Київська православна богословська академія

Памфіл Юркевич Мир з ближніми як умова християнського співжиття

 Тварини, якщо відчувають між собою протилежні бажання, до супротивника обов’язково налаштовуються вороже, знищують одна одну чи вдовольняють свої бажання завдяки загибелі інших або ж самі гинуть. Людина як моральна особистість не піддається такому стану, щоб сліпо конфліктувати з людьми і ворогувати з ними на життя і смерть. Коли виникають суперечливі бажання чи інтереси, вона повинна послуговуватися моральними принципами справедливості, які допоможуть їй зрозуміти, де і коли її бажання незаконні, де і коли шкодять благу її ближнього чи суспільному благу. Маючи вищий моральний розвиток, вона керується заповіддю любові, яка спонукає її жертвувати особистими інтересами заради блага інших та суспільних благ. У справедливості й любові полягають найміцніші засади для встановлення миру між людьми, для зародження дружби й братерства між ними. Отож ті, хто пробуджує в людині ці моральні принципи, є в основному миротворцями. Ось чому людство у своєму історичному, дуже складному розвитку так високо цінує своїх вихователів моралі, котрі закладали кращі підвалини для співжиття людей і впроваджували в суспільство зрозумілі поняття про правду, обов’язок, взаємоповагу: на їх честь воно засновувало цілі держави, вшановувало їх як миротворців, поважало за те, що ці люди виводили напівдикий натовп на шлях мирної, правильної і відповідної людському призначення спільноти.

Інколи говорять, що ворогувати людині природно, впевнено посилаючись на явища, що помічаються серед неживої природи та поміж тварин. Серед бездушних сил і несвідомих захоплень ми справді бачимо постійну боротьбу й ворожнечу. Але ми не вважаємо, що людина теж була приречена на таку сліпу діяльність. Вона дивиться вперед, заглядає в майбутнє, усвідомлюючи заздалегідь наслідки своїх вчинків, тому й може кожного разу обирати кращий шлях, який відповідає загальним благам чи благам багатьох; їй немає потреби вибирати перший-ліпший напрям, який міг би трапитися за випадкових обставин; бо відсутність вибору й оцінки і тупа покірність силам обставин суперечила б її мислячому, світлому і розумному духові. Подивіться з іншого боку на тілесний склад людини, чи так вона влаштована, щоб жити їй у боротьбі й ворожнечі. Її члени такі ніжні, так легко поступаються будь-якій зовнішній силі, що наш рід давно б зник з лиця Землі, якби вона, подібно до тварини, керувалася правом сили й насилля і не знаходила в науці, мистецтві й моральних потребах охоронців свого земного існування. Потреби людини такі різнобічні й багатогранні, її призначення, вказане Богом, дуже високе й потребує всіляких способів; тільки в мирі й живому спілкуванні з іншими людьми, тільки в суспільстві, де вона працює для всіх і всі для неї, може стати такою, якою повинна бути по Божій волі.

Тому законодавець, який мудрими запровадженнями й постановами заспокоює збурене суспільство; правитель, котрий силою доброї волі й світлим розумом ліквідовує зловживання, що можуть порушити мир в суспільстві; батько сімейства, який уміє об’єднати своїх дітей у дружбі й любові; служитель церкви Христової, котрий переконливо живим словом відразу зупиняє ворожнечу, що появляється між людьми, - всі вони миротворці, їхні діла угодні Богу й відповідають Його волі. У давнину, коли люди під час зустрічі відверто й щиро висловлювали особисті потреби, звичним привітанням було побажання миру: мир тобі, мир Вам; ці слова вимовляли подорожні замість нашого здрастуйте чи доброго здоров’я. Цим привітанням одна людина ніби говорила іншій: «Я прийшла до тебе не як ворог, не з лихим наміром, будь спокійною, я не ображу тебе, не порушу твого миру».

І хоч як би не змінювалися звичаї, та бажання миру й прагнення до нього становить моральну потребу кожної людини. Людина із великим задоволенням живе там, де найбільше людей, і залюбки займається тією справою, яка приносить користь та цінність для великої кількості людей. Коли б ворожнеча між людьми була для неї закономірним явищем, вона б прагла до усамітненого життя; так хижий ворон не любить зграї, він вилітає за здобиччю, а решту часу проводить самотньо у неприступних скалах чи на вершинах засніжених гір, де його погляд майже не зустрічається ні з чим живим, що викликало б співчуття чи бажання спілкуватися. Людина ж відчуває живу потребу доповнювати себе іншими людьми, але не тільки в матеріальному відношенні, а більше – в духовному. Її душевні здібності настільки великі, що нерозумна природа не може достатньо задовольнити їх і зацікавити своїми враженнями. З іншого боку, людина відчуває нагальну потребу показати свій душевний стан і спрямувати його у зовнішній світ, хоча поле діяльності замале для неї серед неживої природи, яка підкоряється її волі й мистецтву тупо й байдуже, не розуміючи стану людини, і не може злитися з нею воєдино.

