Кандидатура Петра Могили виглядала з точки зору Варшави набагато привабливішою. Варто відзначити показовий епізод, який стався при похованні Йова Борецького у Свято-Михайлівському Золотоверхому монастирі. В цей період Швеція намацувала контакти для створення антипольської коаліції і надсилала своїх посланців до Московської держави, Кримського ханства та Запорізької Січі (частина козаків ще вела збройну боротьбу проти Речі Посполитої). В ролі посередників на переговорах із Січчю мали виступати брати покійного Йова Борецького – Порфирій та Андрій, луцький єпископ Ісаакій Борискович. Останній під час похорону Йова Борецького передав Петру Могилі дві грамоти (від царя Михаїла та від константинопольського патріарха Кирила). Печерський архімандрит однак не передав цих листів запорожцям. Коли ж Андрій Борецький нагадав йому про це, то дістав різку відповідь: ”Ти заслуговуєш із цими листами палі” і тому Андрій більше не торкався цього питання (74). Цей епізод засвідчує лояльність Петра Могили до Речі Посполитої і водночас його глибоке розуміння ситуації, яка склалася. В умовах поразки повстання 1630-1631 рр. вступ у політичні комбінації з трьома ворожими Речі Посполитій силами одночасно міг би в разі просочення інформації стягнути на Православну Церкву тяжкі репресії, принаймні звинувачення у державній зраді, чим неминуче скористалися б уніати. Варто нагадати, що свого часу однією з улюблених лайок Іпатія Потія на адресу православного духовенства була така як: “наливайківці”. Є свідчення й іншого роду. У хроніці польського історика першої половини ХVІІ ст. Павла П’ясецького була вміщена звістка, де лаврський архімандрит обвинувачувався у тому, що він у Києві підбурював козаків на повстання 1630 р. через те, що королівські війська були стягнені з Прусії на Україну для того, щоб знищити козацтво. (75).
Однак тут маємо явне порозуміння, оскільки П’ясецький мав на увазі не Петра Могилу, а київського митрополита Йова Борецького, дійсно міцно пов’язаного з козаками і небезпідставно підозрюваного урядом Речі Посполитої у причетності до повстання. Оскільки Мужиловський вимушено відійшов на другий план, то залишилося тільки два реальних кандидати, кожен з яких очолював окрему й відмінну течію у церковному та суспільно-політичному житті України. Петро Могила був достатньо лояльний до Речі Посполитої і тому його підтримувала поміркована частина Війська Запорізького, яка притримувалася курсу гетьмана Петра Конашевича – Сагайдачного та його послідовників (Олифер Голуб, Михайло Дорошенко), не кажучи вже про шляхту. На боці Могили була й частина православних братств, насамперед львівське Успенське. Новий митрополит мав наполегливо добиватися легалізації православної ієрархії, ліквідації унії, розширення прав і вольностей Війська Запорізького тощо, але не доводити справу до кривавого конфлікту з Річчю Посполитою. Звичайно лояльність Петра Могили не варто перебільшувати, бо Православна Церква була для нього куди більшою цінністю, ніж держава, тим більш католицька Річ Посполита. Характерно, що Петро Могила ще в якості архімандрита активно посприяв тому, щоб всупереч королівській волі на місце ігумена СвятоМихайлівського Золотоверхого монастиря було обрано Філофея Кизаревича, а не королівського кандидата. Другу течію очолював єпископ Ісайя Копинський, за котрим стояла та частина Війська Запорізького, яка прагнула повного розриву з Річчю Посполитою, орієнтуючись насамперед на Москву і яка була досить стримана, якщо не сказати ворожа до кандидатури Петра Могили. Симпатії православного Києва, на відміну від Львова, схилялися тоді швидше до Ісайї і це первісно забезпечило останньому перевагу. 30 (20). 06. 1631 р. Ісайю Копинського було проголошено митрополитом. Важко сказати, наскільки репрезентативним був цей Собор і чи можна взагалі визнати його повноцінним. В усякому разі Ісайя Копинський був номінованим на київську митрополію, але ще не був на неї висвяченим, не мав ні патріаршого благословення на це, ні королівського універсалу. 29 жовтня 1631 р. за ст. ст. Ісайю обрали також своїм ігуменом ченці Свято – Михайлівського монастиря, але ще місяць він не міг туди в’їхати через протидію Філофея Кизаревича та частини братії. Тільки 20(10).12. 