Київська православна богословська академія

Проблематика посвяти кам’яного храму Видубицького монастиря

 Святий Помісний Лаодикійський собор 319 (320, або 321) року у своєму 35 правилі зазначає: «Не подобає християнам залишати Церкву Божу та відходити, і служити ангелам, і влаштовувати зібрання. Це осуджено. Заради цього, якщо виявиться, що хтось вправляється у такому ідолослужінні, нехай буде анафема, поскільки залишив Господа нашого Ісуса Христа, Сина Божого, і приступив до ідолослужіння» [11, с. 131]. Цим правилом осуджуються єретики, котрі не молилися Богові і Христу, а тільки ангелам, яких вважали творцями і світоправителями. Про це говорить святий Єпіфаній Кіпрський у книзі «Про єресь». «Вони, – пише святий, – називалися саторніліанами – від Саторніла, родоначальника цієї єресі, Саторніл жив у Сирії, поблизу Данфіса, де вперше поширив своє вчення. Василід же пропагував це вчення в Єгипті. Учення їх про ангелів зводилось до такого: сім ангелів сотворили світ і все, що у світі. Творіння людини відбулося за таким принципом: ангели, зібравшись разом, замислили і спільно сотворили людину за подобою світлого образу, що прийшов звище... Але, коли було створено людину, ангели через своє безсилля не могли довершити це творіння. Людина лежала на землі і була принижена до подоби плазучого черв’яка доти, поки Сила Всевишнього, зглянувшись і змилосердившись, заради власного Свого образу і вигляду, з милості не послала іскру Своєї сили і таким чином нею відновила і оживотворила людину. Ця іскра душа людини, яка неодмінно має спастися» [4, Т. 6, с. 68 – 69].

Історія розвитку людського суспільства свідчить, що з давніх часів людина мала віру в духовний світ. Язичництво, яке відійшло від істинного богопізнання, впало в ідолопоклонство, яке відобразилося в анімістичних релігійних системах, тобто стало поклонятися духам зла. Проте дійсне вчення про буття духовного світу було відкрите богообраному народові, і віра в цей світ була непорушною впродовж всього Старого Завіту. Особливого розкриття це вчення набуло в новозавітний час. Воно перейшло в Християнську Церкву і дбайливо зберігається в Святому Писанні і святоотцівському Переданні. Кожному православному християнинові відомий Символ Віри, у якому сказано: «Вірую в Єдиного Бога Отця Вседержителя, Творця неба й землі, всього видимого і невидимого». Уже із цих слів зрозуміло, що, крім всього видимого усім нам світу, існує і якийсь світ невидимий, тобто такий, що не відчувається ні зором, ні слухом, ні дотиком. Інакше кажучи, цей світ недоступний нашому пізнанню. Ця неприступність могла б нас і не бентежити, якби невидимий світ не мав ніякого відношення до нашого сьогодення й майбутнього. Однак, будучи православними християнами і віруючи в Бога, покладаючи на Нього своє спасіння, віруємо в невидиме, бо і Сам Бог не є видимим для нас. Православна Церква визнає буття ангельського невидимого світу. Зі Священного Писання ми знаємо, що не тільки існує ангельський світ, але він і поділяється на певну ієрархію. Ніхто не знає досконалої ієрархії ангельської, але на основі твору святого Діонісія ареопагіта ми маємо відносне знання про дев’ять чинів ангельських. А Одкровення святого апостола і євангелиста Іоана Богослова говорить про те, що на чолі всіх ангелів стоїть наймогутніший із них – архангел (архістратиг) Михаїл. Саме святий архістратиг Михаїл з усім небесним воїнством здавна був оборонцем та покровителем стародавнього Києва. У зв’язку з цим, з перших років християнства, на Русі почали будувати храми і засновувати монастирі на честь цього небесного заступника. Свято-Михайлівський Видубицький монастир відомий з XІ століття. Його засновником, будівничим і першим покровителем був князь Всеволод, син великого князя Ярослава Мудрого. Попри свою майже тисячолітню історію монастир зберіг весь архітектурний ансамбль, який творився протягом багатьох століть. Однак ця древня обитель є чи не найменш вивченою серед всіх святить Русі. Багато невідомого заховала багатовікова історія монастиря, дещо ще потребує дослідження й уточнення. Серед них і питання про освячення головного кам’яного храму монастиря на честь Чуда Архістратига Михаїла в Хонах, яке буде розглядатися у цьому дослідження.

