Після епохи самого Арія, доктрини аріанства пропонувалися в різних варіантах, більш помірковані аріани вчили, що сутність Логосу подібна до сутності Отця. Прихильники цієї точки зору іменували себе подобосущниками (з грец. оміями). Ця компромісна формула не змогла задовольнити твердих прихильників нікейства, оскільки подібність між безмежністю Творця і обмеженістю Сина, тобто творіння, вказує вже на Його обмеженість. Така характеристика є скоріше оцінюючою ніж онтологічною приналежністю. Пізніше в наслідок тривалих дискусій визріла більш радикальна сторона аріан, що явно стояла на раціональних позиціях, вказуючи на неподібність Логосу до Бога-Отця. Прибічники цього ідейного напрямку аріанства називали себе “аноміями” – неподобниками. Вищевказані положення аріанства не можуть претендувати на повноцінний виклад єретичної системи Арія, причиною цьому є мала кількість достовірних джерел. Відомості про вчення Арія можуть бути вилучені із творів письменників цієї доби, які не завжди адекватно оцінюють ситуацію. В цих джерелах немає прямих, безпосередніх тез вчення Арія, а інформація викладається із погляду на аріанство цих авторів. За характером та конфесійною приналежністю джерельний матеріал значно поступається об’єктивній оцінці, часто від неприязні православного письменника до аріанства, частково самим наміром автора виправдати саму особистість Арія. В такому розумінні джерела поділяються на два види: аріанського та православного спрямування.
В іншій класифікації можна ставити твори Афанасія Великого, в яких вчення Арія описується на основі його власних творінь. Тут на думку вчених є витримки його висловів, а також подається критика на його вчення [19, с. 98-99]. Головний твір Арія – Талія (Фалія) не зберігся, православний досвід добре спрацював в ліквідації єретичних рухів. На думку Аверинцева С., Арій вніс світський дух в релігійну літературу, будучи блискучим проповідником, він добре знав своїх слухачів – громадян Александрії, які звикли до життєвих турбот великого мегаполісу. Тому древньохристиянська аскетична суворість стилю не могла тут претендувати на успіх; однак і традиції язичницької класики були для мас дуже академічними та застарілими. З приводу цього Арій написав для широкої пропаганди своїх богословських поглядів поему Фалія, в якій звернувся до інших літературних традицій, що були менш вагомими, але життєвими. Арій виявився одним із перших видатних християнських проповідників, який вніс значний вклад в розвиток “народної” проповіді, наблизивши і зробивши її доступною для самих широких народних мас. Важко сказати, що собою представляла Фалія чи це був публіцистичний твір чи гімнографічна поезія ранньої християнської доби, чи просто богословський трактат, думки і здогади вчених є неоднозначні. Незважаючи на весь брак матеріалу, все-таки до нашого часу дійшли певні уривки документів, із яких ми можемо зробити висновок про аріанство, джерелами такого характеру є: 1) послання Арія до Євсевія Нікомидійського, збережене в історії Епіфанія і Феодорита; 2) послання його до АлександраАлександрійського, також збережене у Епіфанія; 3) уривки із Талії містяться в творах Афанасія Великого; 4) сповідування віри Арія до Константина, знаходиться в історії Сократа і Созомена; 5) послання АлександраАлександрійського [8, с. 14].
