Київська православна богословська академія

Митрополит Іларіон (Огієнко) – в листуванні

 Листування митрополита Іларіона (Огієнка). Упорядник о. Юрій Мицик – професор, доктор історичних наук. – Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2006. – 566 с; Листи громадських діячів, представників української науки, культури і Церкви до Івана Огієнка – митрополита Іларіона. 1910-1969. Упорядники – кандидати історичних наук Ю.Горбач, Н. Московченко, І. Преловська (інститут української археографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського Національної академії наук України). – Київ: Видавництво імені Олени Теліги, 2011. – 744 с. 

Митрополит Іларіон (професор доктор Іван Іванович Огієнко) – це свого роду феноменальна і унікальна постать в історії Української Православної Церкви. Він пізно став архієреєм, але навіть у світському стані, з самих молодих років, працював на духовному, церковному терені. В Уряді УНР він очолював Міністерство віросповідань. Написав великий трактат з питань методології перекладу Святого Письма ж багатьох Богослужбових книг українською мовою. Потім багато років перекладав Біблію, домагаючись від Британського Біблійного Товариства визнання правомірності перекладу Слова Божого рідною мовою. Тісно співпрацював із священиками й архієреями Православної, Греко-Католицької та Римсько-Католицької Церков. І все це – ще до постриження в ченці та єпископської хіротонії.

Друга половина його життя повністю протікала в лоні Церкви, на жаль, не в Україні, а на еміграції. Але й там він самовіддано служив Богові і своєму поневоленому українському народові. Його працелюбність важко з ким не будь порівняти. Мав дуже поганий зір, переніс кілька операцій на очах. Але написав і видрукував понад тисячу науково-богословських праць, не рахуючи газетних статей. Коло інтересів митрополита, – а воно теж унікальне за своїм обширом – відбито у рецензованих двох томах його листування. В першій з названих книг зібрані листи майже до трьохсот осіб. Приблизно стільки ж людей писали митрополитові – ці листи становлять обсяг і зміст другої рецензованої книги. Тут можна зустріти відомі імена з багатьох країн світу. Лише один перелік їх в обох книгах займає дванадцять сторінок. І більшість листів ретельно зібраних науковцями з українських, західноєвропейських, американських та канадських архівів, – писані від руки. Ручно писав Огієнко і свої наукові праці. Це може бути великою дивиною тепер, коли все наукове і листівне пишеться або на комп’ютерах, або електронною поштою і тільки зрідка – на друкарських машинках. Переповісти бодай основні теми, яких торкався митрополит «у своїх листовних зверненнях до людей, а також людей – до нього, просто неможливо. Це неозоре море питань, більших і менших. Проте є одна провідна лінія в цій багатоманітній кореспонденції з обох сторін: батьківська, пастирська турбота про духовність, християнську релігійність української людини. І супутна до цієї лінії друга лінія: настійне, тверде, незламне відстоювання в питаннях віри і культури всього свого, рідного, українського. З цих міркувань обидва томи листувань є чудовим прикладом для нинішнього покоління вірних, дияконів, священиків та архієреїв – до всієї церковної повноти.

