Київська православна богословська академія

Публіцистична спадщина професора Київської духовної академії Володимира Завітневича

 Інтерес до релігійних публіцистів кінця ХІХ – початку ХХ століття зростає тому, що багато тогочасних проблем перегукуються з сучасністю, і ті протиріччя, які виникли сьогодні в українському суспільстві, мають корені в історичних подіях минувшини. Тому й, на нашу думку, є необхідність раз за разом звертатись до висвітлення і тлумачення певних історичних подій, які пропонували мислителі минулого. Це, сподіваємось, допоможе зрозуміти сутність деяких моментів у відносинах держави і Церкви, а також надасть певний імпульс формуванню національної культури і національної самосвідомості. В останні часи з пітьми забуття виходять персони тих представників духовенства, які займались освітою, науковою і культурницькою діяльністю, висвітлюючи результати своєї роботи в журналах і газетах. Виступи у масмедіа були для цих людей засобом комунікації з суспільством, можливістю донести свої роздуми щодо актуальних тогочасних подій до якомога більшої аудиторії.

Ця стаття присвячена публіцистиці Володимира Зеноновича Завітневича, ординарного професора Київської духовної академії, публіциста, громадського діяча. В біографічних словниках про нього є скупі відомості – дати життя, визначення «російський духовний письменник» і короткий та неповний перелік опублікованих праць. Нам відома лише одна монографія, присвячена життю і творчості цієї людини [1]. (Але, на жаль, в даний момент не маємо можливості ознайомитись з текстом цієї праці і дати їй об’єктивну наукову оцінку). Володимир Зенонович Завітневич належав до старовинного роду священиків. Він народився 2 квітня 1853 року у селі Літвякі Мінської губернії у родині протоієрея Різдявяно-Богородичної церкви. Освіту здобував у Мінському духовному училищі і Мінській духовній семінарії, потім вчився у Санкт-Петербурзькій духовній академії, по закінченні якої у 1879 році був призначений вчителем у Варшавське духовне училище [2]. Саме в Варшаві він захопився історією Православ’я. У варшавських архівах В. З. Завітневич знайшов чимало документів, які свідчили про неоднозначну роль церкви і релігії у формуванні держави, у політичних подіях минулого, зокрема, у тих, що передували Брестській унії Інтерес до історії спонукав його до написання наукової праці – дисертації «Палінодія Захарія Копистенського та її місце в історії західноруської полеміки ХVI-XVII століть».

Вибір теми не був випадковим. Захарія Копистенський, випускник Львівської братської школи, а згодом один із активних членів Київського братства, архімандрит Києво-Печерської лаври, був одним із найосвіченіших людей свого часу. Захарія Копистенський відстоював православ’я не лише у полеміці із католиками, а й наголошував на внутрішній свободі церкви від держави. Інтерес науковця викликали також концепції історії України, запропоновані З. Копистенським. Ця робота В. Завітневича була новаторською, автор її отримав у 1883 році ступінь магістра богослов’я. Інтерес до творчості З. Копистеньского і взагалі до коренів православ’я на Русі спонукав В. З. Завітневича ближче ознайомитись з історією Києва. І він вирішив зв’язати свою подальшу долю з містом, яке вважав столицею східного православ’я. Вибір місця проживання був зумовлений, на нашу думку, ще й тим, що мати В. З. Завітневича виходила з старовинної української родини. Її вплив був дуже значним у вихованні синів (у В. З. Завітневича було два брати) і на формування їх поглядів. У 1884 році В. З. Завітневич був затверджений на посаді доцента кафедри історії Київської духовної академії. Його колега по Київській духовній академії В. П. Рибінський згадував «... він (В. Завітневич. – А. Б. ) володів даром слова, легко говорив і легко писав... був істориком-філософом і любив широкі узагальнення» [3].

