Київська православна богословська академія

Єпископ Парфеній (Левицький) та його внесок у розбудову Української Церкви

 Представлена стаття висвітлює життя та діяльність архиєпископа Парфенія (Левицького). Єпископ постає перед нами як справжній син свого народу і активний церковний діяч. Спроби відновити самобутність Української Церкви були зроблені єпископом Парфенієм ще в часи царату, а з настання періоду церковних змагань за автокефалію, він активно включився в цей процес. Стаття висвітлює аспекти цієї діяльності єпископа Пафенія, та розкриває моменти його співпраці з ВПЦР.

Ключові слова: єпископ, ВПЦР , автокефалія, УАПЦ.


Парфеній (в миру Памфіл) був одним із небагатьох єпископів, які були українцями по національності і не забували своїх коренів. Народився єпископ Парфеній в 1858 році в селі Плішивці Гадяцького повіту Полтавської губернії в сім’ї сільського дяка. Після закінчення Полтавської Духовної Семінарії, вступив до Київської Духовної Академії, яку закінчив у 1882 році. Ще навчаючись у Академії‚ Памфіл Левицький обрав шлях чернечого життя і був пострижений у ченці монахи з ім’ям Парфеній. Після закінчення Академії викладав у Звенигородському духовному училищі, а пізніше у семінарії. Рішенням Священого Синоду 1897 р. Парфеній (Левицький) призначається ректором Московської Духовної Академії, а в 1899 р. приймає єпископське рукоположення. У грудні 1904 року єпископ Парфеній був призначений на Кам’янець-Подільску кафедру, де протягом п’яти років проходив пастирське служіння [10, с. 39-40] З розгортанням революційних подій в 1905 році він уміло скористався пожвавленням національного руху для відновлення українських традицій у церковному житті [13, с. 10].

У вересні 1906 року у Кам’янціПодільскому відбувся єпархіальний церковний з’їзд, який ухвалив домагатися перед владою запровадження української мови в семінарії та інших школах духовного відомства. Зрозуміло, що одностайна воля того з’їзду була й волею єпископа Парфенія [7, с. 281]. Синод був змушений задовольнити вимоги подільського духовенства щодо запровадження навчання української мови в школах, та українознавства в церковно-учительских школах і в семінарії при збереженні російської, як загальної мови викладання, про що й записано в журналі шкільної ради при Святійшому Синоді від 10 вересня 1907 року. Хоча до створення офіційних підручників українською мовою не дійшло, але оголошення про таку постанову давало змогу здійснювати навчання українською та запровадити в семінарії й учительських школах такий предмет як українознавство [12, с. 238 - 239]. Стараннями єпископа Парфенія проводилась робота над виданням Євангелія українською мовою. Основним при підготовці до друку був текст П. Морачевського, залучали також переклад П. Куліша і надісланий 1903 р. Синодові переклад М. Лободовського. Редактором перекладу Синод призначив 12 березня 1905 року єпископа Парфенія, який організував перекладацьку комісію з професорів духовної семінарії та інших шкіл у складі шести осіб, котрі знали добре українську та інші мови, старі й нові. Для філологічної та правописної редакції перекладу було утворено комісію при Академії наук у Петербурзі (у ній головували академіки А. Шахматов і Ф. Порш) [12, с. 384 – 385]. До складу петербурзької комісії входив і О. Лотоцький. Євангеліє друкувалось в Москві в синодальній типографії. У лютому 1906 р. вийшов перший примірник “Євангелія від Матфея”. Позаяк друкування Євангелія в таких умовах потребувало багато часу, у комісії виникла думка прискорити використання вже готових текстів і прочитати Євангеліє українською мовою у Великодню ніч. Єпископ Парфеній замовив синодальній друкарні надрукувати на окремих аркушах лише великоднє Євангеліє [8, с. 11]. На окремих‚ художньо оздоблених‚ аркушах‚ Пасхальний текст Євангелія від Іоана було випущено тиражем 20 тисяч примірників. По закінчені цієї праці єпископ Парфеній сказав протоієреєві Є. Січинському: “Це найщасливіші дні в моєму житті. Коли б українському народові засяяло ще сонце волі, я б сказав тоді перед Богом: ”Нині відпускаєш заспокоєним раба Твого Владико” [7, с. 283 – 284].

