Імператор Юстиніан залишається однією з найбільших, найвідоміших і, як не парадоксально, найзагадковіших фігур всієї візантійської історії. Описи, а тим більше оцінки його характеру, життя, діянь часто дуже суперечливі і можуть служити поживою для найнестримніших фантазій.
Імператор Юстиніан залишається однією з найбільших, найвідоміших і, як не парадоксально, найзагадковіших фігур всієї візантійської історії. Описи, а тим більше оцінки його характеру, життя, діянь часто дуже суперечливі і можуть служити поживою для найнестримніших фантазій. Його придворний історик Прокопій Кесарійський залишив нам дві історії правління імператора. Одна – офіційна: “Історія воєн Юстиніана” і трактат “Про будови Юстиніана”, наповнена безмірними вихваляннями; інша – “Таємна історія”, де зібрані всі плітки і бруд про імператора і його дружину. Напевне, як і завжди, істина знаходиться посередині. Але як би там не було, за масштабами звершень іншого такого імператора Візантія не знала, і прізвище “Великий” Юстиніан отримав абсолютно заслужено. Народився майбутній імператор у 482 або 483 р. в бідній селянській сім’ї. При хрещенні отримав ім’я Петро Саватій (Саватієм звали батька), до якого згодом додалися Флавій (як знак приналежності до імператорського сімейства) і Юстиніан (на честь свого дядька по матері імператора Юстина I). Місцем народження майбутнього імператора було село Таурісій (Верхня Македонія) [16, с. 221]. Коли його дядько Юстин зробив блискучу кар’єру за імператора Анастасія Дікора (491 – 518 рр.), він наблизив до себе племінника і зумів дати йому різносторонню освіту в дусі кращих традицій античної науки, яку останній здобув в Константинополі. Юстиніан, улюбленець дядька-імператора Юстина I (518 – 527 рр.), став за нього надзвичайно впливовою фігурою і, поступово сходячи службовими сходами ієрархії, піднявся в 521 р. до посади командувача столичним військовим гарнізоном, давши з цієї нагоди прекрасні видовища народу. Історик Прокопій Кесарійський у своїй “Таємній історії” говорить: “Юстиніан, ще не зведений на престол, управляв державою за життя свого дядька… який ще царював, але був дуже старий і вже нездібний до державних справ” [6, с. 277].
1 квітня (за свідченням Феофана Візантійця – 4 квітня [4, с. 135]) в день Світлого Христового Воскресіння 527 р. усиновлений своїм дядьком Юстиніан був оголошений августом, а 1 серпня цього ж року, після смерті Юстина I, Юстиніан залишився самодержавним правителем Візантійської імперії. Юстиніан, за описом Прокопія Кесарійського, був “не великим і не дуже малим, але середнього зросту, не худим, але злегка повнуватим; обличчя у нього було округле і не позбавлене краси, бо і після дводенного посту на ньому грав рум’янець” [6, с. 282]. Зображення, що дійшли до нас на монетах і мозаїках церков Равенни (св. Віталія і св. Аполлінарія; крім того, у Венеції, в соборі св. Марка, є його статуя з порфіру) цілком відповідають цим описам. Прокопій говорить, що імператор, або, як почали писати з часів Юстиніана, автократор (самодержець) був “сповнений хитрості, підступності, відрізнявся нещирістю, володів здатністю приховувати свій гнів, був лукавим, небезпечним, був чудовим актором, коли треба було приховувати свої думки, і умів проливати сльози не від радості або горя, але штучно викликаючи їх в потрібний час в міру необхідності. Він постійно обманював, і не при нагоді, але скріпивши угоду грамотою і найстрашнішими клятвами, у тому числі і по відношенню до своїх підданих” [6, с. 283]. Однак той же історик, підводячи ж якийсь підсумок його діянь, в своїй праці “Про будови Юстиніана” висловлюється просто захоплено: “У наш час з’явився імператор Юстиніан, який, прийнявши владу над приголомшеною (хвилюваннями) і доведеною до ганебної слабкості державою, збільшив її розміри і привів її в блискучий стан, вигнавши з неї варварів, які вже відвіку знущалися з неї… Імператор… з найбільшим мистецтвом зумів обдумати нові цілі держави. Насправді, цілий ряд областей, які були вже чужими для римської держави, він підпорядкував своїй владі і збудував незліченну кількість міст, що раніше не існували… Сам, із власної волі простивши провини тих, хто замишляє проти нього зло, тим, що потребують засобів для життя сповнивши їх до пересичення багатствами і цим подолавши принизливу для них злощасну долю, добився того, що в імперії запанувала радість життя” [5, с. 344].
