Київська православна богословська академія

Преподобний Симеон Новий Богослов - "Послання про сповідь"

[1] Ти повелів нашій немочі, отче і брате, дати відповідь на твоє запитання: «Чи дозволяється сповідати гріхи деяким ченцям, які не мають священства?», додавши також і це: «тому що ми чуємо, що влада в’язати і відпускати дана одним тільки священикам». Ці слова і душекорисні запитання [свідчать про] твою боголюбиву душу, полум’яне бажання [пізнати істину] і страх [перед Богом]. Схвалюючи твоє прагнення до добра і бажання дізнатися про божественні і священні речі, ми, тим не менш, не здатні міркувати і писати про це, чому і хотіли б мовчати; адже порівнювати духовне з духовним (1 Кор. 2, 13) – справа безпристрасних і святих мужів, від яких ми далеко стоїмо і життям, і словом, і чеснотами [2]. Але оскільки, як написано, Господь близький до всіх, хто призиває Його в істині (Пс. 144, 18), тому і я, недостойний, призвавши Його в істині, скажу тобі наступне не своїми словами, але від самого божественного і богонатхненного Писання, не повчаючи [від себе], але пропонуючи тобі з нього свідчення про те, про що ти запитував [мене]; щоб мені за благодаттю Божою зберегти самого себе і своїх слухачів від обох прірв: і від приховування таланту, і від того, щоб не достойно і зарозуміло – більше того, [перебуваючи] в потьмарені, – пояснювати догмати. Отже, звідки почнемо слово, якщо не від безначального Початку всього? Бо це краще за все, бо тоді і сказане буде міцним. Адже ми не ангелами створені і не у людей вчилися, але за благодаттю Духа таємниче навчалися і повсякчасно завжди навчаємося від мудрості згори, яку і тепер призвавши, будемо тут говорити. І перш за все скажемо про спосіб сповіді і про її силу. [3]

Отже, сповідь є ні що інше, як сповідання провин, а також визнання помилок і власного безумства, тобто засудження своєї вбогості; як і в євангельській притчі Господь сказав: «В одного лихваря було два боржники, один був винен п’ятсот динаріїв, а другий п’ятдесят. Коли ж вони не мали чим віддати, він простив обом» (Лк. 7, 41 – 42). Отже, всякий вірний є боржником свого Владики і Бога, і що він у Нього взяв, про те й буде запитано з нього на Його страшному Суді, коли всі ми – царі і вбогі разом – станемо перед Ним нагі, опустивши голови. Слухай же, що саме дано нам Богом. Багато є й іншого, чого ніхто з людей вирахувати не в силах, але перш за все є найкращим і найдосконалішим: визволення від осуду, освячення від скверни, перехід від темряви до Його невимовного світла, а також і те, щоб нам через божественне Хрещення стати Його дітьми, синами і спадкоємцями, зодягнутися в Самого Бога, стати Його членами і прийняти живущого в нас Святого Духа, що є царської печаткою, якою Господь помічає Своїх овець, і – навіщо багато говорити? – Стати і нам подібними Йому, ставши Його братами і співспадкоємцями. Все це та інше що більше цього дається миттєво при божественному Хрещенні всім охрещуваним – те, що і божественний апостол називає багатством і спадщиною (Еф. 3, 8; Кол. 1, 12). [4] Заповіді ж Владики дані як хранителі цих невимовних обдарувань і дарів: вони немов стіна звідусіль оточують вірного, зберігаючи неушкодженим скарб душі і роблять його недоторканним для всіх ворогів і злодіїв. Однак, ми вважаємо, що заповіді чоловіколюбного Бога дотримуються нами, і переймаємось цим, не знаючи, що швидше ми самі буваємо збережені ними, бо той хто дотримується заповідей Божих не їх, але самого себе зберігає від видимих і невидимих ворогів, про яких Павло говорить, показуючи, що вони незліченні і страшні: Наша боротьба не проти крові і плоті, але проти начальства, проти влади, проти світоправителів темряви віку цього, проти духів злоби піднебесних (Еф. 6, 12), тобто тих, які в повітрі і які завжди невидимо протистоять нам. Отже, той хто заповіді береже сам