Київська православна богословська академія

Дослідження Новозавітного тексту в новітній час

Дана стаття присвячена розгляду актуальної теми – дослідження новітніх праць з вивчення Священного Писання Нового Завіту (Священне Писання в християнській Церкві – біблійна критика, історичний огляд новітніх досліджень новозавітного тексту). Автор аналізує відношення до богодухновенності Священних книг у православній, католицькій та протестантських традиціях, прослідковує розвиток дослідження Біблії і біблійну критику на Сході і Заході. Розглядаються такі напрями дослідження Писання як літературна критика, питання авторства, історія літературних форм Євангелій, історія редакцій.

Ключові слова: дослідження Нового Завіту, біблійна критика, богодухновенність Біблії, новітня текстологія Нового Завіту, біблійне богослів’я.


Книги Священного Писання не можуть бути зрозумілими поза їх історичним і культурним контекстом. Всі тексти, котрі увійшли в Новий Завіт, направляються своїм корінням до реальних життєвих обставин. В деяких випадках ці обставини можуть бути легко дослідженими і описаними, але в інших випадках дослідити автентичний текст може бути дуже важко або взагалі неможливо. Текст Нового Завіту завжди цікавив багатьох дослідників і в своїй статті я хотів би проаналізувати новітні дослідження новозавітного тексту.

Священне Писання в християнській Церкві. Біблійна критика.

Божественне Одкровення розділяється вельми умовно на два основні джерела: Священне Писання і Священне Передання. Писання – це книги Старого і Нового Завітів. Передання – це весь багатовіковий досвід Церкви, як Старозавітної, так і Новозавітної, що включає учення пророків і апостолів, діяння і догматичні визначення Вселенських і Помісних Соборів, творіння отців Церкви, житія святих, літургійні тексти і так далі. В центрі християнського передання стоїть Христос – Його Особа і вчення. Кажучи про два джерела Божественного Одкровення, ми повинні пам’ятати, що Священне Передання первинне, а Писання вторинне, бо Писання народилося з Передання. Сам Ісус Христос не залишив нам письмових документів. Немає і, очевидно, не було ніякого літературного свідчення, написаного рукою Ісуса Христа. Але після Його смерті, воскресіння і вознесіння залишилася спільнота учнів, – створена Ним Церква Божа: ця спільнота з перших же днів свого існування почала жити повноцінним життям. Центром життя цієї спільноти стала Євхаристія, загальна молитва, вивчення Старого Завіту, проповідь апостолів про життя і вчення Ісуса Христа. Впродовж декількох десятиліть християнська громада не мала новозавітнього Писання. Євангелія і послання апостолів з’явилися значно пізніше, ніж спільнота учнів Христа стала Церквою. Тому ми і говоримо, що християнське Священне Писання виросло з Передання. Православне відношення до Священного Писання, як ми знаємо, корінним чином відрізняється від протестантського, як такого, що ставить на перше місце Писання і применшує або взагалі відкидає Передання [8, с. 97].

У Православній Церкві Священне Писання вважається богодухновенним (цим терміном апостол Павло називав писання пророків, а Оріген розповсюдив його на весь Новий Заповіт, особливо на чотири Євангелія). Який сенс вкладаємо ми в поняття «богодухновенності»? Воно вказує на те, що автори тієї або іншої книги Священного Писання створювали свій текст за допомогою благодаті Духа Святого, під безпосередньою дією Святого Духа. Це, проте, не означає, що Святий Дух диктував їм кожне слово. У дії Святого Духа немає ніякого насильства над розумом, серцем і волею людини; навпаки, Святий Дух допомагає людині мобілізувати свої власні внутрішні ресурси на осмислення ключових істин християнського Одкровення, зрозуміти сенс учення Ісуса Христа. Творчий процес, результатом якого стає створення тієї або іншої частини Священного Писання, можна представити як синергію, сумісну дію, співпрацю людини і Бога: людина описує якісь події або висловлює різні аспекти вчення, а Бог допомагає їй зрозуміти і адекватно виразити їх. Євангелисти, як і біблійські пророки, не мають нічого спільного з античними оракулами, які, вимовляючи свої пророцтва, знаходилися в стані несамовитості і часом взагалі не усвідомлювали, що говорять. Книги Священного Писання були написані людьми, що знаходилися в тверезій пам’яті іна кожній з книг лежить відбиток творчої індивідуальності автора (тому ми маємо право говорити, наприклад, про літературний стиль того або іншого євангелиста, про особливості його сприйняття). І разом з тим ці книги мають особливу значущість, вони священні і богодухновенні, бо написані людьми, що знаходилися в благодаті Святого Духа [6, с. 6 – 7].