Людина відчуває моральний потяг до іншої, щоб від її слів й думок отримати натхнення, плекати й виховувати цим свою душу, а також для того, щоб, у свою чергу, і їй взаємно відкрити свою душу, думки, бажання, радості й страждання. Це є так зване почуття людяності, яке надає нашому роду особливе, вище призначення серед інших живих істот цього світу і яке за умов ворожого ставлення людини до людини принижується. Почуття це, із якого народжуються квіти моральності, спілкування, щирості, відвертості, простоти, допомоги й співпереживання стражденним, виховується під правильним впливом науки, живих прикладів, а особливо істинною, щирою релігійністю, у якої все добре не лише добре, а й священне; і хто виховує інших в цьому відповідному моральному дусі, той трудиться для примирення людей і для зміцнення єдності, й благотворного спілкування між ними.

Отже, поле діяльності, призначене для подвигу миротворення, дуже широке. Не тільки справи, котрі безпосередньо стосуються спільної користі, зміцнюють мир між людьми; кожне ваше слово, кожна ваша думка можуть приборкати людські пристрасті: нерідко один доброзичливий погляд, умиротворення у вчинках і словах ваших покладуть край ворожнечі, що виникла між людьми, з якими ви маєте справу. І взагалі як у моральному житті, так і тут головне залежить від доброї волі, від наполегливої рішучості й від правильного душевного настрою. За будь-яких обставин і у будьякій діяльності ви можете сіяти зерна миру, які, можливо, і не завжди помітні для людського ока, зате завжди будуть видимі всезнаючим Богом, як чисті зародки загального блага. Не всі однаково здатні впроваджувати мир і добру злагоду між людьми: наші пристрасті часто породжують ворожнечу там, де за певних обставин немає жодного приводу для цього. Уявімо собі, що два брати не згодні з третім стосовно розподілу майна. Враховуючи свої душевні якості, кожен з них буде чинити в одній і тій же ситуації по-різному. Один, можливо, побачить у вимогах брата відверту і навмисну зневагу своїх прав, відчує в ньому ворога, буде ганьбити його як людину корисливу, жадібну, здатну на все негідне задля привласнення чужого майна. Можливий й інший варіант, коли другий сприйме несправедливі вимоги свого брата як наслідок непорозуміння, заплутаності самої справи або як результат незнання братом своїх прав: у такому разі намагатиметься досягти своєї мети мирними, взаємними поясненнями лиш би не переросла незначна незгода у справжню ворожнечу. Зрозуміло, що в моральному плані останній варіант значно правильніший ніж перший: він показує розумне самовладання і повагу до чужої гідності, тоді як перший брат чинить під впливом настрою і вбачає зловмисність, пожадливість і скривдження своїх прав там, де поки що існує лише незгода і непорозуміння; все інше, достойне в чужій особі, для нього стало невидимим; він бачить лишень ворога, – не людину, не ближнього, не брата.