зберігається ними і ввірене йому від Бога багатство не втрачає; той же хто зневажає заповіді залишається нагим і легко вразливим для ворогів і, марнуючи все багатство, стає боржником Царя і Владики у всьому тому, про що ми сказали, – що неможливо людині будь-чим відшкодувати і що неможливо знайти. Бо ці [блага] небесні, із небес прийшли і щодня приходить Той, Хто приносить і роздає їх вірним, і де ті що їх отримали чи втратили зможуть знову їх знайти? Воістину, ніде. Бо ні Адам, ні будь-хто з його синів не був би в силах звершити відновлення себе і своїх родичів, якщо б надприродний Бог і Господь наш Ісус Христос, ставши Сином його по плоті, прийшовши, не підняв би його від падіння і нас божественною силою. А хто думає дотримуватись не всіх заповідей, а тільки деяких, про інші ж не дбає, той нехай знає, що, якщо хоча б однією знехтує, втрачає все багатство повністю. Припустимо, що заповіді – це дванадцять озброєних мужів, які оточують і охороняють тебе, що ти стоїш серед них нагим; уяви також інших солдатсупротивників, які наступають звідусіль, нападників, які прагнуть захопити тебе і негайно вбити. Отже, якщо один з дванадцяти з власної волі відійде, знехтує охороною і залишить своє місце, як відчинені двері для супротивника, яка користь буде від решти одинадцяти мужів, коли один [з супротивників] увійде всередину і нещадно розітне тебе, адже вони не зможуть навіть обернутися, щоб допомогти тобі? Адже якщо вони захочуть обернутися, то і самі будуть захоплені противниками. Точно те ж саме відбудеться і з тобою, якщо не будеш виконувати заповіді. Бо якщо ти будучи поранений одним ворогом падаєш, всі заповіді відлітають від тебе, і ти помалу втрачаєш сили. Інакше кажучи, як з посудини, наповненої вином або маслом, якщо вона не звідусіль ціла, а з одного боку стала дірявою, потроху виливається весь її вміст, так і ти, знехтувавши хоча б однієї заповіддю, потроху відпадаєш і від всіх інших, як каже Христос: кожному, хто має, дасться і примножиться, а в того, хто не має, відніметься і те, що він думає мати (Мф. 25, 29). І ще: Хто порушить одну із заповідей цих навчить того людей, – тобто своїм злочином [навчить], – чинити так само, той найменшим назветься у Царстві Небесному (Мф. 5, 19). І Павло каже: Хто ким переможений, той тому й раб (2 Пет. 2, 19). І ще: жало ж смерті – гріх (1 Кор. 15, 56). І не сказав: «той чи інший [гріх]», але який би не був гріх, він і є жало смерті. Жалом же смерті він називає гріх тому, що ужалені вмирають. Отже, всякий гріх – до смерті. Бо одного разу згрішив, як каже Павло, вже помер (Рим. 6, 10), ставши винним в боргах і гріхах; він залишений розбійниками лежати [при дорозі] (Лк. 10, 30).

[5] Отже, померлий захоче що-небудь інше, окрім того як воскреснути; а той що заборгував і не має чим розплатитися – що, окрім як отримати прощення боргів і не бути вкинутим у в’язницю до тих пір, поки не виплатить борг? Адже через те, що у нього нічого немає, він ніколи не уникне вічної в’язниці, тобто темряви. Так само і той, хто пригноблений розбійниками розуму, всіляко шукає, щоб прийшов до нього лікар, співстраждальний і милосердний. Бо в самому собі він не має страху Божого що зігріває його, який би [спонукав] його самому піти до лікаря, але, марнуючи душевну силу через власне нехтування, він лежить, [являючи собою] страшне і жалюгідне видовище для тих, хто добре, або, краще сказати, духовно бачать душевні гріхи. Отже, той, хто через гріх став рабом диявола – бо [Павло] говорить: «Невже ви не знаєте, що ви раби того кого слухаєтесь: чи то раби гріха до гріха, чи то праведності – на праведність?» (Рим. 6, 16) – і став таким на осміяння Отця і Бога, зневаження ворогами, які відступили від Бога, хто залишений нагим без царської багряниці і почорнілим, хто став замість чада Божого чадом диявола, що зробить, щоб знову увійти