Старозавітна Церква не була організована в релігійне життя так, яке ми знаємо як Церкву в сучасному житті. Найближчою організацією до такого життя була сім’я. Батько був як священик і керівник в поклонінні Богу. Очевидно діяв таким чином Адам (Бут. 4: 24), Ной (Бут. 6: 18), Іов (Іов 1: 5), Авраам (Бут. 12: 1 – 3), Ісак (Бут. 26: 2 – 5) і Яків (Бут. 28: 13 – 15).
Слава в Церкві у Христі Ісусі
і в усі роди повік. Амінь.
(Еф. 3: 21)
Старозавітна Церква не була організована в релігійне життя так, яке ми знаємо як Церкву в сучасному житті. Найближчою організацією до такого життя була сім’я. Батько був як священик і керівник в поклонінні Богу. Очевидно діяв таким чином Адам (Бут. 4: 24), Ной (Бут. 6: 18), Іов (Іов 1: 5), Авраам (Бут. 12: 1 – 3), Ісак (Бут. 26: 2 – 5) і Яків (Бут. 28: 13 – 15). Уже за часів Мойсея релігійне життя Ізраїлю зазнало зміни. Церква організувалась з дванадцяти колін в народ Божий (Вих. 19: 6). Така теократична громада вибраного народу охоплювала все життя – політичне, суспільне і релігійне. Бог був головним володарем, а священики, царі і пророки були просто виконавцями волі Божої. Коли прийшов на землю Месія Господь наш Ісус Христос, то Старозавітна Церква, тобто ізраїльський народ, не прийняли Його. «До своїх прийшов, і свої Його не прийняли» (Ін. 1: 11). Бог відсунув вибраний народ убік в цьому віці і заснував Церкву Господа Ісуса Христа. В Новому Завіті є багато свідчень, які вказують на важливість догмату про Новозавітну Христову Церкву. Наприклад, «Христос полюбив Церкву і віддав Себе за неї, щоб освятити її, очистивши водяною купіллю через слова, щоб поставити її перед Собою славною Церквою, яка не має плями, чи вади чи чогось подібного, але щоб вона була свята і непорочна» (Еф. 5: 25 – 27).
Необхідно мати ясне розуміння Новозавітного вчення про Церкву. Насамперед треба з’ясувати, яку місію виконує Церква на землі? Чому Господь заснував Свою Церкву для всіх народів, а не тільки для вибраного народу Ізраїлю? «Християнства немає без Церкви»1. Московського Патріархату чи Київського Патріархату? Звісно – Церкви Христової. Каже Христос: «Я збудую Церкву Мою, і врата пекла не здолають її» (Мф. 16: 18). «Церква» (ekklesia) означає зібрання людей віруючих в Ісуса Христа. «Церква – небо земне, де Небесний Бог живе і діє», – говорить святитель Герман, патріарх Константинопольський 2. У вселенському значенні Церква – чи католицька, чи православна Московського Патріархату, чи Українська Православна Церква Київського Патріархату – складається з усіх людей, хто в сучасному віці народилися від води і Духа Божого. Бо Церкву заснував Христос для спасіння всіх людей, що живуть на землі. Тому ми можемо дати повторне визначення слову «Церква» – це зібрання людей, покликаних зі світу, щоб належати Господові, а не якійсь конфесії, хоча можуть і повинні бути правдивими членами Помісних етнічних Церков, главою яких є Христос (Еф. 1: 22; 5: 23; Кол. 1: 18). Господь поставив у Церкві людей обдарованих (1 Кор. 12: 28), через Церкву була проголошена найглибинніша мудрість Божа не тільки земним, але й небесним жителям, записаним на небі (Еф. 3: 10), (Євр. 12: 23). Ця вселенська концепція Церкви спостерігається в образах, під якими вона представлена. Вселенська Церква названа будівлею Божою (1 Тим. 3: 15; 2 Кор. 6: 16). Господь наш Ісус Христос є наріжним каменем цієї будівлі і перебуває в ній Своїм Духом (1 Кор. 3: 16; 6: 19). Віруючий виконує спасительне служіння, приносячи Богу жертву хвали, тобто плід уст, що прославляють ім’я Його (Євр. 13: 15).