Аріанство до Першого Вселенського Собору Припинення антихристиянських виступів та ліквідація заборони сповідувати християнську віру з боку імперської влади, призвели до легалізації християнської віри. Внаслідок цього християни змогли вільно долучатися до внутрішніх та зовнішніх впливів на розвиток греко-римського античного світу, що дало Христовій Церкві широку релігійну перспективу. З великим розмахом починає розвиватися християнське мистецтво, яке своїми ідейними пошуками торкається всіх сфер релігійно-духовної свідомості античного суспільства. В області церковної літератури цей етап характеризується вільним розвитком богословської творчості та великим богатством ідейної проникливості в пошуках до містичного, духовного визначення християнських догматичних віровчень. Тому цей період прийнято називати “Золотим Віком” патристичної літератури, плодовитим етапом творінь християнських отців і учителів Церкви [15, с. 3]. Богословські суперечки та полемічна боротьба за правомірність і істинність християнських догматів були природнім фактором цієї доби. Випрацьовувалися нові богословські поняття, за допомогою філософської думки апостольське передання стало живим мисленням, що розкривало богомудрість та премудру суть християнської віри. Ця епоха породила великих християнських мислителів та подвижників, які зайняли вагоме місце в історії християнства. Але цей період став також етапом великої і важкої ідеологічної боротьби християнства за чистоту істинної віри. Донікейська доба не вирізнялася особливою ідейною боротьбою, але на грунті єретичних вчень, які були притаманні цій епосі, визріли досить суттєві погляди, які в процесі свого розвитку переросли в широкі єретичні вчення. Початкова історія аріанства небагата на історичні відомості. За етнічним походженням Арій був Лівійцем і навчався в Антіохії в богословській школі у пресвітера Лукіана, так про це свідчить Епіфаній Кіпрський в своїй історії] [5, с. 97]. В 311 р. він прибув до Александрії і вступив до місцевого кліру. В часи гоніння на християн імператора Миксиміна, Арій твердо вистояв у християнській вірі, чим здобув собі авторитет в місцевій громаді. Можливо за його ревність тодішній єпископ Александрії Петро висвятив Арія в сан диякона. За іншими даними він ще в той час був мирянином, і маючи велику ревність в питаннях віри, він стає прихильником місцевого єпископа Мелетія Лікопольського, який виступив проти дій свого предстоятеля єпископа Александрійського Петра (300-310). В той час Церква переживала велику смуту з приводу гонінь, останні переслідування християн виявилися дуже суворими і жорстокими. Значна частина християн не вистояла перед муками гоніння і повернулися до релігійного культу імперії, коли гоніння припинилися, відпалі християни знову почали навертатися до Церкви. Мелетій, маючи твердий і непохитний характер до сповідування християнства, вимагав суворих мір для повернення відпалих в лоно Церкви.
Єпископ Петро був більш лояльним і не наважувався бути радикальним по відношенню до цих намірів. За істориком Сезоменом, Арій в скорому часі залишив Мелетія і підтримав єпископа Петра, який висвятив його в диякони. Коли Мелетій помер, його прихильники і послідовники, бажаючи мати повноцінне спілкування з Церквою, почали повертатися до свого законного предстоятеля єпископа Петра. Останній, знаючи їх виступи, відлучив останніх від Церкви, Арій розцінював це як не правильний вчинок і повстав проти дій Петра, і сам був невдовзі ним відлучений. Після мученицької кончини Петра в 310 р. він приєднався до спілкування з Церквою при єпископі Ахілі. За ФілострогіємАхілрукопоклав Арія в пресвітери і після його смерті в 311 або 313 р. Арія вважався кандидатом на Александрійську кафедру. За оповіддю Геласія Кізіческого навпаки приємникАхіла на кафедрі Александр, висвятив Арія в пресвітери і призначив настоятелем однієї місцевої громади, що називалася Гавкалійською. Це розходження у подіях слід вважати пізнішою вставкою, зважуючи на характер походження цієї історичної праці. За аріанським істориком Філострогієм, Арій добровільно відмовився бути єпископом на користь голосів за Александра. На думку православних письменників, він розуміючи, що не виграє виборів на єпископа, ще більше озлобився на Александра [13, с. 331]. Історик ФеодоритКирський стверджує, що Арію було доручено займатися тлумаченням Священного Писання, в цьому мистецтві він так вміло перевершив всіх, що єпископ Александр високо поважав його [3, с. 79]. Мабуть, Александр, розуміючи значення свого конкурента Арія для місцевої пастви, коли став єпископом доручив йому бути екзегетом, займатися тлумаченням в Церкві Священного Писання. Де саме в Александрії священнодіяв Арій невідомо. На той час Александрія в організації церковного життя значно випередила всі інші християнські центри. Місто поділялося на квартали або лаври (улиці), кожна лавра мала свого пресвітера і церкву. Очевидно Арій був настоятелем однієї такої громади (лаври). Історики неодностайні в цьому питанні, але припускають що під його духовним керівництвом була громада християн що називалася “Гавкалійською”, можливо від назви певної частини міста. При кожному приході діяла своя духовна школа, однією із провідних була школа Арія [4, с. 16]. Висока вченість та багатообдарованість Арія зробила його відомим пастором в християнській спільноті у Єгипті. Сам єпископ Александр свідчив, що Арія поважали всі благочестиві жінки міста. На вигляд Арій був суворим аскетом, проте це не заважало йому мати вкрадливий делікатний характер і м’яко спілкуватися із прихожанами. Арій приваблював їх своєю увагою і виявляв любов та чуйність до всіх, хто спілкувався із ним. За своїм зовнішнім видом Арій був високого зросту, худорлявої фізичної форми, мав серйозний характер. Але при такій натурі це не заважало йому поєднувати в своїй особі щирість і взаємність, Арій легко знаходив спільну мову із будь-якою людиною, вмів приємно спілкуватися із широким колом людей, дивуючи всіх своїми риторичними здібностями, вміло використовуючи в розмові діалектичні прийоми. Як і кожна людини, Арій не був без людських недоліків, він мав хитру та честолюбну вдачу. Різноскладовий характер Арія водночас робив його ревним поборником християнства, створюючи образ суспільної людини суворого подвижництва. Його хитрість і честолюбність по відношенню до виконання ним пастирських обов’язків відігравала вирішальну роль в його служінні. Арій, як особистість, відразу із погляду зовнішності створював авторитет в очах оточуючих. Проте ці психологічні якості значно змінювали його із негативного боку, хитрість, як елемент мудрості, робила його підступним для власних амбіцій, які зародилися в ньому від часу його бажання стати єпископом Александрії. Честолюбність проявлялася в ідеалізації його образу, як пастора, що впевнено стоїть на своїх позиціях. Саме ці категорії людського характеру відіграють вирішальну роль в майбутньому розвитку аріанства. В своїх поглядах Арій виявиться настільки стійким і твердим, що це вирішить всю його долю та життя християнської Церкви [17, с. 289].
