Українське Православіє та його основні ознаки

Православіє в російській церковно-історичній літературі вважається лише фактором російської Церкви. Звідси Православію належить особливе місце на землі: воно, мовляв, більше від інших здатне оберігати ясність і багатство проповіді з повагою до кожної людини. Таке ототожнення Православія і російської Церкви занадто перебільшене

Православіє в російській церковно-історичній літературі вважається лише фактором російської Церкви. Звідси Православію належить особливе місце на землі: воно, мовляв, більше від інших здатне оберігати ясність і багатство проповіді з повагою до кожної людини. Таке ототожнення Православія і російської Церкви занадто перебільшене. Якщо говорити про Православіє взагалі, то воно в своїх зародках на східньослов’янських землях належало Українській Православній Церкві з часів прийняття християнства, з часів Володимира Великого.
Віра, яку прийняв Святий Володимир від греків (988), була православна. Тому й Церква Українська — це мати для російської Церкви. Історія Церкви ясно показує, що Київська Українська Православна Церква ще в XI ст. запровадила й організувала в північній Русі Православіє, тому вона й була фактично матір’ю для неї, бо це вона понесла віру Христову до росіян і білорусів. Тому безпідставно деякі історики російської Церкви називають свою Церкву матір’ю української Церкви, висловлюючи бажання з’єднатися з нею, як це стверджує історик Української Православної Церкви І. Власовський (Нариси, 196).
Факти навіть вищости Української Православної Церкви стверджуються великими впливами Української Православної Церкви, особливо української вчености, що мала місце особливо в часи Гетьманської України, тобто в ХУІІ-ХVІІІ ст. 
З приєднанням України до Росії московський патріярх виразно використовує зразки українського життя. З Києва прибули вчені богослови, приносячи українські звичаї. В Москві запроваджується український церковний спів, будуються церкви в стилі українського барокко, з українських зразків малюють образи.
Київська Митрополія, будучи в юрисдикції Царгородського Патріярха впродовж 988- 1686 років, піднялась до такого стану, що за часів Петра Могили дала всьому Православному світові т. зв. „Православне ісповідання Кафоличної і Апостольської Церкви Східньої”і затверджене на Соборі в Києві 1640 року й признане всіма Православними Церквами як „Символична книга Православної Церкви”.
Так понад 200 років Українська Православна Церква була під владою російського Православія, але не злилася з ним. Навпаки, незалежно впливала на нього, як на Православіє, що виросло на зовсім інших національних основах з часів прийняття християнства.
Але 27-го лютого 1917 року настала нова доба в історії Української Православної Церкви. Це доба російської революції і падіння самодержавія, доба відродження Української Православної Церкви.
Собор 1921 року проголосив: „Українська Православна Церква, яку примусово й протиканонічно московська царська влада позбавила Автокефалії, яка (Церква) морально й канонічно завжди лишалась автокефальною, а ухвалою ВПЦРади від 5-го травня 1920 року фактично відновила свою Автокефалію, є автокефальна, ніякому духовному урядові інших Православних Церков не підлягала і сама порядкує своїм церковним життям за провідництвом Св. Духа”.
Так відродилась Українська Православна Церква як автокефальна, відродилось і Українське Православіє.
Найважливішим значенням відродженої Української Православної Церкви є запровадження в богослуження живої української мови. Цим Українське Православіє уже цілком стало на національний ґрунт.
Відродження УАПЦ відбулось за дуже важких умов ширення державою комунізму і боротьби з релігією взагалі, намагання знищити Українську Православну Церкву руками самих діячів. І цей факт стався. Церква була зліквідована. Автокефалія, ліквідована в Україні в грудні 1930 року, відродилась у Польщі, згідно з Томосом Патріярха Василія ІІІ. Ця автокефалія, згідно з традиціями Українського Православія, почала своє існування, відродивши Помісний Собор, висвятивши нових, українських єпископів — Полікарпа Сікорського, Олексія Громадського, Іларіона Огієнка та ще 13 єпископів, які призначені були на головні осередки України.