у володіння тим, від чого відпав? Звичайно ж, він шукатиме посередника та друга Божого, здатного відновити його в попередньому стані і примирити його з Богом і Отцем. Бо той, хто по благодаті приліпився до Христа і став членом Його і сином Йому, якщо залишить Його і повернеться, подібно до пса, на свою блювотину (2 Пет. 2, 22) чи зв’яжеться з блудної жінкою, або з’єднається з іншим тілом, осуджується разом з невірними як той хто збезчестив і образив Христа, оскільки, згідно божественного апостола, ми – тіло Христове, а порізно члени (1 Кор. 12, 27). Отже, хто зійшовся з блудницею, той робить члени Христові членами блудниці (1 Кор. 6, 15). А той, хто так вчинив і таким чином прогнівав свого Владику і Бога, не може інакшим чином примиритися з Богом, окрім як через посередника, святого мужа, друга і раба Христового, і через уникання зла. [6] Тому перш за все будемо уникати гріха, якщо ж будемо уражені його стрілою, то не станемо зволікати, насолоджуючись його отрутою, немов би медом, або, подібно до пораненої ведмедиці, яка зализуючи рану, робить її ще більшою, але одразу ж побіжимо до духовного лікаря та вивергнемо отруту гріха з допомогою сповіді, вивергнувши гріховну отруту, з готовністю одержимо від нього в якості протиотрути що даються ним покаянну епітимію і будемо намагатися виконувати її завжди з гарячою вірою і в страху Божому. Бо всі ті, які повністю розтратили ввірене їм багатство і з блудниками та митарями розтратили батьківське майно, чия совість через великий сором схилилася додолу і не має сили підвестись, ті які позбавлені дерзновенності, шукають будь-якого чоловіка Божого, щоб він став восприємником їхніх боргів, щоб через нього вони приступили до Бога, оскільки, як думаю, неможливо без щирого і сполученого з трудами покаяння, навіть і при бажанні, примиритися з Богом. Бо ніколи не чули й не написано в богонатхненних Писаннях, щоб будь-хто прийняв на себе гріхи іншого і відповідав за них, якщо той хто згрішив не принесе гідних плодів покаяння, які відповідатимуть видам гріха, і не покладе в основу свої власні діла. Бо голос Предтечі Слова сказав: «Створіть же плоди, достойні покаяння і думайте говорити в собі: отець наш Авраам» (Мф. 3, 8). Бо й Сам Господь наш, звертаючись до нерозумних, так сказав: «Істинно кажу вам: якщо б і Мойсей і Даниїл повстали, щоб спасти синів своїх і дочок, ніяк не спасуть їх» (Єз. 14, 14 – 20). Отже, що зробимо або яким чином, забажавши покаятися на відпущення провин і відновлення після гріхопадіння? Слухайте те, що дає [мені] Бог, щоб кожному з вас я дав відповідь.

[7] Шукай, якщо хочеш, посередника і лікаря і доброго порадника, щоб, він як добрий порадник запропонував тобі приклади покаяння, відповідні добрій пораді, як лікар, дав би тобі ліки, які підходять для кожної рани, а як посередник, стоячи перед Богом лицем до лиця, молитвою і благаннями за тебе перед Ним умилостивив Божество. Але не намагайся, знайшовши облесника і раба черева, зробити його своїм порадником і помічником, щоб, пристосовуючись до твоєї волі, а не до того, що любить Бог, він вчив тебе тому, що тобі приємно, а ти б при цьому як і раніше залишався воістину непримиренним ворогом [Бога]. І не [шукай] недосвідченого лікаря, щоб він надмірною суворістю і невчасними операціями та припіканнями не кинув тебе в глибину відчаю або, знову ж таки, надмірною поблажливістю не дозволив тобі, хворому, думати, що ти одужуєш, і не віддав тебе найстрашнішому – вічним мукам, яких ти сподіваєшся уникнути. Бо цей і подібний [спосіб лікування] заподіює нам шкоду, від якої помирає душа. Думаю, що знайти посередника між Богом і людьми – не легко. Бо не всі ті ізраїльтяни, які від Ізраїля (Рим. 9, 6), а лише ті, які відповідно імені на ділі пізнають саму силу цього імені і розумом бачать Бога, і не всі, хто призиває ім’я Христа, воістину є