1631 р. внаслідок дій запорізького полковника Дем’яна Гарбуза, котрий з ініціативи Ісайї прибув до монастиря на чолі озброєного загону, Кизаревич був змушений покинути обитель. Але це була Піррова перемога Ісайї Копинського, котрий явно переоцінив свої сили і створив патову ситуацію в Церкві. Розходження між Могилою та Ісаєю посилювалися й тому, що вони за точним спостереженням російського дореволюційного історика С. Т. Голубєва належали до різних течій і щодо перспектив подальшого розвитку Православної Церкви. Могила виступав за церковну реформу, за піднесення освітнього рівня духовенства, спираючись на здобутки і західної культури. Копинський же з підозрою ставився до світської науки і був виразником консервативних тенденцій в дусі Івана Вишенського. Суть патової ситуації полягала насамперед в тому, що підтримка Ісайї Копинського з боку православного духовенства й мирян виявилася значною меншою, ніж він сподівався і маліла з кожним днем. Варшава зайняла відверто ворожу позицію щодо нього. Особливо дошкульним було те, що й Константинополь в особі патріарха Кирила Лукаріса (1572-1638 рр., патріарх константинопольський з 1621 р.), вихованця Острозької академії, не виявляв якоїсь симпатії до нового претендента на Київську митрополію. Копинський же у свою чергу й не поспішав з висланням своєї дипломатичної місії до Константинополя, воліючи пізніше відправити посольство до московського царя Михаїла, котре було явно недоречним. Формально воно було послано прохати у царя фінансової допомоги, а водночас представники Ісайї мали скаржитися цареві на Петра Могилу, котрий нібито забрав все майно СвятоМихайлівського монастиря. Відповідного листа повезли таємно повезли до Москви ігумен Густинського монастиря Йов та ще три ченця цієї ж обителі. Очевидно, саме від від Ісайї Копинського та його оточення насамперед походили доноси й плітки про нібито схильність до католицизму Петра Могили, про що свідчить наприклад донос новгород-сіверських ченців, зроблений ними у Москві у 1631 р. (76).
Петро Могила, залишившись архімандритом, зайнявся поглибленням своєї освітньої реформи. Очевидно наштовнувшись на якусь протидію у київському Богоявленському братстві, він виїхав на короткий час до Львова і своєю грамотою від 25(15). 06. 1631 р., даною в Успенській церкві, заявив про намір створити нову братську школу у Львові і утримувати її своїм коштом. Відповідні повноваження були дані ним ієромонаху Ісайї Трофимовичу та Сильвестру Косову. Невдовзі Петро Могила повернувся до Києва і вже 22(12). 10. 1631 р. видав у Лаврі свою грамоту, у котрій бере під своє покровительство Спаський монастир у с. Чорному під Луцьком у відповідь на прохання про це його ігумена, лаврського постриженця, ієромонаха Павла Домжіва – Лютковича Телиці. Останній був відомим на той час церковним і освітнім діячем, власником типографії і видавцем таких книг як: “Псалтир” (1625), “Лямент” (1627), “Часослов”, “Розмови чоловіка хорого” (1629). (77). Цей акт засвідчив і значний авторитет Петра Могили, і його прагнення скупчити довкола себе сподвижників, які могли помогти йому у проведенню церковної реформи, зокрема на освітньому полі. На жаль, Павло Домжів-Люткович помер у 1635 р., не встигши здійснити намічених планів, хоча нові власники друкарні, луцькі братчики, видали у 1640 р. “Апостол” та “Євангеліє”. 28(18).11.1631 р. Петро Могила видав грамоту, у котрій від імені всієї лаврської капітули проголосив про створення колегіуму при Києво-Печерській лаврі. На це уже дали благословення Константинопольський патріарх Кирил Лукаріс, а також Ісайя Копинський і всі єпископи. Наприкінці 1631 р. він відкрив у лаврі свій колегіум, незважаючи на протидію частини духовенства й козацтва. Саме тут при активній участі ченця – професора риторики Софронія Почаського (*), було видано “Євхарістіон”, надрукований в КПЛ типографії 29.03.1632 р. за ст. стилем. На Великодню неділю 1 квітня 1632 р. двадцять три студенти колегіуму вручили М. друковану брошуру з віршамипанегіриками під назвою “Євхаристіон”(78).