Темою докторської дисертації В. Завітневич вибрав філософію О. Хом’якова, проте, за словами В. П. Рибінського, «... різко відзначався від епігонів слов’янофільства, які виродились у тупих чорносотенців» [3]. В. З. Завітневич був представником так званого лівого крила Академії, до якого входили професори КДА П. Кудрявцєв, В. Екземплярський, М. Петров та ін. За спогадами В. П. Рибінського, В. З. Завітневич брав участь у кількох археологічних розвідках і з’їздах, був членом товариства Нестора Летописця, а також Релігійно-Філософського Товариства. За його ініціативою та при безпосередній участі був організований зоологічний сад при університеті Святого Володимира [3]. У 1884 – 1890 рр. В. Завітневич тісно спілкувався з В. Б. Антоновичем, разом із ним брав участь у археологічних розкопках могильних курганів на Полтавщині. Вплив В. Антоновича на формування історичних поглядів В. З. Завітневича відчутний у статтях останнього. Ми не маємо достовірних свідчень про участь В. З. Завітневича у «Київській громаді», але його симпатії до українського національного руху безсумнівні [4]. З перших років роботи в КДА Володимир Зенонович Завітневич почав публікувати власні наукові розвідки і публіцистичні статті у «Трудах Киевской Духовной Академії» (далі – ТКДА) та інших періодичних виданнях, переважно в журналах. Варто відзначити статті «Великий князь київський Святослав Ігоревич та історичне значення його богатирських подвигів» (ТКДА, 1888, № 3); «Пам’яті О. С. Пушкина. Про значення особистості в історії» (ТКДА, 1899 № 6); «Про вищі основи суспільної моралі» («Странник» 1900, №. 8 и 9); «Релігійний стан М. В. Гоголя в останні роки його життя» («Чтения в ист. общ. Нестора-Летописца», 1902); «Місце О. С. Хом’якова в історії російської народної самосвідомості» («Мирный Труд», 1904, № 4).

Як і більшість його колег по КДА, В. Завітневич, розробляючи будь-яку історичну тему, неодмінно спрямовував її висновки чи концепцію на сучасність. Таким чином, навіть дисертація, присвячена творчості філософа-слов’янофіла Олексія Степановича Хом’якова на сторінках періодичного видання отримала актуальне значення і сприймалася як стаття на суспільно-політичну тематику (див., напр., ст. «Олексій Степанович Хом’яков» – (ТКДА. – 1900, № 4 та ст. «З системи філософсько-богословського світогляду О. С. Хом’якова». – ТКДА, 1906, № 1). Дисертацію В. З. Завітневича високо оцінив М. Бердяєв. Філософ писав: «Цій роботі, дуже апологетичній, але найцінніший з усього написаного до цього часу про Хомякова, я багатьом зобов’язаний» [5]. У 1905 – 1906 рр. , коли в Російській імперії посилився суспільний рух і набирав обертів рух українського духовенства за оновлення стосунків між церквою, державою та суспільством, В. З. Завітневич виступив на сторінках ТКДА із статтею «Духовенство партійність у політиці» (ТКДА. – 1907, № 1), в якій відверто виступав проти використання церковників як пропагандистів у політичній боротьбі. Вважаємо, що роздуми і висновки професора Київської духовної академії, опубліковані більше ста років тому, є актуальними і сьогодні. Він спростовував думку про те, що духовенство може брати будь-яку участь у політичній боротьбі.

