Я пам’ятаю, що зателефонував перед тим до владики, і владика говорить, що може хоч навчальні програми є? Я тоді домовився з секретарем, зробив копії і потягом передав. А після цього відразу почав брати по курсах конспекти зі всіх предметів і для кожного курсу. Один хороший знайомий владики погодився за свої кошти зробити по три копії кожного конспекту, і ось це стало основою цих всіх навчальних програм. Вже пізніше викладачі почали писати власні конспекти.
Протоієрей Віталій Клос: Святославе Михайловичу, на якому курсі Ви навчалися в цей час?
Чокалюк Святослав Михайлович: Я закінчив другий курс академії. У 1990 році я поступив в академію у Москву.
Протоієрей Віталій Клос: Як у Москві відгукувалися про події в Україні? Чокалюк Святослав Михайлович: У Московській академії навчалося дуже багато українців, особливо з Західної України. І коли був Собор, то багато зраділо, що буде Українська Церква. Тобто це оцінювалося досить позитивно. Вони були впевнені, що прийметься позитивне рішення і буде Українська Церква. Але водночас багато серед тих, хто там закінчував семінарію, як я вже пізніше дізнався, тут з тобою розмовляють, а потім бігли і подавали в офіс з обслуговування іноземних делегацій, де сидів товариш із погонами, і їм доповідали всі ці настрої і чутки. Але ці чутки були не просто між студентами, а й викладачі теж це нормально розцінювали, і, навіть, коли вже був 1992 рік, всі ці події оцінювалися позитивно. Я пам’ятаю, коли я був на другому курсі Владислав Ципін тоді читав історію Руської Церкви і церковне право. Але він тільки прийшов, ще й був істориком до того, недавно став священиком і ще не був в курсі тієї внутрішньої кухні. Запитали на моєму курсі, як він оцінює ситуацію з Українською Церквою?

Він говорить: «Позитивно оцениваю, это все правильно, отдельное государство, достаточно епископата, есть все необходимые канонические условия для автокефалии». Пізніше другий момент, коли звернулися вже в Москву про надання автокефалії відповідно до рішення Київського Собору, приїхали всі в Москву, і там це все перекреслили. І знову ж таки питання йому про те, як він оцінює ситуацію? Він так: «Понимаете, это произошло наверное раньше времени». Його запитали: «Ну и что, автокефалии Украинская Церковь никогда не будет иметь?» А Він відповів: «Ну почему, пройдет некоторое время? и этот вопрос опять будет актуальным». Студенти знову запитали таке: «А сколько нужно времени?». Відповідь: «Нужно понимать, что это же люди принимали решение, они же не будут принимать решение, которое противоречило бы их предыдущему. Поэтому нужно, чтобы какая то часть епископов, которые были против и проголосовали, отошла. Я думаю, лет двадцать». Він досить позитивно оцінював ці події. А потім, коли це дійшло до Патріарха Олексія, то, мабуть, отримав зауваження і після цього зовсім по-іншому ці події висвітлював. Пізніше навіть змінив у новому виданні свого курсу Церковного права цілий параграф, змінив акценти і таке інше. Протоієрей Віталій Клос: Святославе Михайловичу, скажіть, будь ласка, чи змогли Ви закінчити Московську академію?

Чокалюк Святослав Михайлович: Там склалася така ситуація, коли я закінчив другий курс, якраз ці події почалися і ректором призначили єпископа Філарета (Карагодіна), який був викладачем колись в Одеській духовній семінарії разом із владикою Даниїлом. Також знав мене, і ми з ним товаришували. А коли він прийшов, то почав активно боротися зі мною. «Брат то ушел в раскол». Мені він повідомив про те, що із канцелярії блаженнійшого Володимира прийшов лист, в якому сказано виключити мене з числа студентів академії. Потім ректор сказав: «По этому поводу они требуют Вас исключить. Вам нужно поехать в Украину и привезти какое-то рекомендательное письмо от епархиального архиерея, что он не против, чтобы вы учились». Я тоді приїхав до брата в Київ, потім у Полтаву до єпископа Московського Патріархату Феодосія. Він мене прийняв. Я розповів ситуацію, і владика дав мені такого листа. Привожу я цього листа до ректора в Москву, він прочитав і говорить: «Нет, не подходит, вам нужно получить такое же письмо от блаженнейшего митрополита Владимира». Знову я їду до Києва, приходжу в канцелярію в Лавру, там сидить отець Віталій Косовський. А його я знав, бо, коли я поступив в академію, – Він закінчував, тобто ми пересікалися. Він говорить: «Ты что здесь делаешь?». Я пояснив, а він говорить: «Блаженнийшего нет, он уехал в Болгарию, будет через неделю или две». Я говорю, щоб він написав листа. Він своєю своєрідною мовою сказав, що нема проблем і він напише. Я повертаюся в Москву, приношу листа і мені говорять: «Ну хорошо, когда блаженнейший приедет, поедиш братец, но пока можешь лекции посищать». Ось, на преподобного Сергія митрополит Володимир приїжджає в Сергіїв Посад відсвяткувати. Через одного з його іподияконів я попросив про зустріч. Ввечері після всенічного бдіння я пішов в готель, мені сказали, де він живе. Я його зустрічаю по дорозі, представився, хто я. Він сказав: «Я отца Даниила очень хорошо знаю, уважаю и т. д». Я говорю: «Мне сказали что, пришло письмо от Вас, чтоб меня исключили из Академии, что Вы против того, чтобы я учился». «Нет, я такого не писал, а кто это сказал?». «Говорю, что ректор сказал, что из Вашей канцелярии». «Нет, такого письма не было и быть не могло». Я кажу: «Вы мне можете дать какое-то письменное подтверждение, что Вы не против того, что б я учился». «Нет, я скажу владыке Филарету, что я не против, не переживайте, все будет хорошо». І, в принципі, такі гоніння припинилися.