Олександр Лотоцький писав про єпископа Парфенія: “Щирий українець, він на Поділлі сам заохочує духовенство до церковної проповіді рідною мовою, сам (говорить українською мовою) в Церкві й поза церквою під час об’їздів єпархії...” [12, c. 220]. За таку проукраїнську діяльність єпископ Парфеній був у 1909 р. переведений з Кам’янця-Подільского на Тульську кафедру, де за ним було встановлено постійний нагляд. За активну пастирську діяльність, рішенням Синоду 1911 року він був підвищений до архієпископа. З початком революції 1917 року, з огляду на похилий вік і хворобу архієпископ Парфеній переходить в стан спочинку і переїзджає з Тули до рідного села на Полтавщині, де проживали його сестри. Стараннями єпископа Парфенія у рідному селі був збудований прекрасний храм [10, с. 16]. На початку 1920 року, коли Полтавська кафедра стала вакантною, патріарх Тихон, на прохання тимчасового Єпархіального Управління, призначив архієп. Парфенія керуючим цією єпархією. У березні 1920 року Парфеній вступив в управління єпархією. Місцем його осідку був монастир Чесного Хреста в м. Полтаві. Ще коли єп. Парфеній перебував на покої в рідному селі, в Полтаві, наприкінці 1919 року, утворилось “Полтавське українське церковне братство”, яке мало за мету відродження Української Православної Церкви, і, як пише в своїх спогадах архієпископ Костянтин Кротевич, саме це братство виступило з ініціативою призначення на Полтавську кафедру архієпископа Парфенія [6, с. 450]. Не дивлячись на вже досить похилий вік (тоді йому було 62 роки) і на хворобу, архієпископ Парфеній активно включився в церковне життя і в роботу церковного братства, скеровуючи його діяльність. К. Кротевич згадує про ті часи: “Тоді в нашому розпорядженні була лише одна парафія Воскресенська в Полтаві. Біля Воскресенської парафії гуртувалися в той час кращі наші сили, дякуючи чому наша справа зразу досягла значного розвитку, звернувши на себе увагу всього Полтавського суспільства. Не міг не переконатися в цьому й архієпископ Парфеній. В такому оточенні Полтавського церковного братства і представників Воскресенської парафії архієпископ Парфеній працював тоді в нашій Українській Церкві. Незабаром почали українізуватися й інші парафії: одна на передмісті Полтави – Павленківська, дві – в Полтавському повіті. Приєднались до нас і відомі протоієреї Микола Корсунський і Микола Нестеровський зі своїми парафіями. Рух послідовно став охоплювати всю Полтавщину і у архієпископа Парфенія почала виникати думка про унормування справи українізації Церкви...” [6, с. 450].

Про діяльність єпископа Парфенія скоро стало відомо в Києві. В серпні 1920 року Всеукраїнська Православна Церковна Рада (ВПЦР) посилає до Полтави делегацію в складі: Голови Ради М. Мороза, протоієрея Василя Липківського і священика Юрія Жевченка. Завданням делегації було схилити архієпископа Парфенія до співпраці з ВПЦР, необхідно було, щоб єпископ очолив парафії, які стали на шлях боротьби за автокефалію Церкви в Україні, також гостро стояла проблема з рукоположенням священиків для Всеукраїнської спілки православних парафій (ВСПП), тому, що єпископи, які представляли РПЦ в Україні, відмовлялися рукопокладати кандидатів запропонованих Церковною Радою. Спільними зусиллями Полтавського братства і делегації була отримана згода від архієпископа Парфенія взяти “під свій догляд” українські парафії. 8 серпня 1920 року єпископ Парфеній видав делегації таку резолюцію: “Співчуваючи бажанню української православної людності, благословляю Всеукраїнську Православну Церковну Раду Всеукраїнської Спілки Православних Парафій провадити працю по утвердженню Соборноправної і вільної Української Православної Христової Церкви. Задля миру церковного, згоджуюся взяти під свій догляд Всеукраїнську Спілку Православних Парафій. Архієпископ Парфеній” [3, с. 7]. Ця резолюція була надрукована і розповсюджена Радою по церквах міста Києва. Крім цих питань делегація також підняла питання про висвяту в сан єпископа одружених протоієреїв, на що Парфеній дав негативну відповідь. Така відповідь не влаштовувала делегацію, тому що вона розходилась з поглядом ідеологів ВПЦР на церковне життя. Варто зазначити, що праця, яку провадила Рада проходила в тяжких і несприятливих умовах, тому що органи державної влади намагалися контролювати кожен крок її діяльності. К. Кротевич описує в своїх спогадах час перебування делегації ВПЦР в Полтаві: “Хтось із наших ворогів підгледів сльози нашої радості, та ми й не крились з ними, і наслідком цього був обшук в тому помешканні, де знайшла тимчасовий притулок частина нашої делегації. Здається, був заарештований хазяїн цього помешкання, але чаша сія минувала якось членів делегації: відчувши небезпеку вони поспішили до Києва з резолюцією архієпископа Парфенія на руках...” [6, с. 451]. К. Кротевич зазначає, що переслідування з боку органів Радянської влади тяжко впливали на психіку хворого архієпископа Парфенія [6, с. 451].

