Можна назвати зокрема справи 1642 р.: з українським православним шляхтичем Семеном Павшею (очевидно у зв’язку з конфліктом останнього з Корецьким жіночим монастирем)(3 справи), з київськими католицькими ченцями домініканського ордену (5 справ); з п. Яном Стецьким (у цій справі митрополиту помагав Філофей Кизаревич); маршалком Берестейського воєводства (2 справи); п. Козицьким; проти віленського каштеляна Глебовича (тут митрополит виступає в обороні Києво-Софійського монастиря) і т.д. (50). Особливо важливою видається справа, котру вели “Виговські всі і їхні учасники… проти отця київського митрополита та отця намісника микільського з микільською капитулою”(51). У іншій справі (№ 65) знаходимо дані про справи, які вів у 1648 р. Ф. Кизаревич проти київського гродського судді; проти спадкоємців Йосипа Якубовського; дві справи проти київського воєводи; проти пані Козицької та шляхтича Красинського (ці справи Кизаревич вів разом з С. Мужиловським). Вертаючись до перших років перебування Петра Могили в якості архімандрита Києво – Печерської лаври, можна вказати на його боротьбу за лаврські маєтності, які перед тим були забрані уніатами або приватними власниками. Так, піддані уніатського митрополита Йосифа Вельямина – Рутського у с. Зазим’я напали 20(10).08.1627 р. на землі, котрі здавна належали до лаврської маєтності, села Пухівки, спустошили урочища Душнине джерело та Криве джерело. Петром Могилою була порушена судова справа, про що свідчить його позов від 11 (1).04.1631 р. (перед тим були й інші позови з цього приводу, як мінімум один у 1629 р.). Тому не варто дивуватися тому, що з волі Петра Могили його піддані часом застосовували такі методи, причому й тут діяв він діяв енергійно та рішуче. 20(10).04. 1629 р. люди архімандрита напали на дніпровський перевіз Свято-Михайлівського Видубицького монастиря (в цей час – уніатського), порубали паром, розігнали перевізників при ньому, викосили сіно на луках у маєтностях Кальний Луг, Куликів та Гнилець над р. Вітою. Щодо цього уніатський митрополит Йосиф Рутський через два місяця (25(15). 06. 1629 р. подав на суд на Петра Могилу. 12(2).08.1630 р. Рутський заніс чергову скаргу. Цього разу він звинувачував архімандрита у тому, що він на чолі тисячі своїх підданих і 150 запрошених запорізьких козаків вчинив напад на с. Зазим’я за Дніпром, яке начебто належало уніатському митрополиту, і забрав збіжжя з полів. (52).
Дещо раніше (31(21). 05.1630 р.) Рутський скаржився суду на лаврського намісника, близького сподвижника Петра Могили, Філофея Кизаревича за те, що той перешкодив уведенню уніатського митрополита у володіння монастирями та маєтностями в м. Овручі, присуджених на користь Рутського Люблінським трибуналом. (53). Видно у зв’язку з цими конфліктними справами Могилі довелося побувати в ряд лаврських маєтностей, зокрема 24 (14).01.1629 р. він побував у с. Забілоччя, а 4.12(24.11) 1630 р. відбулася його зустріч з Олександром Музелею у с. Городку.(54). Виснажлива діяльність Петра Могили на цьому полі принесла свої плоди. Його рішучість у поєднанні з господарськоадміністративними талантами вперше після тривалого часу дозволили припинити грабіж Києво-Печерської лаври як з боку сусідніх феодалів, так і уніатів. Вивільнені кошти молодий архімандрит “пустив на реставрацію занедбаних поховань у печерах, зробив для нетлінних мощів преподобних отців нові раки із закупленого кипарису й кедру, викупив із застав золотий і срібний посуд, сакоси, фелоні з шовку й парчі, що їх мусили дати в заставу попередні архімандрити, придбав чимало цінних книг…, залучив до роботи золотарів, малярів, різьбярів та інших митців…, відновив славу києво -печерських ремісничих і мистецьких майстерень”(55).
