Київська православна богословська академія

До питання про витоки української мови в Українській Церкві

На основі аналізу маловідомих праць митрополита Іларіона (Огієнка) йдеться про витоки та етапи ствердження української мови в Богослужбах Української православної церкви, про право кожного народу звертатися до Бога рідною мовою.
Ключові слова: митрополит Іларіон, українська мова, церква і рідна мова, богослужбова мова, біблійні переклади.


Один із незбагнених і не поцінованих досі феноменів митрополита Іларіона (Івана Огієнка) полягає в тому, що за будь-яких крутих віражів своєї житейської долі, перебуваючи багато літ на чужині й усвідомлюючи неможливість через політичні обставини свого повернення на Батьківщину, але залишаючись вірним своєму народові до останнього подиху, він не втомлювався нагадувати кожному українцеві про головні свої житейські гасла: не соромтеся свого українства, любіть свою мову, спілкуйтеся нею повсюдно, невпинно вивчайте її, дотримуйтеся одного правопису, не занапастіть свої душі зрадництвом усього рідного! Чи не найповніше і чи не найсильніше свій біль за долю рідної мови він виразив ось цими словами: «Мова – душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб. В мові наша стара й нова культура, ознака нашого національного визнання… І поки житиме мова – житиме й народ, як національність. Не стане мови – не стане й національності: вона геть розпорошиться поміж дужчим народом…» (1).

Тому й закономірно, що у величезній за обсягом і багатогранній за проблематикою науковій, просвітній, культурологічній спадщині видатного діяча українського відродження Івана Огієнка осібне місце посідають праці, присвячені різноманітним аспектам розвитку української мови. Це й її історія, і правовий статус, і функціонування в різних аспектах суспільно-політичного та державного життя на материковій Україні, і тенденції та перспективи існування в чужомовному світі. Не може не вражати обшир і вага зробленого цією людиною лише в окремо взятій мовознавчій царині. Якщо оцінювати кількісний бік справи, то це сотні назв різножанрових творів, тисячі книжкових і газетно-журнальних сторінок. Якщо увиразнити види видань, то впевнено можемо говорити про найвичерпніший їх перелік (книги, брошури, часописи, підручники, посібники, словники, монографії, популярні нариси, статті, проповіді, програми, таблиці, плакати, листівки). Якщо мати на оці читацьке призначення текстів, то кожен з них має своїх конкретних адресатів – школярів і студентів, батьків і вчителів та викладачів, священиків і державних службовців, інтелігенцію й робітництво. Якщо ж простежити хронологічні межі створення цих творів, то висновок буде однозначним: мовознавча тема посідала провідне місце в усі періоди довгої і складної житейської дороги ученого. Національне прозріння й самоусвідомлення себе як сина великого, талановитого, але бездержавного народу почалося в Івана Огієнка з відчуття болю за несправедливо тяжку долю рідної мови, якій волею історії випало пройти воістину хресний шлях, але не загинути, не розчинитися серед інших, сильніших мов завдяки обороні її в усі часи кращими національними провідниками народу. В ряди таких провідників беззастережно став на початку століття й Іван Огієнко. Ризикуючи професорською кар’єрою, він першим серед викладачів повністю зрусифікованого університету св. Володимира перейшов у лютому 1917 року на викладання українською мовою, спонукаючи своїм громадянським вчинком інших своїх колег. А пізніше, переконавшись у необхідності просвітницької роботи в цьому напрямку, спрямував свої зусилля як вченого на обґрунтування самобутності, повноправності, окремішності української мови, на забезпечення належних умов для її вивчення всіма категоріями населення шляхом створення й видання десятків підручників, посібників, словників, різноманітного довідкового матеріалу. Всього ж протягом 1917-1918 років у київських видавництвах вийшли друком близько двадцяти великих і малих книг І. Огієнка, призначених для вивчення української мови всіма категоріями населення – від школярів та студентів до військових та державних урядовців. Його глибокопереконлива й емоційна «Наука про рідномовні обов’язки» на багато літ стала своєрідним катехизисом передусім для вчителів, працівників пера, духовенства, учнівства і широкого громадянства. Бо саме в цій книзі сформульована головна квінтесенція усіх досліджень Огієнка-мовознавця: «Без добре виробленої рідної мови нема всенародної свідомості, без такої свідомості нема нації, а без свідомої нації – нема державності». Саме на долю Огієнка, як міністра освіти уряду Директорії УНР, випала вагома історична місія – остаточно завершити нагальну роботу щодо унормування українського правопису, а найголовніше прийняття Закону про державну українську мову в УНР (січень 1919 року).