У Католицькій Церкві в епоху після Триденського Собору (1545 – 1563) набув поширення погляд на Біблію як на книгу, богодухновенну від початку і до кінця – аж до кожного слова, кожної букви і кожного розділового знаку. Відповідно до цього погляду недоторканними вважалися тексти Нового Завіту – грецький, відомий під назвою Текстус Рецептус, і латинський, відомий під назвою Вульгата. Те, що ми зараз називаємо біблійною критикою, – дослідження текстів, вивчення і звірення рукописів, аналіз текстології окремих книг Біблії, – знаходилося фактично під забороною. Більш того, мирянам заборонялося читати Біблію: її можна було тільки слухати в церкві під час богослужіння [2, с. 35]. Протестантське богослів’я вдалося до іншої крайності: у протестантській традиції Біблію почали сприймати як зібрання книг, написаних звичайними людьми в різний час і з різних причин. Проголосивши принцип sola Scriptura («тільки Писання») і відкинувши церковне Передання, протестанти разом з тим втратили розуміння Писання як єдиного і цілісного джерела Божественного Одкровення, бо тільки в поєднанні з Переданням можливий такий погляд на Писання, при якому воно сприймається як богодухновенне. Вже Лютер ставив під сумнів достовірність Послання Якова (яке він принизливо називав «солом’яним»), тому що окремі його положення, – наприклад, вчення про те, що «віра без діл мертва», – суперечили лютеранському розумінню спасіння. Надалі протестанти почали ставити під сумнів достовірність і значущість багатьох інших книг Священного Писання. Критичний підхід досяг свого апогею в XIX столітті. У XX-му серед біблеїстів протестантської орієнтації почалося повільне повернення до більш традиційного погляду на Священне Писання [10].

Слід зазначити, що до кінця XIX століття біблійська критика зосереджувалась переважно в руках західних учених, що належали до протестантської традиції, і протестантське розуміння наклало відбиток на всю біблійську науку того часу. Коли ми маємо справу з критичними виданнями Біблії, а також з різними текстологічними і богословськими коментарями XIX і початку XX століть (у тому числі і з такими пам’ятками, як «Толкова Біблія» під редакцією А. Лопухіна), ми бачимо, що в них відбитий пануючий на той час в протестантському середовищі критичний дух. Сказане зовсім не означає, що біблійська критика завжди була і повинна залишатися часткою ліберальної протестантської науки. Зовсім навпаки, дані біблійської критики необхідно враховувати і православним ученим. Але повинен бути критичний підхід до самої біблійської критики: потрібно уміти вибирати в безмірному і невичерпному морі наукових гіпотез ті, які мають реальну наукову значущість і відкидати все те, що такої значущості не має. І крім того, дані біблійної критики повинні врівноважуватися достовірно церковним підходом, що дозволяє відокремити головне від другорядного, первинне і істотне від вторинного і додаткового, істинне від помилкового. Тому і говорив Карташев: «У майбутньому Церкви... не можна обійтися одними застарілими засобами з арсеналу нашої науково-богословської відсталості. Щоб бити ворога на всіх його передових поглядах і наукових позиціях, потрібно самим володіти зброєю новітньої наукової техніки. Але для цього потрібно її спочатку творчо сприйняти, засвоїти і переосмислити в лоні церковного богослів’я і церковної істини». Іншими словами, ми не повинні відкидати біблійну критику; навпаки, її необхідно творчо засвоювати. Але треба пам’ятати про те, що головним авторитетом для нас залишається думка Церкви, виражена в її Священному Переданні. Решта всіх думок можуть бути авторитетними до тих пір, поки вони не опиняються в суперечності з Переданням Церкви [7, с. 234].