Юстиніан володів феноменальною працездатністю, розумом і був талановитим організатором. При всьому цьому він нерідко підпадав під чужий вплив, в першу чергу своєї дружини – імператриці Феодори. Імператор відрізнявся хорошим здоров’ям (бл. 543 р. він зміг перенести чуму) і відмінною витривалістю. Він спав мало, ночами займаючись всілякими державними справами, за що отримав від сучасників прізвисько “безсонного правителя”. Їжу приймав часто найпростішу, ніколи не вдавався до непомірної обжерливості або пияцтва. До розкоші Юстиніан також був дуже байдужим, але, добре розуміючи значення зовнішності для престижу держави, не жалів для цього засобів: вбрання столичних палаців і будівель і пишність прийомів приводили в подив не тільки варварських послів і царів, але і досвідчених римлян. Притому і тут імператор знав міру: коли в 557 р. багато міст були зруйнованими землетрусом, він негайно відмінив пишні палацові обіди і подарунки, що давалися імператором столичній знаті, а заощаджені чималі гроші відправив постраждалим. Найкращою помічницею Юстиніана в справі управління державою була його дружина Феодора. Коли в квітні 527 року старий імператор Юстин офіційно призначив племінника своїм співправителем, Феодора розділила верховну шану і торжество свого чоловіка. Разом з ним в день Світлого Христового Воскресіння в храмі Святої Софії вона була урочисто коронована; потім, за звичаєм візантійських імператриць, вона відправилася на столичний Іподром, щоб вислухати привітання народу [10, с. 109]. Жоден з істориків, які згадували про аморальність Феодори до заміжжя (особливо Прокопій Кесарійський), не зміг вказати ні єдиного прикладу аморальності її після цієї події. Навпаки, вона часто допомагала жінкам, що потрапили в біду. Володіючи ясним розумом і твердим характером, вона впродовж 22 років правила державою, будучи найвпливовішою і вірною помічницею зі всього оточення Юстиніана. Характерною для поглядів святого правовірного імператора Юстиніана Великого є його церковна політика. Будучи людиною віруючою і переконаною в тому, що править благодаттю Божою, він надавав істотного значення духовно-моральному керівництву своїми підданими. Він хотів, щоб в єдиній імперії, в якій встановлений був ним єдиний закон, існувала єдина віра і єдина духовна влада. Він дуже полюбляв богословські роздуми, вважав себе чудовим богословом, вірив, що Бог говорить його вустами, – і оголосив себе “вчителем віри”, який готовий охороняти Церкву як від єресей, так і від нападів супротивників. Його законодавчі акти наповнені постановами про церковний устрій. Разом з тим Юстиніан прагнув наділити Церкву щедрими подарунками і будовою храмів. Чини церковної ієрархії отримали багато прав і привілеїв. Єпископам було доручено не тільки керівництво справами благодійності: вони поставлені були наглядачами в судах. Клірики були вилучені від підпорядкування світським судам; священиків судили єпископи, єпископів – собори, у важливих випадках – сам імператор.
Імператор Юстиніан чудово розумів силу Церкви і старався всіма способами укріпити свій союз з нею. Мріючи про створення єдиної імперії, в якій панувала б єдина православна віра, Юстиніан протягом всього свого правління піклувався про єдність Церкви не менше, чим про єдність держави. Єдина держава, єдиний закон, єдина Православна Церква – це були три стовпи, на яких будувалася внутрішня і зовнішня політика Юстиніана. Ще імператор Юстин, на противагу своєму попередникові, імператору Анастасію, відновив православ’я і визнав нікейський символ віри. Продовжуючи політику свого дядька, хоча і з деякими відступленнями, Юстиніан виступив захисником православ’я проти яких-небудь інших віровчень. Політика Юстиніана відносно Церкви характеризується двома основними рисами. З одного боку, він протегував ортодоксальному духовенству, обсипав його різними привілеями, щедрими земельними подарунками, піклувався про будівництво великої кількості храмів, монастирів і благодійних установ. З іншого боку, в церковній політиці на думку деяких світських дослідників у Юстиніана надзвичайно яскраво виявляються самодержавні тенденції, що є проявом цезарепапізму. Але багато церковних (православних) істориків говорять, що цезаропапізм імператора Юстиніана проявлявся лише в тому, що він змушував себе відмовлятися від того, що сам приймав. Як імператор, він був зобов’язаний охороняти чистоту віри, а значить діяти з позиції спонукання (сили). Але прекрасно розуміючи згубність таких дій, він знаходив компроміс. Найпершою турботою Юстиніана було примноження багатств Церкви і розширення її впливу на народні маси. У цьому відношенні Юстиніан зробив так багато, як жоден інший візантійський імператор раннього середньовіччя [14 , с. 333].
