Київська православна богословська академія

Vivat Academia, vivat nostra civitas…

 Моє перше знайомство з Київським Патріархатом відбулося… на добрий десяток років раніше, ніж він був утворений. Прийшовши якось на роботу до Київського державного університету, – так називався тоді Київський національний університет, де я працювала викладачем кафедри загального мовознавства і класичної філології, – почула від колеги страшні, як на той час, слова: «Вас викликають до Першого відділу!». Мимоволі почала згадувати, які могли б бути в мене гріхи, вільні й невільні – начебто нічого такого й не було… Однак усе виявилося набагато простішим: просили підійти будь-кого з викладачів латини, щоб перекласти надісланий з Угорщини документ – на гарному папері, з печатками. Ішлося в ньому про те, що Будапештська Реформаторська духовна академія удостоїла митрополита Київського і Галицького Філарета ступенем почесного доктора богослов‘я Honoris causa.

Не буду повторювати всього, що було там написано – адже сьогодні біографія та діяльність Патріарха добре відомі широкому загалові. Але в ті часи – початок вісімдесятих років – не так просто було довідатися про такі речі людині, яка пройшла радянську школу, комсомол, вивчала в студентські роки марксистсько-ленінську філософію, історію КПРС, основи наукового атеїзму тощо. Звичайно, ні для кого не було секретом «специфічне» становище Церкви у тогочасному СРСР. Звичайно, будучи корінною киянкою, я не могла не знати про резиденцію на Пушкінській. Звичайно, курс «старослов‘янської мови», що викладався філологам-першокурсникам без будь-якого посилання на тексти, змушував потайки читати Євангеліє – до того ж випадково дізналась, що один з моїх прадідів був православним священиком (а покійна бабуся багато чого замовчувала). А тут раптом перед тобою стільки цікавого – очі читають, а думка сягає вглиб написаного. Хотілося вивести на розмову свого співбесідника – начальника Першого відділу, однак ця зовні доброзичлива й коректна людина дала зрозуміти, що розмовляти на цю тему не слід.

Отже, переклад було виконано, всі необхідні формальності дотримано, документа вручено за призначенням. Життя пішло далі – і от, 1993 року мені, університетському викладачеві, випала нагода паралельно працювати в Київській Духовній Академії і Семінарії УПЦ КП. На той момент я була надзвичайно завантажена, однак узяла верх цікавість і можливість розробити ще один навчальний курс – з урахуванням специфіки закладу. Перші враження можна було порівняти з калейдоскопом. Приміщення в стилобатах Андріївської церкви аж ніяк не було розраховане на таку велику кількість вихованців і студентів. Брак підручників (хоча б світських, про духовні навчальні заклади навіть не кажу), затісні аудиторії, проблеми дошки, крейди, часом опалення й освітлення – траплялося, люди куняли на заняттях, не маючи можливості елементарного перепочинку.

Однак незважаючи на все це – вдячність і доброзичливість, намагання допомогти світському викладачеві там, де він іще недостатньо розбирався в тлумаченні якогось тексту, фрази, абзацу. Пригадую, як студенти принесли мені тексти молитов «Rex caelestis» («Царю небесний») і«Dignum est» («Достойно є») – переписані від руки, з помилками, деякі латинські слова навіть були передані українськими літерами. Але робилося це від душі, і саме з таких крупиць поступово назбирувався навчальний матеріал. Траплялися, звичайно, й курйози (думаю, що кожен, хто читає ці рядки, неодмінно згадає щось своє). Та не про це хотілося б сказати. Найбільшою з будь-коли отриманих нагород вважаю такі від серця сказані слова: «Ми вдячні вам за те, що ви вмієте зробити зі складного просте»; «Ми любимо вас за те, що ви ніколи нас не принижуєте». Навмисне не згадую тут нічиїх імен, щоб бува нікого не образити неувагою. Проте не можу не сказати з особливою теплотою про покійного нині єпископа Никона (Калембера) – людину виняткової порядності та відданості своєму покликанню. Він був моїм студентом під час навчання в Семінарії й Академії.