Господарські, судові й науково-освітні справи не відволікали однак уваги Петра Могили від надзвичайно злободенної на той час проблеми. Маємо на увазі питання унії та легалізації православної ієрархії. В цей час серед православних ієрархів сформувалося три основних течії щодо вирішення проблеми унії: консервативна, яка відкидала всякий діалог з УГКЦ (Ісайя Копинський, колишній слуцький протопоп Михайло Загоровський); проуніатська, яка прагнула по суті повторити шлях Михайла Рогози, Іпатія Потія, Кирила Терлецького та інших ідеологів Берестейської унії, (Мелетій Смотрицький); врешті центристська (Йов Борецький, Петро Могила, Андрій Мужиловський). Представники останньої течії не відкидали діалогу з УГКЦ і можливості проведення об’єднавчого Собору, але на таких засадах, щоб не порушити чистоту православної віри. Петро Могила, ставши лаврським архімандритом, тут же опинився у центрі боротьби, ускладненої також особистими стосунками лідерів. Уже в перші дні перебування Петра Могилі в якості архімандрита КиєвоПечерської лаври він взяв участь у Соборі, який відбувся в Києві (вересень 1627) і в якому брали участь також митрополит Йов Борецький, Мелетій Смотрицький та ін. На ньому мова йшла про катехізис православної віри, що його мав підготувати Смотрицький, про публікації 6 пунктів розходжень між православними та католиками, щоб їх обговорити і розчистити шлях до об’єднання православних та греко-католиків України в єдину Православну Церкву.(56)
Слід відзначити, що Петро Могила та Мелетій Смотрицький знали один одного ще з часів відродження православної ієрархії, тобто з 1620-1621 рр. Ближче вони познайомилися влітку 1627 р., протягом двотижневого спілкування. Однак не варто перебільшувати вплив Смотрицького на Могилу, як твердить наприклад М. Соловій (57). Так, у перевагах західної університетської освіти господарич мав можливість переконатися на власні очі під час свого побуту в Речі Посполитій, зокрема в Замості з його Замойською Академією, та у Кракові з його Ягеллонським університетом. А для того, щоб зрозуміти негативні наслідки Великого розколу християнської Церкви у 1054 р. і необхідності відновлення колишньої єдності, зовсім не обов’язково було слухати лекції Смотрицького, бо це є очевидним для кожного мислячого християнина. Проблема полягала насамперед у тому, яким шляхом і на якій платформі відроджувати колишню єдність! Це стосується й інших потенційних сфер впливу з боку Смотрицького. Не маючи достатньої джерельної бази, можна тільки гадати, де Петро Могила діяв цілком самостійно, а де – під впливом Мелетія Смотрицького, Йова Борецького чи когось іншого. У лютому 1628 р. Петро Могила здійснив подорож до найзахіднішої української православної єпархії – Перемиської. По дорозі він заїхав до Дерманського монастиря, що знаходиться між Острогом та Рівним і мав тут зустріч із Смотрицьким щодо чергового Собору, який мав відбутися у лаврській маєтності с. Городку під Рівним. Про цю зустріч лишив свідчення тільки Смотрицький, який запевнив митрополита УГКЦ Йосипа Рутського у високих моральних якостях і талантах Могили і поспішив оголосити його своїм однодумцем, котрий нібито обіцяв помагати йому у планах відновлення єдності Київської митрополії на засадах Берестейської унії, навіть скликати у Городку нараду у цій справі. Така нарада дійсно відбулася наприкінці Великого Посту 1628 р. але це була ініціатива Йова Борецького. Сюди прибули, крім нього, єпископи: луцький – Ісайя Борискевич луцький, холмський – Паїсій Іполітович, а також Мелетій Смотрицький та Петро Могила. Було вислухано доповідь Смотрицького про різницю між Православною та Католицькою Церквами, яка не викликала особливих дискусій. Оскільки, здавалося, перспектива поєднання “Руси з Руссю”, тобто православних з уніатами, стала на реальний грунт, було вирішено скликати з цього приводу у Києві помісний Собор на свято Успіння Пресвятої Богородиці. Домовились і про те, що Борецький своїми посланнями скличе Собор, а Смотрицький опрацює його програму, хоча й інші владики за словами самого ж Смотрицького мали обдумати проблему возз’єднання “без порушення віри нашої православної і привілеїв”. Смотрицький виконав це доручення, вказавши на 6 принципових різниць між Православною та Католицькою Церквами, і, виходячи з кращих міркувань, написав у додачу твір “Апологія”. На жаль, кращі спонукання далеко не завжди дають такі ж результати. Смотрицький у своїй книзі поклав вину за розкол християнської Церкви тільки на православних, несправедливо звинуватив їх у тому, що вони нібито підпали під вплив єресей, і він сам, будучи архієпископом, нібито був вкритий цими єресями, наче проказою(!); підкреслив також верховенство римського папи, твердив про походження Святого Духа і від Сина і т. д. Він піддав критиці й твори православних полемістів, у т. ч. навіть свій власний “Тренос”!