Історичний огляд новозавітніх досліджень в новітній час.

Критичне (в поганому значенні) відношення до Біблії взагалі і до Нового Заповіту, зокрема, почалося в епоху раціоналізму, тобто в епоху Освіти, починаючи з середини XVIII століття. Сказати про те, що це – дослідження Біблії або Нового Заповіту, неможливо, – це була просто негативна критика, що грунтувалася на понятійному підході, а не на науково-дослідному. Поняття чи правило було дуже просте: чудес на світі не буває, отже, все, що Біблія говорить про чудеса – брехня. Оскільки чудесами наповнений весь Новий Завіт, починаючи з чуда Боговтілення і закінчуючи чудом Воскресіння, то це, на думку представників тієї епохи, означало, що весь Новий Завіт – «вигадка попівства». Переважно це французький підхід, хоча відгомони були і в Німеччині, і в Росії [10]. Епоха Освіти справила такий могутній вплив на менталітет цієї нації, що дотепер французи вважаються самою атеїстичною нацією на світі. Все це породило реакцію благочестивих або сентиментально-благочестивих людей, філософів, богословів, що привело до появи в Німеччині на початку XIX століття теорії Шлеєрмахера про те, що треба строго розрізняти історію і віру, для людського серця важлива не історія, а віра, і Новий Завіт відображає віру в Ісуса. Це теж чисто догматичний, не дослідницький підхід [4, с. 93].

Власне наукове дослідження пов’язане з початком XIX століття – з появою літературної критики Євангелій. Отже, перший науковий етап біблійних досліджень – літературна критика. Позбавлена вона всякої емоційності, це була чисто науково-дослідна робота, що не має відношення до критики в негативному значенні. Цією роботою могли займатися дуже віруючі люди або абсолютно невіруючі – це була наукова робота над текстом. У новітній текстології одне з основних – питання авторства. Друге, більш значне питання, яке привело до величезних результатів в дослідженнях – це питання про вивчення синоптичних Євангелій. Починаючи з XVIII століття, критики євангельських текстів вказували не тільки на наявність «нез’ясовних» і«неіснуючих» чудес в Євангеліях, але і на те, що самі Євангелія повні суперечностей. Євангелист Матфей, Марк, Лука схожі один на одного (синоптичні). Всі три Євангелія містять загалом і в цілому однаковий матеріал, але в цьому матеріалі стільки різночитань, суперечностей, що, звичайно, історична реальність, яка описана євангелистами (на переконання тих дослідників) – «вигадка» [7, с. 125].

