Відзначимо, що останній на замовлення візантійського імператора Константина VІІ Багрянородного (панував у 912-959 рр.) створив збірку житій святих. На прохання Петра Могили список цієї збірки був присланий йому з Афону і він залучив до цієї титанічної праці своїх сподвижників, щоб вони переклали її церковнослов’янською мовою і доповнили житіями українських святих. Оскільки С. Косов та А. Кальнофойський уже зосередилися на іншому актуальному завданні, на прославленні печерських святих і Києво-Печерської Лаври, тому його мали виконати інші сподвижники Петра Могили. Це завдання вдалося здійснити тільки по його смерті. Спочатку за цю справу взявся печерський архімандрит Інокентій Гізель, який навіть випросив у московського митрополита Макарія Великі Четьї-Мінеї, потім – його спадкоємець Варлаам Ясинський (обидва були й ректорами Києво – Могилянської Академії), врешті Ясинський у 1684 р. доручив цю справу молодому і високосвіченому ігумену Крупицького монастиря в Батурині і приятелю гетьмана Івана Мазепи св. Димитрію Ростовському (Тупталу), який і сам згадував про цей план Петра Могили. Отже св. Димитрій присвятив цій справі все своє життя і видав, починаючи з 1689 р., фундаментальні „Четьї-Мінеї”, причому здійснив і друге, доповнене й перероблене їх видання. Тут були вміщені житія основних святих православного світу, серед яких почесне місце займають святі Русі-України. Цей видатний твір став настільною книгою у кожній освіченій родині в Україні і за її межами; відомо, що читання “Мінеї” з уст свого діда слухав і малий Тарас Шевченко. Як вірно в передмові до недавнього, 12-томного видання “Четьї-Міней”: “двісті років письменна Русь всіх станів побожно читала, а неписьменна слухала “Четьї-Мінеї” св. Димитрія Ростовського, знаходячи в них невичерпне джерело православного повчання й церковно-історичного пізнання, з благоговінням вимовляючи ім’я їх упорядника”(18).
Ясна річ, що широкі плани реформи, особливо в галузі церковної освіти, неможливо було здійснити без відповідної бібліотеки та видавничої бази. Петро Могила і раніше мав солідну бібліотеку і регулярно її поповнював. Так відомо, що до його обрання печерським архімандритом він купив у 1627 р. у львівського Старопігійного братства “Апостол…друку старого Івана Москвитина”, тобто Івана Федоровича (Федорова).(19). Але свою діяльність у цьому напрямку він не припиняв і в подальші роки, розуміючи, що фундаментальна бібліотека є конче потрібною виправлення богослужбових книг й створення нових, для освіти молоді. Прекрасно розуміючи значення книгодрукування, він підтримував вже існуючу друкарню Києво-Печерської лаври, яка під його керівництвом перетворилася у потужний науково-культурний осередок, видала за 5 років близько 15 книг і брошур, тому спроби принизити внесок Петра Могилу у цю справу виглядають аж надто упередженими. Так, Дмитро Блажейовський сердито дорікає Петру Могилі за те, що його видавнича діяльність була нібито мізерна, навіть за те, що “його служебник і требник не вдержалися в Україні”, але це явно не відповідає дійсності. Далі йдуть звинувачення у тому, що Петро Могила був нібито “четвертим найбільшим рабовласником у Київщині і на цілій лівобережній Україні”, мав “до диспозиції добра митрополії і величезні добра Печерської лаври та Миколо – Пустинського монастиря”, але всупереч цьому багатству доробок Києво-Могилянської Академії був нібито мізерним. (20).
Доводиться нагадати автору по-перше про принципову різницю між рабами та кріпаками, тим більше що становище українських селян, які несли “послушенство”, було кращим, ніж в часи російського класичного кріпацтва ХVІІІ – ХІХ ст. з його Салтичихами та обміном чи продажем кріпаків на собак. По-друге, Петро Могила жив у ХVІІ, а не ХХ ст., а в ту далеку добу майже в усій Європі існувала залежність селян від землевласників, причому в ролі останніх виступала не тільки Православна Церква, але й Католицька. По-третє, не варто переоцінювати багатства і особисто Петра Могили і Києво-Печерської Лаври взагалі, оскільки їм було далеко до магнатів типу Вишневецьких, Конецпольських, Острозьких, Потоцьких тощо. Маєтності Києво-Печерської лаври були тоді на рівні землеволодінь шляхтича середньої руки, в усякому випадку меншими, ніж володіння уніатських митрополитів Іпатія Потія, Йосифа Рутського та Рафаїла Корсака. Але до останніх уніатський публіцист чомусь не поспішає прикладати наліпку “рабовласника”. Тому публіцистичні нападки на Могилу як “рабовласника”, є м’яко кажучи, некоректними. Врешті варто сказати кілька слів і про Києво – Могилянський колегіум, який пізніше, у 1658 р., дістав і формальний статус Академії. При всій повазі до доробку вищих ієрархів УГКЦ на ниві культури, до заведених ними бурс та шкіл, цей доробок набагато менший, порівняно з тим, що його здійснила КиєвоМогилянська Академія у розвитку української культури ХVІІ – ХVІІІ ст. Це усвідомлювали навіть противники Петра Могили з уніатського табору, його сучасники, як от Касіян Сакович, але, на жаль, нині у декого з ватиканських авторів конфесійна заангажованість явно бере гору над здоровим глуздом і необхідністю визнати елементарні факти. Про видатну роль дітища Петра Могили нижче буде сказано. Тут же вкажемо тільки на енциклопедію “Києво-Могилянська Академія в іменах”, де вміщені біографії понад 1500 видатних українських церковних і культурних діячів (21).