Після підписання цього Закону міністр І. Огієнко скликає ще одну комісію для остаточного редагування і погодження розробленого напередодні правописного кодексу, а 17 січня затверджує цей кодекс для обов’язкового вжитку в усій Україні. Заходами уряду текст правопису було віддруковано масовими накладами і надіслано на місця. В історію нашої мови цей кодекс увійшов як «Правописна система проф. І. Огієнка 1918-1919 років». Міністерство освіти під орудою Івана Огієнка працювало в Києві зовсім недового – практично один місяць (від 4 до 28 січня 1919 року – до дня вимушеної евакуації у Вінницю). Та за цей час було прийнято цілий ряд важливих рішень зокрема щодо українізації навчального процесу по всій державі. Один з перших наказів нового міністра стосувався звільнення з роботи цілого ряду міністерських чиновників, які свідомо чинили цьому процесові сильний спротив. Проте, через політичні обставини реалізувати задумане до кінця Огієнкові не вдалося. До вимушеної евакуації з Києва уряду УНР залишалися лічені дні. Як і в Києві, робота міністерства освіти УНР під орудою Огієнка в Кам’янці Подільському (лютий – квітень 1919 року) була також надзвичайно плідною. Один за одним за його підписом виходять з міністерства закони і розпорядження: про українізацію середніх шкіл, про відкриття нових українських гімназій, про підвищення платні вчителям народних шкіл, про обов’язкове загальне навчання, про допомогу українським освітнім видавництвам. Гасло, яке 1933 року обрав професор Іван Огієнко для свого першого заснованого в еміграції нового часопису «Рідна мова» – «Для одного народу одна літературна мова, один правопис» – наскрізно проходить крізь кожну сторінку багатьох творів автора. Показовою в цьому плані є невелика за обсягом брошура «Бережімо все своє рідне», що великими накладами, аж трьома виданнями, виходила у Вінніпезі після завершення Другої світової війни й активно поширювалася серед українців третьої хвилі еміграції як на американському та австралійському континентах, так і в Західній Європі. У підрозділі «Горе зрадникам свого рідного!» автор наводить причту про зрадників – цих людей без честі, совісті й національного самоусвідомлення, яких у різні історичні періоди не бракувало у кожного народу. Зрадництво ж для українців, починаючи з ХVІІ століття, ставало чи не найбільшою національною ганьбою. У давнину таких людей називали тумами або яничарами. Переходячи в очікуванні винагороди від завойовників на бік сильнішого, туми знекровлювали український дух в Україні, бездумно допомагаючи ворогам руйнувати її зсередини. Вони вірно служили татарам, туркам, полякам, росіянам, євреям. Вони були слухняні й старанні під орудою чужого пана. Але вони не вміли слухати глосу свого народу, не хотіли єднатися, обирати й слухати свого провідника і тому на багато літ віддали свій рідний край на розтерзання зайдам. Чи не про сьогоднішні українські реалії, чи не про нинішніх тумів-яничарів із числа державних високопосадовців, дії яких привели до такого кричущого спустошення в українському духовному житті, мовиться ось у цих словах митрополита Іларіона: «Легке й пильне служіння сильнішому ворогові, зрада своїй вірі, неслухняність своїх провідників, брак дисципліни, не пошанування чужої думки, охота валити кожного, хто стоїть вище, легке безтурботне приставання до чужих, а потім безкарне повернення до своїх…»? (2)