Українській Православній Церкві, яка єдина зберігає до наших днів непорушну скарбницю Божої благодаті, чистоти віри й апостольського передання, — саме тут, на еміграції, якнайбільше потрібно було б відкривати перед усім світом правдивість своєї науки і світити прикладом свого життя перед роз’єднаним християнством.
Які ж були і є своєрідні ознаки, властиві Українському Православію, багатьма з яких воно (Православіє) збагатило й інші Православні Церкви християнського світу?
1.    Соборність — це перша риса, здавна в Україні засвідчена участю мирян в Українській Православній Церкві. Особливо велику ролю соборність грала в боротьбі з католицизмом. Соборність — це міцне пов’язання Церкви з народом. В часи руїни здавалось, що народ як нація мусить згинути. Але Православна Церква, як Церква Соборна, врятувала його.
З соборністю зв’язане й право обирати священнослужителів. У XVI ст. польські королі застосовували т. зв. „право патронату”, яким вони продавали митрополії чи єпископські катедри. Це привело до зниження морального й інтелектуального розвитку української ієрархії, яка не почувала духовного зв’язку з своїм народом.
2.    Незалежність. Це значить, що Українська Православна Церква була незалежною від держави, тоді як російська Церква завжди була залежною від держави. Це ЇЇ типічна властивість. Ця незалежність Української Православної Церкви була втрачена після приєднання її до Москви, але потім знову відродилась у дні революції 1917 року.
Українська Православна Церква впродовж 700 років перебувала в канонічній юрисдикції Царгородського Патріярха, аж до 1686 року, але, з огляду на незалежність, греки не використовували цього в цілях погречення українських племен через Церкву. Залежність від Царгороду обмежувалась тільки актами вищого канонічного порядку, без втручання у внутрішнє життя.
3.    Ідеологія — це відмінне переломлення християнства. Російська і Українська Православні Церкви мають кожна свою ідеологію; вони мають різне Православіє. Ідеологія Української Церкви складалася довгі віки, разом з історією українського народу.
Однією з ознак ідеології є побожність. З найдавніших часів увесь український народ, — його князі, бояри, гетьмани, вся інтелігенція, міщанство й селяни, — всі вони відзначалися великою побожністю, правдивим християнським моральним життям.
4. Мова. Рідна мова — це засіб пізнання Бога, засіб з’єднання вірних з Богом. Чужа мова гальмує християнізацію народу. Рідна мова в Церкві — це „неписаний догмат Православія, освячений Св. Письмом, св. Отцями Церкви та Православним переданням”.
Дух Святий, що зійшов на апостолів, навчив їх розуміти, навчив їх рідних мов інших народів, щоб проповідувати Євангелію кожному народові його рідною мовою.
Ап. Павло подає ціле вчення про значення рідної мови в Церкві. Перші богослужбові книги переклали з грецької на живу слов’янську мову брати Кирило і Методій ще в IX ст. Це була жива болгарська мова, мова Солунської говірки. Ця жива болгарська мова зветься старослов’янською. Сучасна „слов’янська мова” в російській Церкві — це не церковнослов’янська, а просто архаїзована російська мова. Тому зрозуміле домагання російського духовенства, щоб у Богослуженні панувала тільки російська мова, яку воно неправильно зве церковнослов’янською.
Українське Православіє має свою церковну мову. Навіть стара богослужбова мова, церковнослов’янська, зветься староукраїнською. Вимова слов’янського тексту завжди була українська.
Жива українська мова дуже рано входить до нашої Церкви, як ознака саме Українського Православія. Найперше вона входить у проповідь, починаючи з XI ст. А вже в XVI ст. проповідь українською мовою дуже зростала. В XVII ст. працюють такі визначні проповідники українською мовою, як: І. Га- лятовський, А. Радивиловський та ін., які залишили нам цілі книги, писані тодішньою українською літературною мовою.
