Київська православна богословська академія

«Українська церква автокефальна як була, так завжди і оставалась, але вона була підчинена насильством, і тепер вона повинна бути знов автокефальною…»

До 90-ої річниці Першого Всеукраїнського Православного Церковного Собору Української Автокефальної Православної Церкви,
що відбувся 14-30 жовтня 1921 р. в Києво-Софійському соборі

«Ніякого підлягання
Церкви окремого народу
Церкві другого народу
бути не повинно»

Канони Першого Всеукраїнського
Православного Церковного Собору УАПЦ
14-30 жовтня 1921 р., Розділ ІІ, п. 5

 

90 років минуло з того часу, коли у Києво-Софійському кафедральному соборі на свято Покрови зібрався Перший Всеукраїнський Православний Церковний Собор Української Автокефальної Православної Церкви. Зазвичай, такий великий проміжок часу дозволяє твердити, що ця подія стала історичною і може бути оцінена з точки зору тих наслідків, які мали місце після її відбуття. Але те, що відбулося на тому Соборі, було настільки незвичайним, що стало причиною протистоянь в православному середовищі впродовж ХХ століття. Кожна наступна спроба проголошення автокефалії Української Православної Церкви, як в Україні так і за її межами, невідворотно тягнула за собою дискусію з приводу канонічності тієї Церкви, яку очолив у 1921 р. митрополит УАПЦ о. Василь Липківський (1864-1937).
«Весна народів» 1848-1849 рр. спричинила до проголошення багатьма східноєвропейськими країнами державної незалежності, що потягло за собою і вирішення проблеми зі статусом церковної автокефалії в тих країнах, де до Православної Церкви належаоа більшість населення. Для України, яка в той час мала назву «Малоросія» (Лівобережна частина) та «Юго-Западный край» (Правобережна частина), процес дозрівання до проголошення державної незалежності від Російської імперії затримався до 1917 р.
На відміну від балканських країн, де поневолювачами виступали іновірці, в Російській імперії ситуація сильно ускладнювалася мовною близкістю і віросповідною ідентичністю, оскільки церковна історія українських і російських земель дійсно мала спільний початок в часи Св. Рівноапостольного князя Володимира Великого в Києві у Х ст. До того ж за Синодальний період відбувся інтенсивний процес розбудови всіх галузей церковного життя (будівництво православних храмів і монастирів, створення мережі духовно-навчальних закладів, організація церковного видавництва і т.д.). Це давало підстави говорити про визначальну роль Російської держави і Церкви для розбудови православного життя в українських землях.
Окремою проблемою в церковному житті і однією з найважливіших передумов розділення в Православ’ї стала мова богослужіння. На початку ХХ століття українська мова була мовою соціально нижчих верств населення і через майже повний перехід арістократичних прошарків суспільства до складу російського дворянства і практично повне зросійщення освічених верств населення. Таким чином на тлі офіційних заборон щодо вживання української мови внаслідок цілої низки урядових наказів та циркулярів проблема перекладу Святого Письма та богослужіння з церковно-слов’янської мови на українську стала не стільки філологічною, скільки політичною проблемою.
Початок визвольного руху за автокефалію Православної Церкви в Україні у 1917-1921 рр. у своїх початках не мав виразних вимог проголошення церковної автокефалії, оскільки справа зосередилася на проблемі вживання української мови під час богослужіння. Але саме ця проблема через непоступливість православного єпископату поступово розрослася до гострого протистояння між єпископатом Російської Православної Церкви в Україні і представниками руху за українізацію, серед яких були священики, в т.ч. військові капелани, церковнослужителя і миряни.
На час скликання Першого Собору УАПЦ у 1921 році автокефальний рух був представлений цілою мережею українізованих парафій, які керувалися зразковим статутом, що грунтувався на радянському законодавстві. У справі організації парафіяльного життя і здійснення богослужіння автокефальні діячі навчилися обходитись і без єпископів, тим більше, що православні владики у своїх числених відозвах нічого доброго про церковну автокефалію і українізацію не говорили, закликаючи вірних берегтися від спілкування.
Слід сказати, що документально підтверджується повне несприйняття ідей українізації і автокефалії Української церкви з боку православного єпископату, духовенства і вірних, які залишалися на позиціях збереження звязку з Московським патріархом як своїм канонічним главою. Представники православного єпископату в Україні у своїх рішеннях і публічних зверненнях завжди висловлювали негативне ставлення до автокефального руху, переконували вірних у його неканонічності і згубності для церковної справи, закликали парафіян словянської орієнтації всіма засобами протистояти впливам українізаторів православних осередків.
Завдяки такій твердій і безкомпромісній позиції тихонівського єпископату в Україні більшість православних осередків не підтримала автокефальний рух і не приєдналась до УАПЦ. Всі подальші спроби домовитися з тихонівським єпископатом і митрополитом Михаїлом (Єрмаковим) про можливе об’єднання чи принаймні припинення протистояння перед загрозою загального знищення церковного життя в СРСР не призвели навіть до початку переговорів.