Висновок Смотрицького, як на православного архієпископа, був разючим: не треба ніяких реформ Православної Церкви, а треба якнайшвидше влитися до католиків, прийняти унію. (58). Такий виразний і епатажний вияв католицьких позицій провідним на той час православним богословом викликав шок навіть серед його близьких однодумців. ”Апологія” викликала обурення православних як за змістом, так і за формою, врешті спричинилася до зриву намічених ініціатив. Хоча Смотрицький в ідеалі прагнув до “універсальної унії”, як добровільного і рівноправного об’єднання обох сторін, однак викладений ним за формою і змістом матеріал промовляв швидше за другим виданням Берестейської унії. Даремно, М. Соловій докоряє Борецькому та Могилі, що у них, на відміну від Смотрицького, котрий “брав цілу справу дуже серйозно” , “його думки й погляди в справі церковного замирення не знайшли належного відгуку”, даремно докоряє “козацьким богословам”, маючи на увазі наприклад Степана Літинського, Івана Стеткевича, брата новогрудського каштеляна та якогось козацького писаря. (59).
Не можна не розуміти того, що після видання “Апології” ситуація різко змінилася. Замість спокійного діалогу і прийняття виваженого рішення раптово поставала нова Берестейська унія, що не могло не стривожити не тільки вищих церковних ієрархів, включно з Петром Могилою, але й широкі маси православних вірних. Не можна не враховувати того, що православних, навчених гірким досвідом зради своїх владик, саме життя зробило занадто підозрілими у справах віри. В гострі соборні справи все активніше втручаються миряни, особливо з числа козаків та “козацьких богословів”, як от київський козак Соленик, і вони мали для цього підстави, бо нависла небезпека нового Берестя. Соленик зокрема підкреслив: “Ми цю святиню здобули кров’ю своєю і готові її запечатати кров’ю нашою і кров’ю тих, що нам її зневажили чим-небудь або від неї відступили”(60). Про це свідчить знайдений нами лист колишнього слуцького митрополита Михайла Мужиловського, писаний уже після собору 1627 р., напередодні Собору 1629 р., у котрому автор підозрює в симпатіях до унії …і Борецького, і Могилу, і навіть Мужиловського – головного критика “Апології” (61). Такі голоси були непоодинокими. Пізніше, уже в якості митрополита, Петро Могила мусив тікати одного разу з Києва, коли напроти кафедрального Софійського собору “поставив незвичне для Русі розп’яття”, а на самому соборі поставив хреста “на кшталт костельного”. Як згадував у 1649 р. про це сучасник подій, особа близька до князя Яреми Вишневецького, “внаслідок намови тих же, котрим була до вподоби сваволя, і за їхньою порадою легко темні низи здійснили цю річ, запідозривши Могилу у запровадженні унії, котра для тамтешнього плебсу є одіозною…, і коли б швидко не втік з Києва цей митрополит, то чи не напився б він води того ж дня у Славуті, тобто у Дніпрі. І вже близько було до того, що ці зрадники всадили б Могилу в могилу.”(62).
