Постанови Київських митрополитів ХІІІ–ХVІІ ст.

Після татаро-монгольського нашестя до підпорядкування Російській Церкві Київська митрополія безперервно перебувала в юрисдикції Константинопольського патріархату. Відтак, вище управління нашою митрополію належало Константинопольському патріарху із Синодом.

Після татаро-монгольського нашестя до підпорядкування Російській Церкві Київська митрополія безперервно перебувала в юрисдикції Константинопольського патріархату. Відтак, вище управління нашою митрополію належало Константинопольському патріарху із Синодом. І саме від Константинопольського престолу поставлялися наші митрополити, присилалося святе миро, регулювались питання церковного устрою, вирішувались богословські та обрядові суперечки, надавалось право ставропігії.

Як предстоятелю патріарху Константинопольському належала і судова компетенція по відношенню до нашої митрополії, а саме: право судового розгляду справ, що виникали у митрополії, в тому числі право суду і, у випадку наявності провини, низложення самого митрополита Київського, а також право приймати апеляцію на постанови митрополичого суду. Щоправда, згідно з літописними даними останнім правом патріарх Константинопольський по відношенню до нашої митрополії жодного разу не скористався [18, с.15]. Причиною тому, очевидно, послугувало, те що Патріарх знаходився занадто далеко, а судове слідство окрім присутності митрополита та самого позивача, необхідно було ще забезпечити наявністю свідків, то ті єпископи, які були низложенні нашим митрополитом, так і не разу не звернулись до патріарха Константинопольського з апеляцією на постанову Київського митрополита. Керування внутрішньо-церковним життям самої митрополії перебувало у відомстві митрополита Київського. Як першоієрарху митрополичого округу Київському митрополиту належало піклування про усі ввірені йому єпархії. Для виконання своїх святительських обов’язків за митрополиУкраїнська канонічна спадщина: постанови Київських митрополитів (ХІІІ–ХVІІ ст.) том Київським закріплювались наступні права: скликати обласні собори і головувати на них, видавати особисті архіпастирські розпорядження, поставляти архієреїв на овдовілі кафедри, приймати рішення про відкриття нових єпархій, вирішувати судові позови, звершувати наглядові візитації у підлеглі йому єпархії, стежити за моральним станом кліру та всієї пастви [22, с.235].

Для успішного провадження свого архіпастирського служіння митрополити неодмінно прибігали до застосування приналежної їм судової влади. Перша згадка судового рішення Київського митрополита у досліджуваний нами період відноситься до 1280 року, коло Київський першоієрарх Кирил ІІІ взнав, що Ростовський єпископ Ігнатій звершив суд над уже померлим князем Глібом Васильковичем. І після засудження, коли вже минуло дев’ять неділь після смерті князя, опівночі зневажливо виніс його тіло із соборної церкви та наказав просто закопати в землю (не кладучи в раку, як подобало князям — авт.) на території Спаського монастиря. За такий вчинок митрополит Кирил ІІІ відлучив єпископа Ігнатія від священнодій, зробивши відповідне повчання: «Плач же і кайся, син мій, до самої смерті за таке нерозсудливе зухвальство, оскільки вже мертвого ти осудив раніше суду Божого. А коли він був живий, ти соромився його і дари від нього приймав, і їв і пив з ним, і мав з ним товариство і веселився, і коли була можливість виправити, не виправляв, а тепер хочеш виправити за допомогою такої жорстокої заборони і відлучення; якщо бажаєш виявити йому допомогу, то роби це через милостиню бідним, молитви і поминальні відправи» [13, с.80]. Від святительської діяльності наступного Київського митрополита Максима збереглося правило про вступання