Щодо євангелій, то вже в 1144 році з’являється перша Галицька євангелія писана живою українською мовою. В XVI ст. появився ряд перекладів живою українською мовою. Напр., Пересопницька євангелія 1556- 61 рр., Новий Заповіт В. Негалевського 1581 р., Крехівський апостол 1560 р: та ін.
Як бачимо, українська мова — покажчик національних основ Українського Православія, засвідчений в історії.
5. Національність. Всі Православні Церкви національні, бо кожна має свою богослужбову мову, свої обряди, свої свята. Взагалі Православіє універсальне за змістом, але національне за формою.
Українська Православна Церква пишається своїми національними оздобами, як: рушники, хустки, квітки, килими тощо. Вона має тепер свій національний єпископат. Найвидатнішою подією в історії Української Православної Церкви під час другої світової війни було висвячення українських єпископів: Іларіона, Ніканора, Ігоря, Мстислава, Платона, Михаїла та ін.
Отже, виходячи з безперечного національного характеру церковного життя в різних його ділянках і надзвичайно важливої ролі в історичному житті українського народу, його Православної Церкви, можна з повним правом говорити про Українську Православну Церкву як національну Церкву.
6. Традиція. З національністю зв’язана й традиція, яку з давніх часів зберігає Українська Православна Церква. Як відомо, Православна віра ранніх часів християнства опирається на державну владу, на вищі шари суспільства. Княжа влада вважається протектором і оборонцем віри. Князі й бояри вважають для себе головним займатися Церквою, виявляючи до неї свою прихильність. З Церквою зв’язані школи, моральна наука, творчість, мистецтво. Створилась ціла традиція опікування Церквою, будування й прикрашування нових церков.
Так створилась традиція шануваня духовенства і ченців, будування манастирів і записів на них, урядження шпиталів, викуплювання й випускання на волю невільників тощо.
7. Культура і звичаї. Українське Православіє має історичну заслугу перед українським народом. Воно породило численні звичаї, створило український національний дух. Увесь дух українського народу просякнутий тільки Православієм.
Православна віра і Церква створили всю нашу національну культуру. Помітною подією Українського Православія було заснування КирилоМетоді’ївького Братства, яке побудоване було на національній основі. Кирило-методіївці, ставши в своїй ідеології на засади християнські, пов’язували свою діяльність до національно-церковних українських традицій, до Українського Православія.
Велику ролю в релігійно-національному житті відіграла Київська Духовна Академія ХУІІ-ХХ ст., видаючи наукові богословські твори з історії Української Православної Церкви.
Релігійні почуття мали своє задоволення в побутових народних обрядах та звичаях, що зберігали свої традиції, незалежно від російської Церкви. Українська народна творчість підо впливом християнської літератури збагачується новими мотивами й образами. Так розвивались на християнському ґрунті давні українські колядки, весільні обряди та ін., де появляються імена: Господь, Тройця, Спас, Пречиста, ангели, святі та ін.
Православіє взагалі від самого початку було основою духовного життя українського народу, тому і всі звичаї переплітаються з побутом українського народу, з його життям.
8. Церковна наука. Як відомо, українська церковна історія починається ще з княжої доби. Перші твори історичного характеру, як: літописи, біографії („житія”) визначних церковних діячів, оповідання про будівництво церков, манастирів уже дають матеріял для історії Церкви в Україні.
Більша церковно-історична діяльність пожвавилась у XVI ст. і на початку XVII ст. З’явились різні літописи й літописні збірники та пам’ятки. З кінця XVI ст. появляється розвій богословських наук. Петро Могила любив науку і створив біля себе велике коло духовних науковців.
Ця наука відбита в „Ключі Розуміння” І. Галятовськото 1615 року. Все це творило т. зв. „київську школу” чи, вірніше, українську науку XVII ст.