Тоді ж, у серпні 1920 року, Парфеній звернувся до керуючого Київської єпархією єпископа Назарія (Блінова) з проханням “не препятствовать украинцам служить по украински и разрешить священнослужение тем, кому оно запрещено” [4, с. 1]. Він також просив владику Назарія не відмовляти в рукопокладенні осіб, яких Церковна Рада пропонує як кандидатів на висвячення в єпископський сан, а також влаштувати церковне життя згідно з давніми звичаями. 10 серпня 1920 року архієпископ Парфеній відправив також листа до патріарха Тихона, в якому доповідав про ситуацію, яка склалась в зв’язку з розвитком автокефального руху. Лист патріарху мав доставити представник ВПЦР, але цей лист не був переданий патріарху‚ по причині перебування патріарха Тихона під арештом [2, с. 6]. Але, про прихильність архиєпископа Парфенія до автокефального руху, патріарху стало дуже швидко відомо з докладної записки, яку надіслав єпископ Назарій (Блінов). Вже, в листі датованому 21 вересня 1920 року, патріарх наказує Парфенію “отмежеваться от Киевских украинцев” [5, с. 28]. В листі до патріарха Тихона (Бєлавіна) датованому 31 грудня 1920 р. Парфеній намагається пояснити своє рішення взяти “під догляд” українізовані парафії [5, с. 28]. Він пише, що при вступі на Полтавську кафедру, вже застав широкий рух за українізацію Церкви, дослідивши цей рух, він зрозумів, в чому переконує і патріарха, що в ньому нема нічого, що б протирічило канонам Церкви і взагалі ідеї православ’я, водночас нема нічого ворожого Руській Церкві. Парфеній повідомляє про приїзд делегації ВПЦР і про ту протидію, яку чинять єпископи українському рухові. Змальовуючи стан прихильників автокефалії він пише: “Тепер они стоят на распутьи, не зная, у кого искать покровительства...” [5, с. 28]. Своє рішення взяти під догляд українські парафії, він пояснює бажанням утримати їх від розколу. В завершенні листа єпископ Парфеній переконує Патріарха в необхідності призначення єпископа, котрий очолив би рух за українізацію Церкви, тому що цей рух може піти хибним шляхом. Але, як показали подальші події, патріарх не надав належної уваги доводам архієпископа Парфенія і взагалі не сприйняв серйозно рух за автокефалію Православної Церкви в Україні. Щоб не допустити переходу Парфенія на бік автокефалістів, на нього було посилено адміністративний тиск. “Священий Собор єпископів Православної Церкви всієї України” на своєму засіданні 3 березня 1921 року розглянув лист єпископа Парфенія до керуючого Київською митрополією єпископа Назарія, в якому він повідомляв про прийняття “під свій догляд” українські парафії. Собор висунув вимогу, щоб єпископ Парфеній в письмовій формі заявив, що “...самочинных учреждений как всеукраинская церковная рада, парафиальные рады, спилка украинских парафий, законными учереждениями не признаёт и в деловых сношениях не состоит по делам церковного управления впредь будет относиться только к священному собору епископов (синоду) Украинской Церкви…” [6, с. 440 – 441].