молодят у сімейне життя виключно після церковного шлюбу [12, с.139]. Слід відзначити, що подібні грамоти про заборону подружнього життя без церковного вінчання у нашій митрополії видавались на протязі декількох століть після прийняття хрещення. Так, до митрополита Максима такі грамоти видали Київські митрополити Іоан ІІ і Кирил ІІ, а після нього — митрополити св. Петро та Фотій. За слушною думкою проф. О. Павлова дана практика показує як «туго» прививалася до нашого народу християнська традиція церковного благословення шлюбу [21, с.165]. І на протязі довгого часу після прийняття християнства у нас вважалося за достатньо відправа шлюбу суто народним чином, до церковного ж вінчання приступали в основному люди вищого стану. Святителем Петром, митрополитом Київським вже XIV століття, у посланні до священиків і мирян було зроблено досить специфічне нововведення, яке згодом стало характерним для церковного життя нашої митрополії. Суть даної постанови полягає в тому, що овдовілі священики, якщо прагнули зберегти своє священство, повинні були йти в монастир, а якщо залишалися жити у світі — то позбавлялися свого священичого достоїнства. Дослівно законоположення митрополита звучить наступним чином: «аще у попа умрете жена, да идетъ в монастир, (и тогда) имеетъ священство свое; аще иметъ въ слабости пребывати и любити мирскіе сласти, да не поет; аще не послушаетъ моего словеси, да будетъ не благословенъ, (а также) и тіи, иже пріобщаются съ нимъ» [7, с.159]. Таке рішення митрополита не має під собою канонічного підґрунтя, а навіть, навпаки, суперечить церковним правилам, які не вимагають від священика обов’язково бути одруженим, але лише забороняють вступати у шлюб після прийняття священичого сану: «Оскільки у Правилах апостольських сказано, зо з тих, які поставляються до кліру безшлюбними, тільки читці і співці можуть брати шлюб, то і ми, дотримуючись цього, визначаємо: нехай віднині ні іподиякон, ні диякон, ні пресвітер не має дозволу, після звершення над ним рукопокладання, вступати до шлюбного співжиття, якщо ж насмілиться таке учинити, нехай буде виключений. Але якщо хтось із тих, що вступають до кліру, захоче поєднатися із жінкою, за законом шлюбу, такий нехай чинить це раніше рукопокладання в іподиякона, чи у диякона, чи у пресвітера» (Трул. 6). Тому найвірогідніше, що дане правило митрополита Петра було зумовлено практичними обставинами тодішнього церковного життя: очевидно, вдові священики, в переважній більшості, відзначалися таким неморальним та нестриманим життям, що постанова про їх вступ до монастиря, а в протилежному випадку — позбавлення права священнодіяти, видавалися митрополиту єдиним засобом уберегти церковну громаду від спокуси, що виникала через їхній спосіб життя. Заслуговує уваги той факт, що подібну постанову повторював митрополит Фотій (XV ст.) [8, с.460] та Віленський собор 1509 року [3, с.11]. В зазначеному посланні митрополита св. Петра містяться і інші повеління священнослужителям митрополії: наказується накладати необхідні єпитимії на тих, що каються і не чинити поблажливості ради «взятія» (тобто дарів — авт.), а також забороняти троєженців та четвероженців і тих, що живуть з жінками не маючи церковного вінчання. Щоправда, постанова митрополита про заборону троєженців не до кінця узгоджується з канонічним кодексом церковного права Православної церкви, за яким третій шлюб має відмінний статус від шлюбу четвертого, який вже прирівнюється до багатоженства, тому зовсім забороняється: «На тришлюбність закону немає: тому третій шлюб за законом не укладається. На такі справи дивимося, як на нечистоти у Церкві: але привселюдному осуду таких не піддаємо, бо це краще, аніж розпутне любодійство» (Вас. 50).