Кожний приходський центр в Александрії був невеликим автономним духовним округом, тому тутешнє духовенство користувалося цілковитою свободою. Такі можливості відкрили перед Арієм шлях до насаджування своєї єресі. Невідомо, коли саме зародилося єретичне вчення Арія, помилковість його поглядів була виявлена лише випадково. Західні католицькі історики Гефеле К. Ю. і Мєлеєр Й. А. вважають, що перші свідчення про єресь Арія, єпископу Александру сповістили самі аріани. Високий авторитет Арія серед місцевих християн зустрів широку неприязнь до нього із сторони іншого духовенства. Суперники, почувши на проповідях чи при розмові з паствою, що він висловлюється не відповідно до норм догматичного вчення про Сина Божого, розповіли про це Александру. Созомен вказує, що сам Александр свідчить про цей випадок: “свідчення про це я отримав пізно”. Достеменно невідомо, коли саме розгорілася суперечка Арія із Александром, час виникнення догматичних протиріч з приводу вчення Арія відносять до 318-320 рр.. [5, с. 97]. Єпархіальне життя в Александрії давно набуло визначених адміністративних форм. За традицією, предстоятель Александрійської Церкви часто збирав місцеве духовенство і радився із ними стосовно церковного та релігійного життя. І на одному із таких зібрань він почав обговорювати питання догматичного значення. Александр в присутності місцевого кліру сказав: “Бог є Трійця в Одиниці і Одиниця в Тройці”. Арій, вбачаючи в цьому прояв севеліанства, заперечив Александру. На захист правильного віровчення проти Арія виступив архіпресвітерКоллуф. Александр, дивлячись на їх суперечку, зайняв в цей час нейтральну позицію. Розмірковуючи над вченням Арія, Александр вирішив не створювати загального антагонізму і невдовзі призначив з приводу цього диспут. Спочатку Александр сподівався мирним шляхом врегулювати суперечку, і диспут між суперечливими сторонами мав розрядити їх протиріччя і призвести до єдиного вирішення. Надії Александра мирно врегулювати конфлікт виявилися марними, Арій не зважаючи на критику в свою адресу, був непохитним і твердим. Після такого виступу Арій вже не міг приховувати свої погляди, вони явно суперечили тодішньому богословському досвіду Церкви. Після тривалої суперечки Арій продовжував залишатися непохитним до своїх поглядів. Епіфаній Кіпрський повідомляє: “Арій не схилявся на сторону істини”, тоді єпископ Александр осудив його і вигнав із Церкви. В чому полягав характер цього покарання чи це була єпископська заборона священнодіяльності, чи заборона проповідувати – невідомо. Постанову про заборону Арія підписали 16 пресвітерів. Можливо, Александр вдався до цих дій під тиском пресвітера Коллуфа під виглядом великого поборника і захисника православ’я проти Арія, він переслідував власні цілі, які пізніше проявляться в його відході від свого предстоятеля. Враховуючи таку ситуацію, Арій і його вірні стають в опозицію до своєї Церкви. Епіфаній подає цікавий лист Александра, де він повідомляє про вчинений Арієм розкол в Церкві: “Вони не захотіли залишатися під владою Церкви”. Із наведеного вислову, можна вважати, що Арій, всупереч рішенню свого єпископа, зчинив церковний розкол місцевого значення [12, с. 336].