В такому образі Церква називається також тілом Христовим і перебуває в живому зв’язку з Христом (Рим. 12: 4; Кол. 1: 18; 3: 15). Церква складається як з євреїв, так із язичників, а отже зі всіх народів, як маюча різноманітність дарів між своїми членами і як ідеально співпрацююча у виконанні одного загального завдання спасіння душі і жити у вічності з Христом. Вона, тобто Церква, не випадково названа нареченою Христа. Як наречена Христа, Церква заручена з Ним, вона повинна бути вірна Христові (Як. 4: 4), їй треба приготуватися до весільного святкування. Очищати свої душі і тіла від гріха і щоб в чистоті одружитись і царювати з Христом у вічності (Ін. 3: 29). Христос проголосив у Кесарії Пилиповій, що Церква буде збудована на вірі в Ісуса Христа і назвав її (віру) скелею Петрового визнання Христа Сином Бога Живого. Ми бачимо, що Христос не перебудовує Церкву, а засновує заново. Дехто вважає, що сучасна християнська Церква почалася після завершення книги «Дії Апостолів», інші ж навчають, що вона мала свій початок тоді, коли ап. Павло і Варнава сказали в Антіохії Пісідійській: «Вам першим (юдеям) належало проповідувати слово Боже, а через те, що ви відкидаєте Його, й самих себе робите недостойними вічного життя, то ми звертаємось до язичників. Бо так заповів нам Господь: «Я поставив Тебе світлом язичникам, щоб Ти був на спасіння аж до краю землі». Слухаючи це, язичники раділи і прославляли слово Господнє, і увірували всі, які були наперед визначені до вічного життя (Дії Ап.13:46). Писання вчить, що Церква Христова була заснована в день П’ятидесятниці (Дії 2).
Нам необхідно повернутись до заяви відносно способу, яким була Церква заснована. Апостол Павло висловився про це стисло: «Бо, як тіло одне, але має багато членів, усі члени одного тіла, хоч багато, утворюють одне тіло, – так і Христос. Бо всі ми одним Духом хрестимося в одне тіло, юдеї чи елліни, раби, чи вільні, і всі єдиним Духом напоєні» (1 Кор. 12: 12 – 13). Під тілом апостол Павло має на увазі Церкву, а хрещення Духом Святим поміщає віруючого в Церкву, тобто тіло Христове. Про хрещення згадується в чотирьох Євангеліях і в Діяннях святих Апостолів. Апостол Петро в день П’ятидесятниці виконує заповідь Христа: «Отже, йдіть навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все, що Я заповів вам; і ось Я з вами по всі дні, до кінця віку. Амінь» (Мф. 28: 19– 20). Отже, цілком очевидно, що хрещення Духом відбулося в день П’ятидесятниці, про це свідчать більшість святих Отців, що Церква була заснована в цей день. Єрусалимська Церква була заснована в день П’ятидесятниці. Сто двадцять людей чекали на обітницю Духа. Ці сто двадцять осіб були перші охрещені Духом Святим і вони стали засновниками Єрусалимської Церкви. Коли проповідував апостол Петро і інші апостоли, до Церкви приєдналося три тисячі осіб, і прийняли Слово, і охрестилися, і приєдналися до Церкви (Діян. 2: 14, 41). Згодом ця помісна Церква зросла на п’ять тисяч віруючих. Цілком очевидно, що віруючі християни діяли як велика помісна Церква. В них була визначена догматична норма – вчення Апостолів, як у віруючих християн в них було спілкування один з одним. Вони дотримувалися постанов і таїнств, наприклад: хрещення, миропомазання, рукопокладення, звершення Богослужіння (Вечері Господньої) і подавали допомогу убогим (Діян. 2: 42 – 47). Безперечно, все це свідчить про організованість помісної і Христової Церкви. Відомо, що в юдеїв виникли інші подібні Церкви, але як громади, парафії (Гал. 1: 22; 1 Сол. 2: 14). Така помісна Церква виникла в Самарії, незабаром організувалась помісна Церква в Антіохії, Сирії. В цій помісній Церкві було привітне ставлення до Апостолів, зокрема храмам молитви ап. Павла і його місіонерських подорожей (Діян. 14: 26 – 28; 15: 1 – 36). Нарешті, внаслідок місіонерських подорожей Апостолів і ранніх християн взагалі помісні Церкви були засновані в Малій Азії, Македонії, Греції, Італії, Іспанії і в багатьох інших країнах тодішнього Середземного світу. «Маємо стати за прикладом Свого Засновника видимою громадою віруючих. Церква від свого Засновника одержала визначений і видимий уклад. Так, він Сам встановив у Своїй Церкві видиму ієрархію і наділив її владою навчати, священнодіяти і керувати в Церкві, скерованій для такого служіння Духом Божим».3 Мета заснування Церкви відповідає меті втілення Сина Божого. «Бо Син Людський прийшов знайти і спасти загибле» (Мф. 18: 11).