Свято Покрови в Києві 14 жовтня 1921 р. розпочалося урочистим богослужінням у великому кафедральному Софійському соборі. Увечері того ж дня відкрився І Всеукраїнський Православний Церковний Собор Української Автокефальної Православної Церкви. Після входження Київської митрополії до складу Московського патріархату наприкінці ХVII століття на цьому Соборі вперше за багато років було заявлено про окремішність Української Церкви.На сьогодні українськими науковцями зроблено чималу роботу у справі пошуку все нових і нових даних про церковне життя в Україні 1920-1930-х років.1 Віднайдено і почасти опубліковано багато документальних свідчень про існування числених обновленських церковних течій і угруповань в Україні, але досі не вияснено до кінця чому саме церква з назвою «УАПЦ» впродовж ХХ століття відроджувалась тричі попри всі спроби знищити автокефальну Церкву. Всі ці відродження кожного разу супроводжувались посиленням боротьби за національну і державну незалежність.
Український церковний рух був реакцією на стан справ у церкві і репрезентував проєкцію українського націоналізму на церковно-релігійну сферу, маючи на меті відродження української національної самосвідомості. Митрополит УАПЦ Василь Липківський в своїй книзі з історії Української Церкви повалення царського режиму називав початком нової доби в історії українського народу і Української церкви.2 Взагалі, проблема ставлення прихильників автокефалії Української церкви до попередньої національної і церковної політики самодержавства досить широко обговорюється на Соборі УАПЦ 14-30 жовтня 1921 р.
Складність подальшого розвитку українського церковно-визвольного руху полягала в тому, що практично весь єпископат Православної Церкви в Україні на чолі з Високопреосвященнійшим митрополитом Київським і Галицьким Володимиром (Богоявленським) майже весь складався з росіян. Це було наслідком політики Св. Синоду по керуванню церквою в межах Російської імперії, яка зводилась до частих пересувань по службі церковних ієрархів в межах неосяжної імперії, та загальному русифікаторському та нівеляційному напрямку церковної політики в національних окраїнах.3
Перший Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ відкрився у Києві в Софіївському соборі 14 жовтня 1921 р. Головною подією Собору була висвята Всеукраїнського митрополита Василя Липківського і утворення єпископату УАПЦ. У спогадах учасника подій протодиякона УАПЦ Василя Потієнка зазначається, що на день відкриття Собору були присутні 472 делегати з усіх губерній України. Згідно протоколів соборної мандатної комісії від 20 жовтня дійсними були визнані 387 мандатів, не дійсними – 22. Спеціальним рішенням комісії, з огляду на те, що ці делегати прибули з далекої периферії, їх вирішено було вважати дійсними членами Собору.
Матеріали й документи І Всеукраїнського Православного Церковного Собору УАПЦ 14-30 жовтня 1921 р. вже були опубліковані Інститутом української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України.4 Збірник було надруковано за сприяння видавничого відділу Інституту українознавства ім. Івана Крип’якевича у Львові в друкарні «Жовква» у 1999 р. У справі пошуку, наукового дослідження і публікації документальних джерел з історії Української Автокефальної Православної Церкви в Україні новітньої доби залишається поки що багато невирішених проблем. Пошук, наукове опрацювання та подальше видання друком документів і матеріалів з історії УАПЦ є важливими складовими у справі реконструкції подій другої половини 1920-х років, які пов’язані з кардинальними змінами в існуванні автокефальної церкви, змінами у державній політиці щодо церкви в Україні напередодні «Великого перелому» 1929 року.5
Про перебіг подій у Софійському соборі під час І Всеукраїнського Православного Церковного Собору УАПЦ 14-30 жовтня 1921 р. залишив свої спогади протодиякон УАПЦ Василь Потієнко. Він писав, що прибув до Києва на Собор 15 жовтня 1921 р. і разом з Йосипом Брусилом пішли до святої Софії.
Засідання Собору в цей день почалося о 10 год. 30 хв. «За столом президії в св. Софії на солеї, перед центральними царськими вратами, сидять Мих[аїл] Наум[ович] Мороз, Голова ВПЦР, прот. Василь Липківський, прот. Нестор Шараївський, секретар ВПЦР Іван Васильович Тарасенко, член ВПЦР Григ[орій] Дмитр[ович] Вовкушівський, прот. Юрій Міхновський, прот. Сергій Пилипенко та інші».6
Василь Потієнко розповів про обставини і хід Собору, зокрема про те, що 16 жовтня в Софійському соборі служили ранішню і пізню літургії. На ранній співав народний хор під керіванням композитора лікаря Порфирія Демуцького, який був одним з основоположників українських парафій у Києві, ініціатором і організатором всенароднього співу. Згодом керування Софійським народним хором перейшло до Дмитра Ходзицького, потім до Василя Зуба і після цього до Кирила Стеценка.7
На Соборі УАПЦ 1921 р. головним залишалося питання про єпископат. Розкол між учасниками Собору з цього питання виник 20 жовтня 1921 р. після доповідей члена Президії В. Чехівського і о. Ксенофонта Соколовського, доповідь якого була цілком базована на традиційній системі викладу аргументів на користь єпископської висвяти з наведенням численних фактів анатемування відступників від неї в працях Св. Отців Церкви. Натомість, доповідь Чехівського будується на неординарному погляді на загальноцерковну історію, а саме в питанні про висвяту єпископа в перші віки християнства, зокрема за чином, який існував в Олександрійській Церкві до 250 р. н.е. Володимир Чехівський доводив, що якщо цей чин хіротонії існував і згодом не був скасований в період Вселенських Соборів IV-VIII ст., то таким чином і прихильники автокефалії Української Церкви будуть стояти на ґрунті Олександрійської Церкви і не відхиляться від Православ’я.