Дивно, адже серед численних храмів і монастирів на честь Чуда освячені тільки два: Видубицький і Кремлівський у Москві. Чому? Постараємось розкрити це питання. Шанування святого архістратига Михаїла спочатку зародилось на православному Сході, а звідти у IV столітті поширилось і на всю Візантійську імперію. Тут Михаїл почав вважатися покровителем візантійських імператорів у війнах з ворожими військами, а також заступником столиці могутньої імперії – Константинополя. На знак великої пошани до архістратига Божого Михаїла, імператор Константин Великий побудував у передмісті Контантинополя храм Михаїла, а пізніше і в самій столиці. У подальшому у самому Константинополі нараховувалось близько 15 храмів [10, с. 28, 55 – 56]. На Русь традиція шанування архангела Михаїла приходить з Візантії одразу ж після хрещення. У Київській Русі він вважався покровителем князів і патроном міста Києва. Саме тому на наших землях поширеним є східний варіант, разом зі всіма святами присвяченими ангелам. Щодо свята чуда архістратига Михаїла в Хонах, найдревнішою збереженою давньоруською пам’яткою, яка його фіксує є Остромирове Євангеліє 1056 – 1057 рр., в якому згадується не зовсім зрозуміле свято архангела Михаїла «в Овчии». А Є. М. Верещагін наполягає, що найдревніший текст служби присвячої архангелу Михаїлу (під 8 листопада) зустрічається в Ільїній книзі, оскільки С. Кожухов віднайшов канон архангелу з акростихом і визначив авторство Костянтина Преславського (раніше текст приписувався кирило-мефодіївській традиції на підставі ймовірності хрещального імені Мефодія – Михаїл) [3, с. 406 – 418.]. Служебна Мінея 1097 р. за листопад також подає «Последование Михайлу архангелу» (нагадаємо, що його авторство традиційно приписується Мефодію) «с воспроизведением разработанной Ареопагитом (Діонісієм Ареопагітом – В. Д.) концепции устройства ангельской сферы» [26, с. 321 – 329; 3, с. 406 – 418]. Тут йдеться про Собор архістратига Михаїла з іншими небесними Силами, який церквою шанується 21 листопада [2, с. 316.]. Великокнязівська влада на Русі подібно як і візантійські імператори переймає «царську» лінію шанування і поклоніння Михаїлу. Звідси посвячення архістратигу приділу в соборі Святої Софії у Києві, побудова Свято-Михайлівського Видубицького, та Свято-Михайлівського Золотоверхого монастирів. У Візантії ахістратиг – «воєвода ангелів» – вважався покровителем столиці та василіска у боротьбі з противниками, а також «охоронцем храму» Святої Софії. У правій частині собору збереглося місце явлення архангела Михаїла імператору Юстиніану з обіцянкою охороняти Софійський храм (ця історія викладена в «Сказании о Софии Царьградской»); і у вівтарі Софії Константинопольської архістратиг був зображений як «страж храму»[6, с. 21 – 25.].

Що ж стосується самого свята чуда архістратига Михаїла в Хонах, то воно, крім духовного, має абсолютно достовірне історичне підґрунтя (незважаючи на те, що опис цієї події дійшов до нас у різних редакціях). Згідно з православним переданням, в місті Колоссих (багатолюдне місто у південно-західній частині Фригії (Мала Азія) біля річки Лікуси, поблизу Ієраполя та Лаодикії [4, Т. 5, с. 105; Т. 6, с. 69]) віддавна знаходилось цілюще джерело, біля якого люди отримували зцілення. Жив у Лаодикії один еллін, у якого єдина дочка була німою від народження, і ніхто не міг її зцілити. Одного разу вночі він побачив видіння, в якому ангел Божий сказав чоловіку, якщо він хоче, щоб розв’язались уста його дочки, то нехай приведе її до джерела, яке було в тому місті. Прокинувшись, чоловік цей дивувався з побаченого, але повіривши сказаним йому словам, відразу ж взяв дочку і пішов до чудотворної води. Запитавши присутніх там людей, кого вони призивають на поміч, він теж, звівши очі до неба і піднявши руки, сказав: «Отче, і Сину, і Святий Душе, – Боже християнський, – помилуй нас! Святий Михаїле, слуго Божий, допоможи і зціли дочку мою»! При цьому він почерпнув води з джерела і влив її з вірою у вуста дочки; тієї ж миті зв’язаний німотою язик її розрішився на славослів’я Боже, і вона ясно промовила: «Боже християнський, помилуй мене! Святий Михаїле, допоможи мені»! Усі ті, хто був там, дивувалися силі Божій і, прославляючи Святу Трійцю, величали святого архістратига Михаїла. Еллін же той, бачачи, що дочка його зцілилася, надзвичайно зрадів і охрестився разом зі своєю дочкою і всіма домашніми своїми, що прийшли з ним. На знак своєї подяки він побудував над чудотворним джерелом прекрасну церкву в ім’я святого архістратига Михаїла, воєводи небесних сил. До цього джерела та побудованого біля нього храму приходило багато людей і заради чуда зцілення наверталися до християнства. Доглядав церкву пономар монах Архип. Язичники, бачачи все це, вирішили знищити святиню. Спочатку вони намагалися засипати джерело, однак вогняне полум’я, яке вийшло з того джерела відігнало їх, потім вирішили спрямувати на храм річку Хрісос, яка протікала зліва від вівтаря, але річка «втекла» і розділилась надвоє, її другий струмок потік справа від вівтаря. Тоді язичники вирішили скористатися двома річками, які зливалися на високій горі: вони прокопали рів і спрямували гірські річки Лікос (Лікокапер) та Куф (Куфос) у штучне водоймище, а через десять днів, коли резервуар заповнився, пробили греблю й пустили сильний потік вниз, прямо на храм. У цей час Архип молитовно просив допомоги у архістратига. Михаїл з’явився й відразу хресним знаменням наказав воді зупинитися, потім жезлом (чи хресним знаменням) пробив у камені біля вівтаря щілину, в яку й спрямував гірську річку. Архипу ж архангел Михаїл сказав: «Всякий, хто прибігатиме в ім’я моє, віруючи і з любов’ю призиваючи Отця і Сина, і Святого Духа, і Михаїла архістратига, то не залишиться непочутим; благодать же і сила моя будуть завжди з ним». У версії Симеона Метафраста все закінчилося доволі символічно, до того ж автор дав цікаві визначення: «Божественный и архангельський начальник отъиде абие, откуду сниде, пакы възратися першому свету приближати, и сам съвершен свет сый и выше естественнаго наслаждатися светлостию» [8, с. 254 – 260].