Не можна впевнено сказати, які саме погляди на розуміння троїчності Бога були присутні серед тодішньої ієрархії до проведення Першого Вселенського Собору. Із документів, які дійшли до нашого часу, про це відомо із листів та послань Александрійських ієрархів. Догматична система єпископа Александра була побудована за таким принципом: Отець є найдосконалішим і володіє всіма найвищими властивостями, такими самим якостями наділений і Син, Який відрізняється від Отця Своїм народженням, що відбувається не в часі, а народження Сина совічне до буття Отця. Саме це стало, на думку проф. Болотова, причиною заперечення Арієм цього вчення. В цьому ствердженні Арій не міг зрозуміти дві думки: 1) Син співіснує Отцю від вічності і також є безпочатковим; 2) Син із Самого Бога і народжується із сутності Отця. Намагаючись заперечити цю думку, Арій спирався на вчення, що всі церковні світила сходу стверджували, що Отець безпочатково передує Сину. Арій думав, що не можна приписати Сину безпочатковість в часовому смислі, тобто у вічності без ствердження Його причини народжуваності. Якщо Син існує безпочатково, то яка його мета або причина буття. За Арієм народження Сина повинно мати мету, ціль для Його народження. Якщо дотриматися позиції Александра, тоді виходить, що потрібно визнавати дві ненароджені сутності, а це заперечує монархію або Александр не надає реального значення факту народження Сина і ототожнює Його з ненародженим Отцем, тоді Александрмонархіанин, тобто приховано маскується під савеліанина. Вихід із цього протиріччя Арій знаходив в тому, що визнавав тимчасовий проміжок між буттям Отця і Сина, вважаючи, що був такий час, коли не було Сина, тому Він не вічний і не безпочатковий. Але Арій не думав відступати і почав відкрито протидіяти діяльності свого єпископа. Поширюючи пропаганду свого вчення, Арій в скорому часі зміг залучити на свій бік біля 700 дівственниць, 12 (6) дияконів і 6 пресвітерів. За підрахунками проф. Болотова загальна кількість кліру, яка пристала до Арія, становила ? александрійських пресвітерів. Крім пресвітерів Арія підтримали деякі єпископи лівійці: Секунд Птолемаїдський і Феона Мармаритський, а також шість пресвітерів: Арій (інший), Ахілл, Аіфал, Карпон, Сармат; шість дияконів: Євзосий, Лукий, Юлий, Мина, Елладі, Гаій. Александрійський єпископ володів п’ятою частиною громадянської влади в Александрії, тому разом із Арієм були вигнані всі, хто підтримував його виступ. Таким чином, до Арія пристала майже половина духовенства Єгипетської Церкви[12, 336].
Слід врахувати, що протест Арія проти Александра могли підтримати послідовники мелетіанського розколу, який ще тяжів над Александрійською Церквою. Ідеологічно мелетіани стояли на інших позиціях ніж Арій, але тут велику роль відіграв етнічний елемент. Більшість населення Єгипту були коптського походження, але правом керування в Александрійській Церкві володіли виключно греки, тому не всім ці розклади були до вподоби. Підтримка коптським населенням аріанського руху створювала велику опозицію до грецького елементу в Єгипті. Перед тим, як Арій був заборонений у священослужінні, послідовники його релігійного руху мали значення місцевого характеру. Але коли Арія позбавили права священнодійства, це означало, що він більше не міг приймати повноцінної участі в духовному житті Церкви. Такий поворот подій настільки не задовольняв Арія, що він, наполягаючи на правильності своїх поглядів, вирішує шукати виправдання та засудження помилковості александрійської ієрархії до своєї особи. Зустрівши супротив в Александрії, Арій із своїми прихильниками почали підпільно проводити свої богослужіння поза територією міста. Сам Арій залишався ще в Александрії намагаючись закріпитися підтримкою міських єпископів. Згідні із Арієм єпископи спільно написали листа до Александра, де, викладаючи свою віру, просили відновити Арія у служінні та пастирській діяльності. Але наміри Арія не обмежувалися місцевим кліром, в цей час він провадив велику пропаганду в Александрії та Єгипті. Після того, як його відлучили від Церкви, він звертається із апеляцією до східних єпископів. Арій, звернувшись за співчуттям в несправедливості до єпископів сходу, сподівався в їх лиці знайти заступництво. В даному випадку Арій намагався заручитися підтримкою серед ієрархів близького Сходу: Сирії та Лівії. Тут Арій навчався в богословській антіохійській школі, етнічно походив із цієї місцевості, тому він розраховував саме таким чином вплинути на свою ситуацію. Пізніше саме вихідці із східних регіонів імперії стануть найбільшими прихильниками аріанства і відстоюватимуть вчення Арія на Нікейському Соборі [5, с. 96]. Вигнаний через заборону із Александрії, Арій не міг тривалий час діяти