Сама процедура обрання митрополита УАПЦ на Соборі відбулася на засіданні 21 жовтня 1921 р. Із запропонованих кандидатів на обрання митрополитом Київським (Чехівського, Липківського, Шараївського, Теодоровича, Маляревського і Орлика) всі ухилилися від запропонованого обрання окрім прот. Василя Липківського.
У своєму слові отець Нестор Шараївський сказав: «Працюю в церковній справі по відбудованню рідної Церкви. Добре знаю цю справу, лише рішуче відмовляюсь від високої почесті... Кандидатом єдиним рахую може бути тільки безумовно протоієрей о. Василь Липківський». Після того, як всі кандидати крім Василя Липківського відмовилися від обрання, Шараївський дуже чуло підтримав це обрання: «мені хочеться плакати від радості, що мрії цього чоловіка здійснились. Всі свої бажання, все своє життя, він направляв тільки для цього, і ніяка дерзновенна душа не посміла б стати на дорозі йому...».8
Потім саме Нестор Шараївський запропонував для хіротонії митрополита УАПЦ дістати мощі Св. митрополита Макарія, які зберігалися в одному з приділів Собору Св. Софії Київської і влаштувати з ними хресний хід навколо Собору перед висвятою.
23 жовтня 1921 р. в храмі Софії Київської відбувся урочистий акт наречення і хіротонії митрополита Василя Липківського, який поклав початок багатьом подіям в Україні та за її межами впродовж ХХ століття. Саме ця подія визначила навіть назву цієї Церкви – «УАПЦ 1921 року», в якій, з одного боку, були реалізовані бажання українського народу мати національну українську православну автокефальну церкви з митрополитом-українцем на чолі, а з іншого боку ця подія стала вододілом у стосунках між Російською Православною Церквою, породила числені проблеми в церковному житті української діаспори через суперечки щодо канонічності цієї Церкви.
Під час пресвітерської хіротонії прот. Василя Липківського, в ній брали участь 30 священиків і 12 дияконів. В Святій Софії було висвячено о. Василя Липківського на Митрополита Київського і всієї України під час Літургії 23 жовтня 1921 р. Собор не вміщав усіх, хто бажав бути присутнім на Літургії, через це відгородили середину храму. На ранішній Літургії делегати відговілися і причастилися. Предстоящим був прот. Нестор Шараївський. Архідиякон Сильвестр Перепелиця прикрашав службу. Співав соборний хор під керівництвом Петра Гончарова і народний хор під орудою Д. Ходзицького.
На часах проведено за чином опитування хіротонізованого і вислухано його сповідь віри та урочисті обітниці на служіння УАПЦ. Після Малого входу двоє з духовенства – протоієрей Юрій Міхновський і протоієрей Михаїл Малеча вивели протоієрея Василя Липківського. Обранець Собору став біля правого рогу престолу Св. Софії на коліна, йому на голову кладуть велику Євангелію в золотій кованій оправі, розкривають її і всі священики кладуть свої руки на Євангеліє, від священиків до солеї – ланцюжки рук старших дияконів, далі - всіх делегатів Собору. І всі – на колінах, вклонивши голови. З вівтаря чути голос протоієрея Нестора Шараївського: «Божественна благодать, що завжди немочі лікує і недостачі поповнює, висвячує через покладення рук наших почесного протоієрея Василія на архієпископа і Митрополита Київського і всієї України Української Автокефальної Православної Церкви. Помолімося ж за нього, щоб зійшла на нього благодать Всесвятого Духа». Духівництво співало «Господи, помилуй», обидва хори – те ж саме. Церква завмерла. Далі пролунало «Аксіос!». Співають духівництво, хори і вся Церква.9
Оскільки в усіх попередніх ухвалах ВПЦР, постановах Собору Київщини 22-26 травня 1921 р. було винесено рішення про те, що всі священики і навіть кандидати на єпископську хіротонію у приватному житті підлягають загальнохристиянським моральним вимогам і не зобов’язані приймати чернечий постриг, то митрополита УАПЦ було висвячено без постригу і тому він в подальшому найменувався «Отець-Митрополит».10 Після всесоборної висвяти на солеї Софійського храму з’явився нововисвячений митрополит УАПЦ Василь Липківський і благословив присутніх дикірієм і трикірієм. Протодиякон Василь Потієнко згадував, що всі підвелися з колін, в людей на очах були сльози. Після першого митрополичого благословіння митрополита під руки звели з кафедри і довели до вівтаря.
По закінченню Божественної Літургії був урочистий молебень з обходженням навколо храму Св. Софії. Подвір’я було повне народу, урочисто лунали дзвони Софійської дзвіниці.11
В цілому після Першого Всеукраїнського Собору УАПЦ 14-30 жовтня 1921 р. до знищення цієї Церкви у 1937-1938 рр. було висвячено 34 єпископи. Під час самого Собору 1921 р. та відразу після його закінчення в храмі Святої Софії Київської відбулися наступні хіротонії кандидатів, обраних голосуванням під час Собору: Василя Липківського (23 жовтня 1921 р.), Нестора Шараївського (25 жовтня 1921 р.), Івана Теодоровича (26 жовтня 1921 р.), Олександра Ярещенка (27 жовтня 1921 р.), Юрія Міхновського (28 жовтня 1921 р.), Степана Орлика-Волинського (23 жовтня 1921 р.), Івана Павловського (20 листопада 1921 р.), Григорія Стороженка (27 листопада 1921 р.), Михайла Маляревського (18 грудня 1921 р.), Миколи Пивоварова (26 лютого 1922 р.), Костянтина Кротевича (26 березня 1922 р.) та ін.