Відоме важливе свідчення, яке пролунало з уст сподвижника Петра Могили і спадкоємця на митрополичому престолі – Сильвестра Косова, який у своїй книзі “Exegesis”(1635) згадував про підозри в уніатстві щодо викладачів Києво – Могилянському колегіуму: ”Це був такий час, коли ми, сповідавшись, чекали, що ось шляхта почне годувати нами дніпровських осетрів, або одного стануть відправляти на той світ вогнем, а другого – мечем”(63). Ігнорувати такі настрої в середовищі навіть самого православного духовенства було б легковажним з боку Петра Могили. До того ж, варто нагадати у даному зв’язку про поняття “мир Божий”, яке нерідко ігнорується. Кожен віруючий теж є членом Церкви Христової і має в ній право голосу, особливо коли мова заходить про церковні справи кардинальної ваги. Цю істину призабули свого часу Михайло Рогоза, Іпатій Потій і Кирило Терлецький, то ж і лишилися після 1596 р., образно кажучи, “генералами без армії”. Смотрицький вислав свої пропозиції та “Апологію” на розгляд Борецького та Могили. Характерно, що в числі перших адресатів був не тільки сам митрополит, що цілком зрозуміло, але й молодий печерський архімандрит. Це виразно промовляло про його неабиякий авторитет в церковних колах. Власне, цього не приховував і сам Смотрицький, коли висилаючи копію своєї “Апологі .” Петру Могилі відзначав шляхетність останнього і його розум. Але реакція київського митрополита та печерського архімандрита була далеко не тією, на яку сподівався Смотрицький. Вражені “Апологію”, у котрій вони легко знайшли думки та положення типові для католицизму і несумісні з православ’ям, вони відклали на невизначений строк її публікацію, хоча про це дуже просив Смотрицький. А щоб краще розібратися з аргументами Смотрицького, вони доручили вивчити його твір іншим православним богословам, а саме: слуцькому протопопові Андрію Мужиловському (батькові майбутнього сподвижника Петра Могили та Богдана Хмельницького Силуяна Мужиловського) та корецькому протопопові Лаврентію Зизанію. Останні чотири тижні уважно вивчали цей текст і врешті визнали “Апологію” неправославною. Обтічну відповідь Йова Борецького та Петра Могили, які не вдавалися в розгляд “Апології”, Смотрицький невірно витлумачив як згоду з нею і тому прибув до Києва впевнений у своїй правоті і в солідарності з його поглядами інших вищих православних ієрархів. Однак при в’їзді до Києва йому було заборонено жити в Києво-Печерській лаврі, що було лихим знаком для Смотрицького. Він мусив їхати у Свято-Михайлівський Золотоверхий монастир. Тут до нього прибули від імені митрополита чотири священики, в т. ч. А. Мужиловський та Л. Зизаній, котрі не підійшли під його (Мелетія) благословення.
Це було новим доказом хиткості позицій Смотрицького. Представники київського митрополита перед відкриттям Собору вимагали від Смотрицького, щоб він погодився з цим і засудив свою книгу. Той однак вперся, що викликало гостре невдоволення з боку Борецького, не кажучи вже про “козацьких богословів”. Собор відкрився ранком 24(14).08. 1628 р. у Києво-Печерській лаврі. Головував сам митрополит Йов Борецький, присутніми були три єпископа (Ісаакій Борискович, луцький, Паїсій Іполітович, холмський та Авраамій Страгонський, пінський), чимало нижчих представників духовенства, в т. ч. Петро Могила, світські особи. Головним пунктом черги денної було питання про твір “Апологія” Мелетія Смотрицького. Андрій Мужиловський та Лаврентій Зизаній виклали звинувачення проти книги у 105 пунктах. Митрополит та єпископи приєдналися до цієї думки. Мелетій Смотрицький коливався. Він то схилявся до визнання свої неправоти, то навпаки, доводив свою рацію, відмовлявся підписати заяву про засудження “Апології”. Коли ж дискусія була продовжена в храмі під час вечірньої служби, то не витримав уже й Петро Могила, котрий вибухнув “кипучим гнівом”. Смотрицький був глибоко вражений цим, оскільки був переконаний, що Петро Могила є його однодумцем. Під цим враженням він відрікся від “Апології” і написав відповідного листа (“ревокацію”) з цього приводу. 25 (15).08.1628 р. Борецький після Божественної літургії на честь Успіння Пресвятої Богородиці проголосив анафему “Апології” та Касіяну Саковичу, котрий перед цим перейшов в унію. Петро Могила роздав кожному єпископу по свічці і по листку “Апології” для його спалення, що й було вчинено. 26(16).08. 1628 р. учасники Собору включно з Петром Могилою та Мелетієм Смотрицьким, а також 19 різних архімандритів та ігуменів, 8 протопопів підписали заяву, у котрій підкреслили свою приналежність до Православної Церкви, визнавали зверхність Вселенського патріарха й відкидали унію. Оскільки поширилися чутки про те, що “Апологію” засудили тільки окремі учасники Собору і до того ж тільки священики, Борецький з усіма владиками і Петро Могила видали нову заяву (від 3. 09. (24. 08.) 1628 р.), у котрій підтвердили своє засудження не тільки “Апології” Смотрицького, але й Касіяна Саковича. Ці дві грамоти були вміщені також у друкованій брошурі “Аполлія (погибель) Апології”, писаній 9.09.(30.08.) 1628 р. і виданій того ж року у Львові. Її авторами слід вважати в першу чергу Йова Борецького та Петра Могилу. Греко-католицькі історики (М. Соловій, М. Блажейовський та ін.) ставлять на карб Петру Могилі його ставлення до Смотрицького на Соборі, так само, як і сучасний релігієзнавець П. Кралюк. Останній, розглядаючи ці події, схиляється до засудження православних ієрархів, розглядає чомусь Собор як “гарно зіграний спектакль”, котрий був потрібний Петру Могилі для усунення Смотрицького як конкурента (64).