На думку В. Завітневича: «Церква є інститут моральний і мусить грунтуватись на основі моралі…Стихія громадського порядку є закон свободи. Де немає свободи, не може бути моральності. Ось чому у галузі державності з формально-юридичними визначеннями… немає місця для діяльності Церкви. Діяльність Церкви починається там, де держава надає особистості місце для самовизначення. Головний предмет церковної опіки – не зовнішнє життя людини, а внутрішній світ його душі, показником його є совість… Ісус Христос прямо… вказав на необхідність розмежування царства Божія і царства кесаря… Згідно з цим, посилаючи апостолів на проповідь, він заповідав їм проповідувати Царство Божіє: любов, мир, милосердя, справедливість; але він не вчив їх, як облаштовувати держави і,зокрема, як розбиратись у політичних партіях… Політично свідомі люди ніколи не будуть прислухатись до голосу священика лише тому, що він священик… Якщо Церква впевнилась, що політичні діячі розбились на ворогуючи партії, вона не може благословляти не тих, ні інших, тому що ті та інші сіють ворожнечу і ненависть, а вона проповідує мир і любов». Але тільки цим концепція статті не вичерпувалася. На сторінках академічного православного періодичного органа пролунали такі слова: «Уява про те, що Православ’я нібито нерозривно пов’язане з необмеженим самодержавством, є непорозумінням» (ТКДА. – 1907, № 1. – С. 102). У цій же статті В. З. Завітневич спростовував думки російських вчених, М. Погодіна зокрема, про те, що «малоросійське духовенство прагнуло поєднати Малоросію з Москвою» (ТКДА. – 1907, № 1. – С. 108). На той час це було прогресивна і політично небезпечна заява. Підтверджена історичними документами, вона сприймалась як об’єктивність. У цій же статті він виступав проти «істинно-руських» людей, тобто націоналістів-чорносотенців, які виступали проти сепаратиських ідей в Україні: «Ці озвірілі у своєму фанатизмі люди стільки ж розуміють у нашому православ’ї, скільки... і у нашій народності» (ТКДА. – 1907, № 1. – С. 109). Ця стаття стала своєрідним маніфестом українського духовенства, до ідей, висловлених у ній, приєдналася більшість представників «лівого крила» КДА. Публікації В. З. Завітневича порушували найактуальніші питання тогочасності.

Так, у 1906 р. на сторінках ТКДА була опублікована його стаття «Маніфест 17 жовтня у світлі історії», в якій він, виступаючи проти державного бюрократизму, доводив, що такий маніфест необхідний для того, щоб подолати стіну, що виросла між народом та державою. У 1907 р. була опублікована стаття, в якій постала перед суспільством одна з найважливіших проблем, суть якої міститься вже в її назві – «Що треба розуміти під так званим «розривом» інтелігентного суспільства з народом» (ТКДА. – 1907, № 7). В статті йшлось про непорозуміння між інтелігентами і народними масами. При цьому відзначалося, що в Україні не було суттєвих непорозумінь між народом та інтелігенцією, а в Росії стосунки між ними розглядались як конфліктні. На думку автора, зв’язок між освіченими людьми і народом був зруйнований ще царем Петром І та тими, хто підтримав його реформи. «Особливість цих людей, – писав В. Завітневич, – була в тому, що вони... огулом засудили весь старовинний побут народу... Інтелігенція дивилася на народ зверхньо... народ ставився до інтелігенції з недовірою» (ТКДА. – 1907, № 7. – С. 377). Варто зазначити, що цей автор, як і деякі інші українські історики – професори Київської духовної академії та університету Святого Володимира – негативно ставилися до спроб царя Петра І вести імперію до нових форм суспільного життя. «Реформи Петра Великого мали грубо-утилітарний характер... і відзначалися однобічністю», – вважав В. Завітневич (ТКДА. – 1907, № 7. – С. 377). Ця думка досить часто зустрічалася на той час в українських періодичних виданнях. Проте в російських, як церковних, так і світських часописах особистість царя Петра та його державницькі справи висвітлювалися тільки з апологетичних позицій. Мусимо зауважити, що це не випадкові розбіжності вчених у ставленні до певної особи чи факту, а концептуальні відмінності, корені яких містяться в різному трактуванні історії і, нарешті, в різному світосприйманні. Київські діячі православної церкви розуміли роль Петра І, а також російського царату в історії України і однозначно негативно оцінювали її. Відірваність від народу – це перше й одне з найголовніших звинувачень, яке церква висувала проти інтелігенції. Симптоматичним уявляється той факт, що В. З. Завітневич знаходив відповідь на питання відносин інтелігенції і народу, близьку до тієї, що була дана авторами збірника статей про російську інтелігенцію «Віхи», яка вийшла у 1909 р.