Пізніше були висвячені єпископи УАПЦ Юхим Калішевський (1922 р.), Миколай Карабіневич (1923 р.), Антон Гриневич (1923 р.), Володимир Дахівник-Дахівський (1922 р.), Олександр Червінський (1925 р.), Юрій Тесленко (1925 р.), Петро Ромоданов (1923 р.), Марко Грушевський (1922 р.), Володимир Самборський (1923 р.), Володимир Бржосньовський (1921 р.), Петро Тарнавський (1922 р.), Микола Пивоварів (1922 р.) та інші. В соборі Святої Софії були висвячені священики і диякони УАПЦ, які перед тим проходили короткотермінові пастирські курси при соборі. Після висвяти вони отримали ставлені грамоти із зображенням храму Св. Софії.
На Соборі головним було питання про єпископат. Розкол між учасниками Собору з цього питання виник після доповідей Володимира Чехівського і Ксенофонта Соколовського.12
Для організаторів Собору очевидним був той факт, що за кілька років жодний з єпископів, які залишились в Україні і не емігрували за кордон разом з відступаючими залишками білих армій, не підтримав прохання ВПЦР про висвяту єпископів для майбутньої УАПЦ. Остання надія ВПЦР на те, що новоприбулий Екзарх України архієпископ Михаїл (Єрмаков) стане делегатом Собору і висвятить українських архієреїв, також не виправдалася 19 жовтня 1921 р. Владика Михаїл (Єрмаков) навіть не збирався обговорювати питання щодо хіротонії з делегатами Собору.
Тому то й вихід з цього становища, який запропонував Володимир Чехівський і досі викликає неоднозначне ставлення до способу вирішення проблеми набуття власного єпископату для УАПЦ. Досі не вдалося віднайти жодного архівного документу, який би допоміг з’ясувати чим керувався Володимир Мусійович, коли запропонував звернутися до практики висвяти єпископів в Олександрійській церкві до 250 р. н.е. Достеменно відомо тільки, що він користувався збіркою лекцій проф. В. Болотова з історії християнства.
Дещо поглибити ці міркування дозволила його велика богословська праця, яка грунтована на вислові з Нового Заповіту: «Основа визволення церкви від князівства тьми віку цього (Ефес. 6:10–13)», яка збереглась в рукописі серед архівних матеріалів часопису УАПЦ «Церква і Життя» за 1927-1928 рр. і присвячена проблемі висвяти Василя Липківського на Першому Соборі УАПЦ 1921 р. за чином Олександрійської церкви.13
Опозицією висвяти митрополита УАПЦ таким чином виступила полтавська течія. Але в стенограмах не зазначається як і коли представники «полтавської течії» залишили засідання Собору. На засіданні від 17 жовтня 1921 р. Михайло Мороз зазначав, що «члени Полтавського Братства до нас стали відноситись вороже». Василь Липківський тоді ж зазначив, що представники Полтавської течії сказали, що «це не Собор, а зібрання».
Головними засадами УАПЦ з самого початку були автокефалія, українізація та соборноправність. Митрополит УАПЦ Василь Липківський в своїй праці «Відродження Церкви в Україні» зазначав, що з самого початку діяльності по відродженню Української церкви рух ставив своїми завданнями наступні цілі: волю, автокефалію, незалежність; всенародну соборноправність, братерство і рівність і повну аполітичність, відокремлення церкви від держави.
Видатний український дослідник історії УАПЦ професор Іван Власовський, порівнюючи часи визвольних змагань 1917-1921 рр. в Україні з великою добою державницьких змагань ХУІІ ст., говорить про надзвичайне підвищення ролі Церкви, Христової віри в житті українського народу саме в цей період. Він писав, що автокефалія не є догматом православної віри, а є чисто канонічним поняттям для означення зовнішнього устрою Східної Православної Церкви в протилежність монархічному устрою Західної Католицької Церкви. Натомість, Східна Православна Церква складається з помісних церков, незалежних у внутрішньому управлінні.
І. Ф. Власовський константує, що в церковних канонах нема вказівок про способи встановлення автокефалії для нових церков, а також про порядок, коли і як позбавляються автокефалії до того незалежні церкви, канони не знають навіть самого терміну «автокефалія». Фактично автокефалія церкви будь-якого народу залежить від того, чи має він свою державу. Церковно-історична практика показує, що ініціатива в справі унезалежнення церкви завжди виходить від частин підпорядкованих, а не від їх митрополії чи матірньої церкви. Навпаки, Церкви-Матері, як свідчить історії, рідко коли не противились відділенню, а часто зводили боротьбу за вдержання при собі церков. Взагалі, питання набуття автокефального статусу та проблеми, пов’язані з нею, не нові в Християнській Церкві. Як наголошував Владика Даниїл (Чокалюк), ректор Київської Духовної Академії, автокефальність – «це єдина форма існування Церкви Христової з моменту її заснування, оскільки іншої форми не було».14
Те, що автокефалія Помісної Церкви тісно пов’язана з незалежністю держави підтверджував Іван Сухоплюєв: «Автокефалія, або самостійність української церкви – це ріднісінька сестра самостійності політичної. Самостійники хочуть утворити з України державу самостійну, ні від кого незалежну, непідвладну якому-будь урядові іншої держави, вільну керувати власним життям, без найменшого зв’язку з Росією. Політична самостійність і автокефалія... мають єдине джерело, це 2 паростки з одного кореня».15 З огляду на відсутність у Православній Церкві канонів, які стосуються процедури набуття автокефального статусу окремою церквою, І Всеукраїнський Собор 1921 р. сам виробив цілу низку канонів щодо автокефального устрою Української церкви, а також церков, з яких складається Всесвітня Церква, що й досі є приводом для звинувачень його учасників у відступленні від Православ’я.