Літературна критика і займалася дослідженням питання: чому три синоптичні Євангелія містять в паралельних місцях іноді дослівно однаковий матеріал, а іноді дивно розходяться один з одним. До кінця XIX століття літературна критика добилася величезних результатів, і з’явилася т. з. «теорія двох джерел», яка панує дотепер, тільки підчищається, залишається досліджувати тільки якусь тонкість. Ця теорія пояснила всю схожість і суперечності між євангелистами з логічної раціональної (тобто наукової) точки зору. Літературна критика знаменувала собою відхід від чисто історичної проблематики періоду освіти, тому що тоді цікавила історія: був або не був Ісус? Літературна ж критика займається чисто науковим питанням схожості і відмінності текстів. Але на початку ХХ століття знов відроджується історичний інтерес до Євангелія. Особливо він був спровокований першою світовою війною, яка пробудила, з одного боку, глибоку релігійність в багатьох верствах населення (як завжди такі катастрофи пробуджують релігійність) з другого боку, у багатьох віруючих людей вона викликала ворожість до релігії: як може бути, що такі жахи творяться на землі. Цей історичний інтерес до Євангелія виникнув завдяки роботам двох великих німецьких дослідників: Бультмана і Дібеліуса [4, 5] (Бультмана вважають найбільшим за всю історію християнства західним дослідником Нового Завіту). Обидва вони в 1919 – 1920 роках незалежно один від одного розробили т.з. «історію літературних форм Евангелій» (Formgeschichte). Під «формою» розуміється маленька закінчена літературна єдність усередині Євангелія (те, що ми звикли називати «перикопами», «зачалами») [5].

Історія форм привела до того, що стало можливим до певної міри визначати історію становлення євангельського тексту або, навпаки, виходячи з євангельського тексту, відновлювати історію колишнього часу. Яких би чудових результатів не досягла ця теорія, вона привела до історичного скепсису. Наприклад, Бультман в середині свого наукового шляху стверджував, що з Євангелій ми не можемо дізнатися нічого про Ісуса Христа; це було сказано з викликом, і сам він навряд чи вірив в це, але, в усякому разі, скепсис існував [4, с. 110 – 123]. Тому історичний інтерес знову почав поступово вгасати, і приблизно в 1930і роки знов з’являється чисто науковий інтерес. З’являється новий метод дослідження Євангелія, який одержав назву «Історія редакцій» (Redaktionsgeschichte). Це було продовженням літературної критики. Якщо літературна критика займалася критикою тексту і досліджувала всю схожість, відмінності і намагалася пояснити їх, то історія редакцій стала цікавитися євангелистами як представниками певних Церков. Скажімо, чому Матфей змінив щось у Марка, з яких богословських міркувань Лука поправив щось у Матфея – тобто історія редакцій займається питаннями редагування висхідного матеріалу тим або іншим євангелистом [4, с. 96]. Ця робота мала дуже велике значення в становленні цілої галузі біблійного знання – Біблійного богослів’я, зараз це вже наука, зароджувалося це біблійне богослів’я саме під час досліджень історії редакцій. Результатами історії редакцій було ретельне дослідження одного Євангелія за іншим. Спочатку було найдокладнішим чином досліджено Євангеліє від Марка; Євангелію від Марка присвячено незрівнянно більше досліджень, ніж іншим Евангеліям, включаючи євангелиста Іоана; можна сказати, що до середини 50-х років Євангеліє було вивчено від «А» до «Я». Коли в цій сфері робити не залишилось майже нічого, увага біблеїстів перемкнулася на Євангеліє від Луки. Євангеліє від Луки повністю було досліджено в 70-ті роки, а згодом і євангеліє від Матфея. Паралельно і незалежно від цього йшло вивчення Євангелія від Іоана, і можна сказати, що Євангеліє від Іоана досліджено достатньо добре, перш за все, завдяки роботам Бультмана і Шканенбурга [11].