Відтак, у Православній Церкві третій шлюб хоч і не вітається, проте ради людської немочі та запобіганню блуду все ж таки дозволяється. Закінчуються настанови кліру митрополії закликом утримуватись від пияцтва [7, с.159]. Київський митрополит Кипріан під час своїх пастирських подорожей по митрополії побачив порушення в звершені церковного суду через втручання світських людей, на що видав відповідну грамоту в Псков: «Я чув, — пише митрополит, — що в Пскові миряни судять священиків і карають їх в церковних справах, — це є в супереч християнським законам: не подобає мирянам ні судити священика, ні карати, ні осуджувати його, ні слова на нього сказати. Але святитель, який їх (священиків) ставить, той їх і судить, і карає, і вчить. . . Іще я чув, що деякі молоді вдові священики, не залишивши священства, одружились вдруге, — і того вам не слід судити і не мати до того ніякого відношення. Це належить святителю, який їх ставить, він і поставив, і низложить, і осудить, і покарає, і навчить. А вам не належить в ті справи вмішуватися» [13, с.195]. Подібного змісту грамоту митрополит Кипріан згодом написав до Новгородського архієпископа Іоана: «Межі церквам Божим, митрополіям і єпископіям встановлені по переданню святих Апостолів і правилам святих отців. Що належить до якої митрополії чи єпископії: монастирі, ігумени з ченцями, священики, диякони і всяка церковна людина, — то всі повинні перебувати під владою і послухом святителя, і ніхто нехай не осмілиться, ні один християнин, ні малий, ні великий, втручатися в ті справи» [2, с.229]. Із вищенаведених постанов видно, що митрополит Кипріан рішуче виступив за цілковите збереження церковного суду у святительській владі. Характерно, що зазначена проблема, яка з’явилась на теренах нашої митрополії у даний період, своє повноцінне вираження отримала вже після роз’єднання давньої Київської митрополії у 1448 році. Так, після розділення у власне Київській митрополії церковний суд вдалося зберегти суто у духовній компетенції, а в Московській митрополії, через широке залучення до церковного управління мирян — архієрейських бояр, світський елемент дуже глибоко увійшов у справи церковного суду, так що майже все духовенство судили миряни. Наявність даної проблеми у Московській митрополії і боротьбу з нею можна яскраво простежити у постановах «Стоглава» 1551 року. З архіпастирської діяльності митрополита Кипріана можемо простежити іще одну особливість церковного устрою і управління нашої митрополії — місячні суди. Справа полягала в тому, що після татарського періоду Київські митрополити через кожні три роки на четвертий їздили в Новгород для розгляду апеляційних судових справ. Оскільки цей розгляд зазвичай тривав майже місяць, то й отримав назву «місячний суд» [18, с.310]. Але за правління митрополита Пімена, новгородці, зібравшись на віче, постановили більше не давати митрополиту цього права і в підтвердження свого рішення усі урочисто цілували хрест та підписали відповідну присягу. Таке рішення новгородців дійшло до Константинопольського патріарха, на що той написав грамоту із закликом до новгородців підкоритися своєму митрополиту. Проте, коли до Новгороду приїхав вже митрополит Кипріан і захотів реалізувати своє право на суд, то йому відповіли: «Ми цілували хрест, написали між собою присяжну грамоту і запечатали, щоб не являтись на суд до митрополита» [13, с.221]. Скільки митрополит не говорив: «Я цілування (тобто клятву — авт.) з вас знімаю, печатку з вашої грамоти зриваю, вас благословляю і прощаю; а ви дайте мені суд, як було при інших митрополитах» [13, с.221], — новгородці не погоджувались і залишались стояти на своєму.