Особливого піднесення досягла українська церковна наука в другій половині XIX ст. і на початку XX ст. З’явилось монографічне дослідження певних періодів історії Української Церкви. Тоді працювали історики Церкви і професори Академії, як: Іван Малишевський, Микола Петров, Степан Голубев, Федір Титов та ін. А в XX ст. — В. Пархоменко, Н. Полонська-Василенко, О. Лотоцький, І. Власовський та інші.
9. Школа і книги. Вже з часів Ярослава Мудрого появляються школи для готування священиків. Вся освіта тоді була пройнята релігійним духом. Дослідники вказують на поширення шкіл при церквах.
Але особливо Українське Православіє вславилося своїми академіями. Зокрема Київська Могилянська Академія стала духовним осередком Православія. Опорою Православія була Острозька Академія в боротьбі з католицизмом.
В Україні за ХVІ-ХVII ст. появилося багато церковних книг. Вже з часів Володимира Святого появляються перекладні книги з грецької мови, але найбільше за часів Ярослава Мудрого. Він залишив нам два Збірники — 1073 і 1076 рр. З перекладної літератури треба назвати твори Отців і Вчителів Церкви — Василія Великого, Григорія Богослова, Іоана Золотоустого, Кирила Єрусалимського, Афанасія Олександрійського, Іоана Дамаскина та ін.
Особливо піднесло авторитет Українського Православія видання Острозької Біблії 1581 року. Це була перша кирилицею друкована Біблія, яку привітав увесь християнський світ.
Всі ці церковні книги покрили Українське Православіє невмирущою славою.
10. Манастирі і чернецтво. Вже з самого початку християнства манастирі були міцним осередком в Україні. Вони були міцною підвалиною, на якій зростало Українське Православіє. Особливо велику впливову ролю відограли манастирі в Києві, в Почаєві, в Галичині та ін. Вони були основою збереження Українського Православія.
Вони були не тільки місцями аскетичних подвигів, але й місцем утіхи і спасіння для тих, що втікали від переслідувань польського католицизму.
З манастирями зв’язане й чернецтво, яке дуже впливало на життя українського народу, виховуючи його в християнських чеснотах. Вже в XII ст. в Україні на чернецтво дивились як на одиноко спасенну форму християнського життя. Чернецтво ж виконувало головну ролю в друкуванні церковних книг. Зокрема Острозька друкарня боронила український народ та Православну віру і навіть брала під оборону ввесь Православний світ.
11.    Святі. Вже здавна Українська Православна Церква мала своїх святих, як: Афанасій Берестейський, Іов Почаївський, Афанасій Лубенський та ін. До перших святих мучеників в Україні належать варяги Федір і його син Іван, які стали жертвою божкам. До перших святих в Україні належать сини Володимира Святого — князі Борис і Гліб, що були вбиті 1015 року.
Особливо багато святих дала Києво-Печерська Лавра, з них були Антоній і Феодосій.
Українські святі становили окрему патрологію, як найголовнішу підставу для автокефалії Української Православної Церкви.
12.    Українські свята. В Україні спочатку панували грецькі свята, що дали головну основу українських святців. Але дуже рано почали святкувати й свої національні свята, як: Покрова, Перенесення мощів Миколая Чудотворця, Спаса, Храмове свято та ін.
13.    Українське мистецтво. З прийняттям християнства стало ширитись в Україні й церковне мистецтво, де українські мистці вносили свої, національні особливості українського мистецтва. Мистецтво, як стверджує О. Повстенко (Катедра св. Софії в Києві, Доповіді, ч. 34, НТШ, 1969, стор. 11), впродовж князювання Ярослава Мудрого досягло великого розвитку, відзначаючись великою красою, дорогим посудом та дорогоцінним камінням.