Дослідження Павлового корпусу почалися давно і продовжуються дотепер, вони абсолютно незалежні від тих методів, про які сказано вище. Що стосується Апокаліпсису, то поштовх до дослідження Апокаліпсису дало Біблійне богослів’я. Текстуальне дослідження було виконане вже в середині XIX століття, але що стосується значення книги і структури (літературної і богословської) – все це породжено Біблійним богослів’ям. Всі вищезазначені імена – німецькі. Так вийшло, що саме протестантська частина Німеччини, вільна від зв’язаності традицією, приступила до наукового вивчення Біблії першою. Наприклад, питання про авторство здавалося недоторканним і для православних, і для католиків дуже довгий час – якщо сказано, що автор Матфей, отже, це – Матфей, – це сакрально. Саме завдяки німцям біблеїстична наука одержала такий розвиток, а в ХХ столітті відбувся вибух, подібний тому, який відбувся в Біології або Фізиці. Лише поступово Католицька Церква стала здавати свої позиції. В 1943 році з’являється енцикліка «Divine afflante Spiritu» від папи Пія IX, в якій з висоти кафедри богословам дозволявся науковий підхід у вивченні біблійного тексту. Починаючи з цього часу поступово (тому що біблеїстичної католицької школи не існувало) розвивалася католицька біблеїстика, і зараз важко сказати, яка школа переважає: протестантська чи католицька. У Англії і США процес був затягнутий в часі. Перші англійські біблеїсти з’являються тільки в 1920-ті роки, перші американські – тільки в 1970-ті роки. Якщо ще років 20-25 тому для людини, яка бажала вивчати Біблію, було абсолютно необхідним вивчити німецьку мову, тому що інакше читати наукову літературу було неможливо, то в даний час стан змінюється; маса німецьких класичних книг поступово перекладалася на англійську мову, видавалася, перш за все, в США. Так починає формуватися англомовна біблеїстика, починає розвиватися англомовна біблеїстична термінологія, і зараз на англійській мові біблеїсти говорять так же вільно, деколи навіть англійська переважає. Франція не дала великих біблійних дослідників, можна назвати 2-3 імені.

Православ’я.

До революції Православ’я асоціювалося з Росією. В Росії з причини відсутності вищого магістеріума, який існує у католиків в особі папи, нікому було заборонити або дозволити біблеїстичні дослідження, тому все йшло традиційним шляхом, всі говорили, що дуже люблять Євангеліє, клали його на аналой, цілували, але не читали, тим більше не досліджували. Більш того, всякі наукові дослідження не заохочувалися, критикувалися, заборонялися. Це цілком зрозуміло з психологічної сторони, тому що, здавалося, наукові дослідження торкаються самого святого, причому, святе плуталося зі священним, священними, наприклад, вважались імена: якщо написано, що пастирські послання написав апостол Павло – це священно. В цьому відношенні Православ’я XIX –поч. ХХ століття дуже сильно відрізнялося від Православ’я перших віків християнства з його вільним відношенням до подібних питань, з науковим підходом, який тільки в V столітті змінився деякою закостенілістю, зв’язаною з варваризацією Європи і Візантії. Тільки в 1905 році, у зв’язку з появою царських маніфестів, були дозволені біблійні дослідження, правда, їх ніхто і не забороняв. Тоді в Духовних Академіях поступово починає формуватися біблеїстична школа; достатньо згадати ім’я Н. Н. Глубоковського; він, правда, не належав до покоління молодих учених, і в своїх творах зберіг багато рис старого традиціоналістичного підходу, боязливого по відношенню до всякого дослідження. Але з’являються і молоді імена, і чудові роботи; на жаль, їх було дуже мало, і війна 1914 року, а потім революція перервали цю справу, школа припинилася і не поновилася дотепер. Тільки останнім часом з’являються деякі роботи у сфері біблеїстики, переважно в Москві в світському середовищі, вони цікаві, але сумнівні в своїй якості і, звичайно, не православні.

Але в ХХ столітті поступово з’являється інша православна наукова школа в Греції. Грецька Церква достатньо традиціоналістична, але існують православні грецькі університети в Афінах і Фессалоніках. В цих університетах розвивається православна біблеїстика; вона викликала спочатку жахливо негативну реакцію з боку Синоду і основної маси священства. В даний час вона знайшла достатню силу для того, щоб подолати негативне відношення, і ми знаємо багато грецьких імен і цікавих робіт. Основні імена грецьких авторів: Агуріадіс (найцікавіше – екзегеза Апокаліпсису), Галі, Каравідопулос, Василіадіс. Перші двоє – почесні члени Товариства дослідників Нового Заповіту (налічує ~1000 членів), обидва були головами Товариства дослідників апостола Павла (достатньо елітарне суспільство) [9, с. 97 – 112].