Тоді Київський митрополит, бачачи такий супротив до його духовної влади та явне нехтування новгородцями Патріаршої грамоти, вдався до санкцій церковного покарання — наклав на весь Новгород відлучення, заборонивши їм звершувати всі церковні служби. Але й застосування такої суворої міри на новгородців не подіяло: вони не тільки не дали митрополиту використати право на суд, але й не припинили звершувати священнодійства. В дану суперечну Київського митрополита з новгородцями втрутився безпосередньо сам патріарх Константинопольський, який цілковито зайняв сторону митрополита Кипріана, і до новгородців написав нову досить обширну грамоту з великою кількістю дослівно процитованих правил канонічного зводу Православної Церкви: «Боголюб’язнійший єпископ Великого Новгороду і ти, благороднійший посадовець, тисяченачальник і всі чини, священики, ченці і інший християнський народ Божий. Смиренність наша і Божественний священний Собор наш, турбуючись згідно з свого обов’язку про християн всієї вселеної, не перестає писати і вчити всьому тому, що відноситься до миру і їх спасіння. . . Ваш вчинок не мало важливий і невипадковий: якщо ви насправді вчинили так, як ми чули, то не присягали ви тим самим порушити священні і Божественні канони? Не судитися перед митрополитом, не виявляти згідно з давнім звичаєм послуху, не підкорятися першому архієрею і не приймати від нього духовного суду — це і є те, в чому ви клялись, а не що інше. При тому ж, я взнав, що ви не прийняли й нашого послання, не виправились, не розкаялись, не приклали турботи про душу, але відкинули дане, як щось лишнє і некорисне — що сказати про це? Я дивуюся, хто вас напоумив противитись проти нашого послання, чого ніколи ще ні один християнин не насмілювався робити… Тому ваш митрополит, бачачи непокору, непослух й впертість вашу і що ви не тільки не послухали його переконань відмовитись від своєї незаконної присяги, але й проявили недбальство до нашого послання, наклав на вас відлучення згідно Божественних і священних канонів, оскільки нічого іншому йому не залишалося вчинити. А між іншим тридцять перше правило святих апостолів говорить: «Якщо якийсь пресвітер, зневаживши власного єпископа, окремо буде збирати зібрання, і вівтар інший збудує, не викривши у суді свого єпископа в чомусь противному благочестю і правді: нехай буде позбавлений священничого сану як владолюбний, бо є крадієм влади. Так само нехай будуть позбавлені священства й інші клірики, які пристали до нього. Миряни ж нехай будуть відлучені від церковного спілкування. І це нехай буде після першого, другого та третього умовляння від єпископа». . . Яка вам користь від того, що ви відмовились від митрополита, підкорятися йому і його суду. Зовсім ніякої, окрім однієї непокірності, непослуху і погибелі душевної… Гірше всього і нерозсудливо те, що ви, священики, находячись під забороную, хрестите, священнодієте, звершуєте таїнства, збираєте зібрання, свята і народні торжества, всупереч священним і Божественним канонам. А тридцять друге апостольське правило говорить: «Якщо якийсь пресвітер чи диякон від єпископа буде в забороні, не слід його до спілкування приймати іншому, але тільки тому, хто відлучив його. Хіба що станеться так, що єпископ, який відлучив його, помре»… Щоб ви знали в яке зло впали, не наслідуючи нашим проханням, послухайте… п’яте правило собору, що був в Антіохії: «Якщо якийсь пресвітер, чи диякон, зневаживши свого єпископа, відлучить сам себе від Церкви, і почне влаштовувати окремі зібрання, і поставить жертовник, а будучи прикликаним єпископом, не підкориться, не захоче підпорядковуватися йому, і бувши прикликаним один раз і вдруге, не послухає, такий нехай буде повністю виключений зі свого чину, і зовсім не може допущеним бути до служіння, тим більше сприйняти свою попередню честь. Якщо ж упертим буде, збурюючи Церкву і повстаючи проти неї, то як бунтівник нехай буде приборканий зовнішньою владою»… Ось що повелівають божественні і священні канони, встановивши порядок і влаштування, що поширюється на небесне і земне. Ви ж, християни, зобов’язані підкорятися цим законам, зневажили спочатку свого митрополита, а потім і смиренність нашу; та що кажу: мене і митрополита? Самі священні канони ви не за що маєте, церковні установи відкинули, і вперті в небажані полишити свою присягу, яку у злі постановили…Тільки демонам властива нерозкаяність і не виправлення, а людям, обдарованих розумом і мислячим, навпаки, властиве покаяння і виправлення погрішностей, і з падіння підняття, з блуканням навернення на шлях істинний і прямий. Тому і ви повинні виправити самих себе і, зрозумівши в яке зло впали, підкорити себе митрополиту вашому, розкаятися в чому образили його і зняти з себе клятву. Я кажу це як отець і патріарх ваш, ви повинні направити свої думки на одне добре, на смирення, любов, послух Церкві і митрополиту своєму, повинні просити прощення в чому согрішили, повинні відати належну покору Церкві Божій… Відтак, зі всяким старанням виконайте все те, що ми вам порадили, оскільки все, що митрополит законно і канонічно благословить чи не благословить, приймається із задоволенням і нами, і якщо тільки покаєтесь і він розрішить вас, то і ми визнаємо вас розрішеними й благословенними і помолимось за вас Богу, щоб і від Нього отримали ви прощення» [6, с.460].