Треба усім нам читати і самі праці митрополита, а ще більше – його листування. Тому що в останньому з них розкривається своєрідне задзеркалля, приватна сторона життя, думок, дій і служінь людини, для якої Бог і Україна були усім, були змістом життя щодня і щомиті. Обидва томи листувань підготували до друку фахівці високої кваліфікації, наукових зі стажем працях над джерелами, знавцями, де, що х як працювати в архівах. Є опис кожного листа із позначенням місця зберігання, штампом митрополита, позначкою, коли одержав і коли відписав. Усі скорочення подані повністю – недостаючі літери узяті у квадратні дужки. У додатках зазначені учасники листування з короткими поясненнями, хто вони були, який стосунок мали до митрополита. Ці начебто незначні індекси мають велике значення для майбутніх дослідників пастирської діяльності митрополита, його наукової діяльності, літературної творчості, перекладацтва, а в ширшому значенні для історії Української Церкви та історії української науки й культури, богословських поглядів численних людей, до яких звертався Огієнко, і які зверталися до нього. У мене особисто ставлення до епістолярної спадщини Огієнка зумовлене тим, що його приватне листування є продовженням його надзвичайних і унікальних рис працелюбності й патріотизму. Огієнка мало з ким можна порівняти з нашого українського клиру. До цього додається ще й те, що митрополит Іларіон – мій земляк з Житомирщини. Під час піврічного перебування в Канаді (з січня до червня включно 1989 року я читав лекції в Департаменті славістичних та с індо-європейських студій Альбертського університету в Едмонтоні) я відвідав Вінніпег і там відкрив для себе феномен Огієнка, бачив його колосальний архів, який займав ледь не цілу кімнату в Консисторії митрополії УПЦ в Канаді. Повернувшись додому в Київ, я написав велику статтю «Іван Огієнко: 1882-1972» (газета «Літературна Україна» 16 січня 1992 року), в якій висловив своє захоплення пастирем-земляком, але через яку, хоч жив уже в незалежній Україні, отримав анонімні погрози нібито за те, що пропагую «фашиста в рясі». Більшість рукописів у Вінніпезькому архіві митрополита – це варіанти і проби його багаторічної праці над другим перекладом Біблії українською мовою. В Канаді, куди Огієнко прибув по війні, він доперекладав тексти Святого Письма, працю над якими почав ще в Польщі. Ось доволі велике приміщення, від підлоги до стелі заставлене теками з його паперами, написаними переважно від руки. Тут він працював, сидів над журналами й газетами, підносив їх близько до очей і все вичитував. Дожив до 90 років і до останку працював. Мав біля тисячі публікацій. З них до 200 окремих видань – брошур і книжок.

Напівсліпий, завжди ходив у окулярах. Було враження, що він і спав у них. Коли майже втратив зір, багато творів диктував своїм секретарям. Часто ходив до кафедрального Собору Святої Трійці пішки, не дочекавшись водія. Йшов на Службу Божу в архієрейському одіянні вулицями Вінніпега й не зважав, що на нього озиралися перехожі. У цьому місті – центрі Української православної церкви в Канаді – митрополитові Іларіонові жилося досить комфортно. Він був чудовий промовець і часто виголошував проповіді по 40 хвилин, а то й по годині. Простий люд його дуже любив і шанував. Конфліктував тільки з єпископами й священиками. Бо за характером митрополит був майже диктатор. Усе мусило бути так, як він сказав. Особливо у глибокій старості, уже після 80 років. При цьому в багатьох випадках мав рацію, відстоював правильні принципи, але нав’язував їх, а не переконував інших у дискусії. 1920-1930-х він із родиною жив на еміграції в Польщі, до якої тоді належали переважно греко-католицька Галичина та православні Західна Волинь, Холмщина й Підляшшя. Велике враження на нього справив митрополит Української греко-католицької церкви Андрій Шептицький. Хоч Іван Огієнко завжди твердо дотримувався православ’я, однак бачив високу освіченість греко-католицьких священиків, добре розвинене шкільництво. Уважав, що такого ж рівня слід досягнути й у православній церкві. До духовного служіння Огієнко внутрішньо готувався задовго до постригу в ченці в жовтні 1940 року. Переклав Біблію, писав праці на церковні та богословські теми. 1937 року він овдовів – померла його дружина Домініка. Діти – сини Юрій і Анатолій та донька Леся – вже були дорослі. Коли Іван Огієнко під ім’ям Іларіон прийняв чернечий постриг і невдовзі був висвячений на архієпископа Холмсько – Підляського, а 1944-го – на митрополита, тривала Друга світова війна. Владика одразу взявся за гуманітарну роботу. Допомагав українським біженцям, які перед наступом радянських військ утікали на Захід із Волині, із Наддніпрянщини. Водночас був місіонером і духовним опікуном для своєї пастви – українців Холмшини та Підляшшя.