Так здебільшого і речі, і люди бачаться нам в такому світлі, яке ми спрямовуємо на них із глибини душі: від несвітлого погляду – все темне, від злого серця – все зле. «Звідки у вас ворожнеча і чвари? – запитує Апостол Яків, – Чи не звідси, від пристрастей ваших, що воюють у членах ваших?» (Як. 4: 1). Загалом мир між людьми потребує відповідної умови, за якої б людина жила в гармонії сама із собою або мала внутрішній душевний мир, який досягається самовладанням, перемогою над пристрастями, керувалася голосом совісті, а особливо дійовою відданістю Божій волі. Щоденна практика показує, якщо людина перебуває у полоні пристрастей, то у всьому знаходить причину для ворогування з людьми, які її оточують. До того ж вона навіть злиться на предмети, якими користується; люди й предмети бачаться їй як вороги, котрі посягають на її спокій чи щастя; їй хотілось би, щоб і люди, й предмети переміщувалися і змінювалися відповідно до її примх і забаганок. Але дуже невтішний вигляд має людина, коли обрала достойну мету, але в той же час сліпо піддається самолюбуванню і корисливості. Це служіння Богові і мамоні водночас і в тому ж самому місці є джерелом різного фанатизму, що знищує суспільний мир і суспільні блага. Ви зустрічаєтеся з людиною, яка відкидає ваші переконання, дуже дорогі вашому серцю. Ви хотіли б захистити ці переконання, навернути невіруючого на шлях істини: що може бути достойніше цієї справи? Але якщо при цьому ваша душа кипить гнівом, ненавистю і злістю, якщо ви хочете вогнем з неба уразити супротивника істини, якщо вами опанував фанатизм, -- не обдурюйте себе й інших; ці пориви егоїзму, ця ненависть до ближнього появляється у вашій душі не від любові до істини і до великої справи, а від жагучого захоплення тими особистими інтересами, які зненацька проникли у вас разом із обстоюваною вами істиною і обстоюваною справою.

Хто переконаний, що істина не є його власність, ні привілей, а Божий дар, який посланий і посилається всьому людству, той знає, що свята ревність до Божої справи породжує любов, самовідданість, терплячість, в той же час забуття про себе і свої мізерні інтереси задля великої справи, той не стане захищати цю істину ворожістю і ненавистю: ці знаряддя годяться для захисту від тої сили, яка хоче вивести нас з того об’єднання людей, яке робить нас живими членами одного суспільства, яким править Бог і просвітлює наш розум. Ісус Христос приніс людству мир; у Своїй передхрестній молитві Він просив Свого Отця небесного одного: « Щоб усі були єдине: як Ти, Отче, в Мені, і Я в Тобі, так і вони нехай будуть в Нас єдине» (Ін. 17: 21).

Отже, єдність всього людства повна, безперечна єдність його під одним Богом, в одній вірі, в одній думці, за одним законом, в одному благові, в одній досконалості - такою є найвища ціль, вказана людському роду його Викупителем. До того ж історія цього ж роду показує, як часто люди Христову релігію, релігію миру і примирення, релігію жертовну і всепрощающої любові перетворювали на джерело нового розділення і нової взаємної ворожості. Що це значить? Звідки ця ворожнеча у царстві миру? Звідки цей кукіль серед пшениці? Злий дух сіяв і сіє його на ниві сердець людських: самолюбство, корисливість, дріб’язковіпристрастіроблять людину недостойним служителем Христовоїістини і розривають той мир між людьми, який повинен обов’язково народжуватися між нами із справжньої віри в Бога й цілковитої відданості Його волі. Церква Христова молиться за мир усього світу й цілковите умиротворення людського роду в Ісусі Христі; і дійсно ми бачимо, що необхідно особливе сприяння Боже, щоб людство, яке розділене, в занепаді, розбурхане ворожими інтересами, суперечливими один одному, досягло миру, єдності й стало одним сімейством Отця Небесного.

Усі наші вчинки, все наше поводження з ближніми повинні керуватися вірою, якою Ісус Христос покликав весь рід людський до єдності під одним Богом. Хто перетворив цю віру із простої думки у живий зміст свого духу, спрямував із голови в серце, той у кожній людині зобачить свого, ближнього, знайомого, рідного, брата. Незгоди і сутички між людьми, невідворотні в житті, не знищать відчуття духовної спорідненості людей, а відповідно, не загасять у них правду і любов, що являє собою спільні й потрібні всім підґрунтя для втілення між людьми миру і братерського спілкування. У цьому моральному стані людина ліквідовує холодну віддаленість між собою і своїми близькими, поважає людську гідність у кожній особі, стає здатною жертвувати, прощати, покриває чужі слабкості любов’ю в ім’я Христове й таким способом несе мир і єдність у серця й стосунки людей під час кожної зустрічі з ними – несе словом, прикладом, щирою порадою, безкорисливою послугою і взагалі тим моральним впливом, який відчуваємо внутрішньо, а не зовнішнім показом. Блаженні миротворці, тому що і для цього, здається, легкого подвигу потрібна наполеглива боротьба із самолюбством, перемога над пристрастями, невимушений послух совісті, а особливо ж дійова любов до Христа і цілковита відданість Його волі.


Переклад викладача КПБА А. П. Харлан

© Київська православна богословська академія: офіційний сайт провідного закладу вищої духовної освіти України