Щира турбота про Церкву знайшла своє відображення в особливих імператорських законах – Новелах. Церковній тематиці імператор Юстиніан присвятив наступні новели: 3-тю (у ній визначається штат кліриків для церков “Нового Риму”), 5-ту (про монастирі, ченців, ігуменів), 7-му (про церковне майно), 16-ту (про порядок переміщення кліриків), 56-ту (містить заборону стягування ставленицьких податків), 83тю (про єпископський суд у справах кліриків), 131-шу (у якій встановлюється диптих перших п’яти престолів Вселенської Церкви – від Римського до Єрусалимського), 137-му (про хіротонію єпископів, пресвітерів і дияконів). Церковні правовідносини регулюються також 46-ю, 58, 67, 74, 79, 133, 136, 149-ю і 151-ою новелами. Але особливо значною в цьому відношенні є 6 новела. У преамбулі до 6-ої новели, що датується 16 березнем 535 р., сформульований принцип симфонії церковної і державної влади – священства і царства: “Найбільші дари Божі, які даровані людині Вищим чоловіколюбством – Священство і Царство. Одне служить речам божественним, інше управляє і піклується про речі людські. І те, й інше походить від одного і того ж початку і благопрекрашає людське життя. Отже, ні про що так не турбуються правителі, як про честь священиків, а вони – про самих царів Бога благають”. І далі: “Якщо священство буде у всьому бездоганне і причасне дерзновенням до Бога, а царство буде правильне і належним чином упорядковувати доручене йому суспільство, то буде блага згода (“згода” – грецькою “симфонія” – прим. авт.), що дарує людському роду всіляку користь. Тому ми маємо найбільшу турботу і про істинні догмати Божі, і про честь священиків. Якщо вони дотримуватимуться її, то ми упевнені, через неї великі дари отримаємо від Бога і тим, що є, володітимемо надійно, і придбаємо те, що ще не досягнуте. Все буде благополучним і належним, якщо тільки початок справи буде належним і Богові приємним” [12, с. 429].
Питання співвідношення Царства і Священства висловлювалися до Юстиніана, і нерідко в тому значенні, що Священство набагато перевершує Царство, тому, що Священство піклується про душу, тоді як Царство – про тіло. Юстиніан використав іншу термінологію. Він говорить, що Священство керує справами божественними, а Царство – справами людськими. Тут задіяна христологічна термінологія, і догмат Церкви – як Тіла Христового тлумачиться, можна сказати, в рамках халкідонської христології. Мова йде про Церкву, хоча само слово “Церква” не вимовляється. При цьому Юстиніан зовсім не ототожнює Священство з Церквою, швидше поняття Церкви виражається у нього словом “людство”, через поняття людського суспільства. Відповідно, за думкою Юстиніана до Церкви повинно увійти все людство, і якщо до цих пір хтось залишається поза її огорожею, то це така ж історична випадковість, як і те, що деякі народи живуть поза владою римського імператора. Таким чином, Священство і Царство співвідносяться у Юстиніана зовсім не як Церква і держава. Протиставлення Церкви і держави, всяка думка про іноприродність цих двох реальностей абсолютно чужі не тільки Юстиніану, але, мабуть, і всім його сучасникам. Ми помічаємо до того ж, що Юстиніан свої повноваження, тобто повноваження Царства в Церкві тлумачить дуже широко. Царству належить піклування про честь священиків, більш того, Царство піклується про істинні догмати Божі, тоді як Священству належить молитися за весь світ і за самих правителів. Звичайно, молитва тут розуміється гранично широко, як все літургійне і сакральне життя Церкви. Така вцілому теорія симфонії. Як Юстиніан її здійснював на практиці? Як вже було сказано, в своїх законах і різного роду розпорядженнях імператор розмірковував про різні церковні питання. В одному місці (у новелі, що відноситься до церковних справ) Юстиніан прямо говорить: “Для Царства, яке явило від Бога загальний нагляд над всіма людьми, немає нічого недоступного”, – тобто нічого, що знаходиться поза його компетенцією. Згодом теорія симфонії оформилася як теорія симфонії імператора і патріарха [17, с. 65].