Відтак, під впливом грамот Патріарха, а також небезпеки військового вторгнення Московського князя, новгородці все ж підкорилися митрополиту Кипріану та дозволили йому використати своє давнє судове право. Достеменно не відомо, чи тільки у Новгороді, чи і в інших єпархіях Київський митрополит мав право місячного суду. Більшість дослідників схиляються до останнього. Інакше важко пояснити, чому саме по відношенню тільки до однієї Новгородської єпархії і чому саме до неї наш митрополит засвоїв собі таке право, й чому новгородці у своєму протистоянні з Кипріаном не наголошують, що така практика, окрім їхнього краю, не властива нашій митрополії і що вони прагнуть рівного з усіма ставлення. З святительської спадщини Київського митрополита Фотія до нас дійшли його послання священикам, монахам і всім мирянам. Священикам у даних посланнях забороняється займатися торгівлею та лихварством, а також піддаватися слабкості пияцтва. Видно, що вада пияцтва досить сильно турбувала духовенство нашої митрополії, оскільки така ж постанова була прийнята на соборі у Володимирі-на-Клязмі 1274 року та повторювалась митрополитами св. Петром та св. Олексієм. Щодо пастирських обов’язків священикам наказується звершувати хрещення через трьохкратне занурення у воду, а не через обливання і в хресні батьки допускати тільки одну особу, в залежності від статі того, хто хреститься. По відношенню до пастви митрополит Фотій постановляє священикам забороняти тих, хто живе сімейним життям не маю церковного благословення, а також троєженців і, особливо, четвероженців. В третій раз вступити до шлюбу дозволяється тільки дуже молодим людям, у яких не має дітей. Самій пастві Київський святитель заповідає утримуватися від поширеного пороку лихослів’я, забороняє під страхом відлучення звертатися до чарівників та пророчиць, а також вдаватися до поєдинків на «полі» — практики вирішення судової справи, при відсутності свідків чи належної доказової бази [13, с.195]. Характерно, що у Московській митрополії про «поле» згадується у постановах «Стоглава» 1551 року, як ще чинний засіб вирішення судової справи до якого можна вдаватися усім, окрім духовенства [14, с.107]. З періоду існування Київської митрополії вже після поділу 1448 року своєю активною архіпастирською діяльністю відзначався Київський митрополит Йосиф ІІ Солтан. Невдовзі після свого обрання на святительську кафедру Йосиф ІІ, як єпархіальний архієрей, звернув свою пастирську увагу на те, що багато християн живуть без церковного вінчання, ігнорують таїнство сповіді і, навіть, не бажають хрестити своїх дітей. Стурбований такою ситуацією, митрополит наказав своїм слугам всіх тих, що вдаються до такого безчинства приводити до нього на суд. Проте виявилось, що на місцях за таких людей почала заступатися світська влада. Тоді митрополит Йосиф ІІ звернувся за допомогою до короля, на що король Сигізмунд видав окружну грамоту від 10 лютого 1509 року до місцевих войтів, бурмістрів, радців і всім жителям, щоб вони не заступалися за тих людей, які не належно дотримуються свого християнського закону, а видавали їх слугам митрополита для звершення над ними святительського суду [15, с.112].