Крім цього чуда, церковна історія знає багато й інших чудес, які звершив з волі Божої святий архістратиг Михаїл на землі [4, Т. 5, с. 97 – 105]. Історики зазначають, що річка Лікос справді при Колоссах входила в ущелину, а потім знову виходила нагору. Відповідно, Колосси були перейменовані на Хони, що з грецької перекладається як «занурення». М. І. Кареєв зазначив, що таке пояснення найменування в Мінеї невірне: «Хонас» чи «Хони» грецькою означає яма чи отвір, куди у цій місцевості пропадає вода [8, с. 253]. А М. Н. Скабаланович навіть вказував приблизний час такого перейменування: в діяннях Шостого Вселенського Собору (680 – 681) ще згадуються Колосси, а Сьомого (787) – вже Хони [23, с. 796]. Традиція вважає, що чудо сталося 6 вересня (19 вересня за новим стилем), і саме цього дня святкується Чудо архангела Михаїла в Хонах, яке є храмовим святом Видубицького монастиря. Сам же храм поблизу Хон, поставлений на безлюдному просторі, був відомий вже в V ст. – про нього згадує Феодорит Кірський (393 – 466); близько 700 р. на цьому місці побудували більший храм, який у 1089 р. знищили туркисельджуки. Його зовнішній вигляд схематично зберігся на фрагменті візантійського хреста ХІ – ХІІ ст.: церква була однокупольною і побудованою з великих кам’яних брил. Саме з цього часу у Візантійській Церкві розвивається святкування пам’яті Чуда архангела Михаїла в Хонах. Цікаво, що саме в той час був завершений і освячений Михайлівський храм у Видубицькому монастирі. На Русі ім’я святого Архангела Михаїла вперше зустрічається на сторінках руських літописів в тій частині, де грецький філософ викладає Великому князеві київському Володимиру Святославовичу основи Православної віри, розповідаючи про створення Богом світу і даючи поняття про Ангельську ієрархію: «...видев же первый от ангел стареишина чину ангельску помысли в себе рек сниду на землю и прииму землю и поставлю стол свои на облацех северьскых и буду подобен Богу и ту абье сверже и с небеси и по нем спадоша иже беша под ним чин десятыи бе же имя противнику сатанаил в неже место постави стареишину Михаила» [17, с. 75]. У Іпатіївському літописі ця подія датується під 986 р. Через два роки Великий князь приймає святе Хрещення і разом з першим митрополитом Київським і всієї Руси Михаїлом ставить недалеко від Києва храм в ім’я Архістратига Небесних Воїнств на тому місці, де пристав до берега скинутий за наказом Володимира дерев’яний Перун і де язичники, що кричали своєму богові: «Видибай!» (тобто випливи) – збиралися створити капище. Тут же незабаром виникає одна з перших на Русі чернечих обителей, яка згодом стала великим монастирем (Свято-Михайлівським Видубицьким – В. Д.) [22, с. 129]. У 989 р. святий митрополит Київський Михаїл влаштовує в Києві ще одну чернечу обитель і невелику дерев’яну церкву в ім’я свого Ангела, Архістратига Михаїла, на горі, що називалася в давнину Чортовим беремищем. Тут, по сусідству, знаходилося язичницьке святилище, де Перуну раніше поклонялися і здійснювали треби його прибічники.