Коментуючи цю призабуту в народі легенду про тумів-яничарів, автор словами Ісуса Христа застерігає довірливих від природи своїх земляків, закликаючи пильно стежити за діями таких тумів та сміливіше виводили їх із свого оточення: «Стережіться фальшивих пророків, що приходять до вас ув одежі овечій, а всередині – хижі вовки!» (3) Аби не розчинитися серед сильніших мов і націй, для кожного народу й виникає природна потреба берегти свої рідні звичаї, свою віру й церкву, рідну землю, рідну мову, материнську пісню. Про кожен із цих оберегів національної ідентичності автор мовить у цьому творі просто, дохідливо, з особливою шанобою й любов’ю. Переконливий матеріал в контексті означеної теми статті міститься зокрема в такій маловідомій в Україні праці митрополита Ілароіна (Огієнка) як «Мова українська була вже мовою церкви», у яких ідеться про право кожного народу звертатися в молитві до Бога своєю рідною мовою, як і про право кожної церкви проводити богослужби національною мовою. Тонкий знавець біблійної історії, автор на переконливих прикладах показує, що й сам Ісус Христос завжди старанно виконував усі звичаї свого народу і своїм прикладом освятив виконання своїх рідних звичаїв кожній людині, кожному народові. Отож, поширена свого часу думка про те, що Бога можна було славити тільки однією з трьох мов – грецькою, латинською чи давньоєврейською є не відповідною основоположним тезам із Святого Письма. Таким чином, не відповідним цим тезам є й твердження, що в українських церквах єдиною мовою відправ має бути лише церковнослов‘янська або російська. Як відомо, Ісус Христос заповідав своїм найвірнішим учням поширювати його науку серед різних народів світу. І виконати цей заповіт можна було лише вмінням кожного навчителя проповідувати слово Боже живою мовою того народу, куди його закидала доля. Додержуючись науки свого вчителя, апостоли прагнули, аби слухачі у найвіддаленіших краях їх повсюдно розуміли. Скажімо, святі Кирило та Мефодій, вихідці із слов’ян, розробили для своїх співплемінників окремий алфавіт, а затим і письмо, базоване на живій народній мові, та переклали за його допомогою головні богослужбові книжки. Незважаючи на численні заборони тодішніх керівників церкви і навіть суди над церковними реформаторами Кирилом та Мефодієм, здійснені ними понад тисячу років тому переклади богослужбових книг міцно ствердилися серед слов’янських народів і стали основою, на якій поступово в богослужбах укорінювалася жива народна мова кожної національності. Здавна відомий вираз апостола Павла про те, що в церкві варто п’ять слів зрозумілих сказати, аніж десять тисяч слів – чужою мовою. Ще яснішими стають його думки, зафіксовані в Першому Посланні до коринтян: «Як багато різних мов є на світі, – і жодна з них не без значення!... І коли я не знатиму значення слів, то я буду чужинцем промовцеві, і промовець чужинцем мені… Коли я молюся чужою мені мовою, то молиться дух мій, а мій розум без плоду…» (4).