Єдине, що вже третій курс, і потрібно було визначатися з темою дисертації. Я подав свою тему з церковного права спочатку Ципіну, він схвалив її і сказав подавати на вчену раду. Виходить із вченої ради і говорить: «Такого еще не было. Вашу тему не утвердили». Я кажу: «Что, тема не подходит?» «Нет, ректор сказал, что вы не можете написать кандидатскую дисертацию». І в результаті склалося так, що мені роботи не дали писати і після закінчення мені дали просто довідку, що я прослухав курс. Знову ж таки, мені довідки не дали. Коли був актовий день і всім видавали дипломи і довідки, мене просто не викликали. Я заходжу в приймальню ректора, а він говорить: «Вашы документы в Киеве, у блаженнейшего Владимира, получите там». Я був шокований. Приїжджаю в Київ, митрополит був на місці. І я кажу, що мені сказали, що мої документи направили до Вас. «Да, есть какой-то конверт. Я еще в практике такого не встречал, не понимаю, почему передали мне их. Ко мне вы не имеете отношения». Він виніс конверт з документами і запропонував: «Если есть желание, то приходите, мы вас примем, будете преподавать». Я, забравши документи відразу прийшов сюди, в академію, і практично з першого вересня мене призначили викладачем, я викладав біблійну історію, повний курс догматичного богослів’я, Новий Завіт у 2-му курсі академії, третього курсу ще не було.
Протоієрей Віталій Клос: У якому році Ви стали викладачем?

Чокалюк Святослав Михайлович: У 1994 році. Тобто відразу в мене навантаження було таким: біблійна історія – 6 годин на тиждень, догматичне богослів’я – 10 годин, Новий Завіт – 2 години. Пізніше з’явився третій курс, то церковне право й історія західних віровизнань, а також на четвертому курсі. Пізніше деякі предмети були передані випускникам.
Протоієрей Віталій Клос: Скажіть, будь ласка, Вас же пізніше було призначено секретарем вченої ради?
Чокалюк Святослав Михайлович: Так, якраз до першого випуску, бо потрібно було офіційно впорядковувати всі документи. Штат вже був розписаний. Повністю вже була сформована та нормально функціонувала інспекторська служба.
Протоієрей Віталій Клос: Яка в цей час була кількість викладачів, кого варто було б пригадати?
Чокалюк Святослав Михайлович: Ви знаєте, багато було викладачів, серед них велика кількість світських, при чому досить грамотних, які приїжджали, наприклад, Берладяну приїжджав з Одеси для начитки лекцій, з філософії читав Іван Михайлович Бойко, деякий час читав Колодний, Харламов, Зоценко, Сергій Здіорук, отець Павло Кочкодан, отець Михайло Щербань.
Протоієрей Віталій Клос: В цей час навчання відбувалося в Андріївській церкві, а в Михайлівському монастирі проводилися розкопки?
Чокалюк Святослав Михайлович: Так, всі жили в корпусі 6-м, там був гуртожиток, кухня, інспекторська. Протоієрей Віталій Клос: Яка церква в той час був академічним храмом? Чокалюк Святослав Михайлович: Храм святого апостола і євангелиста Іоана Богослова. Тут також відбувалися урочисті акти. Протоієрей Віталій Клос: Андріївська церква була як музей?
Чокалюк Святослав Михайлович: Вона була закрита й навіть як музей не функціонувала.
Протоієрей Валерій Семанцо: Цікаво, що під час навчання в Лаврі, ще до проголошення незалежності, шестеро студентів пішло в автокефалію. Серед них Володимир Гошівський, Ткачук Михайло, Дзюбанчин. Це було у 1990 році. Тобто для Лаври це був шок. Пригадую, як ми кепкували із автокефалів. У газеті «Вечірній Київ» на останній сторінці була така рекламка: «Бажаючі запрошуються на пастирські курси, після трьох місяців навчання будуть рукопокладатися і направлятися на служіння в автокефальній Церкві». Храм Іоана Богослова спочатку віддали автокефальній Церкві. І нам було цікаво, як це вони служать українською мовою. Ми пішли послухати, якраз розпочалося вечірнє богослужіння, 103-ій псалом. Пізніше владика-ректор, Кислюк і я перекладали українською мовою стихири з грецької. Ці ірмоси, що ми співаємо, якраз були з цього перекладу.
Протоієрей Віталій Клос: Андріївська церква і храм Іоана Богослова були автокефальними?