підпільно, його рух був більших масштабів і таємне існування просто зводило б нанівець всю його участь в церковному житті. Навіть, можливо, що він сподівався на виправдання в інших церковних громадах, зважуючи на чисельність прихильників свого вчення. Він відправляється на Близький Схід, ймовірно, що він зупинився в Кесарії Палестинській, де його прийняв історик єпископ Євсевій. Прибуття Арія до Кесарії, можливо ставило для орігеніста Євсевія в аналогію до долі подібності долі Орігена в цьому місті, це могло викликати захоплення Євсевієм в особистості Арія і сприяти його подальшим намірам. Звідси він звертається із листом до Євсевія Нікомидійського. В листі до Євсевія Нікомидійського, як товариша по антіохійській школі, Арій просить сприяти його примиренню із Александром, в листі до нього він прямо називає його “лукіаністом”. В листі він переконує Євсевія в правильності своїх поглядів, звинувачує в несправедливому ставленні з боку єпископа Александра, оскільки його вчення підтримують єпископи Лівії, Тиру, Віриту (Бейруту), Лаодикії, Анабаза, і навіть вказує “всі східні”, розуміючи під цим діоцез “Сходу” із столицею в Антіохії. В кінці він коротко викладає своє вчення і цим, переконуючи Євсевія, намагається маніпулювати його свідомістю [5, с. 98]. Невідомо скільки часу тривала переписка Арія із Євсевієм, але вона призвела до того, що останній схвалив вчинок Арія і в аналогічному листі запросив його прибути до Нікомидії, де Євсевій урочисто прийняв його. Арій, пробувши тут рік, плідно працював над систематизацією свого вчення, виклавши свої погляди у творі “Талія”. Крім того, він написав різні релігійні гімни та пісні, де пристосував свої погляди до народного жанру з метою спокусити людей на бік своєї єресі. Євсевій Нікомидійський не тільки надав моральну підтримку Арію, але пообіцяв останньому реабілітувати його в Александрійській Церкві. Події, які розвивалися далі важко визначити в хронологічному порядку. Александр, зваживши, на такий крок Арія, написав послання і розіслав його до всіх навколишніх єпископів. Його лист за змістом спрямований на політичну харектеристку Євсевія, Александр дорікає йому в тому, що він самовільно покинув свою кафедру у Віриті і перейшов до Нікомидії, в цих докорах він підкреслює помилковість вчення Арія, називаючи останнього предтечею антихриста [7, 23].
Вказуючи на політичний чинник кафедри Євсевія, Александр прямо протиставляє участь його діяльності в Церкві по відношенню до внутрішніх церковних справ. Євсевій був придворним єпископом, спочатку перебуваючи єпископом міста Берит, він швидко просунувся в ієрархічній степені і невдовзі зайняв єпископську кафедру в Нікомидії на запрошення імператора Лікінія. Нікомидія в той час займала провідне положення і прагнула на статус столиці Сходу – Малої Азії. Але традиційно провідним містом на Близькому Сході в силу історичних обставин була Александрія. Підтримуючи Арія та його рух, Євсевій цим розраховував довести, що честь першості належить Нікомидії, тому що вона вважається імператорським містом. Сподвижники Арія помітили, що послання Александра закріпилося авторитетом серед християнських громад, вирішили скликати Собор у Віфінії в 320 р. під керівництвом Євсевія Нікомидійського. На Соборі було виправдано вчення Арія та його вчинок, на завершення делегати написали послання до Александра, вимагаючи прийняти Арія в спілкування разом із паствою. Але останній виявися непохитним і твердо наполягав на своєму. Учасники собору склали послання, в якому виклали постанови соборного зібрання і сподівалися, що під ними підпишуться всі ієрархи Сходу. Більшість єпископів підписала ці постанови, але Александр твердо відстоював засудження Арія та його єретичне вчення. В свою чергу він написав аналогічний лист, який відіслав до навколишніх ієрархів, в якому звинувачував вчинок Євсевія та аріанських єпископів. Александр також відправив цей лист в Рим папі Сильвестру. Але в Римі зміст листа розцінили за іншою характеристикою. Оскільки знали про тісні стосунки імператора із Євсевієм [7, с. 23]. Александр не хотів розпалювати ворожнечу і можливо сподівався мирно налагодити ситуацію, але його положення з кожним разом набирало все більш критичних позицій. Незадоволений ним пресвітер Коллуф почав звинувачувати його у сприянні єретикам. Невдовзі він відійшов від Александра і створив свою громаду, в якій проголосив себе єпископом та, не маючи сану, рукопокладав духовенство. Такий поворот справ вимагав від Александра рішучих дій, в 320-321 р. він збирає помісний собор в числі 100 єпископів єгипетських і лівійських, на якому відлучає Арія та всіх єпископів, які підписалися під постановами Віфінського Собору. Постанови Собору він знову розсилає