Американське Православ’я теж дало декілька імен, але недостатньо відомих, щоб їх тут називати. Всі ці дослідники отримали освіту в Німеччині, так що, все одно, Німеччина – витік біблеїстики як Старозавітньої, так і Новозавітньої. Підсумовуючи вищесказане, хочу сказати наступне. Всі знають, що канон Нового Завіту включає 27 книг різного жанру і різного авторства. Ці книги об’єднані високим достоїнством правдивості апостольського першосвідчення. Наслідуючи таке звичне розуміння, ми розглядаємо Новий Завіт як збірник писань, з яких черпаємо свідчення про Боголюдину Христа і про Церкву як про зібрання Його учнів. Завжди слід пам’ятати, що першопочатковий вислів «Новий Завіт» мав на увазі не збірку окремих книг, а якісно новий і виключний етап Священної історії, коли «Слово стало плоттю…» (Ін. 1: 14), а тому досліджуючи текст Новозавітніх писань мало чисто філологічного підходу, потрібно вірити в те, про що в цих книгах йдеться і пам’ятати, що Священне Писання – це не просто згадування історичних фактів, а історія взаємовідносин Церкви, зібрання вірних, і її глави – Господа Ісуса Христа [8, с. 5 – 6].


Протоієрей Ярослав Романчук

 

1. Біблія. Книги Священного Писання Старого та Нового Завіту. – К.: Видавничий відділ Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2004. – 1407с.
2. Браун Р. Историко- критическое толкование Библии в католичестве / глава 3 из Современное католическое богословие. Хрестоматия / под ред. Хейза М.А., Джирона Л., пер. с англ. Серия «Современное богословие». – М.: Изд. Библейско-богословского института святого апостола Андрея, 2007. – 673 с.
3. Браун Р. Читая Евангелия с Церковью. От Рождества до Пасхи / пер. с английского, серия «Читая Библию». – М.: Изд. Библейско-богословского института святого апостола Андрея, 2002. – 100 с.
4. Бультман Р. История и есхатология. Присутствие вечности / пер. с английского А.М. Руткевич, под ред. И.И. Блауберг. – М.: Изд-во «Канон +», 2010. – 208 с.
5. Дибелиус. Материал из електронной библиотеки Якова Кротова |електронний ресурс| / Яков Кротов – режим доступу: krotov.info/history/19/...2/1883dibe.html
6. Иванов А.В. Руководство к изучению Священного Писания Нового Завета / Издание восьмое, исправленое и дополненное, изд-во «Воскресение, Лествица, Диоптра». СПб., 2002. – 901 с.
7. Мецгер Б. Новый Завет. Контекст, формирование, содержание / пер. Глеба Ястребова. – М.: Изд. Библейско-богословского института святого апостола Андрея, 2011. – 360 с.
8. Сорокин А., прот. Христос и Церковь в Новом Завете/Введение в Священное Писание Нового Завета (курс лекций). – М.: Изд. Крутицкого подворья. Отдел по делам молодежи Московского Патриархата. Общество любителей церковной истории, 2006. – 648 с.
9. Стилианопулос Т. Новый Завет. Православная перспектива. Писание, предание, герменевтика. – М.: Изд. Библейско-богословского института святого апостола Андрея, 2008. – 336 с.
10. Уайтфорд Д. Только одно Писание. Несостоятельность протестантской точки зрения на Священное Писание / Интернет версия под общей редакцией преосвященного Александра (Милеанта) |електронний ресурс|/ Уайтфорд Д. – режим доступу: www.wco.ru/biblio/books/johnw1
11. Шканенбург Р. Новозаветная христология. Дух и жизнь. – М.: Изд. «Паолине», 2000. – 208 с.

© Київська православна богословська академія: офіційний сайт провідного закладу вищої духовної освіти України