Вважаємо, що невипадково В. З. Завітневич пристав на позиції авторів «Віх», адже два з них – М. Бердяєв і Б. Кистяківський – були киянами, вони часто виступали перед інтелігентною аудиторією, в університеті Святого Володимира і на публічних заходах, де обговорювались важливі суспільно-політичні події. Ми не виключаємо факт особистого знайомства В. Завітневича з М. Бердяєвим та Б. Кистяківським, проте нам видається безсумнівним те, що з їх працями він ознайомився і погоджувався з їх висновками. Розглядаючи шляхи, якими розвивалася інтелігенція, В. З. Завітневич негативно ставився до захоплення матеріалістичними ідеями, які домінували серед освічених людей. Також він писав про те, що непорозуміння між народом та інтелігенцією почалися з реформ Петра Першого і поглибилися у Х1Х – ХХ ст. внаслідок атеїстичних поглядів останніх. У 1907 році на сторінках «Церковного Вестника», 7 апреля 1905 г. (№ 14) побачила світ стаття В. Завітневича «Про повернення соборності у російську церкву», в якій піддав нищівній критиці формалізм і догматизм,які, на його думку, у той час панували в Церкві. Крім того, він аргументовано доводив неможливість участі духовенства у політичній боротьбі і виступав проти участі священиків у державних справах. «Той формалізм, з яким ставляться до справи наші громадські чиновники, спостерігається і в служінні пастирів церкви, яким байдуже до того, що відбувається у душах пастви, лише б вони виконували всі зобов’язання, які вимагає від них церковний уряд. У наш час можна бути не лише єретиком, але й повним атеїстом, але в той же час вважатись зразковим членом церкви; оскільки цінується не переконання людини, а його ставлення до форми закону» – писав В. З. Завітневич у цій статті. І далі цей публіцист відзначав, що церква не користується авторитетом у суспільства, тому що вона служить не стільки Богу, громаді і людині, скільки державі. «Захоплення церкви державними началами є смерть для церкви», – вважав він.

Проблема взаємовідносин церкви і політики, участь духовенства в суспільному і політичному житті держави дуже хвилювала В. З. Завітневича. Він шукав історичні корені для підтвердження своїх думок і висновків. Результатом цих пошуків стала ґрунтовна аналітична стаття «Нариси з церковно-політичної історії Київської Русі Х – ХІІ століття», опублікована у «Трудах Киевской Духовной Академии» у 1914 році (ТКДА. – 1914, № 4) у співавторстві з М. Д. Приселковим, на той час магістром. Пізніше М. Д. Приселков став визначним істориком і філологом, автором ґрунтовної праці «История руського летописания XI – XV вв.», яка не втратила свого значення і до цього часу. В. З. Завітневича цікавився проблемами національної ідеї, культури і ментальності нації. У 1912 році він опублікував брошуру «Питання про народність в його науковій постановці» [6], в якій чітко вказував на характерні ознаки кожної нації, акцентуючи увагу на ментальностях східнослов’янських народів. До неодмінних атрибутів кожної нації і кожної національно свідомої людини він відносив мову, релігію, історію. Він писав: «Поки наша душа ладна відгукуватись на рідну мову, поки святині народу є нашими святинями, його історія – нашою історією, можемо бути впевненими, що проповідь про національне зречення буде мати успіх лише серед випадкових викиднів нашого народного організму». Національну ідею у всіх її аспектах та ракурсах він розглядав також у статті «Банкротство основ німецької культури та ідеал російської цивілізації» (ТКДА. – 1915, № 1).