до навколишніх єпископів. Розвиток подій призвів до відвертого протистояння, в цій ситуації почалися різні інтриги підґрунтям, яких виступали і політичні амбіції. В цей час імперія ще поділялася на дві частини в одні правив Константин, а в іншій Лікіній. Приблизно тоді вони знаходилися в стані міжусобної війни. Тому будь-які невдоволення незалежно якого значення, жорстоко придушувалися, щоб уникнути політичного розколу імперії. Євсевій Нікомидійський, знаходячись при імператорському дворі, використав політичні чинники проти супротивників Арія. Історик Феодорит подає зміст послань Александра, де він розповідає про адміністративний тиск вчинений на нього і його паству, щоб останній прийняв Арія до александрійського кліру. Александр вважався найпершим єпископом на Сході, але після того, як імператор переніс свою резиденцію до Нікомидії авторитет міста став значно рости, а разом із тим і влада єпископа Нікомидійського. Крім того, сам Євсевій був родичем Лікінія. Звернення Арія за заступництвом до Євсевія означало, що останній має більше повноважень, ніж інші єпископи. Тому внутрішнє протиборство переросло у зовнішні посягання на владу в Церкві та в суперечку із приводу першості кафедри. В тодішніх можливостях Євсевія це було цілком нормальним, в Александрії цю спробу розглядали як посягання на історичне право першості Александрійської Церкви на Сході [4, с. 18-19].
Спираючись на такі сили, аріанська партія відкрито заявляє про себе. Аріани проводять масові агітації серед населення та ієрархії. Для цієї мети до міста приїздить малоазійський аріанинАстерій, який масово пропагує вчення Арія разом із своїми соратниками, використовуючи при цьому твір “Талія”. Із уривків цього твору, критики вказують, що його зміст був спрямований на низьке коло осіб: матросів, вантажників, рибаків, воїнів та інші. Саме таким складом соціального нашарування вирізнялася на той час Александрія. Широкомасштабна діяльність Арія не могла пройти безслідно для церковного суспільства і поволі набирала загальноцерковного значення. Александр відразу помітив, що аріанство поширилося вже за межі Єгипту і набувало всезагального характеру. Він намагаючись призупинити поширення аріанства, почав надсилати свої послання до єпископів різних громад, викладаючи в листах самозахист від неправдивого вчення Арія. Александр спрямовує свої погляди за допомогою в вирішенні конфлікту до західних єпископів. Звертаючись до фессалонікійського єпископа, Александр, таким чином, намагається протистояти Євсевію Нікомидійському, який користувався своїм адміністративним становищем і зупинити адміністративний тиск аріанської партії. Констянтин в той час, ведучи боротьбу із Лікінієм та із вторгненням варварів на східних кордонах Європи, не мав змоги втрутитися у вирішення єретичного конфлікту. Аналізуючи хід подій, можна припустити, що імператор не приділяв цій ситуації належного значення. Знаходячись під впливом Євсевія Нікомидійського, він не міг оцінити серйозність та критичність ідеологічної ситуації у Церкві. Після того, як імператор в битві при Хрисополі 18 вересня 323/324 р. розгромив своїх противників, Констянтин став одноосібним правителем імперії і зміг віддатися вирішенням внутрішніх державних справ. Приблизно в цей час імператор дізнається про релігійну проблему в християнстві. Констянтин і до того знав про поширення різних єресей, але особливої цікавості не виявляв до їх розв’язання, в цьому він надавав Церкві самотужки вирішувати свої суперечки. Але відомості про те, що внаслідок догматичних суперечок відбулися народні хвилювання в Єгипті між прибічниками єпископа Александра та пресвітера Арія, конфлікт між якими розпалився на релігійній основі і переріс в етнічне протистояння, міг в подальшому сприяти появі значних народних невдоволень [4, с. 20]. Констянтину, який став єдиним правителем, потрібна була виважена політика на Сході. Бунт чи повстання створили б виступи проти його влади, яка тут ще не була твердою. До втручання імператора Констянтина в хід аріанських суперечок, хронологічні межі боротьби прихильників православного вчення із аріанством неможливо точно визначити. Історичні джерела в цьому відношенні неоднозначні, спираючись на їх фактичний матеріал, дослідники неодностайно оцінюють перебіг подій. Тому, наслідуючи ці принципи, необхідно зазначити, що вище сказані події тривали приблизно між 318-323 роками. Західна Церква практично не виявляла відкритої участі в розгортанні аріанських суперечок. Хоча в відомості про поширення аріанської єресі доходила до Риму, про це свідчать письмові документи папи Ліберія. Екземпляр соборного послання від АлександраАлександрійського був надісланий папі Римському Сильвестру [5, с. 105].