Необхідно також відзначити, що в новелах зустрічаються і такі принципово важливі норми, яких немає в канонах і які діяли і продовжують діяти в Церкві. Наприклад, канонічним вважається віковий ценз для постачання в єпископа – 35 років. Тим часом в канонах він ніде не встановлюється, в книзі апостольських постанов встановлений 50-річний віковий ценз, який, в всякому разі, починаючи з епохи Вселенських Соборів не діяв в Церкві, а норма, яка діє щодо вікового цензу була запозичена з 123-ої новели. Законодавство Юстиніана дає нам уявлення і про надзвичайно складну атмосферу релігійних суперечок в 30 – 40-ві роки VI ст. Під покривом догматичних суперечок між прихильниками різних віровчень достатньо чітко простежуються соціальнополітичні зіткнення, що іноді перетворювалися на гострі класові конфлікти. Мрія Юстиніана про створення єдиної імперії на основі єдиної православної віри була далекою від здійснення. У величезній державі буквально кипіла релігійна боротьба, існувала велика кількість ворогуючих сторін. На Заході імперії міцне коріння пустило аріанство. У варварських королівствах остготів, вестготів і вандалів аріанска церква довгий час користувалася привілеями головної церкви. Аріанське духовенство володіло величезними багатствами. У Північній Африці, не дивлячись на гоніння, зберігали вплив донатисти та інші релігійні секти. Але найбільш запекла релігійно-політична і соціальна боротьба розвернулася на Сході, де найнебезпечнішими для візантійської влади були релігійні секти, віровчення яких носили відкрито бунтарський характер і були ворожими як Православній Церкві, так і державі в цілому. Дуже революційно настроєними сектантами були маніхеї, що мали численних прихильників в народних масах Малої Азії, і монтаністи, учення яких знаходило прозелітів серед бідного селянства Фрігії [16, с. 270 – 271].
Євреї, будучи численними на Сході імперії, також розділялися на секти, серед яких найпоширенішою була секта самаритян (самарян) в Палестині. Дещо помірковану позицію в соціальнополітичному плані займали несторіани, учення яких мало прихильників у Вірменії, Месопотамії, Осроєні, і монофізити – найсильніші і найчисленніші супротивники Халкідонського собору, що створили впливові церковні організації в Єгипті, Сирії, Палестині, Месопотамії, Вірменії, і навіть в Константинополі. Монофізити користувалися тут заступництвом імператриці Феодори та її оточення. Несторіанська і особливо монофізитська єресь об’єднувала не тільки прості верстви населення. Серед монофізитів великим впливом користувалися багаті купці та інші заможні городяни міст Сходу. Поставивши перед собою завдання створити сильну централізовану імперію, об’єднану єдиною релігією, Юстиніан з перших же кроків свого правління зіткнувся з проблемою внутрішньоцерковної боротьби. Викорінювання єресі стало одним з центральних питань його внутрішньої політики. Воно означало по суті боротьбу не тільки проти релігійних, але і проти класових і політичних супротивників імперії та Церкви. Під впливом ортодоксального духовенства Юстиніан звів релігійну єдність в державну доктрину. Нещадне винищування єресі він проголосив обов’язком совісті всіх православних підданих Візантійської держави. У 527 – 528 рр. були видані імператорські закони проти єретиків, язичників, євреїв, віровідступників. Переслідування розповсюджувалися на всіх неправославних, виключення було зроблене лише для готів-аріан, які знаходилися на службі імперії як воїни-федерати. Уряд Юстиніана дуже потребував послуг готських воїнів, щоб заборонити їм вільно сповідати свою віру. Крім того, Константинополь повинен був зважати на могутнього остготського короля Теодоріха, який виступив проти переслідування аріан. Єретики ущемлялися в політичних і майнових правах, відсторонялися від участі в суспільному житті.
Юстиніанова доктрина, згідно з якою “є справедливим позбавляти земних благ тих, хто не поклоняється істинному Богові”, знайшла широке застосування в законодавстві і життєвій практиці. За наказом імператора всі єретики позбавлялися права займати суспільні, державні, військові і навіть деякі муніципальні посади. Вводився строгий контроль за складом чиновницького апарату: для надходження на державну службу було необхідно, щоб три поважані громадяни присягнулися на євангелії і засвідчили, що претендент не єретик, а сповідає православ’я. Єретики, які посідали якісь посади до моменту видання закону, негайно звільнялися. За ними зберігалися лише найменш вигідні, пов’язані з виконанням повинностей і несенням витрат посади куріалів і когорталів. Єретики, будучи вимушені нести обтяжливі обов’язки, зовсім не сміли претендувати на які-небудь переваги [9, с. 106]. Їм заборонялося займатися і вільними професіями: вони виключалися з складу адвокатури і професури. Влада побоювалася, “щоб своїм викладанням вони не залучили прості душі у власне заблудження” [16, с. 273].