християнами. Бо не всякий хто говорить Мені: «Господи, Господи», – сказав Христос, – увійде в Царство Небесне, але той хто виконує волю Отця Мого (Мф. 7, 21). І ще сказав: Багато хто скаже Мені того дня: «Господи, чи не Твоїм ім’ям ми виганяли бісів?». Але Я скажу їм: «Істинно кажу вам, не знаю вас, відійдіть від Мене, хто чинить беззаконня» (Мф. 7, 22 – 23). [8] Тому всім нам, браття, і посередникам, і тим хто згрішив, і тим хто бажає слід прагнути до примирення з Богом, щоб ні посередники не накликали [на себе] гнів замість нагороди, ні ті хто спіткнулись, ні ті хто прагнуть примиритися [з Богом] не отримали ворога і вбивцю і лукавого порадника замість посередника. Бо такі почують страшні слова: «Хто вас поставив начальниками та суддями народу Мого?» (Вих. 2, 14). І знову: Лицеміре! Вийми спершу колоду з ока твого, і тоді побачиш, як вийняти скалку з ока брата твого (Мф. 7, 5). Колода ж – це яка-небудь одна пристрасть або похіть, що потьмарює око душі. І знову: Лікарю! Зціли себе самого (Лк. 4, 23). І знову: До грішника каже Бог: «Навіщо говориш ти про настанови Мої і завіт мій береш у вуста свої? Ти ж зненавидів настанови Мої і слова мої відкидаєш від себе» (Пс. 49, 16 – 17). І Павло сказав: «Хто ти, що осуджуєш чужого раба? Перед своїм Господом стоїть він або падає; І буде поставлений, бо Господь має силу поставити його» (Рим. 14, 4). [9] Після всього цього я жахаюся і тремчу, мої браття і отці, і застерігаю всіх вас, стверджуючи і самого себе через умовляння до вас, не ставитися зневажливо до цих божественних і страшних для всіх таїнств і не грати ні з тим, що не є іграшками, ні проти нашої душі через марнославство, чи славолюбство, або [бажання] поживи, чи нечутливості. Бо трапляється так, що заради того, щоб бути названими «учителями» або «отцями», ви приймаєте чужі помисли. Не будемо, прошу вас, так безсоромно, з легкістю здобувати апостольське достоїнство, [але будемо] керуватися прикладом із земного [життя], а саме: якщо хто буде викритий в тому, що самовільно насмілився прийняти на себе образ посланця земного царя і керувати тим, що довірено [посланнику], роблячи [це] таємно, або згодом і відкрито заявить про [свої] дії, то і він, і співпрацівники та слуги його будуть піддані самим жорстоким покаранням для стримування інших, і він буде осміяний як безумний і бездушний більше за всіх. Що ж чекає в майбутньому [віці] на тих що негідно отримують апостольське достоїнство?

[10] Одначе, не побажайте бути посередниками для інших [людей], перш ніж ви сповнитесь Духом Святим і пізнаєте почуттями душі Царя всього і станете Його другом, оскільки не всі, знайомі з земним царем, можуть клопотатися перед Ним про інших. Бо дуже мало хто може робити це – ті, які через свої чесноти і піт, тобто працю, здобули дерзновенність по відношенню до нього, і вони вже не потребують посередника, але говорять з царем устами до уст. Отже, невже не збережемо цей чин і по відношенню до Бога, браття й отці, не вшануємо Небесного Царя хоча б нарівні із земним, але самі собі як хижаки привласнимо [право] сидіти на кафедрах праворуч і ліворуч від Нього, перш ніж ми випросили і отримали [це] від Нього? О, зухвалість! Який сором охопить нас! Навіть якщо ні за що інше не будемо покликані до відповіді, за одне це з соромом втратимо предстоятельство як ті, що знехтували Його і будемо кинуті у вогонь невгасимий. Але досить цього для повчання тих, які хочуть слухати себе, бо заради цього ми зробили відступ від теми [нашого] слова. Тепер же скажемо про те, про що ти, чадо, хотів почути. [11] Те що дозволено нам сповідатися ченцеві, який не має священства, виявиш, що це відбувається з усіма з тих пір, як образ і одяг [чернечий] були даровані від Бога Його насліддю і ченці отримали своє ім’я, як це написано в богонатхненних писаннях отців, вникнувши в які, ти знайдеш, що