Дослідниця пам’ятки Наталя Пилип’юк (Канада) слушно вказала на те, що С. Почаський походив з кола сподвижників Могили і вже цим самим був зобов’язаний пропагувати ідеї та прагнення цього кола. У пам’ятці мова йде не тільки про прославлення Могили, але й міститься складне алегоричне зображення засновника Київської школи й самого закладу, кидає світло на історичні обставини, що мотивували його написання, адже у відносинах між братством та Петром Могилою тривала у 1631-1632 рр. певна напруга, котра була подолана поступово, в три етапи, і як довів О. Сидоренко (США) конфлікт завершився перемогою Петра Могили. 20.12.1631 р. братчики просять своєю грамотою, щоб архімандрит об’єднав їхню школу з лаврською. Дана грамота поновила йому титул старшого братчика. 15(5). 01. 1632 р. Копинський підтвердив добровільність об’єднання і визнав зверхність Петра Могили над братством (79). 22(12). 03. 1632 р. гетьман Іван Петражицький – Кулага просить його фінансувати братську школу і прирікає довічне покровительство над нею Війська Запорізького. (80). Таким чином, свято Великодня 1632 р. стало яскравою демонстрацією успіху Петра Могили, виявила довіру йому як пастирю у випробуваннях подальших років. Розв’язання патової ситуації у Київській митрополії полегшилося внаслідок зовнішніх причин. 30 квітня 1632 р. помер король Сигізмунд ІІІ Ваза, фанатичний католик, який потужно підтримував унію і посилив політику дискримінації Православної Церкви. Після його смерті мало відбутися обрання нового короля, причому найвагоміші шанси на корону мав його старший син Владислав. Слід відзначити, що згідно з традиціями Речі Посполитої обрання нового короля мало проходити в три етапи на сеймах: конвокаційному (визначення кандидатури майбутнього короля), елекційному (вибір короля) та коронаційному, на котрому новообраного правителя увінчували короною. На перших двох з цих трьох сеймів звичайно розгорталася гостра політична боротьба, шляхта проводила в повітах та землях свої сеймики, на котрих розроблялися інструкції для своїх послів-делегатів на сейм, відбувалося жваве листування між представниками різних політичних течій. Природно, що передвиборчою боротьбою не могли не скористатися у досягненні своїх справедливих цілей представники православних України й Білорусі. Їхнім рупором виступала шляхта, представлена на сеймі, яка була налаштована дуже рішуче. Це засвідчили вже сеймики шляхти Брацлавського, Волинського та Київського воєводств, які пройшли під знаком домінуючої переваги православних. Свою делегацію послало на сейм і Військо Запорізьке. Характерно, що православний табір на цих виборах виступив єдиним фронтом з іншими “дисидентами” – представниками різних протестантських течій Речі Посполитої. Лідер протестантів – литовський гетьман польний (потім – великий), князь Криштоф ІІ Радзивил, був давнім приятелем покійного митрополита Йова Борецького. Цікаво, що князь навіть просив у Йова Борецького прислати когось із київських православних професорів для викладання у його Слуцькій школі, а Борецький послав на навчання у придворну школу князя свого сина Стефана та сина запорозького старшини Зубовича (81).