Найважливішою справою була проблема монофізитства. З метою “лікування” цієї хвороби Юстиніан на початку 30-х років влаштовує в Константинополі співбесіду православних і монофізитських богословів, куди запрошуються видатні представники монофізитства. Ця співбесіда не мала ніяких практичних наслідків. Тоді Юстиніан йде далі. Вникаючи в богослів’я минулих півтора столітть, він намагається зрозуміти те, що зроблене III і IV Вселенськими Соборами. Належало осмислити православне богослів’я, православну христологію як єдине ціле. Потрібно було зробити богословський синтез вчення двох Вселенських Соборів, який і випало здійснити Юстиніану. Деякі сучасні вчені називають богослів’я св. Юстиніана неохалкидонізмом. Винахідники цього терміну зовсім не хочуть довести, що він хоч в якійсь мірі відрікся від Халкідонського Собору, тому що це довести неможливо. Юстиніан на кожному кроці не тільки затверджує, але і доводить свою вірність Халкідонському віропреділеню, проте розглядає його в світлі вчення св. Кирила Олександрійського. Юстиніан не боїться так званих теопасхитських виразів (наприклад, формули “Єдиний від Святої Тройці постраждав тілом”, яка була абсолютно неприйнятною для несторіан, але яка, однак, є цілком православною). Теопасхитство – це вчення про страждання Бога. Несторіани вважали, що Божественна природа безпристрасна, тому говорити про страждання Сина Божого неможливо. А православні, перш за все св. Кирило Олександрійський, затверджували, що Син Божий, друга Особа Пресвятої Тройці, засвоїв собі людську природу зі всіма її властивостями, так що можна говорити і про страждання Сина Божого. Коротко богослів’я св. Юстиніана виражене в тропарі “Єдинородний Сину…”, що виконується за Літургією. Тропар цей, як одноголосно говорить церковне передання, складений самим Юстиніаном.
У період між III і IV Вселенськими Соборами була надзвичайно жвава полеміка між св. Кирилом і богословами антиохійської школи. Антиохійські богослови дуже довго захищали Несторія, тому деякі з них з’явилися перед Халкідонським Собором як обвинувачені – наприклад, найбільший богослов цього часу блж. Феодорит, єпископ Кирський. Вже будучи на Соборі, Феодорит ніяк не наважувався анафематствувати Несторія, якого він раніше захищав в творах, хоча і не був повністю згідним з його крайнощами. І лише після того, як Феодорит анафематствував Несторія, Отці прийняли його в своє спілкування. Крім того, на Халкідонському Соборі була думка про православ’я іншого єпископа – Іви Едеського. Собор прийняв Іву Едеського в спілкування, хоча і в нього були дуже різкі вислови проти свт. Кирила Олександрійського. Те, що ці два єпископи були прийняті в спілкування Халкідонським Собором, для багатьох було рівносильне реабілітації їхнього вчення в повному обсязі, це давало шанс на відновлення в Церкві несторіанських тенденцій, а з іншого боку, робило дуже скрутним залучення до неї монофізитів. Але Юстиніан дивився ще глибше, він піддав вивченню твори Феодора, єпископа Мопсуетського, який виявився справжнім родоначальником несторіанства. Справді, у творах Феодора Мопсуетського, який став мало не єдиним богословом несторіанськой церкви, знайшлось безліч елементів несторіанства. Результатом богословських досліджень Юстиніана став указ (едикт), який отримав назву “Едикт про три глави”. Три глави – це три параграфи Едикту, де засуджується особа і вчення Феодора Мопсуетського, а також те неправославне, що є в творах Феодорита Кирського і Іви Едеського.
Едикт викликав великі суперечки. Особливо протестував Захід, що бачив в цьому документі замах на Халкідонський Собор, на вчення папи св. Лева Великого. Після декількох років суперечки Юстиніан вирішив скликати новий Вселенський Собор. Цей Собор, V Вселенський, відбувся у 553 р. в Константинополі. У своїх посланнях Юстиніан у всіх подробицях заздалегідь визначив програму засідання Собору, так що Собор діяв відповідно до волі імператора. Це єдиний Собор, під час якого римський папа був присутній в місті, де він відбувався. Проте з’явитися на Собор папа не бажав. Римську кафедру у той час очолював Вігілій. За декілька років до того він був поставлений папою за наказом Юстиніана і сам по собі готовий був діяти у дусі церковної політики імператора. Разом з тим, вимушений зважати на могутню опозицію західного єпископату, він перебував в постійних коливаннях [8, с. 77]. За короткий час Вігілій чотири рази письмово висловився з приводу одного і того ж питання, що стояло на Соборі, причому кожен новий його вислів суперечив попередньому, і в деяких випадках папа так прямо і говорив, що раніше помилявся. Головним діянням V Вселенського Собору було засудження трьох глав: тобто засудження особи і учення Феодора Мопсуетського, а також неправославних моментів вчення Феодорита Кирського та Іви Едеського. Своє вчення Собор висловив в декількох анафематизмах, причому засудив не тільки несторіанство і несторіанську тенденцію, але також і монофізитство. Анафематствуючи тих, хто використовує слова “в двох природах” в несторіанському значенні, Собор також анафематствує і тих, хто говорить “з двох природ” в значенні монофізитському.