сказане – правда. Раніше [ченців] лише одні архієреї за приємством від божественних апостолів отримували владу в’язати і відпускати, але з часом коли архієреї стали неспроможними, це страшне доручення перейшло до священиків, які мають непорочне життя і удостоєні божественної благодаті. Коли ж і вони, священики разом з архієреями, змішалися з іншим народом і уподібнилися йому, і коли багато хто, як і нині, підпали [під дію] духів омани і суєтного пустослів’я й загинули, воно було передано, як сказано, обраному народовіБожому –я кажу про ченців; воно не було відібране від священиків та архієреїв, але вони самі зробили себе чужими йому. Бо кожен священик поставляється перед Богом як посередник між Богом і людьми, – як сказав Павло, – і він повинен як за людей, так і за себе приносити жертву (Євр. 5, 1 – 3). [12] Але скеруємо розмову від більш раннього [часу] і подивимося, звідки і як і кому була від початку дана ця влада священнодіяти, в’язати і відпускати, і в тому порядку, в якому ти задав питання, так нехай і йдуть ясні відповіді – не лише для тебе, а й для всіх інших людей. Коли Господь і Бог і Спаситель наш сказав розслабленому: «Прощаються тобі гріхи твої» (Мф. 9, 2), євреї, почувши це, сказали: «Він богохульствує» (Мф. 9, 3); Хто може прощати гріхи, крім одного Бога? (Лк. 5, 21).

Таким чином, нікому не було дано відпускати гріхи – ні пророкам, і священикам, і комусь із тодішніх патріархів. Тому й обурювалися книжники, бо проповідувалося як би якесь нове вчення і дивна річ. Господь же не докоряв їм за це, але, навпаки, навчив їх тому, чого вони не знали, показавши, що як Богу, а не як людині йому дано відпускати гріхи. Бо, сказав їм: «Щоб ви знали, що Син Людський має владу на землі відпускати гріхи» – сказав Він розслабленому: «тобі кажу, встань, візьми постіль твою та йди в дім твій. І він відразу встав і пішов, прославляючи Бога» (Лк. 5, 24 – 25). Через явне чудо [Христос] засвідчив більше й невидиме. Так [було] із Закхеєм (Лк. 19, 1 – 10), так – із блудницею (Лк. 7, 47 – 50), так із Матфеєм при зборі податків (Мф. 9, 9 – 13), так – із Петром, який тричі відрікся (Ін. 21, 15 – 19), так – із розслабленим, якого Він зцілив і [якому], зустрівши [його] пізніше, сказав: Ось, ти одужав, не гріши більше, щоб не сталося з тобою чого гіршого (Ін. 5, 1 – 14). Сказавши це, Він показав, що через гріх той [розслаблений] впав у хворобу, а зцілившись від неї, отримав прощення своїх гріхів – не завдяки багаторічним прохання, або посту, або сну на жорсткому ліжку, але лише завдяки молінню, непохитній вірі, відкиданню пороків, щирому покаянню і багатьом сльозам, що як блудниця і Петро, плакав гірко (Лк. 7, 38; 44; Мт. 26, 75). Звідси початок цього дару – великого і належного тільки Богові і яким Він один володіє. Далі, перед вознесінням [Своїм] на небеса, Він замість Себе залишає це дарування учням. Як же передав Він їм це достоїнство і владу? Досліджуємо також – кому, і скільком, і коли. Обраним одинадцятьом учням, коли вони були зібрані разом при закритих дверях. Бо увійшовши і ставши посеред них, Він дихнув і сказав: «Прийміть Духа Святого. Кому відпустите гріхи – простяться, на кому залишите – залишаться» (Ін. 20, 19 – 23). І зовсім нічого не повеліває їм з приводу єпитимії як тим, які повинні навчитися від Святого Духа. [13] Як вже було сказано, святі апостоли через приємство передавали цю владу тим, хто приймав їхні престоли, так як ніхто з інших не смів навіть подумати щось таке. Таким чином ученики Господа суворо зберігали [за собою] право на цю владу. Але, як ми сказали, з плином часу гідні розчинилися серед недостойних, змішалися з ними і зникли під більшістю, один у одного оскаржуючи права на першість і прикидаючись доброчесними заради [місця] предстоятеля. Бо з тих пір, коли ті, що здобули престоли апостолів виявилися тілесними, люблячими