Чокалюк Святослав Михайлович: Тоді отець Володимир Черпак був священиком Автокефальної Церкви, і він там організовував якусь семінарію. Через об’єктивні причини у них це погано виходило. Але там якісь потуги були. Тому вже ніби на базі цього всього була створена повноцінна семінарія. Протоієрей Віталій Клос: Це була нова семінарія, чи продовження тієї духовної школи, яка з 1989 року існувала в Києво-Печерській Лаврі?
Протоієрей Валерій Семанцо: Так, продовження, бо навіть випуск і перший номер диплома у стилобаті Андріївської церкви був під № 32-а. На випуску ректор сказав, що ми не створюємо, а продовжуємо цю саму семінарію – ректор той самий, митрополит той самий, частина викладачів ті самі, тобто правонаступність збереглася від Лаври. Також мені пригадується, що з житлом там було не дуже і навчатися було важко. Пам’ятаю, митрополит через два дні приїжджав і стежив за будівництвом корпусу, який був збудований з нуля. Там була бібліотека й класи.
Протоієрей Віталій Клос: Яким чином відбувалося будівництво 8-го корпусу? Чокалюк Святослав Михайлович: Було звернення до діаспори про надання коштів.
Протоієрей Валерій Семанцо: Спочатку був Михайлівський «забор», як казали, що Кучма збудував Михайлівський «забор».
Протоієрей Віталій Клос: Чи працювали на відбудові семінарії студенти та викладачі?
Чокалюк Святослав Михайлович: Коли привезли метал, то його потрібно було занести, бо вночі його б розтягали, і всі – студенти, викладачі, інспектори – заносили його в корпус.
Протоієрей Віталій Клос: Коли переглядати протоколи засідань спільної педагогічної і вченої ради того часу, то видно постійну присутність на них Святійшого Патріарха Філарета, з чим це було пов’язано?
Чокалюк Святослав Михайлович: Так, Святійший Патріарх Філарет був присутній на кожному засіданні, хоча й були винятки, але окремі.
Михайло Омельян: Отче Валерію, порівняйте будь ласка рівень знань та умови навчання студентів 1990-их та 2000-их років.
Протоієрей Валерій Семанцо: В семінарії була серйозна дисципліна, якщо був відбій, значить відбій. Коли приходила моя черга, як помічника інспектора слідкувати за дисципліною, то я завжди знаходився в семінарії і навіть вночі спав в учительській. Пригадується їхній настрій, піднесений дух. Було багато побутових проблем, жахливі умови проживання та навчання. Однак студенти були старшими, в більшості своїй після армії, тому зовсім по-іншому бачили життя.

Чокалюк Святослав Михайлович: Бачили життя, а також вони вчили без примусу, їх не потрібно було заставляти. Хоч у бібліотеці спочатку було не так і багато книг, перечитували їх.
Протоієрей Валерій Семанцо: Я можу підтвердити це на прикладі свого предмету (церковного співу). У мене догматики співали на пам’ять ще й слов’янською мовою.
Михайло Омельян: Отче Валерію, Ви були керівником семінарського хору. Скажіть, а яку роль у цей час відіграв хор?
Протоієрей Валерій Семанцо: Я вважаю, що хор відіграв значну роль у житті Української православної Церкви Київського Патріархату. Пригадую собор 1991 року, на початку якого була Літургія, де співав семінарський хор. Тільки після служби всі йшли на засідання Собору. Хор духовної школи відігравав значну роль у всіх заходах. Пам’ятаю ми співали навіть на стадіонах в день Києва, на конференції «За єдину Церкву», на інтронізації Патріарха Володимира в Софії, на молебні з правниками, де також молився Президент в екзині, нині покійний Микола Плавюк. Тоді хор був у центрі всіх подій. Чокалюк Святослав Михайлович: Хор співав на відмінно, і це формувало загальне враження про Церкву.
Протоієрей Валерій Семанцо: Пам’ятаю одного разу, це було ще до розділення, ми поїхали в Биківнянський ліс. Здається отець Феодосій сказав: «Починаємо автокефальну відправу». Їхній хор співав не дуже добре на відмінну від нашого хору. Відчувався рівень семінарського хору. У той час було багато заходів на яких був присутній хор.