Собор анафематствує не тільки крайнє монофізитство архимандрита Євтихія, але також і помірне монофізитство – остільки, оскільки воно опирається Халкідонському віроопреділенню. Це найголовніше з того, що зробив в догматичній області V Вселенський Собор. Він не вніс, в порівнянні з двома попередніми, нічого істотно нового, але зате гармонізував вчення цих двох Соборів, і тому христологія V Вселенського Собору – це христологія, так би мовити, цілком урівноважена, де Халкідонське віроопреділення розуміється в світлі учення свт. Кирила Олександрійського і узгоджується з ним. Боротьба імператора Юстиніана з монофізитством не була цілком успішною, тому що в лоні єресі залишилися околичні народи – копти, західні сирійці, вірмени. Мало того, у них монофізитство стало національним віросповіданням, підігріваючи таким чином політичний сепаратизм. Але в області богослів’я перемога Юстиніана була значною, бо, не дивлячись на те, що Схід (не грецький) мав дуже значне духовне життя, свого богослів’я він не створив. Точніше, тамтешня богословська думка цілком залежала від грецького богослів’я. Монофізитське богослів’я зникає з сцени, більшість творів монофізитських богословів збереглися до нашого часу лише в перекладах народів, для яких монофізитство стало національною вірою, тобто в перекладах на коптську, ефіопську, сирійську, вірменську мови. В останні ж роки життя імператор захопився богослів’ям і все менше і менше звертався до державних справ, вважаючи за краще проводити час в палаці, в суперечках з ієрархами Церкви або навіть з малоосвіченими простими ченцями. За словами поета Корипа (VІ ст.) “старецьімператор вже ні про що не піклувався; будучи немовби завмерлим, він весь занурювався в очікування вічного життя. Дух його був вже на небі” [11, с. 255]. Збереглося свідчення, що незадовго до смерті імператор Юстиніан впав в крайню форму монофізитства і ніби прийняв вчення монофізита Юліана Галікарнасського про нетлінність тіла Христового – нетлінність в значенні повної незмінності і несхильності до ніяких страждань. Юліан Галікарнасський був крайнім монофізитом, з яким полемізував такий помірний монофізит як Север Антиохійський. Православні назвали вчення Юліана Галікарнасського афтартодокетизмом (від грецьких слів “άφθαρτος” –“нетлінний” і δοκέω – “уявлятися”). У цьому негативному найменуванні дається абсолютно правильне визначення єресі Юліана Галікарнасського як вчення, що відновлює древній докетизм перших століть християнства. Однак свідчення про афтартодокетизм Юстиніана не підтверджується аналізом джерел. Джерела однозначно свідчать про те, що Юстиніан в кінці свого царювання підняв питання про афтартодокетизм з метою дати йому богословську оцінку і виробити православну відповідь на питання про те, в якому значенні потрібно розуміти слово “тлінний” і “нетлінний” стосовно Тіла Христового. Проблема розповсюдження цієї єресі змусила Юстиніана ініціювати широке обговорення в церковних колах. На підставі порівняння джерел між собою не підтверджуються відомості церковного історика Євагрія Схоластика про те, що Юстиніан впав в цю єресь [2, кн. 4, 39].
Юстиніан видав едикт відносно афтартодокетизма, проте як видно з джерел цей едикт не містив ніякого остаточного віроопреділення і відповідно не йшлось про те, що Юстиніан намагається нав’язати Церкві якесь нове вчення. Не дочекавшись результатів обговорення питання про нетлінність Тіла Христового, 27 листопада 565 року імператор Юстиніан помер. В творах візантійських істориків немає одностайної думки щодо праведності чи неправедності цього славного імператора. Одні (Прокопій Кесарійський, Євагрій Схоластик) відправляють Юстиніана (за нечестя) до “пекельних судилищ” чи взагалі називають “демоном” або “сином демона”, а інші ж (Іоан Малала, Павло Силенціарій, анонімний автор “Пасхальної Хроніки”, Феофан Візантієць) іменують імператора божественним та найблагочестивішим. Немовби підтверджуючи попередні слова “Житія Святих” говорить: “у своєму особистому житті Юстиніан проявляв високе благочестя. Будучи завжди побожним, він проводив Великий Піст в суворій стриманості та молитвах, не вживав хліба, а задовольнявся рослинною їжею та водою, але й те через день і два. Так, живучи в чистоті і благочесті, він… мирно спочив у Господі. За заслуги Церкві та за благочестя він причислений після смерті до лику святих. Разом з ним причислена до лику святих і його дружина, імператриця Феодора, яка була спочатку грішницею, але потім розкаялася і провела решту життя в чистоті та благочесті” [3, с. 411].