Однак у такій конструкції забагато надуманого і замало фактів. Спроба спертися тільки на свідчення такої аж занадто заангажованої людини як сам Смотрицький є невдалою. Чомусь П. Кралюк не бере до уваги елементарне рішення проблеми, а саме: Смотрицький своєю “Апологією” явно і публічно порвав з православ’ям, перейшов у табір уніатів і викликав відповідну реакцію з боку своїх колишніх однодумців. Прокатолицький зміст “Апології” можна легко зауважити, тим більше це було очевидним для чільних православних богословів, у кваліфікації яких Кралюк даремно сумнівається. Що залишалося за такої ситуації робити вищим православним ієрархам? Повторити шлях Іпатія Потія та інших творців Берестейської унії, чи дати ще один шанс Мелетію Смотрицькому? Вони вибрали останнє, а їхня реакція була гострою і рішучою цілком вмотивованою. Характерно, що Смотрицький своїми подальшими діями цілком підтвердив підозри й звинувачення ієрархів УПБЦ. Він не дотримав даної Собору клятви й зробив новий крок, який означав остаточний розрив з православними. Смотрицький втік до Дерманського монастиря, де він жив, і тут написав польськомовну “Протестацію проти Собору, що відбувся в 1628 р., в місяці серпні, в Києві… ” і видав її у Львові в друкарні Яна Шеліги 17 (7).09. того ж року. Особливо він нарікав тут на митрополита Йова та на Петра Могилу, котрі нібито поділяли його погляди, але на Соборі змінили позиції і не хотіли вислухати його виправдань, ще й погрожували. Тут спогади Смотрицького, уже в якості уніата, про нібито схильність Петра Могили до католицизму, передаються в інтерпретації уніатського митрополита, тому їхня достовірність викликає серйозні сумніви. Варто додати, що до вирішення богословських дискусій в Православній Церкві Смотрицький прагнув залучити …короля – католика. На його думку саме Сигізмунд ІІІ мав скликати новий Собор, ще й притягти до участі в ньому православних владик! На “Протестацію” Смотрицького православний табір відгукнувся “Репротестацією”, де заперечив висунуті Смотрицьким звинувачення. Цілком можливо, що до створення брошури мав безпосереднє відношення Петро Могила, принаймні як редактор. Пізніше (у 1629 р.) розгорнуту критику “Апології” подав і Андрій Мужиловський у опублікованій ним книзі “Антидотум”. 22(12).12. 1628 р. Смотрицький відправив до Вільна свою відповідь православним братчикам (“Паранезис або нагадування…”) і публічно оголосив, що прийняв унію і закликав віленських братчиків приєднатися до унії. У 1629 р. було скликано ще один помісний православний Собор, який мав передувати спільному з уніатами церковному Собору у Львові 28(18).10.1629 р. Зокрема нам вдалося виявити чотири послання Йова Борецького, писані у квітні-травні 1629 р. і всім православним в Речі Посполитій, і конкретним особам про скликання Собору на день свв. Петра й Павла, то на 29 червня за ст. стилем. (65).