розкоші, славолюбивими і схильними до єресей, їх залишила божественна благодать, і ця влада була забрана від них. Тому так як вони залишили все інше, чого повинні дотримуватись священнослужителі, одне тільки потрібно від них – зберігати православ’я. Але думаю, що і цього вони не [дотримуються], бо не той православний, хто не вносить новий догмат в Церкву Божу, але той, хто має життя, згідне з істинним вченням. Але такого сучасні патріархи і митрополити або, пошукавши, не знаходять, або, знайшовши, надають перевагу недостойному, вимагаючи від нього лише одне – на письмі викласти Символ віри, і одним цим задовольняються, що він – не ревнитель добра, не борець зі злом. Тим самим вони нібито зберігають мир в Церкві, але цей [мир] гірше всякої ворожнечі і є причиною великого безладу. Від цього і священики зіпсувалися і стали, як народ. Бо, як сказав Господь, ніхто з них не є сіллю (Мф. 5, 13), щоб з допомогою викривань зв’язувати і хоч якось стримувати моральний розпад, але, навпаки, усвідомлюючи і приховуючи пристрасті один одного, вони стали гірше народу, а народ гірше за них. Деякі ж з народу виявилися навіть краще священиків, будучи наче б вугіллям на тлі безпросвітного мороку останніх. Бо якщо б священики, за словом Господа, сяяли життям, як сонце (Мф. 13, 43), не було б помітним розпечене вугілля, але здавалося б почорнілим в порівнянні з більш яскравим світлом. Оскільки ж тільки зовнішність і одяг священства залишилися в людях, а дар Духа перейшов на ченців, і завдяки знаменням та чудесам стало очевидно, що [своїми] ділами вони вступили на [шлях] апостольського життя, але і тут, знову ж таки, диявол зробив властиве йому. Бо, бачачи їх, що вони, як якісь нові ученики Христа, знову з’явилися в світі і засяяли життям та чудесами, він ввів [в їхнє середовище] і змішав з ними лжебратів і свої власні знаряддя, і, мало помалу, вони примножилися, як бачиш, виявилися непридатними і стали досить не чернецтвуючими монахами.

Отже, ні ченцям за зовнішнім виглядом, ні рукоположеним і включеним до степеню священства, ні удостоєним архієрейського сану, – патріархам, кажу, митрополитам і єпископам, – [14] просто так, тільки через рукоположення і його достоїнства, не дається від Бога відпускати гріхи – так не буде! Бо їм дозволено тільки священнодіяти, але думаю, що і це – не багатьом з них, – щоб, будучи сіном, вони через це не згоріли дотла, – а тільки тим, хто з священиків, архієреїв і ченців може бути зарахований до лику учнів Христа за чистоту. [15] Отже, звідки самі вони дізнаються, що зараховані до тих, про кого я говорив, і яким чином ті що шукають таких з точністю їх розпізнають? Цьому Господь навчив, сказавши так: «Віруючих супроводжуватимуть такі знамення: іменем Моїм виганятимуть бісів; говоритимуть новими мовами», – мова йде про богонатхненне і корисне повчання Слова, – «братимуть змій, і якщо смертоносне щось вип’ють, не пошкодить їм» (Мк. 16, 17 – 18). І знову: «Вівці Мої голосу Мого слухаються» (Ін. 10, 27). І знову: «По плодах їхніх пізнаєте їх» (Мф. 7, 16). За якими плодам? За тими, про які говорить Павло, перераховуючи більшість з них: «Плід же Духа є: любов, радість, мир, довготерпіння, доброта, милосердя, віра, лагідність, стриманість» (Гал. 5, 22 – 23), а разом з ними милосердя, братолюбство, милостиня і наступні за ними; а до них ще слово мудрості, слово знання, дари чудотворіння та інші більші; усе оце творить один і той же Дух, наділяючи кожному, як Йому завгодно (1 Кор. 12, 8 – 11). Ті, які стали причасниками таких дарів – або всіх, або лише деякої частини, відповідно до того, що їм корисно – зараховані до лику апостолів і нині, що стають такими, зараховуються туди ж. Тому вони – світло для світу як сказав Сам Христос: «Ніхто, запаливши світильник, не ставить його під посудину або під ліжком, але на свічнику, і