Саме з ним листувалися свого часу митрополит Йов Борецький та гетьман Петро Конашевич – Сагайдачний, саме з його угрупуванням блокувалися представники православного табору на сеймах. Князь навіть просив дати йому викладачів з київської братської школи для викладання у протестантській школі у Слуцьку, але Борецький делікатно відмовив, мотивуючи браком належної кількості висококваліфікованих викладачів у Києві. Православні й протестантські представники (“посли”) на сеймі доклали всіх зусиль для того, щоб добитися послаблення тиску на них з боку Католицької Церкви. Але, підкреслимо, спільні дії на політичному фронті зовсім не означали тенденцій до змін в Символі Віри, догматики Православної Церкви у протестантському дусі. У цій атмосфері передвиборчої сеймової боротьби Петро Могила почувався дуже впевнено, на відміну від Ісайї Копинського, який за влучним виразом дореволюційного історика І. Чистовича “не зробив жодного руху на захист порушуваних прав своєї церкви”, маючи на увазі насамперед сеймову боротьбу (82). Є також згадки про те, що Копинський в цей час хворів. В усякому випадку, і це робить йому честь, він зрозумів необхідність використання сприятливих можливостей, які відкрилися за такої ситуації для Православної Церкви і те, що ніхто, крім Петра Могили, не зможе очолити православних під час сеймової боротьби за права Православної Церкви, принаймні з огляду на його блискучу освіту, значне походження, зв’язки в урядових колах. Тому він передав Петру Могилі необхідні повноваження для поїздки на сеймовий цикл. Печерський архімандрит енергійно взявся за справу і вклав чимало коштів для організації своєї поїздки до Кракова та Варшави. Цій поїздці передувала тривала підготовка, про що свідчать деякі збережені листи Петра Могили як от його лист до князя Криштофа ІІ Радзивила (від 12 травня (якого стилю?), з проханням продовжити традиційну підтримку Православної Церкви. У своєму листі архімандрит звертався до князя Криштофа ІІ як до “всегдашнего приятеля іблагодійника народу руського, синів старожитньої Церкви східної”. Якраз у цей час Криштофу ІІ були написані листи з проханням про підтримку і від імені Війська Запорізького. Одночасно були послані листи і до Яреми Вишневецького та інших впливових осіб. На сейм були скеровані представники шляхти, але були окремою делегацією й представники Війська Запорізького, також Православної Церкви, навіть братств. Зокрема, Військо Запорізьке вислало на сейм своє посольство (Лаврентій Пашковський, Гарасим Кішка, Дорош Куцкович, Федір Пух), якому була вручена належна інструкція. Одночасно тодішній гетьман Іван Петражицький – Кулага написав ряд листів до українських магнатів з проханням посприяти успішному вирішенню церковних і козацьких проблем. В разі негативної постави сейму козаки будуть змушені взятися за зброю. (83).
І дійсно козаки під приводом боротьби проти ординців прибули збройно до Волинського та Брацлавського воєводств і їхні дії швидше нагадували збройну маніфестацію проти Речі Посполитої. При всій різноманітності їхніх інструкцій першою і головною вимогою була: легалізація Православної Церкви, повернення їй храмів, монастирів та маєтностей, забраних уніатами. Саму ж унію козацтво вимагало взагалі ліквідувати, а без вимагали й не починати жодних справ до виборів короля. Віленське Свято – Духівське православне братство послало разом із своїми представниками цілу друковану книгу під назвою “Синопсис або короткий опис прав, привілеїв та вольностей, даних литовськими князями та польськими королями народу руському, що перебуває незмінно у послуху Константинопольському патріархові” (1632)** Нам вдалося виявити також стислий літописець-довідку з історії Київської митрополії та кривд православним з боку уніатів, складений також у Вільні, для цієї сеймової потреби (84). Серед духовних осіб чільне місце належало Петру Могилі, котрий був посланий на сейм не тільки від імені всього православного духовенства, але й Ісайї Копинського. Як завжди на такого роду сеймах Речі Посполитої політичні сили, представлені на ньому в обмін за підтримку відповідного кандидата вимагали задовільнення своїх вимог. Не був винятком і конвокаційний сейм 1632 р., який розпочався 27 червня 1632 р. Всупереч сподіванням ворожих сил, православний табір підготувався до цього сейму дуже добре і в цьому без сумніву величезна заслуга і Петра Могили. Взагалі хід сейму і зокрема боротьби православних за легалізацію своєї Церкви досить повно висвітлено і історіографії, насамперед в працях митрополита Макарія, відомого українського історика Василя Біднова та деяких інших авторів (85). З самого початку роботи сейму так звані дисиденти (православні й протестантські депутати на сейм) в ультимативній формі поставили свої вимоги щодо церковних справ. 