Церква Архангела Михаїла відразу ж стає кафедральною, а монастир, який пізніше дістав назву Золотоверхого, знаходився в числі найважливіших православних святинь Русі [22, с. 123 – 124]. Цікаво, що будівництво перших храмів і обителей святого Архангела Михаїла відбувається в місцях, пов’язаних з культом Перуна, – верховного божества язичницького пантеону, який виступав у свідомості християнських благовісників, якщо не самим сатаною, то, в усякому разі, одним з бісів. Храми святого Михаїла знаменували прийдешню перемогу християнства над язичництвом у країні, що навертається в Православ’я. Присвячені вони були тому, хто здатний утримувати сили пітьми і виганяти їх звідусіль по волі Божій, тому, хто боровся з ворогами Ізраїля і карав святотатців, язичників і боговідступників, тому, хто захищав і зберігав вірних Богові людей. Русь, охрестившись в Христа, знайшла і свого Небесного Ангела-охоронителя, який невідступно виявляє себе там, де вирішується її доля. Пам’ятаючи про особливе заступництво святого Архістратига Михаїла роду руських князів, останні завжди вважали необхідним шанувати його і віддавати йому славу. Не випадково в 993 р. святий рівноапостольний Великий князь Володимир після успішної битви з печенігами, закладаючи на річці Трубеж (ліва притока Дніпра) новий град Переяслав, засновує в нім храм святого Архангела Михаїла: «Володимер же рад бысть и заложи город на броде том, и нарече Переяславль, и заложи в нем церковь зборную святаго Михаила...» [19, с. 31]. Святий благовірний князь Ярослав Мудрий, отримавши перемогу над печенігами, будує в Києві в 1037 р. Софіївський кафедральний собор, південий притвор якого освячується в честь святого Архістратига Михаїла. Онук святого Володимира, майбутній Великий князь київський Всеволод Ярославич в 1070 р. закладає кам’яний храм святого Архангела Михаїла у Видубицькому монастирі: «В се же лето (1070) заложена бысть церкы святаго Михайла в монастыре Всеволожи» [17 с. 174]. А в Іпатіївському зводі до означення монастиря «Всеволожи» додано «на Выдобычи» [12, с. 122; 22, с. 164].

Саму обитель з того часу нерідко стали називати на ім’я її благодійника, князя Всеволода, який збільшив і прикрасив її кам’яними будівлями. Початок цього особливого ставлення Всеволода Ярославича до Михайлівського монастиря сходить до часів його питомого князювання в Переяславлі (до 1078 р.). Поряд з обителлю знаходився і Красний двір – заміська резиденція Великого князя Всеволода. Через 18 років після закладення церкви відбулося її остаточне завершення і освячення: «В лето 6596 (1088) священа бысть церкы вятаго Михаила маннастыря Всеволода митрополитом Иваном, а игуменство тогда держащю того манастыря Лазареви» [20, с. 207]. Літописець повідомляє нас про будівництво ще однієї церкви. У 1089 р. в Переяславлі: «...освящена бысть церквы святаго Михаила (Переяславьская) Ефремом митрополитомь тоя церквы юже бе создал велику сущу ве бо преже в Переяславли митрополья и пристроию великою пристроею украсив ю всякою красотою церковныими ссуды» [14, с. 30 – 39; 10, с. 210 – 213]. У цьому кафедральному соборі, що не поступався розмірами знаменитій Софії Київській, на початку XII ст. був похований і сам його творець. 11 липня 1108 р. Великий князь Святополк II (Михаїл) Ізяслович закладає в київському Михайлівському монастирі церкву святого Архангела Михаїла Золотоверху [17, с. 256], а згодом розширює межі обителі і споруджує в ній кам’яні будівлі. Літопис говорить, що не лише великі князі київські шанували святого архістратига Михаїла. У 1097 р., напередодні свята Собору святого архістратига Михаїла і всіх Небесних Сил Безплотних, князь Теребовлянський Василько Ростиславич поспішає додому, щоб підготуватися до майбутньої війни з поляками. Він зупиняється у Видубицькому монастирі, де просить Воєводу Небесних Сил про допомогу і заступництво [13, с. 147].