«Канони» 1921 р. твердять, що «Всесвітня Православна Христова Апостольська Соборна Церква об’єднує окремі автокефальні церкви народів і країн, які вільно єднаються в єдину Церкву».16 Церкви проголошено об’єднанням громад християн окремих народів, в яких вірні вільно єднаються між собою на основі християнських чеснот. Для міжцерковного всесвітнього об’єднання необхідно створити орган вибраних представників всіх автокефальних церков. Найбільшим гріхом у справі єднання церков є намір впровадження підлягання Церкви одного народу Церкві другого народу і за це «супротивник Христової братерської церкви» повинен бути виключений з Церкви.17
Окремо в канонах обговорено питання про насильницьке підбиття Української церкви у ХУІІ столітті «під владу московського панства» силою московських царів і бояр і тому це є діло «противне християнству». Підкреслено, що Українську церкву було позбавлено волі без скликання Собору Української або Російської церкви і тому Акт 1686 р про підання Української Церкви повинно визнати антиканонічним, аморальним і недійсним. Сам факт перебування Української церкви в підлеглості московському патріархату необхідно визнати насильством, «яке мусить обурювати кожного християнина». Через це Українська Церква піднімає голос до сумління всієї Церкви Всесвітньої і певна у її підтримці.18
У «Канонах» 1921 р. було здійснено спробу закладання принципово нового екуменічного устрою Всесвітньої Християнської Церкви, покладаючи на ВПЦР завдання «йти до збудування всесвітнього православного Христового міжнародного органу об’єднання всіх автокефальних церков».19 З цією ж метою планувалось скликати Всесвітній Церковний Собор у 1922 р. в Києві.20
Про відновлення автокефалії Української Церкви, Собор запропонував уповноважити ВПЦР сповістити всі автокефальні Православні церкви. Проголошення автокефалії планувалося «відтепер святкувати урочистим молебством по всіх українських парафіях щорічно 14 жовтня».21
Таким чином Собор УАПЦ 1921 р. утворив власні церковні канони згідно яким: Українська Церква є незалежною (автокефальною); всі попередні акти Російської Православної Церкви щодо становища Української Церкви важаються недійсними; всі православні церкви Всесвіту повинні зібратись і утворити принципово новий устрій Єдиної Апостольської Церкви, який би грунтувався на заповітах Ісуса Христа, а не на попередніх державницьких засадах поневолення та пригноблення однієї церкви іншою.
Головний ідеолог УАПЦ митрополит Василь Липківський неодноразово зупинявся на проблемі набуття автокефалії Українською Церквою. В тексті однієї з своїх промов «Основи церковної автокефалії» він говорив, що «Христос є між усіма народами і... на нашій Україні».22 Незабаром Ісус Христос «збере дітей Божих в одно», але, за словами Липківського, необхідним кроком для цього всесвітнього єднання є об’єднання кожного народу в «народну церкву». Поки кожний народ не об’єднається в свою церкву, доти не буде всесвітнього об’єднання, оскільки воно можливе між народами, а не поодинокими особами. Щодо залежності від Московського Патріархату і проголошення автокефалії він практично повторює аргументи, які наводились на І Соборі УАПЦ 1921 року.23
В іншій праці, яка є тільки серед архівних редакційних матеріалів часопису «Церква і Життя» за 1927 рік, митрополит УАПЦ Василь Липківський до аргументів на користь автокефалії додає ще й обгрунтування того, що Українська Церква по суті не є щось нове в житті українського народу, що зовні йому накидається. Вона є цілком природній розвиток його історичного життя, вона є українська і автокефальна не під тиском зовнішніх обставин чи сторонніх впливів, а по своїй суті.24
Цим самим він намагався утворити той самий живий історичний зв’язок між Церквою, яка здавна існувала на теренах України, з відродженою на Першому Всеукраїнському Соборі УАПЦ 1921 р. Українською Автокефальною Православною Церквою, відкидаючи період «чужоземного поневолення» і, звичайно, апелював до правного статусу Української Церкви того періоду, вважаючи подальше перебування під зверхністю Російської Церкви «неканонічним і незаконним».
Іншою важливою підвалиною УАПЦ була українізація, з якої власне і розпочався процес боротьби за проголошення національної Церкви. На Першому Всеукраїнському Соборі УАПЦ 1921 р. проблема українізації вже не стояла так гостро, як на початку церковно-визвольного руху у 1917 р. На засіданні Собору від 14 жовтня 1921 р. делегат Дмитро Ходзицький висловився про те, що для Собору більш важливою проблемою є набуття ієрархії, а не українська мова, яка є уже «стале явище нашого життя».25
Зазначалось також, що богослужбовою мовою УАПЦ є українська жива мова. Доповідь про це зробив Нестор Шараївський, а в дискусії по доповіді виступили делегати Самсон Задорожній та Микола Левицький. Цікаву доповідь Агатангела Кримського про візит до екзарха Михаїла (Єрмакова) та їх розмову щодо придатності української мови бути сакральною мовою в церкві містить стенограма Собору від 17 жовтня 1921 року.26