4 липня 1632 р. вони вручили примасу Речі Посполитої, гнєзненському архієпископові Яну Венжику, котрий на час безкоролів’я ставав першою особою у державі, свої вимоги з 15 пунктів. Зокрема у 5- у пункті вимагалося відновити православним їхню митрополію, підлеглу константинопольському патріарху, а уніати мають повернути їм всі церкви, маєтності, друкарні і т. д.; вимагалося вільно відправляти службу Божу навіть при королівському дворі.(86). Довелося сейму створювати спеціальну комісію на чолі з самим королевичем Владиславом, майбутнім королем, на котрій були вислухані позиції як православних, так і уніатів. 15 липня розпочалися переговори православних з уніатами при посередництві королевича Владислава, причому уніати згодилися піти на певні поступки (87), але при цьому виразно були помітні їхні наміри перетворити православ’я в локальну конфесію, якою керував би єпископ у Львові. З боку православних виступив з благословення Петра Могили брацлавський підсудок Михайло Кропивницький, з уніатського – слово взяв їхній митрополит Йосиф Рутський, який виклав своє бачення проблеми. Потім слово взяли православні: Лаврентій Древинський та ректор віленської братської школи Йосип Бобрикевич, які представили вражаючий перелік фактів дискримінації Православних і Православної Церкви. Можна навести деякі фрагменти з їхньої промови, як от: ”…у Холмі, Львові та інших місцях заборонено ходити відкрито із святими Таїнами до хворих і проводжати тіла померлих християн до могили, у Вільні церкви обернені в корчми, кухні…, православних вигнали з магістрату й цехів, невинних людей …саджали в підземні тюрми ратуші”. Вони згадували також про насильницьке відібрання численних храмів та маєтностей. (88).
В наступні дні обома сторонами наводилися переважно богословські та історичні аргументи і хоча перевага була тут за православними, однак комісія, котра складалася переважно з католиків, ухвалила лише незначні поступки, які розчарували православних. Їм дозволялося лише закінчити будування Свято -Духівського храму у Вільні, а уніати мали відмовитися від наміру поставити ігуменом у Свято-Михайлівський Золотоверхий монастир свою людину, залишивши там у спокої Ісайю Копинського і т. д. У зв’язку із завершенням сейму православним довелося відкласти вирішення цього питання на наступний, елекційний, сейм, піти на чергове обговорення проблеми на сеймиках. Раніше мабуть православним довелося б вдоволитися цим, але Петро Могила, котрий став координатором і керівником православного табору, зайняв непримиренну позицію. Він розіслав із Варшави листи в усі кінці українських та білоруських земель, щоб ніхто не погоджувався з проектом порозуміння, створеним комісією, закликав православних представників зібратися на наступний, уже елекційний сейм, який мав відкритися 27.09.1632 р., врешті бойкотувати вибори короля, доки не будуть виконані всі вимоги православних щодо Церкви. Король же мав затвердити присягою ці права й вольності. Військо Запорізьке було особливо невдоволене результатами сеймової боротьби і в серпні 1632 р. навіть скинуло гетьмана І. Петражицького-Кулагу і вбило його, так само, як і учасників посольства. Запорожці підтримали Петра Могилу і відправили нове посольство на сейм, яке мало в першу чергу домагатися поліпшення становища Православної Церкви. Їхній лист – протест і відповідну інструкцію, ухвалену козацькою радою 6. 09. 1632 р., повезли на сейм нові посли Війська Запорізького Тихон (Федір) Кузьминський, Федір Балай (Пралич) і Василь Онушкович. Зокрема, в інструкції говорилося: “послам нашим…ретельно домагатися, щоб нація наша руська при своїх правах і свободах, а наші духовні благовірні при церквах, своїх порядках і своїх добрах, котрі їм належать, з відправленням вільного набоженства залишалися і більше такої біди і гноблення від цих незбутніх уніатів не терпіли” (89).