У Переяславі, в храмі святого Михаїла, в 1114 р. був похований князь переяславський Святослав Володимирович – син Великого князя Володимира Мономаха [17, с. 273]. Після землетрусу 1123 р., який зруйнував церкву, створену стараннями митрополита Єфрема, через кілька років в новому храмі архістратига Михаїла відбувається поховання іншого сина Мономаха – Андрія Володимировича Доброго, князя переяславського (†1141) [18, с. 293]. Тут же в 1151 р. поховали переяславського князя Ростислава Георгійовича – сина Юрія Долгорукого [там же, с. 330], а в 1187 р. – князя переяславського Владимира Глібовича (син князя Гліба Георгійовича, онук Юрія Долгорукого) [20, с. 653]. Сіверського князя Олега Святославовича після смерті в 1179 р. було покладено «у святого Михаїла» в граді Чернігові [там же, с. 613]. У Києві, в Свято-Михайлівському Золотоверхому монастирі, покоїлися останки князів: Святополка (†1190) [20, с. 665 – 666] і Гліба (†1195) [там же, с. 694] Георгійовичів – правнуків Великого князя Святополка-Михаїла Ізяславовича Київського. Нащадки Великого князя Владимира Мономаха, забувши його заповіт про дотримання доброчесностей, основа яких – страх Божий і любов до людства, почали боротьбу за великокняжий престол. У міжусобних війнах князі нерідко звертаються до святого Михаїла, молитовно закликаючи його надати допомогу в черговій сутичці, або дякували йому за отриману перемогу. Так, князь Ізяслав Мстиславович в 1146 р. бере благословення в переяславському храмі святого Архангела Михаїла у єпископа Евфимія перед тим, як піти на Київ, щоб битися з дружиною Великого князя Ігоря Ольговича. Останній терпить поразку, з приводу якої літописець зазначає: «Се же есть пособьем Божьим и силою Честнаго Креста и заступленьем святаго Михаила и молитвами Святыя Богородица» [18, с. 313; 17, с. 202]. Той же Ізяслав Мстиславич в 1149 р., будучи вже Великим князем, не бажає залишати Переяслав князеві Георгію (Юрієві) Володимировичу Долгорукому. У Михайлівській церкві Великий князь Ізяслав відкидає благання єпископа Евфимія про примирення князя зі своїм дядьком [20, с. 380].

Князь Георгій Володимирович в битві з військом Великого князя Ізяслава здобуває перемогу: «А наутрия Гюрги хваля и славя Бога вниде в Переяславл и поклонився святому Михаилу» [там же, с. 383]. Князь Рюрик Ростиславич (майбутній Великий князь київський) «...идущю из Новагорода и Смоленьска. а и бысть на Лучине верьбное неделе въ пятокъ солнцю въсходящю родися у него сын и нарекоша и в святемь Крещеньи дедне имя Михаило. а княже Ростислав дедне же имя и бысть радость велика о роженьи его и дасть ему отець его Лучин город ве немже родися и поставиша на томь месте церковь святаго Михаила кде ся родил»[20, с. 566 – 567; 13, с. 221]. Велике князювання Рюрика Ростиславича ознаменоване подією, яку сучасники розцінили як чудо. 10 липня 1199 р. на кошти Великого князя київського закладається кам’яна опорна стіна на березі Дніпра під церквою святого Михаїла у Видубицькому монастирі. Справа у тому, що в результаті численних повеней берег під храмом поступово руйнувався і над храмом нависла загроза руйнування. Для того, щоб врятувати церкву від руйнування князь запрошує відомого зодчого Петра Мілонега, який «ни от кого же помощи требуя но самь о Христе возмагая поминая Господа глаголющаго яко вся мощна верующему» [20, с. 711; 13, с. 365 ] взявся за будівництво технічно-складної споруди. 24 вересня 1200 р. будівництво стіни завершується. Цього ж дня Великий князь Рюрик (у хрещенні Василь) Ростиславич приїжджає в монастир «...со христолюбивою княгинею и со сыном Ростиславом и Володимером и со снохою Ростиславлею и постави кутью у святаго Михаила и молитву принесе о приятьи труда потщания своего таче поману писание Златоустаго добра молитва яже усты велми же паче маломощьми и створи пир не мал и тряпезу со приготовлениемь и накорми игумены и со калугеры всими и всякого чина церковьнаго и подари вся яже от первых даже и до последних не токмо ту сущая по и прилучившаяся тогда и возвеселися духовьно о пришедши в дело таково цесарьскои мысли его и игумен же Моисии и вся братья яже о Христе велегласьно похвалиша Бога и святаго Михаила и великого князя сдоровье...» [20, с. 711 – 712; 13, с. 366]. Віддаючи належне Рюрику Ростиславовичу, літописець пише, що за 111 років з дня заснування храму боголюбивим Великим князем Всеволодом Ярославичем ніхто з київських князів не «...воследова любви его к месту тому» [20, с. 709; 13, с. 365], крім останнього князя. Благодіяння князя щодо Видубицького монастиря не звелися лише до спорудження стіни. У 1181 р., після розорення головної церкви святого Архістратига Михаїла, князь Рюрик Ростиславич оновлює її і прикрашає фресками [22, с. 130].