У своїй доповіді ВПЦР від 21 квітня (ст., ст.,) 1921 року, Ксенофонт Соколовський говорить про те, що на єпископській нараді йшлось навіть про позбавлення священного сану архієпископа Парфенія [6, с. 445]. В цей час Церковна Рада провадила роботу над переїздом єпископа Парфенія з Полтави до Києва. Варто зазначити, що Київський осередок національного руху на відміну від Полтавського носив більш радикальний характер. В офіційному листі від 17 жовтня 1920 року за № 765 ВПЦР запрошувала архієпископа прибути до Києва на жовтневе зібрання ВПЦ Ради для обрання його почесним головою Ради. В листі також підіймалось питання нестачі священиків і необхідності єпископату [2, с. 14]. Взагалі‚ за період з кінця 1920 – початку 1921 рр. архієпископ Парфеній висвятив в священики близько 30 кандидатів, яких надіслала Церковна Рада [6, с. 451]. Навесні 1921 року Церковна Рада доручила своєму члену священику Ксенофонту Соколовському провести переговори з владикою Парфенієм і організувати його переїзд до Києва на травневий собор Київщини, який мав розпочати роботу 22 травня 1921 року. В своїй доповіді ВПЦРаді К. Соколовський повідомляв, що архієпископ Парфеній мав виїхати до Києва приблизно 28 квітня (ст. ст.) 1921 року. Варіанти переїзду владики обговорювались на нараді Полтавського Церковного Братства і Постійної наради, яка діяла при архієпископі і виконувала функції консисторії. Вищезгадана спільна нарада ухвалила їхати Преосвященному кіньми для огляду церков, бо, як зазначав К. Соколовський‚ “...залізницею з Полтави до Харкова нам можна було переїхати лише в вагоні-лавці, в брудній теплушці, і то 1-2 особам, а цілий гурт людей туди не приймають. Та і взагалі вся путь залізницею – небезпечна, всякий момент контроль може висадити із службового вагона приватних осіб та ще й притягти їх до відповідальності “за загромождение транспорта” [6, с. 444]. Супроводжувати владику мали: келійник, фельдшер і три делегати на собор від Полтавського Братства. Нарада підрахувала, що подорож владики з фельдшером і ліками обійдеться в суму приблизно 900 тисяч карбованців, ця сума мала бути розподілена між трьома інституціями: ВПЦРадою, Полтавським Українським Церковним Братством і Постійною нарадою. Але до Києва на Травневий собор владика так і не виїхав. В листі до Церковної Ради‚ датованому 29 квітня 1921 р., він пояснював: “....я хворий і слабий; переїхати 360 верст на конях та ще при таких смутках, що панують скрізь на Полтавщині, трудно, неможливо; се кажуть всі, хто бачив і знає мене, навіть лікарі...” [6, с. 442], але владика переконував, що “дуже бажав і тепер бажаю прибути до Києва, щоб допомогти, скільки од мене залежить, церковним українським справам і визволити з напасти братів моїх – українських пастирів...” [6, с. 443].

Крім хвороби іншою причиною того, що Парфеній не виїхав до Києва, було те, що на нього підсилився тиск з боку оточення, яке було вороже налаштоване до національного руху. На соборі Київщини, який проходив 22 – 26 травня 1921 року‚ архієпископа Парфенія було обрано митрополитом Київським, про що його було повідомлено листом, який датується 3 червня 1921року [2, с. 37]. Слід зазначити, що це обрання було заочним і ВПЦР не мала прямої згоди на це обрання від єпископа Парфенія. Одночасно Церковна Рада “піклуючись про завітання Архієпископа Всеукраїнського і Митрополита Київського Всечесного Парфенія до міста Києва”, звернулась до Порфира Опанасовича Діброви в м. Лубни і просила виділити 3 - 4 місця в вагоні “Головцукру” для проїзду новообраного митрополита і його супроводу [2, с. 38]. В червні 1921 року Парфеній знову звернувся з листом до патріарха Тихона‚ в якому докладно пояснив, чому саме він не відмовився від пропозиції “церковних сепаратистів” обрати його Всеукраїнським Архієпископом. По-перше, собор Київщини 22 – 26 травня 1921 року не був заборонений єпископатом Російської Церкви в Україні і на ньому були присутні представники того ж єпископату. По-друге‚ український церковний рух, на думку Парфенія, має велику силу і розповсюджується все більше. По-третє, існує реальна загроза розколу в Церкві на Україні тому, що вище церковне керівництво вперто не хоче йти назустріч українському рухові. Крім того єпископ Парфеній зазначає, що дехто намагається направити цей рух хибним шляхом протестантизму: “...А между тем штунда и прочия секты не дремлют видя, что православное население уже более года живет без епископа, сектанты подсказывают ему мысль, что иерархия вовсе не необходима для Церкви, что можна жить и без нее, а в крайнем случае возможно самому народу выбрать себе епископа, возложить на него руки, и этого достаточно, без законной хиротонии…” [2, с. 40], а цього, на думку Парфенія, допустити не можна. Закінчуючи листа, єп. Парфеній пояснює що прийняти це обрання його спонукали не честолюбні наміри, а розуміння пастирського обов’язку, та любов до рідного народу. Кротевич пише в своїх спогадах, що патріарх повернув цього листа архієпископу Парфенію назад з резолюцією, що треба з такими питаннями звертатися до Собору єпископів на чолі з новопризначеним екзархом Михаїлом. Одержавши таку відповідь архієпископ Парфеній промовив: “...Тепер ясно, що від патріарха Тихона нічого чекати; українці після цієї резолюції можуть вважати себе вільними” і листа до екзарха Михаїла не відіслав [6, с. 455].