Від наступника Йосифа ІІ Солтана Київського митрополита Йосифа ІІІ збереглася грамота до патрона Віленського Троїцького монастиря з вимогою звільнити ігумена даного монастиря в зв’язку з його засудженням через недостойне життя та неподобаючи вчинки. Патрон відписав митрополиту, що його постанова виконана і обраний новий ігумен, якого ж і рекомендував сам митрополит, проте у своєму листі патрон виявив стурбованість про подальше положення попереднього ігумена, адже ж він свого часу отримав від короля пожиттєву грамоту на керування у тому монастирі. У своїй відповіді патрону митрополит написав, що у монастирі затверджений новий настоятеля, якому і належить повне керівництво монастирем, а щодо попереднього ігумена митрополит Йосиф ІІІ пояснив, що за вчинені ним провини, йому заборонено священнодіяти в межах усієї митрополії і «. . . хоч би він мав два таких листи (королівські грамоти — авт.), то це не помогло б йому, бо засуджений священик ніколи не може держати престолу Божого» [20, с.157]. Також митрополит дорікнув патрону за те, що він дозволив ігумену свого монастиря брати таку грамоту у короля: «Коли твоя милість просила собі той монастир у короля в опіку і подавання, я для тебе, сина нашого, в тому не перечив; а тепер ти сам ослаблюєш ту справу, допускаючи брати в підтвердження королівські листи на монастир твого подавання» [20, с.157]. Після утворення унії і переходу до неї шести із восьми ієрархів у внутрішньому житті Київської митрополії наступили скрутні часи. Через відсутність святительської влади до священства досить часто допускались люди недостойні, яких за винагороду висвячували мандрівні єпископи зі Сходу, деякі служили будучи просто нареченими, так і не отримавши хіротонії, інші висвячувались не до конкретного місця чи парафії, а «де Бог йому відкриє» [17, с.129]. І тільки з відновленням ієрархії Єрусалимським патріархом Феофаном у 1620 році церковний порядок життя нашої митрополії повернувся до канонічного устрою. Нововисвячений Київський митрополит св. Іов Борецький з великою ревністю приступив до виконання своїх архіпастирських обов’язків. Відразу після свого поставлення святитель Іов видав грамоту до своєї пастви, де закликав усіх православних в зв’язку з відновленням законної ієрархії, відтепер у своїх важливих духовних потребах звертатися до Богомспасаємого міста Києва, другого руського Єрусалиму, до свого власного святителя — митрополита [5, с.79]. Положення митрополита св. Іова було ще ускладнене тим, що його висвяту не сприйняв польський уряд і тому, з точки зору державної влади, його діяльність була незаконна. Проте у своїй святителькій діяльності св. Іов був настільки відданий, стійкий і непохитний, що самі уніати написали про нього наступне: «Королівський уряд прибиває по містах королівські універсали про те, щоб його (митрополита — авт.) хапати, а він там же розвішує грізні свої універсали про те, щоб попи їхали до нього на собор» [17, с.100].

З архіпастирського служіння наступного Київського митрополита Ісаї Копинського нам відомий його «Наказ» парафіяльним священикам. В даній постанові митрополит перерахував основоположні норми церковного життя, на дотримання яких Київський першоієрарх особливо хотів звернути свою увагу. Самі пункти «Наказу» митрополита Ісаї Косинського наступні: «1) Кожний священик повинен мати свого духівника та найчастіше сповідатися у нього; 2) Ніхто не має права переходити з однієї парафії до іншої без відома свого єпископа і не повинен для цього залучати державну владу; 3) Ніхто в своїх духовних справах не повинен звертатися до суду світського, а має знати свого митрополита; 4) Ніхто не має права втручатися в справи чужої парафії та розрішати забороненого іншим священиком; 5) Вночі не вінчати, а відразу після служби Божої, натщесерце; 6) Уважно розпитувати свідків про тих, що вступають в шлюб, чи не повінчані вони з ким раніше та чи не знаходяться між собою у родинних відносинах; 7) Тих, що живуть між собою без вінчання, відлучати від Церкви та оголошувати про них людям; 8) Ніхто нехай не ходить до корчми під суворою відповідальністю перед нами, митрополитом; 9) До хворих ходити безвідмовно, а не посилати дяків, і за причастя Святих Тайн не торгуватися; 10) Де не освячена церква, старатися разом з парафіянами, щоб була посвячена, інакше буде запечатана; 11) У вівтарі має бути антимінс від православного митрополита, також чаша, дискос, лжиця та все інше, що потрібне для богослужіння; 12) Засуджених світським судом на смерть треба сповідати і причащати, але просити суд, щоб не карав їх того самого дня; 13) Жінкам–породіллям, яким загрожує смерть, відразу після обмивання, подавати Святе Причастя; 14) Тяжко хворих, які перед смертю не можуть говорити і сповідатися, але бажають св. Тайн Христових, обов’язково потрібно причащати» [17, с.153; 16, с.478]. Наступний ієрарх Київського престолу був постаттю особливою. Для характеристики архіпастирської діяльності святителя Петра Могили доречно застосувати оцінку проф. Є. Голубинського, який церковних діячів поділяє на дві категорії: перша — звичайні, які виконують свої пастирські обов’язки в тому ритмі, що задали їм попередники, для справедливості оцінки, слід зазначити, що можуть робити це досить сумлінно і віддано; друга ж категорія — надзвичайні, які лишають особливий слід в історії Церкви [19, с.19].