Галицько-волинський літопис (у складі Іпатіївского рукопису XV ст.) доніс до нас свідчення глибокого шанування святого архістратига Михаїла Великим князем Данилом Романовичем Галицьким. Одне з них відноситься до 1231 р., коли князь Данило вирішує іти походом на невірних бояр і князя Олександра Бельзького. Діставши згоду на виступ проти ворогів, Великий князь Данило Романович «помолившу же ся ему и Святеи Пречистеи Богородици Михалу Архангелу Божию устремися изиити со малом ратник» [20, с. 763 –764]. У 1250 р., по дорозів Орду великий князь заїжджає в Київ. Тут, в день святого Димитрія Солунского (26 жовтня), Великий князь Данило відвідує Видубицький Свято-Михайлівський монастир, щоб помолитися і отримати благословення перед небезпечною і важкою дорогою: «...и пришед в дом Архістратига Михаила рекомыи Выдобичь и созва калугеры и мнискии чин и рек игумену и всеи братьи да створять молитву о немь и створиша да и от Бога милость получить и бысть тако и пад пред Архістратигом Михаилом изииде из манастыря в лодьи видя беду страшену и грозну...» [20, с. 806; 13, с. 404 – 405]. Таким чином, констатуючи загальнопоширене на Русі вшанування архангела Михаїла і, зокрема, його чуда в Хонах, ми можемо сказати, що найбільшим свідченням особливого шанування архістратига є перелік присвячених йому храмів та монастирів. Загалом список руських храмів Михаїла доволі показовий в усіх вище названих ракурсах культу архангела на Русі. Упродовж ХІ – ХІV ст. в обох частинах Русі (південній та північній) було побудовано чимало церков і монастирів на честь Архангела Михаїла, список яких розпочинає Видубицька обитель: Свято-Михайлівський собор Видубицького монастиря (1070 – 1088), Київський Михайлівський Золотоверхий собор (1108 – 1113), церква Михаїла в Києві, побудована новгородськими купцями («Новгородська божниця») (згад. 1147), Михайлівський собор у Переяславі (1089), Михайлівська Остерська божниця (бл. 1098), Михайлівський храм у Чернігові (1174 – 1186), Михайлівська церква на Софійській стороні в Новгороді (згад. 1175), смоленський Михайлівський собор (1180 – 1197), Михайлівський монастир в Устюзі (1212), Михайлівський храм у Нижньому Новгороді (1227), Михайлівський монастир у Юр’єві-Польському (поч. ХІІІ ст.), Михайлівська обитель у Володимирі Волинському (існувала в 1268), Михайлівська церква в Ярославлі (1300), монастирський храм у Твері (згад. 1319), Михайлівська обитель біля Порхова (згад. 1352), Михайлівський монастир на Сковородці біля Новгорода (1355), Михайлівська церква (1333) та Чудів монастир (1365) у Московському Кремлі, Михайлівська церква у Стариці Тверській (1396 – 1398), монастирський храм Михаїла на Пісках у Пскові (1398 – 1399), Михайлівський монастир, заснований Стефаном Пермським в Усть-Вимі (др. пол. ХІV ст.), Михайлівський монастир у Архангельську (1387 – 1414) та ін. [25, с. 59]. М.Н.Скабалланович зазначав, що за всю історію храмобудівництва Михайлівські храми найбільше будували на Поділлі (237 із загального числа 1851) [23, с. 797]. З усіх названих храмів та монастирів посвяту в честь Чуда архістратига Михаїла в Хонах мали лише два монастирі: Видубицький та Кремлівський у Москві.