«Канони» Собору затвердили живу українську мову гідною для богослужіння (Розділ VІІ «Рідна мова в Церкві», пп. 1-3).27 Розділ VІІ «Канонів» містить важливі для розуміння подальшого процесу українізації моменти. Наголошується, що голова церкви Ісус Христос говорив зрозумілою для всіх мовою, а також зазначається, що зрозумілою, рідною мовою краще молитись. Далі вміщено категоричну вимогу «виключати з церкви» тих, хто сміється над українською мовою благовістя і тим самим «творить хулу на Святого Духа».28 Пропонувалося доручити ВПЦР продовжувати роботу над перекладами і виданнями богослужбових книжок українською мовою.29
Важливе значення у справі українізації церковного життя має постать поета Тараса Шевченка, якого УАПЦ визнала своїм пророком. Збереглась програма відзначення роковин смерті Тараса Шевченка українськими православними парафіями.30
10 березня щороку відбувалась урочиста відправа по всіх українських храмах, а 11 березня – заупокійна літургія по Тарасові Шевченкові. На Божественній Літургії всі пан-отці УАПЦ повинні були виголосити промови про походження, життя й працю і значіння для українського народу Тараса Шевченка, закликаючи громадянство подбати про те, щоб та жива українська мова, яку він прославив на увесь світ, якомога скоріше залунала і перед Господнім Престолом в святих храмах України.
На Першому Всеукраїнському Соборі УАПЦ 1921 р Тарас Шевченко часто згадується делегатами як «наш пророк», неодноразово цитувалися його вірші (в основному переклади псалмів). У своїй доповіді на Соборі від 15 жовтня 1921 р Михайло Мороз зазначав, що Тарас Шевченко – це «найкращий процьовник, виявитель української культури, світовий геній».31 За словами Мороза, «на Шевченковім “Кобзарі” ми вчились бути вільними синами України».32 «Заповіт» Шевченка часто виконувався церковним хором після різних урочистостей разом з суто церковними співами та «Молитвою за Україну» впродовж всього періоду активної діяльності УАПЦ.
Іще однією засадою існування УАПЦ стала соборноправність. Втілення в життя цього принципу породило чи не більше проблем в подальшому житті УАПЦ ніж всесоборна висвята митрополита Василя Липківського. Документи свідчать, що в питаннях церковного устрою Перший Всеукраїнський Церковний Собор УАПЦ 14-30 жовтня 1921 р зайняв більш радикальну позицію, порівнюючи з розв’язанням ним інших питань, що стали перед УАПЦ. Це пов’язано з питанням канонічності висвяти єпископату і проблемою реформування церковного устрою Української Церкви, заснованого на засадах, які власне заперечують «єпископсько-самодержавний устрій» Церкви.
На засіданнях Собору УАПЦ 1921 р. проблема соборноправності є сталим поняттям, визнаною засадою нового церковного устрою. Василь Липківський присвятив свою доповідь питанню про знищення виборчого права духовенства у ІУ ст. н. е. і в подальші часи. На вечірньому засіданні від 17 жовтня 1921 р. він говорив, що прихильникам автокефалії закидають звинувачення у порушенні православної віри, якщо вони змінять самодержавно-єпископський устрій на церковне народоправство, але «якщо ми змінимо самодержавний усторій на народоправний, – то ми повернемось на шлях Апостольської Церкви», оскільки, на думку Липківського, єпископський устрій церкви – то є «порушення слова Христова».33
Слід зазначити, що саме обрання митрополитом УАПЦ протоієрея Василя Липківського і його всесоборна висвята цілком узгоджуються з проголошеною ідеєю народоправства в Українській Церкві з наступних причин, які об’єктивно випливають з ідеології УАПЦ, а саме: єпископат Російської Церкви в Україні і взагалі весь попередній церковний устрій визнано «негідним» і «старорежимним», звідси робиться висновок про необов’язковість погодження висвяти з вищим керівництвом Російської Церкви в Україні; 2) за твердженнями ідеологів УАПЦ, церковна громада є «Тіло Церкви», яка керується Духом Святим безпосередньо, не вимагаючи посередників в особі єпископів і тому всесоборна висвята є «більш святою», ніж подана від «староказенного і ніким не обраного» єпископату; 3) такий чин обрання Митрополита УАПЦ церковною громадою передбачав не панування його над вірними, а навпаки – його слугування громаді вірних, як і сам Василь Липківський неодноразово про це говорить після обрання.
Практично все його подальше життя дійсно стало втіленням євангельського принципу: «хто з вас хоче бути старшим, нехай буде всім слугою» (Мт. 20:25-28), який неодноразово цитувався на Соборі 1921 р. Взагалі, «Канони» Собору УАПЦ 1921 р. практично просякнуті оцією загальною ідеєю перебудови Української Церкви на засадах соборноправності. Проблемі організаційного втілення цієї ідеї приділено багато уваги. Але згодом таке переважання повноважень ВПЦР та місцевих церковних рад над митрополитом і єпископатом УАПЦ призвело до того, що все керівництво справами перебрала на себе Рада (т. зв. «радоправіє»).
Тим самим місце і роль священослужителів і єпископів було зведено до звичайного требовиконання і, як наслідок, приниженого становища взагалі. Канони УАПЦ, які затвердив собор, закріпили скасування «єпископсько-самодержавного устрою» церкви задля впровадження церковно-соборноправного устрою, відповідно духові православної Христової віри. Згодом, внаслідок розгортання репресивної політики радянської влади проти релігії та церкви УАПЦ формації 1921 року взагалі припинила своє існування.34