Як це не виглядає дивним, але такі відомі для кожної освіченої й політично не заангажованої людини постулати доводиться щоразу наводити там, де все ще відбуваються дискусії з приводу права української мови посісти достойне місце в церковних відправах усіх православних конфесій бодай у себе вдома, в Україні. Незважаючи на те, що пішов уже двадцятий рік відновлення української незалежності, політичні пристрасті щодо статусу української мови в Україні періодично, ніби за чиєюсь вказівкою збоку, спалахують. Надто гострими вони бувають, коли стосуються церковного питання. Скільки промов і скільки текстів доводилося слухати й читати останнім часом, у яких із безапеляційною категоричністю, але бездоказово й не аргументовано стверджується про те, що українська мова не надається до повного перекладу книг Святого Письма, що, мовляв, потрібно ще виробити відповідну термінологію, зробити науково вивірені переклади, а до того церковні відправи варто, як і раніше, відбувати мовою церковнослов‘янською в сучасній вимові (тобто, російською – М. Т.) Показово, що саме з цією аргументацією українська мова протягом багатьох літ принципово не допускається в богослужби, які відбуваються в храмах однієї з найбільших православних конфесій в Україні – УПЦ Московського патріархату. При цьому захисники «чистоти руського православія» уперто не помічають того факту, що біблійний науковий світ у різний час визнав уже три повні переклади Біблії українською мовою (І. Огієнка у 1959 році, І. Хоменка у 1963-му, Р. Турконяка у 1997 році) як канонічними і сприяв тому, щоб ці тексти великими накладами поширювалися серед українського населення передусім в Україні. Достойне місце у цьому ряду посів і останній, четвертий, переклад Біблії – предстоятеля Української православної церкви Київського патріархату Святійшого Філарета. Можна наводити й інші вагомі аргументи, які показують, що численні спроби ворогів української державності звузити сферу поширення української мови в себе вдома є безпідставними і такими, що криються лише в політичній площині. Йдеться зокрема про вперту багатолітню боротьбу св. Синоду Російської православної церкви проти бажання українців мати різні богослужбові книжки рідною мовою. Хрестоматійною у цьому плані є відповідь найвищого церковного проводу в Москві від 14 листопада 1860 року автору українського перекладу Євангелія Пилипові Морачевському на його письмове прохання розглянути цей переклад та дати дозвіл на друк (подаємо мовою оригіналу): «По частном совещании в Святейшем Синоде, уведомляю Вас, что перевод Евангелий, сделанный Вами или другим каким-либо, не может быть допущен к напечатанию» (5). Через три роки після цього, у 1863-му, міністр внутрішніх справ Росії П. Валуєв так же категорично і просто підпише так званий Валуєвський указ, яким заборонить друкувати в імперії українською мовою всі книги з тієї лише причини, що, на його думку, «украинского языка не было, нет и быть не может». Якщо ситуацію із забороною української мови не лише в церковному вжитку, а й усіх сферах суспільного життя українців порівняти в історичному контексті і з іншими європейськими народами, то більш несправедливішої й абсурднішої ситуації, в якій опинилися українці, годі шукати. Переклавши першими від росіян Святе Письмо своєю мовою ще в рукописному вигляді (1556 – Пересопницька Євангелія), українці, загальна кількість яких складалася не з одного десятка мільйонів, цілі століття змушені були боронити від «старшого брата» своє споконвічне право використовувати рідну мову в церковному вжитку. І це тоді, коли на початок ХХ століття, завдяки сприянню Британського Біблійного Закордонного Товариства, Біблію було вже перекладено й надруковано більш як 230 європейськими мовами і діалектами.