Підсумовуючи все вище сказане попробуємо навести всі відомі і можливі гіпотези щодо питання освячення головного храму видубицької обителі саме на честь Чуда архістратига Михаїла в Хонах. Існуюча на момент заснування Видубицького монастиря, а в 1070 р. кам’яного храму в ньому східна традиція свята чуда архангела Михаїла в Хонах, була міцно пов’язана з ідеєю протиборства християнства і язичництва в конкретних представниках обох напрямів та «реальною» поміччю архістратига в перемозі християн над язичниками. Це від початку «диктувало», що образ чуда в Хонах повинен мати свій прояв у посвяченні храму Видубицької обителі, зведеного далеко за містом в лісистій місцевості на крутому урвищі над Дніпром. На час зведення собору на Видубичах архістратига вважали помічником руським князям у боротьбі з половцями. У літописі говориться, що не раз «побежени быше погании силою Честнаго Креста и святым Михаилом» [20, с. 290], тож його патрональна допомога прикликалася і перед початком походу, й під час самої битви, а після перемог йому возносилася подяка і похвала. Далі, «Повість временних літ» під 1110 – 1111 рр. фіксує такі уявлення киян про Михаїла: «Ангелы наши заступники, когда мы воюем с противными нам силами, а начальник их архангел Михаил. Ибо с дьяволом ради тела Моисеева боролся, на князя же персидского ополчался свободы ради человеческой… Этим всем отвратил осла и сотворил Валаама бездеятельным, повелевая Иисусу Навину этим знаком помочь против врагов. Из них 100 и 80 тысяч сирийцев в одну ночь перебил, и сон варваров превратил в смерть; этим же перенес пророка Аввакума по воздуху, чтобы тот кормил Даниила, среди львов обретающегося… И одолевает Михаил врага, ибо евреи, перейдя Евфрат, с тех пор вновь возымели оседлость и построили и город, и церковь» [15, с. 262 – 263]. Виходячи з цього, кияни вірили, що оскільки архістратиг Михаїл переміг сатану і скинув його у безодні підземні, то зможе і перемогти язичницьке невір’я. Ще одним аргументом є те, що засновником, будівничим і покровителем кам’яного храму в самому монастирі був князь Всеволод Ярославович. Літопис під 1070 роком говорить: «В лето 6578 (1070) родися у Всеволода сын и нарекоша именем Ростислав, в се же лето заложена бысть церкы святаго Михаила в монастыре Всеволожи» [22, с. 164].

Можна припустити, що князь присвятив храм патрону молодшого сина від другої дружини (з 1067 року дружиною стає Анна) Ростиславу-Михаїлу. Виходячи з цього виникає питання: чому князь не будував храмів патронам інших своїх синів? Однак, щоб допустити це ми повинні мати певні докази, а їх або немає, або зовсім мало. Саме тому таке припущення грунтується на одних лише версіях. Василь Ульяновський вважає, що немає підстав пов’язувати посвяту видубицького кам’яного храму з народженням Ростислава Всеволодовича (навіть за умови визнання хрестильного імені Михаїл). Ми погоджуємось з ним. Ще одну гіпотезу висунули О. Д. Ертель та М. І. Каманін. Він, дослідивши Звіринецькі печери і особливо підземні пустоти під Михайлівською церквою Видубицького монастиря, у 1920 р. зробив спеціальну доповідь в Українському науковому товаристві «Новые данные по истории Выдубицкого монастиря», де вперше навів нововідкрите ним з Г. Я. Стеллецьким та В. П. Песчанським графіті в підземній печерній церкві: «святая обитель Чудо-Михайловская благословенная». На цій підставі, широко трактуючи означення «благословенная» як таке, що могло надаватися ієрархом церкви для заснування обителі, або ж святою Афонського Горою (як це було дано преподобному Антонію на заснування обителі), Ертель припускав, що й обитель Чуда архангела Михаїла була заснована ще за часів святого рівноапостольного і великого князя Володимира Святославовича з благословення якщо не з Афону, то когось із ієрархів (можна припустити, що можливо і першого митрополита) – а отже, вона древніша за Києво-Печерський монастир. Ранній Видубицький монастир від початку був печерним і по праву повинен вважатися родоначальником монаших обителей на Русі. Цю гіпотезу можна підтвердити тим, що після дослідження Печер на Звіринці стало відомо, що там існував печерний монастир задовго до будівництва кам’яного храму у Видубицькій обителі, а останній ігумен печерного монастиря Лазар став першим ігуменом Видубицького монастиря. Беручи до уваги ці факти, можна припустити, що до побудови кам’яного храму на його місці був дерев’яний храм, який був знищений чи спалений [16, с. 241].

Виходячи з цього, можемо сказати, що новозбудований кам’яний храм був освячений так, як перший або ж князь-засновник настільки вірив у легенду про остаточне потоплення Перуна як реальне чудо, подібне до чуда в Хонах, що вирішив освятити храм на честь цієї події. До цього слід додати, що образ архангела Михаїла знайшов широке використання у сакральному мистецтві, зокрема, іконописі, як невід’ємному атрибуті християнського віровчення. Про його популярність свідчить велика кількість збережених іконописних творів, адже, будучи в найближчому служінні до Пресвятої Трійці, він залишався вірним заступником усіх віруючих. Архангел постає у найрізноманітніших іконографічних варіантах: найчастіше в образі Божого посланця чи безстрашного воїна зі сценами його діянь; консолідує довкола себе всі небесні сили; присутній на зображенні Страшного Суду, біля зображення Богородиці з Дитям та Спаса Нерукотворного разом з архангелом Гавриїлом, на дияконських вратах та у парі з іншими святими, а також є обов’язковою складовою чину Моління в українських іконостасах та ін. Отже, підсумовуючи все вище сказане можемо зробити висновок: знаючи із Святого Писання про буття ангелів, люди споконвіків віддавали їм належне шанування. У Візантії до ангелів, а особливо до архангела Михаїла ставились надзвичайно шанобливо. Русь же після хрещення перейняла багато традицій православної Імперії. Услід за імператорами київські князі вважали архістратига Божого небесним заступником і оборонцем. Саме тому у древній Русі Михаїлу посвячували велику кількість храмів і монастирів, серед них і Свято-Михайлівський Видубицький монастир. Однак, як вже зазначалось вище цей монастир є найменш вивченим з-поміж всіх існуючих. Саме тому сказати однозначно, чому князь чи ігумен монастиря, чи митрополит, який освячував собор вирішили освятити його саме в честь Чуда в Хонах неможливо. Очевидно, від людської свідомості цю таємницю монастир назавжди заховав за завісою давнини.


