У Страсну п’ятницю, 18 квітня 2025 року, настоятель Свято-Покровського собору Солом’янського району міста Києва протоієрей Олександр Трофимлюк у співслужінні храмового духовенства – протоієрея Ярослава Романчука, протоієрея Сергія Цьоми, священника Богдана Гайдая та протодиякона Миколи Кучера звершив уставні богослужіння: Царські часи, зображальні та вечірню із винесенням Плащаниці.
Богослужіння Великої п’ятниці ставить перед нами запитання, котрі лунають, ніби вирок людству: Як так трапилося, що творіння убило свого Творця-Бога? Ми шукаємо відповіді у звинуваченні тодішньої духовної еліти Ізраїлю, галасливого натовпу, вищого римського керівництва в лиці понтійського прокуратора Пилата і легіонерів, історичних обставин, в які несвоєчасно потрапив Христос. Та чи включаємо ми у цей ланцюжок ще одну ланку причетну до подій двохтисячолітньої давності, але які є актуальними до сьогодні, – самих себе?
У своїй проповіді після винесення Плащаниці настоятель храму протоієрей Олександр Трофимлюк розповідав:
“Сьогодні — єдиний день у році, коли ми не звершуємо Таїнство Святої Євхаристії, оскільки Церква вчить, що в цей день Христос Сам Себе приносить у жертву на хресті, і Церква не наважується повторювати цього. Через це Велика Страсна П’ятниця є найстрашнішим днем у році — днем, коли ми розіп’яли і вбили свого Бога.
Сьогодні у читанні Апостола ми чули слова: “Бо слово хресне для загиблих безумство є, а для нас, що спасаємось, — сила Божа.” (1 Кор. 1:18).
А далі апостол пояснює: “Ми проповiдуємо Христа розп’ятого, для юдеїв спокуса, а для еллiнiв безумство” (1 Кор. 1:23).
І справді, якщо ми подивимось на останні дні земного життя Спасителя, побачимо, що біля хреста залишилися лише кілька найближчих Його учнів.
Зі сторінок Євангелія ми пам’ятаємо, які величезні натовпи ходили за Христом. Ще кілька днів тому вони вигукували Йому: “Осанна!”, а сьогодні ця ж юрба кричала: “Розіпни, розіпни Його!” А найближчі учні, крім Іоана Богослова та кількох жінок — розбіглися.
Це пояснює апостол Павло тими ж словами: для юдеїв це була спокуса. Вони чекали визволителя — земного царя, який звільнить Юдею від влади римлян, проголосить Себе всесвітнім царем, і вони, відповідно, будуть царювати разом із Ним.
Христос же каже, що йде помирати за весь людський рід. І Святе Письмо прямо говорить: “Відтоді багато з учеників Його відійшли від Нього і вже з Ним не ходили” (Ін. 6:66). Христа не сприймали таким, яким Він був насправді.
Ми звикли бачити Іуду Іскаріота як заздрісника, що продав Ісуса за гроші. Але насправді Іуда розчарувався в Ньому. Він не побачив у Ньому обіцяного царя, визволителя, який змінить устрій, і вирішив хоча б заробити на Ньому.
Так само й елліни, про яких говорить апостол: для них це було безумство. Згадаймо еллінських богів — це гіперболізація людських якостей. Господь же постає зовсім іншим.
Мабуть, зараз як ніколи ми розуміємо: щоб визволитися, ми найперше маємо полюбити, а по-друге — бути готовими віддати своє життя.
Спаситель помирає за весь людський рід.
Щороку ми шукаємо якісь слова. Але найкращі слова каже у піснеспівах Свята Церква: “Нехай мовчить усяка плоть людська, нехай стоїть із страхом і трепетом, і ні про що земне в собі нехай не помишляє. Цар бо над царями і Владика над владиками приходить у жертву Себе принести й Себе дати на поживу вірним.”
І тому, стоячи перед цією плащаницею як перед видимим знаком мертвого й бездиханного Тіла Спасителя, ми знову повинні поставити собі те ж саме запитання, яке священнослужителі говорили з амвону під час пасій:
З ким ми сьогодні перебуваємо? З натовпом, що кричить: «Розіпни, розіпни Його», чи з тими, хто тихо спостерігав і чекав Тіла Спасителя, щоб приготувати Його до погребіння? Ми з тим розбійником, що каже: «Пом’яни мене, Господи, коли прийдеш у Царство Твоє», чи з тим, хто лихословить Його?
Ми щоразу нагадуємо собі: сьогоднішній день — не лише спомин про події двотисячолітньої давності. Не треба думати, що тільки юдеї були “погані” й розіп’яли Спасителя. Святе Письмо говорить нам: кожного разу, коли ми чинимо гріх, ми співрозпинаємо нашого Бога. Тому всі ми без винятку винні в цій події, яка сталася. Так, Господь добровільно приносить Себе в жертву, але спричинилися до цього — ми.
Господь завжди чекає нашого навернення. Навіть лежачи у гробі, Він чекає, коли ми змінимося. Ми вже знаємо: цей гріб стане порожнім, і ми будемо співати: «Христос воскрес!» Та дві тисячі років тому серед учнів був страх, розпач, зневіра, паніка. Але ми знаємо: з цього гробу виходить життя.
Тож, підходячи до цієї святої плащаниці, просімо в Бога передусім прощення за наші гріхи, а також постійно пам’ятаймо, якою ціною ми викуплені і якою ціною дається свобода. Амінь.”