Преловська Ірина Миколаївна,

к.і.н., ст. н. сп. Інституту української

археографії та джерелознавства

ім. М.С. Грушевського НАН України,

пров. н. сп. відділу науково-історичних досліджень

Національного заповідника «Софія Київська»,

доцент Київської православної богословської академії.

 

Примітки:

1.Поданий перелік не вичерпує історіографії проблеми. Єленський В.Є. Державно-церковні взаємини на Україні (1917–1990) / Т-во «Знання» УРСР. Респ. центр духовн. культури. – К., 1991. – 71 с.; Зінченко А.Л. Визволитися вірою. Життя і діяння митрополита Василя Липківського. – К.: Дніпро, 1997. – 423 с.; Його ж. Ієрархи Української церкви: митрополит Микола Борецький, архієпископ Костянтин Кротевич, митрополит Іван Павловський. – К.: Українська Видавнича Спілка, 2003. – 156 с.; Ігнатуша О. М. Українська автокефальна православна церква (1917–1930 рр.): Автореф. дис… канд. іст. наук. 07.00.02 – історія України / Запорізький держ. ун-т. – Запоріжжя: [АК ДАЗО], 1993. – 20 с.; Його ж. Інституційний розкол православної церкви в Україні в умовах модернізації (ХІХ ст. – 30-ті рр. ХХ ст.): Дис… докт. іст. наук. 07.00.01 – історія України. – Запоріжжя: Запорізький нац. ун-т, 2006. – 399 с.; Його ж. Інституційний розкол православної церкви в Україні: ґенеза і характер (ХІХ ст. – 30-ті рр. ХХ ст.). – Запоріжжя: Поліграф, 2004. – 440 с.; Киридон А.М. Час випробування: держава, церква, суспільство в радянській Україні 1917–1930-х років. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2005. – 384 с.; Її ж. Державно-церковні відносини в Радянській Україні (1917-1930-ті роки): Дис… докт. іст. наук. 07.00.01 – історія України. – К.: Київський нац. ун-т ім. Тараса Шевченка, 2006. – 531 с. та ін.
2. Митрополит Василь Липківський. Історія Української Православної Церкви. Розділ VІІ: Відродження Української Церкви. – Вінніпег: Вид. накладом фундації Івана Грищука, 1961. – С. 3.
3. Див. напр.: Западные окраины Российской империи / председатель редколлегии А. Миллер. – М.: Новое литературное обозрение, 2007. – 608 с., ил.
4.Перший Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ 14-30 жовтня 1921 року: документи і матеріали / Упорядники: Михайліченко Г., Пилявець Л., Преловська І. – Київ-Львів: «Жовква», 1999. – 560 с. Згодом було віднайдено і опубліковано інші соборні матеріали, які не увійшли до збірника: Преловська І. Нововиявлені архівні документи з історії І Всеукраїнського Православного Церковного Собору УАПЦ 14-30 жовтня 1921 року // Студії з архівної справи та документознавства. – К.: Вид. УДНДІАСД, 2004. – Т. 11. – С. 212-218.
5. Другий Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ 17-30 жовтня 1927 р. Документи і матеріали. Серія «Джерела з історії Церкви в Україні», кн. 2 / Упорядники С. Білокінь, І. Преловська, І. Старовойтенко. – К.: Оранта, 2007. – 698 с.
6.На шляху до Першого Всеукраїнського Православного Церковного Собору. Спогади протодиякона Василя Потієнка // Мартирологія Українських Церков: В 4-х т. – Т. І. Українська православна церква. Документи, матеріали, християнський самвидав України. – Балтимор, Торонто: Українське Видавництво «Смолоскип» ім. В. Симоненка, 1987. – С. 102.
7. На шляху до Першого Всеукраїнського Православного Церковного Собору. Спогади протодиякона Василя Потієнка // Мартирологія... – Т. І. – С. 102.
8. Перший Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ... – С. 268.
9. Мартирологія Українських Церков: В 4-х т. – Т. І... – С. 117.
10. Див. § 13, Розділ 1, п. 2 // Перший Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ... – С. 474.
11. Мартирологія Українських Церков: В 4-х т. – Т. І... – С. 118.