Коли ж більшовики підійшли до Холма, де митрополит Іларіон мав резиденцію, владика мусив сам утікати. Спочатку перебрався до Словаччини, далі – до Австрії, Швейцарії. А вже звідти 1947 року – до Вінніпега в Канаді. Він ніколи не тримав зброї, не служив у війську, та його вважали одним із найлютіших ворогів більшовицької влади. У монографії «Зарубіжні фальсифікатори української літератури» радянський професор Олександр Мазуркевич називав його «фашист у рясі», «жовто-блакитний клерикальний органщик», «запроданець». До Івана Огієнка існував український переклад Біблії Пантелеймона Куліша. Окрім того, Псалтир переклав Іван Пулюй та ще кілька книг Старого Заповіту, який не встиг до смерті завершити Куліш, - Іван Нечуй-Левицький. На кінець 1920х – початок 1930-х цей переклад уже застарів, бо то була мова XIX століття. А вона ж тим часом розвивалася, відбулися зміни, унормовувався правопис. Огієнко, як професійний філолог і знавець класичних мов, розумів це, тому й узявся за новий переклад Святого Письма. Уже після надрукування сторінок мала «Біблія, або Книги Св. Письма Старого і Нового Заповіту» у перекладі Івана Огієнка, яка вперше вийшла в Лондоні 1962 року. Розпочав роботу 1931-го, завершив 1938-го. У Британському біблійному товаристві, яке має право координувати в усьому світі переклади зі старогрецької і староєврейської мов на сучасні, Огієнків переклад довго рецензували, давали фахівцям із слов’янських країн. Один сербський богослов рецензував прискіпливо багато місяців, чіплявся до деяких слів і фраз. Нарешті переклад схвалили. 12 червня 1962 року з Лондонської друкарні митрополиту Іларіонові пристали розкішно виданий том - повний канонічний переклад Біблії українською мовою. Тепер маємо вже п’ять повних перекладів Біблії українською. Огієнків уважають одним із найкращих. Оригінальні тексти Біблії фактично були поемами, тож Іван Огієнко прагнув до ритмічної побудови кожного речення. Коли читаєш Псалтир у його перекладі, відчувається поетична ритміка. Так само у 16 пророчих книгах та Новому Заповіті. Хоч, як для сучасного читача мова цього перекладу вже трохи незвична, надто вишукана, в ній багато слів, нині маловживаних, раритетних. Та все одно Огієнків переклад Святого Письма залишиться класикою української бібліїстики.


* * *
2012 рік – це дві «круглі» Огієнківські дати: 130 років від дня народження і 40 років з дня упокоєння. Отже, кілька найважливіших дат з життя великого митрополита. 1882,14 січня – Іван Огієнко, майбутній митрополит Іларіон, народився в містечку Брусилів Радомишльського повіту на Київщині, нині – райцентр Житомирської області, в бідній родині. Навчався в Київській військовій фельдшерській школі, працював помічником лікаря психіатричного відділення Київського військового госпіталю, самостійно вивчив латинську і грецьку мови. Вступив до Київського університету. Почав друкуватися як поет, прозаїк, вчений. Отримав міністерську стипендію для підготовки до майбутньої викладацької діяльності. Видав «Краткий курс украинского языка», «Рідне писання», «Українську граматику». На основі лекцій, прочитаних в Українському народному університеті, 1918 року в Києві опублікував працю «Українська культура». Кам’янець-Подільського державного українського університету, міністр освіти, згодом – міністр віросповідань в уряді Української Народної Республіки. У листопаді 1921-го – після поразки УНР – із дружиною Домінікою і трьома малими дітьми емігрує до Польщі. У 1926-1932 роках викладає у Варшавському університеті. Звільнений «за спротив полонізації православних студентів ». Заснував і редагував у Варшаві журнали «Рідна мова» (1933-1939) і «Наша культура» (19351937). Видав кілька монографій.

Зокрема, «Історію українського друкарства» (1925), 10-томну «Історію церковно-слов’янської мови» (1928), «Історію української літературної мови» (1950)». 1937, квітень – померла дружина. Вирішує прийняти чернечий постриг, здійснює це в Яблочинському Свято-Онуфріївському монастирі 9 жовтня 1940 року. Обирає ім’я Іларіон – на честь митрополита Київського часів Ярослава Мудрого. За 10 днів висвячений на архієпископа, із 16 березня 1944-го – митрополит Холмський і Підляський. Висвячений за всіма канонами трьома православними єпископами на чолі з митрополитом Діонісієм, який очолював православну церкву в Польщі. 1047 – пререїздить до Канади. На синоді в серпні 1951 року митрополита Іларіона обирають предстоятелем Української Православної Церкви в Канаді. Із титулом «митрополита Вінніпегу і всієї Канади» на цьому посту пробув до кінця життя. 1972, 29 березня -помер після тяжкої тривалої хвороби. Похований у православній частині цвинтаря Ґлен Іден біля Вінніпеґа.


Д. В. СТЕПОВИК


D.V. Stepovyk Metropolitan Hilarion (Ohienko) – in correspondence

© Київська православна богословська академія: офіційний сайт провідного закладу вищої духовної освіти України