Протоієрей Віталій Клос: Які події чи людей варто тут згадати? Протоієрей Валерій Семанцо: Були зустрічі з діаспорою, приходили поети, був президент в екзилі Микола Плав’юк, Царство Небесне йому. Отець Степан Ярмусь приїжджав викладати Пастирське богослів’я, я йому навіть книгу «Сучасне душпастирство» допоміг видати. Тобто такі зустрічі владикаректор влаштовував для викладачів та студентів семінарії.
Протоієрей Віталій Клос: Отче Валерію щоб Ви хотіли побажати Київській академії в час її ювілею?
Протоієрей Валерій Семанцо: Для мене декілька років, після того як я залишив викладання, перше вересня приводило в такий стан, коли розумієш що ніби чогось не вистачає. Бо коли викладав, то кожного першого вересня всі викладачі і студенти збиралися на молебень. Я завжди наголошував, щоб вихованці не думали про архієрейські хори на парафіях, а навчалися. Оскільки можна просидіти і на трійку закінчити, а що далі? Тому хотілося б щоб був той перший, справжній дух, щоб не було все формально, але щоб бачили живого Христа.
Протоієрей Віталій Клос: Святославе Михайловичу, чи видавалися в цей час книги, які відбувалися захисти дисертацій? Ось нещодавно у нас в Академії був захист докторської дисертації напевне для того часу чимось подібним був захист кандидатської дисертації?
Чокалюк Святослав Михайлович: Першими такими пошукачами були викладачі, які закінчували Академію в Москві, Санкт-Петербурзі. Це Михайло Щербань, отець Іван Швець. А одним із перших був Михайло Марусяк, який захищав у нас кандидатську дисертацію «Вчення Святого Письма про потрійне служіння Ісуса Христа». Пригадую, що Патріарх був на захисті і запитав його, що нового у вашій роботі? Він розгубився і не знав що сказати, а отець Іоан сказав, що написана українською мовою. Отець Михайло був настільки схвильований, що не знайшов нічого щоб відповісти. Пізніше захищався єпископ Нестор, Володимир Штогрин. Перший захист був у 1996 році. У нас теж було присвоєно докторську ступінь Honoris causa протоієрею Степану Ярмусю. Це була хвилююча подія не стільки для нього як для нас. Також Honoris causa отримав Жуковський. У той час для студентів досить важко було потрапити в бібліотеки, у фонди. Було дуже мало літератури і коли шукали якесь джерело, то шукали через знайомих, оскільки тоді такого вільного доступу не було, а своїх фондів було дуже мало. Вже пізніше допомагала діаспора.
Протоієрей Віталій Клос: Скажіть будь ласка де спочатку знаходилася сенінарська бібліотека?
Чокалюк Святослав Михайлович: У стилобаті Андріївської Церкви на першому поверсі була професорська, а на другому поверсі так само як професорська була бібліотека. А поруч був якийсь фонд, який намагався налагодити церковне виробництво. Бо тоді «Софрино» заборонило продавати продукцію «роскольникам». Якщо хтось і купляв щось, то через посередників.

Протоієрей Віталій Клос: Тобто бібліотека починалася з конспектів, з літератури, яка надходила із-за кордону?
Чокалюк Святослав Михайлович: Щось купували, щось жертвували. Десь колись щось капало і так накапало вже більше 20 тисяч. Річ в тому, що в цей час література тільки появлялася. І все, що появлялося, то спочатку це був передрук, репринтне видання 1900 – 1905 року. Коли ж нам вдалося дістати енциклопедичний словник «Брокгауза і Єфрона», то це було щось таке надзвичайне.
Михайло Омельян: Святославе Михайловичу, які будуть Ваші побажання? Чокалюк Святослав Михайлович: Хочеться побажати щоб за всіма реформами, науковими досягненнями до яких ми прагнемо, не втратити того духу, з якого все починалося.


Інтерв’ю брали для публікації в «Трудах Київської Духовної Академії» проректор КПБА

протоієрей Віталій Клос і аспірант КПБА Михайло Омельян.

© Київська православна богословська академія: офіційний сайт провідного закладу вищої духовної освіти України