12. Доповіді о. Ксенофонта Соколовського і Володимира Чехівського опубліковані в стенограмі Собору за 20 жовтня 1921 р.: Перший Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ... – С. 226-245; 190-201.
13. Преловська І. Діяльність В.М. Чехівського, Благовісника УАПЦ, як богослова по обгрунтуванню канонічності УАПЦ (біографічний нарис і огляд праць) // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України. – К., 1996. – Т. 2. – С. 295-321.
14. Даниїл [Чокалюк], єпископ. Канонічні засади автокефалії Української Православної Церкви // Український церковно-визвольний рух і утворення Української Автокефальної Православної Церкви. М-ли наук. конф-ції. Київ, 12 жовтня 1996 р. – К.: Вид. Комітету для відзначення 75-річчя УАПЦ, 1997. – С. 49-54.
15. Сухоплюев И. Українські автокефалісти.– К.:Червоний Шлях, 1925. – С. 16.
16. Див. § 1, Розділ 2, п. 2 // Перший Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ... – С. 376.
17. Див. § 1, Розділ 2, п. 6 // Перший Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ... – С. 376.
18. Див. § 1, Розділ 2, п. 9 // Перший Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ... – С. 377.
19. Див. § 1, Розділ 2, п. 14 // Перший Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ... – С. 378.
20. Див. «Ухвали Собору» § 7 // Перший Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ... – С. 398.
21. Див. § 1, Розділ 2, п. 16 // Перший Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ... – С. 378.
22. Митрополит Василь Липківський. Слово Христове до українського народу. Проповіді на неділі і свята. – К.: Бібліотека журналу «Пам’ятки України», 1993. – С. 341.
23. Митрополит Василь Липківський. Слово Христове до українського народу. Проповіді на неділі і свята. – К.: Бібліотека журналу «Пам’ятки України», 1993. – С. 342-343.
24. ЦДАВОВУ. – Ф. № 3984. – Оп. 3. – Справа № 561 «Машинописні і рукописні тексти статей журналу «Церква і Життя», частина І за 1927 рік». – Арк. 2-7. Машинопис, правлена від руки чорнилом копія.
25.Перший Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ... – С. 26.
26. Перший Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ... – С. 80-111.
27. Перший Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ... – С. 380.
28. Перший Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ... – С. 380.
29. Перший Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ... – С. 380.
30. ЦДАВОВУ. – Ф. № 3984. – Оп. 1. – Справа № 17. Циркуляри до парафій спілки про святкування роковин смерті Т.Г. Шевченка православними парафіянами, відправлення церковних служб, здійснення в життя постанов Собору та з інших питань. – Арк. 4 – 4 зв.
31. Перший Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ... – С. 44.
32. Перший Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ... – С. 44.
33. Доповідь Василя Липківського див.: Перший Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ... – С. 93-100.
34.Див. напр.: Репресована УАПЦ. Політичні репресії проти священиків Української автокефальної православної церкви (1919-1938). За документами Галузевого Державного архіву Служби безпеки України // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ / Упорядники: І. Бухарєва, С. Кокін, І. Преловська, Г. Смирнов. – К., 2005. – № 1 /2 (24/25). – Ч. 1. – 344 с.; Репресована УАПЦ. Політичні репресії проти священиків Української автокефальної православної церкви (1919-1938). За документами Галузевого Державного архіву Служби безпеки України // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ / Упор.: І. Бухарєва, С. Кокін, І. Преловська, Г. Смирнов. – К., 2006. – № 1 /2 (26/27). – Ч. 2. – 335 с.