До цих прекрасних слів життєписця можна ще додати думки церковного історика Антона Карташова (1875 – 1960 рр.): “…Церковь, возвышаясь над преходящими страстями времени, оценила… общий итог заслуг пред нею идейного императора. Она эту выдающуюся чету на троне христолюбивых василевсов – Юстиниана и Феодору – вскоре же канонизовала… Как и в случае с Константином Великим и с нашим крестителем князем Владимиром, эта канонизация не суеверное приравнивание их к “Единому Безгрешному”…, a только благодарная признательность за великую ревность о славе и единстве Церкви, и до наших дней еще ощутимую и как бы осязаемую в знаменитом законодательном “Кодексе” Юстиниана и его чудесном, как бы вечном цареградском храме св. Софии” [15, с. 488]. Не дивлячись на ту багатющу скарбницю проваджених досліджень особистість, праці і заслуги святого імператора Юстиніана Великого до цього часу не оцінені належним чином. Хоча в церковному календарі Юстиніан записаний як святий правовірний імператор, проте ані служби, ані ікони йому у всьому православному світі не написано. Отже, сьогодні перед Православною Церквою стоїть завдання – створення комісії для написання богослужіння та ікон святому правовірному імператору Юстиніану та святій імператриці Феодорі. І щоб їхнє ім’я славилось не лише окремими дослідниками, але й всією церковною повнотою. Дуже хочеться, щоб Церква у своїх молитвах завжди прославляла тих, які за свого життя на землі дбали про її велич, благоустрій та багаство. “Пам’ять праведникові буде вічна” (Пс. 111, 6).
Священна грамота імператора Юстиніана Великого проти вчення нечестивих Несторія, Євтихія та їхніх послідовників.
(Оприлюднення грамоти датується, за свідченням анонімного автора Пасхальної Хроніки, листопадом 533 р. і адресована Константинополю, Риму, Єрусалиму, Антиохії, Олександрії, Салонікам, Ефесу.)
“Імператор Цезар Юстиніан, благочестивий, Переможець, Тріумфатор, Найбільший, Вічношанований, Август, нашим громадянам (шлю вітання). Спасителя і Владику усіх Ісуса Христа, істинного Бога нашого, шануймо в усьому, намагаймося (скільки може людський розум) наслідувати Його смирення. Оскільки ми виявили, що декотрі, уражені хворобою та безумством нечестивих Несторія та Євтихія, ворогів Бога і Святої Кафоличної й Апостольської Церкви, відмовляються належним чином величати Святу Славну Приснодіву Марію Богородицю, то, згідно з істиною, ми намагалися навчити їх, в чому полягає правильна віра християн. А вони ж, виявляючи недбалість та затаюючи свою оману, скрізь їздять, як ми дізналися, збиваючи з пантелику простодушних, і спонукаючи, і заявляючи супротивне Святій Кафоличній і Апостольській Церкві. Отже, як ми розважили, необхідно спростувати їхнє неправдиве єретичне вчення і всім розтлумачити, яким чином прославляється Свята Божа Кафолична і Апостольська Церква. Її найпреподобніші священики засвідчують, ми ж, ідучи слідом за ними, відкрито стверджуємо те, що стосується нашої віри: не змінюючи віри (нехай цього не буде), а викриваючи безглуздя тих, хто так само поділяє думки безбожних єретиків, як і ми на початку нашої влади колись робили, розтлумачивши про це всім. Отже, ми віруємо в одного Бога Отця Всемогутнього, і в одного Господа Ісуса Христа, Сина Божого, і в Духа Святого, Єдину сутність у трьох Іпостасях, або Особах, поклоняючись єдиному Божеству, єдиній Силі, Тройці Одноістотній (Єдиносущній).