Так, безсумнівно, св. Петро Могила є окрасою нашої митрополії, оскільки всі ті таланти, якими він був обдарований — мудрістю, освіченістю, ревністю, мужністю, жертовністю, твердим характером, — він повністю поклав на служіння Церкви. І за слушним спостереженням церковних дослідників, що за той порівняно недовгий термін святительського служіння, всього чотирнадцятирічного, не залишилося жодної ділянки церковного життя, що її не охопив би митрополит св. Петро Могила своєю кипучою енергією та невсипущою працею. Окрім постанов Київського обласного собору 1640 року, скликаного святителем Петром для всебічного упорядкування церковного устрою життя нашої митрополії, до наших днів дійшло одне приватне судове розпорядження митрополита св. Петра Могили, що яскраво характеризує його архіпастирську діяльність. Відразу після вступу в обов’язки першоієрарха Київської митрополії святитель Петро Могила взнав, що на Перемиську кафедру обрано шляхтича Івана Попеля, який був двоєженцем. Не зважаючи на те, що за Івана Попеля вступилася шляхта і він вже отримав на дану кафедру привілей від польського короля Владислава IV і, навіть, благословення Константинопольського патріарха Афанасія [17, с.132], св. Петро Могила, ризикуючи своїм становищем, рішуче відмовився висвячувати Попеля на кафедру, засуджуючи його згідно з святими канонами як двоєженця. Така наполегливість та твердість митрополита досягла результату — на Перемиську кафедру був обраний і висвячений інший кандидат. Про любов до святителя його сучасників можна зробити висновок з вірша Лазаря Барановича присвяченому митрополиту св. Петру Могилі: «Могила сховала від нас Могилу. При цьому пастирі у нас добре вродила нива. Не можемо належно оплакати Могилу: був він нам і батько, і пастир любимий» [16, с.571]. Діяльність даної особи в житті нашої митрополії була настільки визначальна, що історія ознаменувала часи управління Київською митрополією святим Петром Могилою його власним ім’ям, як «добу митрополита св. Петра Могили», або «Могилянська доба».

Література:

1. Біблія. Книги Священного Писання Старого і Нового Завіту. — К.: Видання Київської Патріархії
Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2004. — 1407с.
2. Грамота митрополита Кипріана новгородскому архіепископу Іоанну о неприкосновенности церковныхъ
судовъ и вотчинъ (1392 г. Августа 29. № 26) // РИБ. — СПб.: Типографія Императорской Академіи Наукъ,
1880. Т. 6. — Ч. І.: Памятники древне-русскаго каноничнаго права (ХI-XV в.). — 930(1) + 315(2) + 70(3) с.
3. Деянія Виленскаго собора 1509 года // РИБ. — Петербург: Типографія и Хромолитогравія А.
Траншеля, Стремянная, 12, 1878. Т. 4. — Кн. І — 235 с.
4. Книга Правил Святих Апостолів, Вселенських і Помісних Соборів, і Святих Отців / Пер. Чокалюка
С. М. — К.: Вид. Преса України, 2008. — 367 с.