У дусі патріотичних виступів православного духівництва, які були дуже популярними у Першу світову війну, В. З. Завітневич писав про те, що німецька нація зловживає національною ідеєю, що й призвело до злочинів проти людства. Він з болем наводив приклади того, як німці руйнували пам’ятники європейської культури саме тому, що вони були створені іншими народами. Проголосивши німців варварами, він доводив, що в основі їх аморалізму знаходиться філософія Ф. Ніцше. В. З. Завітневич був одним з тих «непокірних професорів» КДА, які виступили з колективною працею «Правда про Київську духовну академію» [7], що була написана після ревізії архієпископа Антонія і була свідченням протесту викладачів та студентів Академії проти бюрократичного устрою офіційної православної церкви вказаного періоду. Той факт, що В. Завітневич завжди належав до «лівого крила» КДА, викликав незадоволення офіційної церковної верхівки і, як наслідок, у 1910 р. він змушений був піти у відставку, але продовжував безоплатно читати лекції у КДА [3]. У 1916 – 1917 рр. В. З. Завітневич входив у склад редакції журналу «Христианская Мысль», авторами якого були представники «лівого крила» КДА, а аудиторією – віруюча інтелігенція. В цьому часописів він продовжував розвивати національну тематику. Серед багатьох його виступів на шпальтах цього часопису варто виокремити відгук на статтю свящ. С. Соловйова «Наці ональнібоги ібог істинний», в якій він, відштовхуючись від теорії О. Хомякова та власних роздумів щодо природи національної ідеї і національних аспектів релігійної свідомості, зазначає: «Історія знає греків, римлян, французів, німців, англійців... але вона не знає загальнолюдину...» («Христианская мисль». – 1917, № 3 – 4. – С. 158).

Під час революційних подій 1917 р. В. З. Завітневич брав участь у редагуванні часопису «Церковно-общественная мысль», а у 1918 р. активно співробітничав з урядом Української держави – входив у склад Ученого Комітету при Міністерстві сповідань, був головою наукової комісії з вироблення програм по вивченню історії Української Церкви тощо. З 1917 по 1927 роки працював у Всеукраїнській Академії наук, співробітничав з М. С. Грушевським в історичній секції Академії наук. Володимир Зенонович Завітневич помер у 1927 р. у Києві і був похоронений на Щекавицькому цвинтарі. Сьогодні деякі його праці перевидаються у Російській Федерації. В енциклопедіях і словниках професор Київської духовної академії, співробітник Всеукраїнської Академії наук, більша частина життя і наукові інтереси якого була пов’язана з Україною, значиться як «російський духовний письменник» [8]. У незалежній державі Україні статті та монографії цього талановитого публіциста, історика, науковця поки що не викликають зацікавленості у наукових колах і серед представників духовенства. Втім, така ж доля у публіцистичної і наукової спадщини його колег і друзів В. Екземплярського, М. Петрова, П. Кудрявцева та ін. Принаймні нам не відомі спроби створити хоча б антологію їх праць. Проте актуальність цих статей нам уявляється безсумнівною і, сподіваємось, висвітлення їх концепцій може бути у нагоді тим, хто займається проблемами формування стосунків Церкви і держави, національною проблематикою, історією України тощо. 

А. А. БОЙКО


1. Киселев В. Н. Исследователь внимательный и трудолюбивый: О жизни и деятельности историка и богослова, профессора В. З. Завітневича / В. Н. Киселёв. – Минск: Издатель В. П. Ильин, 2007. – 384 с.
2. Завітневич Владимир Зенонович. – НБУВ. Інститут рукописів. – Ф. 175 № 1465
3. Рыбинский В. К истории Киевской Духовной Академии. – НБУВ. Інститут рукописів – Ф. 175 № 2017.
4. Речь В. З. Завітневича // Из воспоминаний о В. Б. Антоновиче, как археологе. Памяти члена-учредителя Исторического общества Нестора-летописца В. Б. Антоновича. – с. 38 – 43.
5. Бердяев Н. Алексей Степанович Хомяков. – Париж, YMCA-Press, 1997
6. Завітневич В. З. Вопрос о народности в научнойегопостановке. – Киев, 1912.
7. Правда о Киевской Духовной Академии. – К. , 1910.
8. Завітневич Владимир Зенонович // http://ru. wikipedia. org

© Київська православна богословська академія: офіційний сайт провідного закладу вищої духовної освіти України