Для всіх помісних Церков, які організувалися в перші віки, була ідея христоцентричності. «В центрі цих відносин є тіло Того, Хто переміг смерть, і ця перемога над смертю належала воскреслому Христу і є джерелом життя для всіх членів Церкви».4 Святі отці і вчителі Церкви одноголосно вчили про Єдиного Бога Отця і Сина і Духа Святого, а також всецілого єднання віруючих між собою з Господом Ісусом Христом. Свята Церква і веде всіх своїх членів до спасіння. Святий Іреней каже: «Хоча Церква розсіяна по всій вселеній аж до краю землі, але від апостолів і учнів прийняла віру в Єдиного Бога Отця Вседержителя…, і в Єдиного Ісуса Христа Сина Божого, Що воплотився ради нашого спасіння, і в Духа Святого, через пророків проголошуючого домобудівництво нашого спасіння».5 Хоча Церков багато помісних, наприклад Константинопольська православна Церква, Олександрійська, Антіохійська, Єрусалимська, Українська Православна Церква Київського Патріархату і багато інших Церков. Всі вони називаються Кафоличною Церквою єдиною по своїй природі. Бо, як один Бог і один Господь, так і єдина Церква, яку єресі намагаються роз’єднати, хоча уподібнюється природі Єдиного. «Так багато нас становимо одне тіло у Христі, а окремо один одному є члени» (Рим. 12: 5). Найтіснішій зв’язок існує між Христом і Церквою за відомим висловом Ігнатія Богоносця «Там, де Ісус Христос, там і Кафолична Церква».6 Церква – це безперестанне Втілення Христа, місце, де Втілення відбувається невпинно.7 «Церква та її Засновник з’єднані неподільно… Церква – це Христос поміж нас».8 Можна сказати, що єдність Христа і Церкви відбувається в першу чергу через святі таїнства, як згадувалось вище. Під час хрещення відбувається тайна (містерія), нова людина народжується, помирає і воскресає разом з Христом. У Євхаристії люди, а отже члени Тіла Христового, приймають через Таїнство Тіло і Кров Господа нашого Ісуса Христа і становлять одне Тіло, «бо всі ми причащаємось від одного хліба» (1 Кор. 10: 17). Сучасні православні християни особливо емоційно переживають у Церкві святу Євхаристію, створюючи церковну єдність. «Церква (за висловом Ігнатія Богоносця) – це євхаристійна спільнота, священний організм, що існує в усій своїй повноті там, де відправляється Євхаристія»9 чи то Київський Патріархат звершує Таїнство, чи Єрусалимський, не важливо. Церкву слід осмислювати, перш за все, в її таїнствах. Хоч би якою важливою була її зовнішня організація(говорить митрополит Каліст), вона вторинна (другорядна) щодо сакрального життя Церкви».10
Як бачимо, які б проблеми не існували в Церкві, вони є другорядними. В свій час «боротьба в Константинополі із Олександрією досягла свого апогею не лише у церковній, але й в політичній площині. Візантійський імператор Феодосій ІІ намагався максимально централізувати імперію, в чому протидіяла Олександрія».11 В сучасній історії бачимо дещо схожі відносини між Українською Православною Церквою Київського Патріархату та Російською Православною Церквою Московського Патріархату. Коли під личиною канонічності скривається абсолютний політико-релігійний інтерес щодо підпорядкування своїй конфесії релігійної сфери України. На жаль, не всі віруючі в Україні можуть усвідомити: «Насправді верховну владу над минулим, теперішнім і майбутнім, установлення повноти часів, щоб усе небесне і земне з’єднати під главою Христа, Який є Господь Вседержитель, Господь Всеосмислитель. Він веде людей своїми шляхами в Божественному Промислі і людям з цієї великої тайни доступно знати лише те, скільки їм необхідно знати ради їхнього спасіння».12 Адже і Сам Христос, як вчив Ориген, був в першу чергу Учителем, що вів «розумне творіння» до споглядання Бога. Сакраментальні функції духовенства при цьому ставляться на другий план. Хоча Ориген був засуджений Церквою, однак слід сказати, що і в перші віки була жива віра в апостольські вчення про главу Церкви Господа нашого Ісуса Христа. На сам-кінець слід сказати словами Святого Писання «Хто зберігає заповіді Його, той перебуває в Ньому», і Він у тому. А заповідь Його та, щоб ми вірували в ім’я Сина Його Ісуса Христа і любили один одного, як Він заповів нам» (1 Ін. 3: 23 – 24). Це ті безцінні дари Віри, якими сучасна Православна Церква має бути вдячна працям святих Отців. Кожний, хто входить в Церкву, долучається до скарбниці її віровчення і духовного досвіду, входячи в той світ, в якому жили і творили Отці, хоча епоха святих Отців не була тихим і спокійним «золотим віком»13 церковної історії.
Протоієрей Олег Маланяк
1 Іларіон (Троїцький), архиєп. Християнства немає без Церкви. – Монреаль, 1986. – С.3.
2 Іларіон (Алфєєв), рхиєп. Таїнство віри. – Київ, 2009. – С.135.
3 Вепрук В., прот. Догматичне богослів’я. – Чернівці, 2002. – С. 351.
4 Иоанн Зизиулас, митрополит Пергамский. Церковь и Евхаристия. Богородице-Сергиева Пустынь, 2009. – С. 84.
5 Макарий (Булгаков), архиеп. Православно-Догматическое Богословие. – Санкт-Петербург, 1857. – С. 181.
6 Митрополит Каліст (Уер). Православна Церква. – К., 2009. – С. 243.
7 Там само. – С. 243.
8 Там само. – С. 243.
9 Там само. – С. 243.
10 Там само. – С. 243.
11 Саган О. Вселенське Православ’я: суть, історія, сучасний стан. – К., 2004. – С. 85.
12 Иустин (Попович), преп. Догматика Православной Церкви. Экклесиология. – М., 2005. – С. 81.
13 Мейендорф И., прот. Введение в святоотеческое богословие. – К., 2002. – С. 7.