Найбільшою оздобою св. Софії в Києві є її монументальне малярство ХІ-ХІІ ст. — фрески і мозаїка, що мають всесвітнє історичне значення.
У XVI ст. починається нова доба розвою українського мистецтва: з’являється т. зв. козацьке барокко. Від часів Ів. Мазепи в Києві постають комплекси бароккових будов — храми, манастирі; серед них них в тому самому стилі українського барокко — будова софійського манастиря.
14. Церковний спів — це притаманна ознака українського духа. Це перенесено й до Православної Церкви. Хор у Церкві — давня окраса богослуження. Бажають, що мелодії церковного співу були перенесені з Візантії. В наслідок схрещення цього церковного напіву з мелодіями місцевої обрядової пісенности, яка поступово християнізувалася, зформувався на київському ґрунті оригінальний „київський напів”, який поширився по всіх східньослов’янських землях.
Найголовнішим осередком такого співу була Києво-Печерська Лавра. А головну ролю відіграла співучість українського народу, проявлена в обрядовій пісенності ще в домонгольський період. Мабуть немає ні одного народу серед цілої християнської громади, щоб його церковний спів міг дорівнювати багатій мелодійності та високо досконалій витонченості українського церковного співу, зорганізованого в три, чотири і більше голосів. Слава цього співу поширилась не лише серед слов’янських народів Православного Сходу, але й у цілому культурному світі. Особливо це стосується „київського напіву”, який в часи Гетьманської України досяг особливого розвитку.
Крім церковного співу, в Українську Православну Церкву ввійшли й колядки і щедрівки, яких не знає російське Православіє. Український народ любить і шанує ці пісні. В усіх православних храмах лунають колядки на славу Божу, які, хоч і поганські з походження, нині є необхідним атрибутом різдв’яних звичаїв в Україні.
15. Ми перелічили тільки деякі ознаки Українського Православія. Цих ознак є багато більше, але подати їх неможливо в цій коротенькій статті. Та всі вони разом становлять основу Українського Православія, яке в корені відрізняється від російського Православія і від Православія інших християнських Церков.
Основне в історії Українського Православія — це прагнення українського народу незалежної Церкви, що й вилилось кінець-кінцем в незалежне Православіє, яке відповідає національній свідомості українського народу. Православний Київ навіть звуть „Другим Єрусалимом”. йому немає рівного в світі. А звідси й кінцеві висновки, що випливають з усього цього.
Українське Православіє — це віра кн. Володимира Святого, Ярослава Мудрого та інших українських князів. Українське Православіє — це віра наших гетьманів: Петра Дорошенка, Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи та інших гетьманів України. Українське Православіє — це віра великих українських мужів: Митрополита Київського Іларіона, Митрополита Петра Могили, Костянтина Острозького та ін. мужів як духовних, так і світських. Українське Православіє — це віра українських мучеників та українських святих: Антонія і Феодосія Печерських, Афанасія Берестейського, Димитрія Туптала та інших численних святих. Українське Православіє — це віра українського народу, що прийняв її за часів Св. кн. Володимира і тепер оберігає її як одну з дуже важливих ознак української нації.
Впродовж понад дев’ятьох століть український народ під впливом Української Православної Церкви творив свою національну культуру. Цією культурою він поділився з своїм північним сусідом, допомагаючи йому в ХУІІ-ХУІІІ ст. вийти на широкий шлях культури і освіти.
Українська Православна віра віками виховувала в християнському народі риси внутрішньої побожности, основи моралі. Церква так зрослася з світоглядом і характером побуту українського народу, що стала ознакою української нації. Тому в замірах денаціоналізації йшли наступи ворогів насамперед на національну Українську Православну Церкву.
Українська Православна Церква має перед собою ряд завдань, як: об’єднання всіх окремих віток та організація вищої богословської школи. Коли ці завдання будуть виконані, тоді й Українське Православіє набуде ще більшого престижу в християнському світі і визнання як рівноправного члена Вселенського Православія.