Траплялося, що заняття переносилися на другу половину дня – не завжди можна було сумістити їх із розкладом на основній роботі. І Володимир Калембер завжди міг організувати групу, зібрати її в аудиторії, бути на зв‘язку з викладачем. А будучи економом, коли-не-коли й продукти зі складу пропонував – допомога дуже істотна як на ті часи, коли у вузівських викладачів були перебої з отриманням зарплати та галопуючою інфляцією. Мир праху Вашому, владико! Неодмінно вклонюся Вашій могилі, щойно випаде нагода побувати в Чернігові. Якщо говорити про колег, то з перших років роботи запам‘яталися тодішній ректор Академії покійний владика Даниїл (архімандрит, потім єпископ), єпископи Нестор та Ізяслав, протоієреї Іван Київський, Валерій Семанцо, Володимир Черпак, Олександр Антонюк, Іван Швець. По-різному склалася доля цих людей – можливо, хтось закине мені, що декого з них не слід було б тут згадувати…Однак це теж наша історія – щиро вірую в те, що колись в Україні буде єдина Помісна Православна Церква. Що ж до світських викладачів, то не можу не сказати про Олександра Івановича Кислюка (грецька, церковнослов‘янська, німецька мови), Хану Дубинську та Олександра Шейхона (іврит), Лідію Василівну Полтавець (зараз викладає англійську, а тоді викладала також французьку та українську), Ольгу Станіславівну Таращук (українська мова), Сергія Івановича Здіорука (філософські дисципліни). Мені було надзвичайно приємно працювати з цими людьми, знаючи, що завжди знайду в них підтримку та взаєморозуміння. Добрим словом згадую також бібліотекаря Валентину Єгорівну Завалій та бухгалтера Галину Василівну Іванченко. А насамкінець хочу розповісти про веселий випадок уже з новіших часів.

На нашій нинішній кафедрі філології вже кілька років існує добра традиція спілкуватися зі студентами не лише під час занять. Так, викладачка української Антоніна Петрівна Харлан час від часу розповсюджує серед студентів та викладачів театральні квитки; з Ханою Абрамівною Дубинською була нагода відвідати Бабин Яр та Кирилівську церкву; мені довелося побувати зі своєю групою на Байковому кладовищі – студенти хотіли потрапити на могилу Лесі Українки, яку самі не змогли знайти. І от одного разу хлопці завели розмову про якусь церкву, що виглядає дуже гарною з пагорбів Татарки, але невідомо, як до неї дістатися. Відомо лише, що з боку Куренівки до неї веде якась «вуличка» (як з‘ясувалося пізніше, йшлося про Мильний провулок та церкву Миколи Йорданського). Слід сказати, що ми з нинішньою викладачкою івриту Ніною Василівною Лобан любимо подорожувати. Манява – Яремче – Верховина – Ворохта – Рахів – Чернівці – Банченський монастир – Мукачеве – Хуст – Лядовський монастир – Шаргород – Немирів… Спасибі отцю Андрієві Мартинюку за прекрасні екскурсії та не менш прекрасні спогади про них! Та й звичайні прогулянки по Києву теж цікаві.

Отже, отримавши відповідний дозвіл, вирушаємо з групою студентів на пошуки храму та «вулички». Дісталися трамваєм до Мильного провулку, але ніякої церкви тут не знаходимо. Запитуємо – ніхто не знає. Вирішили повернутися назад, піднятися Юрківською вгору і спуститися вниз у напрямку до храму. Сходження вгору далося легко, а от спуск з вулиці Шмідта… О пагорби Татарки! Хто не ходив вашими стежками, той не знає, що таке «сторінки невідомого Києва». Спускаємося потихеньку, тримаючись одне за одного, а то й за кущі з деревами. Дене-де змушені користуватися власним «транспортом», зайвий раз переконавшися, що матінка-земля таки кругла… А навкруги – розкішна золота осінь, синє небо, чисте-пречисте (це в сучасному загазованому Києві!) повітря. І стоїть тамтешній «московський» батюшка, спершися на заступ (територію розчищає), скрушно хитає головою й каже з усмішкою: «Да, нелегок к Богу путь!». Нарешті ми на церковному подвір‘ї. Руки, ноги й голови цілі. Територія чудова. З одного боку паркан, з іншого – порослі могутніми деревами пагорби, немов глуха стіна. Пробивається джерельце з напрочуд чистою водою. Двір наче лежить на дні чаші. Храм невеличкий і дуже затишний. Ані душі довкола. Побували на своєрідній екскурсії (не обійшлося, звичайно, без критики «розкольників», та міцно тримаємо язики за зубами). І найцікавіше – ми таки у Мильному провулку, який викидає на шляху до храму таке химерне «колінце», що не всякий, звісна річ, і знає, куди треба завернути… Хлопці поспішають назад, а ми з Ніною Василівною ще довго сидимо на лавці, насолоджуючись чистим повітрям і осінньою тишею. Вечоріє. У тому, напевне, й щастя, коли подібні миті іноді дано людині відчути. А життя триває. Спливають роки, міняються люди. Хтось пішов, хтось прийшов – такий одвічний закон людського буття. Та не хочеться думати про смутне. Vivat nostra civitas – хай живе наша спільнота, що служить єдиній справі. 

Н. Я. Пухальська

© Київська православна богословська академія: офіційний сайт провідного закладу вищої духовної освіти України