Протодиякон Василь Дідора


1. Біблія. Книги Священного Писання Старого та Нового Завіту. – К.: Видавничий відділ Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2004. – 1417 с.
2. Булгаков С. В. Настольная книга для священноцерковнослужителей. – Харьков, 1900.
3. Верещагин Е. М. Церковнославянская книжность на Руси. Лингвотекстологические разыскания. – М., 2001.
4. Димитрій Ростовський, свт. Житія святих (вибрані): В 7 т. – К.: Видавничий відділ Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2008.
5. Добиаш-Рождественская О. А. Культ Св. Михаила в латинском средневековье V – ХІІІ веков. – Петроград, 1917.
6. Дурылин С. Град Софии. Царьград и Святая София в русском народном религиозном сознании. – М., 1915.
7. Эртель А. Нове данные по истории Выдубицкого монастиря. 1920 // ІР НБУВ. – Ф. 279. – Спр. 412. – Арк. 1 – 87.
8. Жолтовський П. М. Український живопис XVII – XVIII ст. – К., 1978.
9. Кондаков Н. П. Византийские церкви и памятники Константинополя. – М., 2006.
10. Коринный Н. Н. Переяславская земля X – первая половина XIІІ века. – К., 1992.
11. Книга правил святих апостолів, вселенських і помісних соборів, і святих отців. – К., 2008.
12. Летопись по Ипатскому списку. – СПб., 1871.
13. Літопис Руський. – К., 1989.
14. Малевская М. В., Раппопорт П. А. Церков Михайла в Переяславле // Зограф (Белград). – 1979. – Т. 10.
15. Повесть временних лет по Лаврентьевской летописи. – СПб., 1996.
16. Похилевич Л. І. Краєзнавчі праці. – Біла Церква, 2007.
17. Полное Собрание Русских Летописей. – Т. 2: Ипатьевская летопись. Вып. 1 – Пг., 1923.
18. ПСРЛ. – Т. 1: Суздальская летопись по Лаврентьевскому списку. Вып. 2 – Л., 1927.
19. ПСРЛ. – Т. 26. Вологодско-Пермская летопись. – М.; Л., 1959.
20. ПСРЛ. – Т. 2: [Воспроизв. изд. 1908 г.]. – М., 1962.
21. ПСРЛ. – Т. 1: Лаврентьевская летопись. – М., 1997.
22. Ратшин А. Полное собрание исторических сведений о всех бывших в древности и ныне существующих монастырях и примечательных церквах в России. – М., 1852.
23. Скабалланович М. Н. Архистратиг Михаил и церковное чествование его // Подольские епархиальные ведомости. Часть неофициальная. – 1901. – № 46. – с. 789 – 790.
24. Ульянов О. Г. Воплощение тринитарного догмата в иконе «Архангел Михаил с деяниями» из собрания музеем Московского Кремля // Троицкие чтения 2003 – 2004 гг. – Большие Вязьмы, 2004.
25. Ульяновський В. Чудо-Михайлівський монастир у Києві на Видубичах: проблема посвяти, її символіки і княжого / великокняжого статусу // «Видубицький Михайлівський монастир – погляд крізь віки». Збірник матеріалів наукової конференції присвяченої 940-літтю Свято-Михайлівського Видубицького монастиря. – К., 2010.
26. Ягич И. В. Служебная Минея за сентябрь, октябрь и ноябрь в церковнославянском переводе по русским рукописям 1095 – 1097 гг. – СПб., 1886.


Protodeacon Vasil Didora Problems of dedication of the stone church in Vydubychy monastery This paper is an attempt to explore the question of angels veneration, including Archangel Michael in the Orthodox world and in Rus and the consecration of temples and monasteries in honor of the Archangel of hosts of heaven. Attention is paid to the dedication of the stone church in Vydubychy monastery in honor of Miracle of Archangel Michael in Hona. Keywords: angels, archangel Michael, St. Michael Vydubychy Monastery, prince, record.

© Київська православна богословська академія: офіційний сайт провідного закладу вищої духовної освіти України