Таким чином, не лише всі нації, а й малочисленні народності цих націй мали друковані переклади Біблії своїми мовами чи діалектами. І. Огієнко наводить у цій своїй праці перелік народів і народностей Центральної та Східної Європи, для яких Книга Книг – Біблія - віддавна була у вільному доступі. Перелічимо бодай частково ці мови та їх діалекти: литовська, польська, чеська, угорська, верхньолужицька, нижньолужицька, словенська, романська, верхньороманська, північноалбанська, південноалбанська, румунська, енгадинська, п’ємонтська, водівська, сербська, хорватська, західноболгарська, східноболгарська, естонська, лівонська, карельська, калмицька, черемиська, чуваська, татарська, кримсько-татарська і т. д. Для населення великої Індії Святе Письмо перекладено більше як 50-ма діалектами. У науковій літературі важко віднайти факти, щоб хтось у цих країнах публічно протестував із приводу того, що той чи інший діалект удостоївся перекладу такої книги. В нашому ж випадку йдеться про мову одного з найбільших за чисельністю в світі народу, що започаткував традицію свого державотворення ще на зорі Київської Русі, але протягом багатьох віків невпинно відстоював право бути самим собою. Своєрідним продовженням теми про право живої народної мови бути мовою церкви є наступна праця І. Огієнка – «Мова українська була вже мовою церкви». Вона, які попередня, написана і вперше опублікована в Тарнові 1921 року. Прийнявши чернечий постриг у 1936 році в одному з польських православних монастирів, архієпископ, а згодом митрополит Іларіон-Огієнко обрав для себе одне з головних житейських гасел «Хвалімо Бога рідною мовою!». Саме з аналізу змістового наповнення цього гасла починає автор цю свою працю: «Святе гасло це має й лучезарного вінця з тих великих страждань, що їх понесли всі, хто визнавав його, – бо за «українізацію» церкви священиків гнали, звільняли зі служби, проклинали, позбавляли духовного сану й катували… Святе це гало – хвалімо Бога рідною мовою – не раз вже й окроплено кров‘ю наших мучеників, що життя своє поклали за здійснення його…». Незважаючи на такий публіцистичний початок, далі в окремих параграфах автор обґрунтовує, з наведенням конкретних історичних прикладів, з посиланням на конкретні джерела та документи, найголовніші тези цього твору, що стосуються історії культурного життя української церкви: церковна проповідь у давнину виголошувалася українською мовою; Євангелію читали в церкві українською мовою; українська Євангелія (рукописна і друкована) була українською мовою; книги Старого Заповіту та інші церковні книги були в українській мові; тексти служб Божих вимовлялися в українських церквах по-українському. Завершується ця праця короткою хронологією нищення в Українській церкві всього українського, що розпочалося після 1654 року: заборона друкарням Києво-Печерської лаври та Чернігівській друкувати книги «не согласные с московскими печатми», заборона церковних проповідей українською, заборона української вимови та наголосів при читанні Євангелій, заміна друкованих в Україні українськомовних богослужбових книг на книжки московські тощо. Навівши й обґрунтувавши серію не спростованих доказів, автор приходить до такого висновку: «Домагаючись певних реформ ізмін у церкві, ми не можемо назвати це «українізацією» церкви. Ні, це не українізація; ми нічого не українізуємо, новин ніяких не заводимо, бо все це цілі віки мали, нам тільки відібрали його… Ми домагаємось лише самого простого: повернути Церкву нашу в той стан, якою вона була колись, до з‘єднання з церквою московською; ми хочемо тільки вивести з церкви своєї те чуже, що силою було припинено нам. Ми хочемо в цій справі тільки правди, простої, елементарної правди… Це не «українізація» нашої церкви, це тільки «розмосковлення» її…» (5). Написані майже століття тому, ці слова Івана Огієнка є не менш актуальними і сьогодні. Особливо доречно адресувати їх тим, хто з екранів телевізорів та зі сторінок періодичної преси, не знаючи й не поважаючи української історії, не перестає галасувати про так звану насильну українізацію України, зокрема її південної та східної частин. Ще на одному аргумент стародавніх витоків української мови в українській церкві варто наголосити окремо. Перебуваючи на еміграції в Польщі, 1937 року Огієнко віднаходить в одній із приватних бібліотек польського Білостока сенсаційний рукописний Азбуковник, що мав довгу назву: «Книга, глаголемая Алфавит, содержащая в себе толкование иностранных речей, иже обретаются во святых книгах, не передожены на русский язык». З’ясувалося, що цей список був створений значно раніше, ніж вийшла друком «Граматика» Мелетія Смотрицького та Лексикон Памви Беринди, але вже після виходу в світ Лексикону Лаврентія Зизанія. Отож, ідеться про час між 1596-1619 роками. Свою наукову розвіду, вперше опубліковану в канадському Вінніпезі 1951 року, учений назвав «Українсько-російський словник початку ХVІІ століття». Ретельний аналіз змісту словника дав змогу авторові зробити висновок про те, що в ХVІ-ХVІІ століттях українські книжки, особливо наукового та богословського характеру, були дуже поширені в Московській державі. А оскільки російського читача наша мова була не зовсім зрозумілою, поставала гостра потреба в подібних алфавітах-словниках, які б популярно тлумачили незрозуміле слово російською мовою. За підрахунками автора, до цього словника невідомий автор (скоріше, автори) вніс понад 300 українських слів, здебільшого з українського Лексикону києво-печерського друкаря і вченого Зизанія 1596 року. І. Огієнко з великою симпатією ставиться до невідомого автора своєї несподіваної рукописної знахідки як до людини досить освіченої, інтелігентної, яка супроти української мови не заражена жодною політикою і яка свідомо вмістила українські слова серед «іностранних речей». Про цінність цього рукопису автор говорить так: «В історії української культури… Словник має видатне значення, бо це перший нам відомий українсько-російський словник, складений на початку ХVІІ століття росіянином для потреб російського читача. Видно, така потреба була, бо росіяни часто користалися тоді з українських книжок» (7).