світить всім у домі» (Мф. 5, 15). Втім, таких пізнають не тільки за цими [даруваннями], але також і за способом їхнього життя. Так і пізнають їх і ті, що їх шукають, і самі вони кожен з точністю [впізнають себе], якщо вони, як би за подобою Господа нашого Ісуса Христа, не лише не соромляться бідності та смирення, але скоріше навіть сприймають їх як велику славу і, як Він, показують нелицемірній послух своїм отцям і керівникам, підкоряючись духівникам; якщо безчестя і глузування, сварки та образи люблять від душі, а тих, хто завдає їм цих [образ], сприймають як подателів великих благ і від душі моляться за них зі сльозами, якщо зневажають всяку мирську славу, а всі розкоші світу вважають нечистотою. І навіщо подовжувати слово багатьма й очевидними речами? Якщо кожен знайде в собі з вищеназваних досягнення у будь-якій чесноті, про яку чує і читає в священних Писаннях, якщо також звершить всі добрі діла і в кожному з них досягне успіху, зміни невисокого ступеню і буде взятий до висоти божественної слави, тоді і сам себе нехай визнає ставшим причасником Бога і його дарувань, і [іншими], що добре бачать, або навіть і короткозорими, буде впізнаний. І тоді такі можуть говорити всім з відвагою: Ми – посланці Христові, і мовби сам Бог умовляє через нас: «примиріться з Богом» (2 Кор. 5, 20). Бо всі такі дотримувались заповідей Христових до смерті, продали своє майно і роздали бідним, пішли за Христом через терпіння спокус, погубили свої душі в світі заради любові Божої і придбали їх для вічного життя. Придбавши ж свої душі, вони знайшли себе в світлі розуму і таким чином в цьому світлі побачили неприступне Світло – Самого Бога, згідно з написаним: «У світлі Твоєму побачимо світло» (Пс. 35, 10).

Як же знайти те, що відноситься до душі? Будь уважний. Душа кожного з нас є драхма, яку втратив не Бог, але кожен з нас, зануривши себе у пітьму гріха. Христос же, будучи істинним Світлом, прийшовши і зустрівши тих, що шукають Його, дарував їм бачити Його так, як знає тільки Він Сам. Це і означає знайти душу свою – побачити Бога і в світлі Його стати вище всякого видимого творіння, і мати Бога пастирем і вчителем, від Якого, якщо хочеш, дізнаєшся, [як треба] в’язати і відпускати, і, точно дізнавшись, буде поклонятися Подателю [цих благ] і передавати [їх] нужденним. [16] Я знаю, чадо, що таким дається влада в’язати і відпускати від Бога Отця і Господа нашого Ісуса Христа через Духа Святого – тим, які через усиновлення є сини і святі раби Його. Я і сам був учнем такого отця (мається на увазі Симеон Студит – ред.), який не мав рукоположення від людей, але вписав мене рукою Божою, тобто Духом, в учнівство і звелів мені прийняти правильне рукоположення від людей за сталим порядком – мені, який Святим Духом був давно спонукуваний до цього найсильнішим бажанням. [17] Отже, побажаймо перш за все стати такими, браття і отці, і лише тоді будемо говорити іншим про звільнення від пристрастей і прийняття помислів, і такого духівника знайдемо. Отже, будемо старанно шукати таких мужів, учнів Христа, і з сердечним болем і багатьма сльозами будемо цілими днями благати Бога відкрити очі сердець наших, щоб ми розпізнали їх, звичайно, якщо він ще десь перебуває у цьому лукавому роді, щоб, знайшовши його, отримати через нього відпущення наших гріхів, всією душею слухаючись його наказів і заповідей, як і він сам, почувши [заповіді] Христа, став причасником благодаті і Його дарів і отримавши від нього владу в’язати івідпускати гріхи, запалившись Духом Святим, Якому належить всяка слава, честь і поклоніння з Отцем і Єдинородним Сином на віки. Амінь.

Переклад Андрія ГОЛОВКОВА


St. Symeon the New Theologian Letter of confession (Translation into Ukrainian by AV Golovkov)

© Київська православна богословська академія: офіційний сайт провідного закладу вищої духовної освіти України