5. Окружная Граммата Митрополита Іова Борецкаго, приглашающая на Кіевской Поместный
Соборъ (№16) // Болховитіновъ Є., митр. Описаніе Кіевософійскаго собора и Кіевской іерархіи съ
присовокупленіемъ разныхъ грамматъ и выписокъ, обьясняющихъ оное, также плановъ и фасадовъ
Константинопольской и Кіевской Софійской церкви и Ярославова надгробія. — К.: Печатано въ Типо-
графіи Кіевопечерской Лавры, 1825. — 191(1) + 271(2) c.
6. Патриарша грамота 1393г. к новгородцам по случаю споров их с митрополитом о месячном
суде // Булгаков Макарий, митр. История Русской Церкви: В 9 т. — М.: Изд. Спасо-Преображенского
Валаамского монастыря, 1995. Т. 3. — 702 с.
162
Труди Київської Духовної Академії Число 4(4), 2007
7. Поученіе митрополита Петра духовенству (объ епитиміяхъ и вдовыхъ попахъ) и мирянам (объ
усердіи къ церкви) (№ 17) // РИБ. — СПб.: Типографія Императорской Академіи Наукъ, 1880. Т. 6. — Ч.
І.: Памятники древне-русскаго каноничнаго права (ХI- XV в.). — 930(1) + 315(2) + 70(3) с.
8. Правила митрополитов Петра и Фотия о вдовых священниках // Булгаков Макарий, митр. История
Русской Церкви: В 9 т. — М.: Изд. Спасо-Преображенского Валаамского монастыря, 1995. Т. 3. — 702 с.
9. Правила Святых Апостол и Святых Отец с толкованиями. — М.: Паломник, 2000. — 626 с.
10. Правила Святых Вселенских Соборов с толкованиями. — М.: Паломник, 2000. — 736 с.
11. Правила Святых Поместных Соборов с толкованиями. — М.: Паломникъ, 2000. — 876 с.
12. Правило митрополита Максима (1283-1305 г. № 13) // РБИ. — СПб.: Типографія Императорской
Академіи Наукъ, 1880. Т. 6. — Ч. І.: Памятники древне-русскаго каноничнаго права (ХI-XV в.). — 930(1)
+ 315(2) + 70(3) с.
13. Булгаков Макарий, митр. История Русской Церкви: В 9 т. — М.: Изд. Спасо-Преображенского
Валаамского монастыря, 1995. Т. 3. — 702 с.
14. Булгаков Макарий, митр. История Русской Церкви: В 9 т. — М.: Изд. Спасо-Преображенского
Валаамского монастыря, 1995. Т. 4. — Ч. 2. — 438 с.
15. Булгаков Макарий, митр. История Русской Церкви: В 9 т. — М.: Изд. Спасо-Преображенского
Валаамского монастыря, 1996. Т. 5. — 559 с.
16. Булгаков Макарий, митр. История Русской Церкви: В 9 т. — М.: Изд. Спасо-Преображенского
Валаамского монастыря, 1996. Т. 6. — 797 с.
17. Власовський І., проф. Нарис історії Української Православної Церкви: В 4 т. — К.: Вид. УПЦ Київ-
ського Патріархату, 1998. Т. 2. — 396 с.
18. Голубинский Е. Е., проф. История Русской Церкви: В 5 т. — М.: Университетская типография,
Страстной бульвар, 1901. Т. 3. — 919 с.
19. Голубинский Е. Е., проф. История Русской Церкви: В 5 т. — М.: Университетская типография,
Страстной бульвар, 1901. Т. 4. — 616 с.
20. Лотоцький О., проф. Українські джерела церковного права. — Варшава, 1931. — 318 с.
21. Павлов А. С., проф. Курсъ церковнаго права. — М.: Свято-Троицкая Сергієва Лавра, 1902. — 539 с.
22. Суворов Н. Курсъ церковнаго права: В 2 т. — Ярославль: Типографія Т. В. Фалькъ, Духовная ул.,
соб. домъ, 1889. Т.1 — 369 с.