Коли війська Констянтина зайняли Схід, імператор відразу почав діяти відповідно до своїх монархічних положень. Звичайно, в такій ситуації його дії повинні були мати рішучий та глобальніший масштаб, необхідно було не допустити релігійному конфлікту перерости в політичний. Після остаточної перемоги над Лікінієм, окремі сили якого ще чинили опір, Констянтин, щоб ствердити свою владу на Сході, від’їздить до малоазійського міста Нікомидії, що тоді була столицею східної частини імперії та резиденцією римських імператорів. Прибувши в Нікомидію, тут до Констянтина надходить цілий ряд скарг з приводу єресі Арія, як із сторони прихильників, так від противників аріанства. Розуміючи, до яких змін можуть призвести протиріччя в християнстві,Констянтин зацікавлюється конфліктом і намагається вирішити його на адміністративному рівні. Довідавшись, що Євсевій Нікомидійський мав тісні зносини із Лікінієм, Коснтантин більше не довіряв йому, але і не позбавляє його повноважень. В цій ситуації на імператора знайшов свій вплив єпископ Євсевій Кесарійський. Він переконав імператора, що дана єресь не представляє загрози для політичної єдності імперії, а є лише витвором особистого характеру.Тому за порадою Євсевія, Константин не втручався відкрито у конфлікт, а виконував функцію посередника між ворогуючими сторонами. Він звернувся до супротивників із листами, в яких переконував примиритися. Сам імператор був навчений християнства на Заході і знаходився під впливом західних християнських ієрархів, наприклад, під духовним авторитетом Осії, єпископа Кордубського. Можливо, що навіть Осія порадив Констянтину звернутися до ворогуючих сторін із посланням про спільне примирення. Лист до Александра мав дуже широкий зміст і в якості посильного до Александрії відправляється єпископ Осія Кордубський.
Можливо, що обрання його із цією місією відбулося за порадою АлександраФесалонікійського. На той час Осія був відомим сповідником, і християнські громади, пам’ятаючи його твердість під час останніх гонінь, дуже шанували праведника. Крім цього, імператор доручив останньому зайнятися і справами обрядового значення, оскільки кожна церковна громада мала свій власний календарний рік, що вносило великі розбіжності в християнську богослужбову практику. Євсевій Кесарійський подає в житті Констянтина Великого зміст імператорського листа до єпископа Афанасія. В загальному огляді лист можна представити в такій короткій формі. На думку імператора аріанський конфлікт не мав великої ваги. Імператор вважав, що Арій допустив якусь незначну помилку, через яку спокусив велику кількість народу. Із сторони єпископа Александра не потрібно було наполягати з такими радикальними заявами та діями в адресу Арія. Тому імператор, змалювавши в листах своє бачення проблеми, пропонував її вирішити шляхом особистого примирення. І в підсумок підводив до висновку, що вчення обох сторін є незначною різницею. В приклад примирення імператор наводить вчення різних філософів, які відносяться до однієї школи і мають різні думки стосовно деяких окремих питань, але це ніскільки не заважає їм бути єдиними за поглядом свого філософського мислення. Завершуючи виклад своїх порад Констянтин, говорить: “Для вас служителів Великого Бога, слід бути однодушними в питанні віровчення. Поверніть мені, спокійні дні і безтурботні ночі, щоб я користувався радістю і насолоджувався спокійним життям” [4, с. 20-21].
З листа можна бачити, що Констянтин, оцінивши ситуацію в християнстві, не надав цьому протистоянню особливої уваги, а намагається розв’язати протиріччя на рівні особистих відносини між Арієм та єпископом Александром. Імператор, мабуть, не сподівався, що конфлікт перетворився на всезагальну проблему і шляхом особистого примирення вже не міг бути розв’язаним. На жаль невідомо, якого змісту мав лист до Арія, пізніше всі авторські документи про аріанство були знищені. Питання стоїть в тому чи був цей лист подібним із листом до Александра, чи являв окремий, відмінний характер є невідомим для історичної науки. Хто доставив листа до Арія, чи це був Осія, чи хто інший також залишається невирішеним. Проте серед істориків існують думки, що цей лист мав подібний зміст із листом до Александра, зокрема такого погляду дотримується проф. Болотов В. В. [4, с. 21]. Прибувши до Александрії, Осія на власному досвіді переконався, що єресь має значно глибші коріння і загрожує єдності основам християнської віри. Тому він у 324 р .повертається до імператора в Нікомидію і доповідає про складність релігійних обставин [7, с. 36].