Діяльну роль у підготовці православного Собору відіграв Петро Могила. У знайденому нами листі колишнього слуцького протопопа Михайла Загоровського до князя Криштофа ІІ Радзивила (протестанта!) від 23.05.1629 р. за новим стилем. Загоровський, між іншим, був уповноваженим від двох константинопольських патріархів пильнувати тут, в Білорусі, на “церковне завідування в справах духовних”. Говориться зокрема й про отримання Загоровським спільного листа від митрополита Йова Борецького та архімандрита Петра Могили, переданих йому три дні тому через Андрія Мужиловського, нинішнього слуцького протопопа. Тут містилося запрошення на Собор, але Загоровський не хотів виїжджати без князівської волі, боявся, щоб від цього собору не було якоїсь шкоди Православній Церкві, маючи на увазі унію, називає навіть цей намір скликати Собор “уніатськими намовами”. Загоровський боявся, що там може статися нова Флорентійська унія. Він навіть відмовив кількох слуцьких священиків, котрі до нього приходили за порадою, від наміру їхати разом з Мужиловським до Києва (66).
Важливим є те, що і цей документ, як і багато інших, ставить в один ряд Йова Борецького та Петра Могилу, засвідчує близькість їх поглядів на церковне і суспільно-політичне життя. Слід відзначити, що ідея примирення з уніатами в атмосфері зростаючого протистояння наштовхнулася на сильніший спротив, ніж можна було сподіватися. Протестували проти можливих рішень Собору у цьому напрямку не тільки козаки, але й значна частина православної шляхти. Хоча Собор все ж був скликаний (він відкрився в день свв. Петра й Павла в Успенському храмі на Подолі, а продовжений у Києво-Печерській лаврі) і на ньому були присутніми понад 500 духовних осіб, однак чимало чільних представників мирян, особливо шляхти, не з’явилося на нього. Після богослужіння Петро Могила, палкий прихильник проведення спільного Собору, приймав обідом значних осіб. По обіді розпочався Собор, на якому дискусія відбувалася спочатку в двох “колах”: духовному та світському, в т. ч. були й представники від реєстрового козацтва (Андрій Лагода та Супрун Сосимович (Сосименко (?)). Невдовзі стало ясно, що возз’єднання Церков не відбудеться, що чимало депутатів не хочуть і слухати про об’єднавчий Собор з уніатами у Львові, на чому наполягав Петро Могила. На третій день роботи Собору до церкви набилося чимало козаків, які не були делегатами Собору, і один з них навіть погрозив Петру Могилі і Йову Борецькому: ”Буде унія господарчикові та й Борецькому така, яка війтові перше!”, маючи на увазі сумну долю київського війта Ходики, вбитого у 1625 р. повсталими міщанами. Різкий випад сильно вразив митрополита й архімандрита. Петро Могила від незаслуженої образи навіть не втримався від сліз. На другий день митрополит і Петро Могила скликали нараду у Свято – Микільському Пустинному монастирі, на яку було запрошено тільки вузьке коло духовних та світських осіб, в т. ч. Адам Кисіль, Лаврентій Древинський, Федір Проскура, Григорій Черник. Йов Борецький пропонував тут у спокійній атмосфері обрати депутатів на львівський Собор і виробити інструкцію для них. За це висловився й Кисіль, однак більшість світських осіб не зважилися на поїздку до Львова. Тим часом настав час продовжувати київський Собор. Його напружена атмосфера, відсутність більшості представників православної шляхти на ньому (а саме вони мали вести ці справи на сеймах), аж ніяк не сприяла прийняттю позивних рішень і Собор завершився безрезультатно, незважаючи на всі зусилля Петра Могили. Львівський об’єднавчий Собор так і не відбувся…Було зокрема ухвалено тільки послати посольство до короля, яке мало б його переконати в тому, що на львівському Соборі мова мала б йти тільки про маєтності, а про справи віри нічого не можна було б вирішити без згоди константинопольського патріарха. (67). Уважно аналізуючи хід переговорів Петра Могили з греко-католиками сучасний дослідник Марек Мельник слушно вказав, що Петро Могила “може бути взірцем людини діалогу. З певністю не виходив з того, що партнер діалогу не має рації. Одночасно сам хотів бути рівноправним партнером цього діалогу; автентичним, певним своєї православної ідентичності…”(68).