Змістовою домінантою нових для читача материкової України мовознавчих праць І. Огієнка є ось ці його слова, звернені до кожного українця: «Не цураймося своєї мови, як не цуралися рідної мови Христос та апостоли. Цуратися мови – то цуратися народу… Хто зраджує й кидає свою рідну мову та переходить на чужу, той легко зрадить і батьківській вірі, і церкві, і в кінці стане безвірним та бездушним перекидьком» (8). Перша частина канадського видання книги з назвою «Наша літературна мова» мала підзаголовок «Як писати й говорити по-літературному». За жанрами тексти розділів цього названі мовними нарисами. І це не випадково. У властивій цьому авторові популярній та доступній читачеві будь-якого освітнього рівня формі викладалося найголовніше, яке слід пам’ятати кожному мовцеві, аби його мова була не лише грамотною з точки зору граматики, а й милозвучною, чистою, багатою, правильною. Первинно книга адресувалася «працівникам пера» – редакторам українських видавництв, журналістам, письменникам. Свідченням цьому – окремий розділ, озаглавлений багатообіцяюче «Як писати для народних мас». Уже хрестоматійними стали окремі параграфи з цієї книги, які раніше апробувалися автором у варшавському часопису «Рідна мова» та в окремих брошурах з мовознавчої тематики. Мають ці параграфи такі назви: «Пишучи неясно, шкодимо розвиткові своєї культури», «Десять заповідей простого писання», «Не вживаймо в своїм писання разячих варваризмів», «Не вживаймо чужої фразеології», «Оминаймо віддієслівні іменники», «Не будуймо надто складних речень». Викладеніу формікоротких порад видатного мовознавця, кожен із цих параграфів направду заслуговує того, аби бути набраним окремими таблицями і вміщеними не лише в шкільних та студентських аудиторіях, а й в кабінетах чиновників різних рангів, які продовжують дивувати й обурювати простих українців своєю вкрай низькою грамотністю та мовною культурою. Особливо актуальним є розділ «В Україні, а не на Україні», що містить аж 11 параграфів. Ретельно проаналізувавши давні рукописні і друковані українські пам’ятки, вираз «в Україні» у творах Шевченка, І. Огієнко доводить політичний підтекст принизливого для українців прийменника на в контексті означення України як держави (на Україні) й закликає своїх майбутніх читачів, що час уже забути не державницьку форму «на Україні». Видана у Вінніпезі 1958 року книгу мала на звороті титулу набрану великим шрифтом приписку: «Передрук дозволяється всім». Таким великим і щирим було бажання автора, аби його чергова мовознавча праця мала якнайбільше своїх читачів, аби ті найголовніші питання для практичного вивчення української літературної мови в умовах чужомовного оточення і наростаючих асиміляційних тенденцій якнайширше мали якшайширше зацікавлення. Книга справді стала дуже популярною в українській діаспорі Заходу. Тому за якийсь час митрополит Іларіон мимоволі взявся за її продовження. Таким чином, рівно через десять років після появи «Нашої літературної мови» виходить у світ, також у Вінніпезі, її друга частина (1969 рік) з такою ж назвою. Сюди увійшли цілковито нові теми, які підказали авторові самі читачі. Характерною особливістю цих двох частин є те, що автор, навчаючи добірної літературної мови свого читача, вибирає з багатющої творчої спадщини українського красного письменства все краще, що вона має і чим воно має гордитися. Достеменно знаючи всі рифи прямої і прихованої русифікації українців, що набувала чимраз ширшого наступу в 30-х – 40-х і 70-х роках минулого століття, автор цих книг закликає своїх читачів пам’ятати про притаманні ознаки української мови, і, за прикладом українських письменників, не допустити її так званої суржикізації. Справою надзвичайної ваги вважав митрополит Іларіон збереження української мови у своїй рідній церкві на канадській землі. Глибоко проникливими і переконливими здаються сьогодні ось ці вистраждані своїм досвідом міркування з приводу зазначеної проблеми, звернені й до нинішніх провідників українського православ’я: «Тепер появилися серед нас і такі, що часом радять, щоб до нашої Української Церкви завести іншу мову, головно англійську. Замінити нею мову українську, бо молодь ніби не знає її. Тоді – кажуть такі – наша молодь, що не знає української мови, пристане до нашої Церкви, і Церква зміцніє й побільшає. Це не відповідає дійсності! По-перше, коли в нашій Українській Церкві ми заступимо українську мову якоюсь іншою, то наша Церква своєю істотою, своєю душею перестане бути українською. І ми самі перестанемо бути українцями, бо ж не можна вважати українцем того, хто говорить тільки однією іншою нації мовою. Він буде українцем тільки часово! І Церква без української мови не може зватися українською. По-друге, без української мови, як душі нації, наша Церква конче стане навіть Вірою інша, бо ж перехід їй на інше значно полегшає. Без своєї української мови наша Церква помалу стратить свою віковічну Віру, і ми в другому чи в третьому поколінні пристанемо до Віри свого оточення, – бо ж його значна більшість!.. І Церква перестане бути Церквою своєї нації. Це історичний закон: утрата своєї національної мови помалу веде до утрати своєї Віри й своєї нації» (9).