Аріанський історик Філострогій оповідає дуже цікаві дані, які не містяться в жодному історичному документі. Він вказує, що АлександрАлександрійський, щоб зупинити аріан, які намагалися скликати у Євсевія Кесарійського свій собор в присутності східних ієрархів відправився морем до імператорської резиденції. Тут він зустрів ОсіюКордубського і переконав його у помилковості Арія та необхідності протистояти його рухові. Разом із іншими ієрархами вони встановили спільні теологічні засоби проти Арія, тобто визначили характер термінології для богословських суперечок. Та погодилися просити імператора через Осію скликати спільний собор [19, с. 98]. Осія Кордубський, відвідавши Александрію, відправився до Антіохії на проведення собору, де, очевидно, на запрошення учасників був поставленим в список поважних представників. Учасники Антіохійського Собору, осудивши єресь Арія та відомих на той час його послідовників, не могли заявляти про всезагальне значення цього собору для всієї Церкви. Необхідно було досягти вселенської єдності та одностайності у вирішенні богословських питань, тому можливо тут визріла думка провести новий собор, більш масштабного характеру із участю всіх представників Вселенської Церкви [10, с. 218].
Протоієрей Михаїл Лесюк
Джерела:
1. Біблія: Книги Священного Писання Старого та Нового Завіту. – К.: Видання Київської Патріархії Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2004.
2. Евсевий Памфил, єп. Церковная история. – М.: Православный Свято-Тихоновский гуманитарный университет, 2006.
3. Феодорит, еп. Кирский. Церковная история. // Пер. с греч. – М.: Изд-во Российская политическая энциклопедия; Православное товарищество Колокол, 1993.
Посібники:
4. Болотов В. проф. Лекции по истории древней церкви: В 4 т. – Т. 4. – К.: Изадательство имени святителя Льва, папы Римского.
5. Бриллиантов А. Лекции по истории древней Церкви. – СПб.: Издательство Олега Абышко, 2007.
6. Грибовский В. Народ и власть в Византийском государстве: Опыт историко-догматического исследования. СПб., 1897.
7. Карташев А. Вселенские Соборы. – Клин: Христианская жизнь, 2004.
8. Киприан (Керн), архим. Золотой век святоотеческой письменности. – М.: Паломник, 1995.
9. Кулаковский Ю. История Византии: В 3 т. – Т. 1. (318 – 518 годы). – СПб.: Алетейя, 1996.
10. Лебедев А. Из истории Вселенских соборов IV и V веков. С приложением к истории Вселенских соборов. – СПб.: Издательсвто Олега Абышко, 2007.
11. Мейєндорф І. Введение в святоотеческоєбогословие. – Клин, 2001.
12. Поснов М. проф. История Християанской Церкви (до разделения Церквей – 1054 г.). – Брюссель: Жизнь з Богом, 1964.
13. Поснов М. Гностицизм ІІ века и победа христианской Церкви. – К., 1917.
14. Скурат К. Святые отцы и церковные писатели доникейского периода (I–IIIст. ). – МД А, 2005.
15. Скурат К. проф. Золотой век святоотеческой письменности (IV – первая половина V в.). Учебное пособие по Патрологии. – Свято-Троицкая Сергиева Лавра, 2002.
16. Успенский Ф. История Византийской империи: В 5 т. – Т. 1. Период І (до 527г.). Период ІІ (518 – 610 гг.). – М.: Астрель, 2005.
17. Шмеман А. прот. Исторический путь православия. – К., 2004. Статті:
18. Аверинцев С. Эволюция философской мысли // Культура Византии, IV – первая половина VII в. – М.: Наука, 1984.
19. Бриллиантов А. проф. К истории арианского спора до І Вселенского собора. // К вопросу о философии Эригены. К истории арианского спора. Происхождение монофизитства: Труды по истории древней Церкви. – СПб.: Издательство Олега Абышко, 2006.
Довідники:
20.Христианство: Энциклопедический словарь: В 3 т. / Ред. кол. С. С. Аверинцев и др. – М.: Большая Российская энциклопедия, 1995.