Після другого Собору 1629 р. Петро Могила продовжив свою звичну діяльність. Можна виокремити хіба що його поїздку до маєтності Городок восени 1630 р., де архімандрит прожив півроку рятуючись від пошесті, яка вибухла в Києві, і одночасно налагоджуючи міцні зв’язки з волинським духовенством і православними мирянами. 12(2).03. 1631 р. помер київський митрополит Йов Борецький, життя якому вкоротила передчасна смерть його старшого сина Стефана восени 1630 р., котрий поліг під Переяславом із шаблею в руках на боці повсталих козаків Тараса Трясила. Йова Борецького було поховано у Свято-Михайлівському Золотоверхому монастирі. За існуючими традиціями нового митрополита мав обирати церковний Собор, який звичайно мав врахувати думку померлого щодо свого наступника. Але Йов Борецький за свого життя не зробив чи не встиг зробити чітких розпоряджень щодо цього, принаймні нікого не призначав своїм коад’ютором, тобто єпископом – помічником. Щоправда, автор літопису Густинського монастиря запевняв, що Ісайя “за поданням …митрополита київського, блаженного Іова Борецького…виведений був на митрополію київську” (69), але не можна забувати, що саме в Густинському монастирі був один з найпотужніших центрів підтримки Ісайї Копинського, тому до цієї звістки треба ставитися із значним критицизмом. В усякому разі є чіткі вказівки джерел на те, що на митрополію Копинського виводив не Йов Борецький, а запорозькі козаки. Вагомішим, ніж дані свідчення літопису Густинського монастиря, є свідчення самого Йова Борецького, котрий головним розпорядителем своєї духівниці та опіку над Свято-Михайлівським Золотоверхим монастирем (його ігуменом був також до своєї смерті митрополит Йов), опіку над освітніми справами, насамперед Братською школою, зробив саме Петра Могилу та луцького єпископа Ісаакія Борискевича, причому назвав Могилу “великим архімандритом”.(70).
Можна згадати й те, що саме Петра Могилу Йов Борецький послав замість себе до Львова на освячення храму Успіння Пресвятої Богородиці, яке мало проводитися львівським єпископом Єремією Тисаровським на початку 1631 р. Було звичайно враховано і те, що цей храм будувався понад 30 років при активній підтримці молдавських господарів з роду Могил, а також Радула Михні та Мирона Барнавського, а останній мав зв’язки з Петром Могилою. Зокрема відомо про присилку від Барнавського ієромонаха Варлаама – посла до Петра Могили в Києво-Печерську лавру 3.08.1629 р. (71) Характерно, що на десятий день по смерті митрополита 21.(11). 03. 1631 р. всі члени Богоявленського братства у Києві одностайно прохали Петра Могилу стати “старшим братом, опікуном і фундатором цього святого братства, обителі й школи”, на що було отримано згоду. Печерський архімандрит тут же дав згоду й записався до братства, називаючи себе щирим послушником святішого Константинопольського (Вселенського) патріарха (72).
Невдовзі після цього він вирушив на Поділля, на похорон брацлавського воєводи й писаря польного коронного Стефана Потоцького, який помер 5. 03. 1631 р. Покійний був чоловіком двоюрідної сестри Петра Могили – Марії. Похорон відбувся у Потоці 9. 05. (29. 04.)1631 р. На ньому печерський архімандрит побачився зокрема з Станіславом “Реверою” Потоцьким, теж свояком, про якого вже йшла мова. Саме він розповів печерському архімандриту про чудо, яке сталося після повернення польських військ з-під Курукова (суч. Крюків – правобережний район Кременчука) у Лаврі із німцем-слугою Потоцького Г. Маневалом у 1625 р. Імені печерського архімандрита первісно не було навіть серед кандидатів, запропонованих на київську кафедру, що свідчить про дуже сильний вплив козацтва і його недовіру до молодого печерського архімандрита, який спочатку програвав в очах учасників Cобору порівняно із заслуженими представниками старшої генерації в особі Ісайї Копинського та Андрій Мужиловський, котрий перед цим прийняв чернечий постриг. До того ж за Могилою тягнувся шлейф необгрунтованих підозр у схильності до католицизму, роздмухуваних його суперниками з оточення Ісайї Копинського. Однак через деякий час Петро Могила став одним з кандидатів на митрополичий престол. У елекційні справи втрутився й король Сигізмунд ІІІ, котрому була добре відома велика популярність Мужиловського серед козаків і його радикальні політичні настрої. Король написав київському воєводі Тишкевичу листа (від 23. 06. 1631), в якому вимагав не допустити обрання митрополитом Андрія Мужиловського, що й було у якийсь спосіб вчинено. Водночас король наказував воєводі зайняти СвятоМихайлівський монастир, щоб передати його уніатському ігумену, василіянину Герману Тишкевичу, родичу київського воєводи.(73)