х х х

До останніх днів свого життя митрополит Іларіон-Огієнко залишився вірним поборником ідеї соборності української літературної мови для усіх українських земель, для усіх українців на материковій Україні і в близькій та далекій діаспорах. Особливо багато він трудився в напрямку ствердження в свідомості всіх українців глибинного значення понять «Церква і рідна мова». Зміст цих понять від постійно проповідував у коротких і ємких гаслах, головнішими з-поміж яких є ось ці: - кожна віра найміцніше зв’язана з рідною мовою народу, бо рідна мова – то шлях до Бога; - усі церковні богослужіння мусять відправлятися тільки живою мовою свого народу, як то було в давнину; - служби Божі в нерідній мові виховують у народі шкідливу байдужість до своєї мови й віри; - за мовне винародовлення народу церква несе найбільшу відповідальність; - хто міцний у рідній мові, той міцний і в батьківській вірі (10). Важко сьогодні переоцінити те, що зробила ця людина, втілюючи протягом багатьох років ідею ствердження української мови в Українській церкві в конкретному гаслі: «Для одного народу – одна літературна мова, один правопис». То була подвижницька, саможертовна робота щодо мовного об’єднання нації. Справа мовного об’єднання нації сьогодні, як ніколи, потребує нових подвижників.


М. С. ТИМОШИК


1. Огієнко І. (Митрополит Іларіон). Українська культура / Упор., авт. передм і приміт. М. Тимошик. – К.: Наша культура і наука, 2002. – С. 301
2. Огієнко І. (Митрополит Іларіон). Українська церква за час Руїни (1657-1687) / Упор., авт. передм. і приміт. М. Тимошик. – К.: Наша культура і наука, 2006. – С. 427-428.
3. Митрополит Іларіон. Бережімо все своє рідне. – Вінніпег: Митрополитальний собор, 1947. – С. 26.
4. Перше послання Св. Ап. до коринтян // Біблія або Книги Святого Письма Старого й Нового Заповітів / Переклад І. Огієнка. - К.: Українське Біблійне Товариство, 2002. – С. 1280.
5. Цит. за: Тимошик М. Історія видавничої справи: підручник. – К.: Наша культура і наука, 2007 (2-ге вид.). – С. 274.
6. Огієнко І. Мова українська була вже мовою церкви: Нариси з історії культурного життя церкви української. – Тарнів: Благодійне видавництво «Українська автокефальна церква», 1921. – С. 31.
7. Митрополит Іларіон (Огієнко). Українсько-російський словник початку ХVІІ віку. – Вінніпег: Українська Вільна Академія Наук, 1951. – С. 27.
8. Огієнко І. (Митрополит Іларіон). Наша літературна мова / Упор., авт. передм і приміт. М. Тимошик. – К.: Наша культура і наука, 2011. – С. 47.
9. Митрополит Іларіон. Навчаймо дітей своїх української мови! - Вінніпег, 1961. – С. 41-42.
10. Огієнко І. (Митрополит Іларіон). Рідна мова / Упор., авт. передм і приміт. М. Тимошик. – К.: Наша культура і наука, 2010. – С. 55-56.


Mykola Tymoshyk On the origins of the Ukrainian language in the Ukrainian Church (based on works of Metropolitan Hilarion (Ohienko) On the basis of little-known works of Metropolitan Hilarion (Ohienko) it is said about the origins and stages of strengthening of Ukrainian language in the Divine Services of the Ukrainian Orthodox Church, the right of every nation to seek God in their native language
Keywords: Metropolitan Hilarion, Ukrainian language, church and native language, liturgical language, biblical translations

© Київська православна богословська академія: офіційний сайт провідного закладу вищої духовної освіти України