Після Травневого собору Київщини, в червні, до Полтави прибула делегація Синоду єпископів на чолі з Конотопським єпископом Миколаєм. Завданням делегації було “образумлення” архі .пископа Парфенія. Через тиск і погрози відлучення хворого архієпископа від Церкви, делегація досягла своєї мети. У доповіді Собору Єпископів від 6 липня 1921 року Парфеній відмовився від обрання його Всеукраїнським митрополитом і писав, що воно відбулося “без його відома та згоди”, а також засудив постанови Київського травневого собору [1, с. 3]. Доповідь ця була розтиражована і розповсюджена по всій Україні. Розрив канонічного зв’язку з єпископатом став для архієпископа Парфенія тією межею, через яку він не зміг переступити. Посилаючись на незадовільний стан здоров’я, він залишився в Полтаві. Однією з причин охолодження відносин було непогодження Парфенія з постановами собору Київщини, як невідповідними канонам Православ’я. Парфеній, вихований в традиційній богословській школі, не зміг сприйняти ті нововведення в церковне життя, які пропонував собор Київщини і ВПЦРада. В своїх спогадах К. Кротевич закидає в бік Церковної Ради звинувачення в недостатній увазі до особи архієпископа і нерозуміння його становища. Він пише, що Рада не турбувалась взагалі про матеріальне і інформаційне забезпечення Парфенія. Слід зауважити, що з самого початку відносин архієпископа Парфенія з Церковною Радою намітились розбіжності в поглядах щодо майбутнього устрою Української Автокефальної Церкви і на церковне життя взагалі. (Це видно з переговорів делегації з єпископом Парфенієм, коли він не прийняв ідеї висвяти в єпископи одружених протоієреїв). Єпископ Парфеній не прийняв тих радикальних поглядів на реформування церковного життя, які пропонували ідеологи ВПЦРади. Помер архієпископ Парфеній у січні 1922 р. Похований у Полтаві.


Протоієрей Леонтій Никитенко

 

Архівні джерела:
Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДАВО) Фонд 3984. Українська Автокефальна Православна Церква. Опис 1: 1. Справа 4. Статути Українських автокефальних парафій.
2. Справа 11. Листування з різними церковними особами про утворення Спілки Українських Парафій.
3. Справа 26. Відозва Всеукраїнської церковної ради до населення від 05.05.1920 року.
4. Справа 31. Листування Полтавського архієпископа з Київським про проведення обрядів та українізації парафій.
Опис 3:
5. Справа 40. Спогади священиків про архієпископа Парфенія Левицького.
Друковані джерела:
6. Перший Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ 14 - 30 жовтня 1921 року. Документи і матеріали. – Київ-Львів, 1999.
Література:
7. Бурко Д. Українська Автокефальна Православна Церква – вічне джерело життя. – Саут-Бавнд-Брук, 1988.
8. Василів Є. Коли і при яких обставинах український народ вперше почув Святе Євангеліє рідною мовою // Українське Православне слово. – 1987. – № 6 – 7.
9. Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви: В 4 т. (5 кн.) Репринтне видання. – К., 1998. – Т. 4. – Ч. 1.
10. Зінченко А. Благовістя національного духу. – К., 1993.
11. Левицкий О. Новый храм в старом украинском стиле. Покровская церковь в селе Плешивце Полтавской губ. – Киев, 1907.
12. Лотоцький О. Сторінки минулого. В 3 част. – Варшава, 1933.
13. Циган Р. Нескорений єпископ-полтавець // Наша віра. – 1994. – № 12 – 13 (69 – 70).


Archpriest Leonti Nikitenko


Bishop Porpheneum (Levitsky) and his contribution into the development of the Ukrainian Church The presented paper describes the life and the activity of Archbishop Parthenius (Levitsky). The bishop appears to us as a true son of his people and an active church leader. Attempts to restore the identity of the Ukrainian Church had been made by Bishop Parthenius in the Tsar’s time, and with the onset of the period of church struggle for autocephaly, he was actively involved in this process. The article highlights the aspects of Bishop Parthenius, and reveals his cooperation with UOCC.
Keywords: Bishop, UOCC, autocephaly, UAOC

© Київська православна богословська академія: офіційний сайт провідного закладу вищої духовної освіти України