В останні дні ми визнаємо Господа Ісуса Христа, Єдинородного Сина Божого, Бога Істинного від Бога Істинного, перше всіх віків і предвічно від Отця народженого, Співвічного з Отцем, з Якого все і через Якого все, Який зійшов із небес, був втілений від Духа Святого і Святої Славної і Приснодіви Марії, і був очоловічений, або став людиною, і постраждав на хресті за Понтія Пилата, і був похований, і воскрес на третій день. Визнаючи чудеса і страждання Одного і того ж Самого, Який зі Своєї волі переніс тілом. Бо не різних Бога Слово й Христа ми знаємо, але Одного і того ж Єдиносущного з Отцем Божеством і Єдиносущного з нашою людськістю. Як досконалий у Божестві, так і Сам Він досконалий у людськості. Бо єдність Його в іпостасі чи в особі ми приймаємо і визнаємо: залишається Тройця Триєдина і після втіленого з Тройці Слова Божого і не допускає додавання четвертої особи. Сприймаючи ці (твердження) саме таким чином, ми виголошуємо анафему усякій єресі, головним чином Несторію, який поклоняється людині; і тим, хто поділяв чи поділяє з ним думки, хто розділяє одного Господа нашого Ісуса Христа, Сина Божого і Бога нашого; і тим, хто не визнає належним чином і згідно з істиною Святу Славну і Приснодіву Марію Богородицю, тобто Матір Божу, але хто називає двох синів, одного – від Бога Отця Слово Боже, іншого – від Святої Приснодіви Марії, народженого з милості та близькості, яку має з Богом Словом; і тим, хто заперечує і не визнає, що Господь наш Ісус Христос, Син Божий і Бог наш втілений, Який став людиною і був розп’ятий, – Він Один зі Святої та Єдиносущної Тройці.
Він Єдиний, Якому належить однакове поклоніння й однакова слава з Отцем і Святим Духом. Виголошуємо анафему також і Євтихію, прокаженому, і тим, хто поділяв та поділяє його думки, хто вигадує і заперечує істинне народження Господа і Спасителя нашого Ісуса Христа від Святої Діви і Богородиці, тобто наше спасіння, і хто не визнає Самого Єдиносущним з Отцем у Божестві та Єдиносущним із нами у людськості. Так само ми виголошуємо анафему і Аполінарію-душогубцеві, і тим, хто поділяв та поділяє його думки й заявляє, що Господь наш Ісус Христос, Син Божий і наш Бог, є бездушний, тобто позбавлений людської душі, і хто додає змішання і злиття і вводить в Єдинородного Сина Божого очоловічення чи людськість; і всім (анафема), хто поділяв і поділяє його думки”[7].
Олександр ХОРОШКО, кандидат богословський наук
Джерела
1. Біблія. Книги Священного Писання Старого і Нового Завіту: В українському перекладі з паралельними місцями / Переклад Патріарха Філарета (Денисенка). – К.: Видання Київської Патріархії Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2004. – 1416 с.
2. Евагрий Схоластик. Церковная история. Книги І – VІ / Пер. с греч., вступ. ст., комм., приложения и указатели И. В. Кривушена. – СПб.: «Издательство Олега Абышко», 2006. – 672 с.
3. Жития святых, на русском языке, изложенные по руководству Четьих-миней св. Димитрия Ростовского с дополнениями, объяснительными примечаниями и изображениями святых: В 12-ти кн.: Кн. 11 (ІІІ ноябрь). – Свято-Успенская Почаевская Лавра, 2003. – 670 с.
4. Летопись византийца Феофана от Диоклетиана до царей Михаила и сына его Феофилакта / Пер. с греч. В. И. Оболенскаго и Ф. А. Терновскаго. – М., 1884. – 370 с.
5. Прокопий Кесарийский. Война с готами. О постройках / Пер. с греч. С. П. Кондратьева. – М.: Арктос, 1996. – 423 с.
6. Прокопий Кесарийский. Война с персами. Война с вандалами. Тайная история / Пер. с греч., вступ. ст., комментарии А. А. Чекаловой. – СПб.: Алетейя, 1998. – 543 с.
7. Chronicon Paschale. Vol. 1 // Corpus scriptorum historiae Byzantiae / Consilio B. G. Niebuhrii. – Bonne, MDCCCXXXII. – C. 630 – 633.
Література
8. Аверкий (Таушев), архиеп. Семь Вселенских Соборов. – СПб., 1996. – 144 с.
9. Балух В. Візантиністика: Курс лекцій. – Чернівці: Книги ХХІ, 2006. – 606 с.
10. Васильев А. История Византийской империи. Время до Крестовых походов (до 1081 г.). – СПб.: Алетейя, 1998. – 581 с.
11. Дашков С. Императоры Византии. – М.: Издательский дом “Красная площадь”, 1996. –368 с.
12. Дворкин А. Очерки по истории Вселенской Православной Церкви. Курс лекций. –Нижний Новгород: Христианская библиотека, 2005. – 936 с.
13. Диль Ш. Византийские портреты. – М.: Искуство, 1994. – 446 с.
14. Диль Ш. Юстиниан и византийская цивилизация в VI веке / Пер. с франц. – СПб., 1908. – 612 с.
15. Карташев А. Вселенские Соборы. – М.: Библиополис, 2002. – 560 с. 16. История Византии: В 3 т. / Отв. редактор С. Д. Сказкин. – М.: Издательство «Наука», 1967. – Т. 1. – 523 с. 17. Цыпин В., прот. Каноническое право. – М.: Изд-во Сретенского монастыря, 2009. – 864 с