Віленське братство оперативно надрукувало “Доповнення до Синопсису” з викладом подій на конвокаційному сеймі. У цьому вони випередили уніатів, котрі припізнилися із своїми двома книгами на захист унії. 27 вересня 1632 р. відкрився елекційний сейм, на який прибуло набагато більше православної шляхти, ніж передбачалося, причому шляхта – неделегати приходили на засідання посольської палати, щоб висловити підтримку своїм послам (90). Розгорнулися гострі дебати у сеймі навколо церковних проблем, виразно пролунав заклик до бойкоту виборів у разі невиконання вимог православного табору. З іншого боку прокатолицькі сили дістали потужну підтримку з боку римської курії, чиї інтереси представляв папський нунцій єпископ Ларисси, Гонорато Вісконті (до 1585-1645). 9 жовтня представники православних при підтримці протестантів (Криштоф ІІ Радзивил) особливо гостро виступили проти уніатів і римо – католиків, блокувавши всю роботу сейму до тієї пори, поки не будуть повернені всі права Православної Церкви. Через день, 11 жовтня, до посольського кола на сеймі було заслухано козацьких послів, які насамперед домагалися “свободи визнання грецької релігії”. 15-16, 18 і 20 жовтня дискусія на сеймі продовжилася з новою силою, у котрій активну роль з боку православних відіграли А. Кисіль та шляхтич з Руського воєводства Попель. (91). Врешті (19. 10. 1632) православні погодилися на чергову комісію, але в ній католики й дисиденти були представлені порівну, а в ролі головного її арбітра мав виступити королевич Владислав.
Оскільки примас Речі Посполитої спробував змінити склад комісії на користь католиків, то православні зірвали засідання сейму. 20.10.1632 р. православні й уніати погодилися з тим, щоб Владислав сам добирав учасників комісії, яка врешті була сформована з 6 осіб. Продовжувалися дискусії і 29 жовтня і особливо 9-10 листопада. Тоді шляхтич Кропивницький попередив, що “вони не дозволять приступити до жодних справ, навіть покинуть (сейм) з протестацією, якщо цей пункт (про православну віру – Ю. М.) не буде мати належного значення”, вимагав потім разом з Киселем, щоб ні в якому разі не узгоджувати цей пункт з папою, бо православні йому не підлягають (92). Хоча свідок цих подій і автор щоденника литовський канцлер Альбрехт Станіслав Радзивил і не згадує ніде про Петра Могилу, однак можна не сумніватися в тому, що саме він стояв за лаштунками сеймових дебатів щодо проблеми легалізації Православної Церкви і відіграв в них важливу роль. Наслідком спільних зусиль і успішної координації дій, блоку навіть з протестантами, були відповідні рішення узгоджувальної комісії, яка вирішила легалізувати вищу православну ієрархію (київський митрополит і 4 єпископа: львівський, луцький, оршанський, перемиський), повернення ряду храмів, монастирів та маєтностей. Уряд Речі Посполитої був змушений неодноразово звертатися до Риму, висилати спеціальне посольство на чолі з Єжі Оссолінським та біскупом Анджеєм Гембицьким, переконуючи папу Урбана VІІІ й Конгрегацію поширення віри у тому, що поступки православним будуть порятунком для держави і дають змогу використовувати й надалі козаків проти Московії та Швеції. Однак Рим не дав своєї згоди на поступки православним.(93). Тим не менш, були схвалені “Статті для заспокоєння народу руського грецької релігії, який мешкає у Короні Польській та Великому князівству Литовському”. Хоча унія зберігалася, але в цих шести статтях була легалізована православна ієрархія в Речі Посполитій, православним гарантувалося вільне відправлення своїх богослужінь, будувати нові храми й ремонтувати старі, запроваджувати школи, семінарії та типографії, Києво-Печерська лавра і всі київські монастирі закріплювалися за православними, їм поверталися ряд храмів та монастирів і маєтностей, забраних раніше уніатами, були скасовані всі вироки і судові декрети, які стосувалися православних в церковних питаннях тощо. 1.11.1632 р. королевич Владислав затвердив ці “Статті”, незважаючи на протести з боку католицького примаса Польщі Яна Венжика та уніатського митрополита Йосифа Рутського. Він мусив це зробити, щоб стати королем і щоб залучити Військо Запорізьке до Смоленської війни. До того ж у цьому питанні шляхту вищезгаданих воєводств підтримала й галицька. Отже Владислав вчинив те, що від нього вимагали православні і зняв цим самим всі бар’єри на шляху до королівського престолу. 13 листопада 1632 р. він став королем під іменем Владислава ІV. Того ж дня новий король поклявся виконати й згадані “Статті”, хоча сейм Речі Посполитої не затвердив їх тоді.