Навіть поверхового ознайомлення з цими матеріалами достатньо, щоб переконатися у величезній ролі “Могилянки” у розвитку української науки і культури. Можливо типографія Києво – Печерської Лаври в бутність архімандритом Петра Могили видала малувато з погляду ХХІ ст. книжок (всього 15), то який греко-католицький монастир спромігся за цей період видрукувати більше? Думаю, що й уся митрополія УГКЦ не спромоглася зробити більше. В ті часи надзвичайно гострою стала проблема виправлення богослужбових книг. В силу специфіки творення рукописної книги, вона нерідко містила в собі якісь помилки, невірні прочитання тексту, а що найгірше – «відсеб’ятину», про що писав і сам Петро Могила. До того ж Україну та Білорусь наводнили тоді католицькі та протестантські видання, окремі положення з останніх перекочовували до православних книг. При послабленні контролю з боку вищої ієрархії православної Київської митрополії виникла загроза викривлення православного вчення. Ставши києво – печерським архімандритом, Петро Могила ревно заходився вирішувати проблему виправлення книг, яку не полишав до самої смерті. При цьому він велику увагу приділяв друкуванню книг, яке допомагало у цій справі. Саме в контексті гострої потреби виправлення богослужбових книг слід розглядати той факт, що Могила взяв лаврську типографію під свій міцний контроль і навіть запровадив особисту цензуру, не цураючись навіть коректорської роботи. Так, з надрукованої до його обрання “Книги поучений авви Дорофея” він розпорядився виключити повчання Ніла Синаїта, який засуджував зловживання в середовищі ченців (22).
Ці повчання звучали недоречно в атмосфері гонінь на Православну Церкву. Молодий архімандрит виступає в ролі не тільки редактора та цензора, але й автора, він все активніше займається богословською та історико-літературною творчістю. Петро Могила здійснив тоді переклад настанов Агапіта імператорові Юстиніанові. У цій популярній компіляції з античних авторів, підкреслювалося, що монарх тільки тоді може бути безпечним, коли править згідно з волею народу. Хоча трактат Агапіта привернув увагу перекладача не своїми політичними поглядами, а переважно як збірник етичних настанов, тим не менш твір був співзвучний уявленням шляхти Речі Посполитої про монархію як виразницю інтересів “шляхетської нації”. Думки Агапіта сприймалися і як натяк на те, що порушення прав православних підданих польського короля може призвести до загострення соціальних конфліктів, небезпечних також і з точки зору інтересів держави – ідея досить популярна в тогочасній публіцистиці. Як бачимо, Петро Могила вже готував грунт для майбутньої боротьби за права Православної Церкви. Текст пам’ятки було перекладено переважно за якимсь західним виданням грецького оригіналу, але враховано також два церковнослов’янських переклади, а для коментарів на полях – і латинські. Надрукував книжку Стефан Беринда, брат Памви Беринди. Продовжуючи працю у даному напрямку, Петро Могила очевидно ще в цей період своєї діяльності написав твір “Книга души, нарицаемая злото”, де мова йшла про морально-етичні проблеми (23).
Надзвичайно велике значення мали твори власне Петра Могили. Це є «Літургіаріон, си есть Служебник» (К., 1629) та «Крест Христа Спасителя й кождого человіка» (К., 1631). Перша з цих книг була конче потрібна масі священиків для проведення головного богослужіння –Божественної Літургії, бо містила в собі, популярно кажучи, сценарій служби, тобто всі слова та священодії, котрі мав робити священик. Звичайно й перед тим існували служебники, але через те, що вони нерідко існували в рукописах, тому містили в собі чимало помилок. Перші спроби виправлення книг здійснював ще львівський єпископ Гедеон Балабан, котрий найкращий засіб від цього вірно вбачав у публікації типографським способом нових богослужбових книг, які пройшли належну редакцію з боку вищих православних ієрархів та провідних богословів. Балабан навіть видав у Стрятині у 1604 р. свій “Служебник”, а у 1606 р. – ”Требник”, використавши при підготовці тексту давні слов’янські та грецькі списки, причому останні були прислані йому олександрійським патріархом Мелетієм. Петро Могила уклав нову редакцію служебника, використавши не тільки попередні слов’янські, але й грецькі, подав стисле догматичне й обрядове пояснення літургії. Даний твір був схвалений Київським православним собором 1629 р. і він офіційно замінив собою всі існуючі дотепер приватні редакції. (24).
У 1639 р. дана книга була доповнена і перевидана. «Літургіаріон» Петра Могили надовго став основою для проведення цього богослужіння і тільки у ХІХ ст. був замінений новішими, послуживши для них важливим посібником. Крім “Літургіаріона” Петро Могила в період свого архімандритства видав у Лаврі також “Номоканон, си есть законоправилник” (1629) із статтями Петра Могили й Тарасія Земки, “Имнология, си есть піснословие” (1630) підготовлена Памво Бериндою й Тарасієм Земкою і піднесена ними з похвалою Петру Могилі, “Триодион, си есть трипіснец великой пятьдесятницы” (1631), який містив у собі понад 100 гравюр. Якщо перша з цих книг містила правові акти, які стосується внутрішнього життя Церкви, то два наступних є книгами, без яких не мислиться богослужіння. Пізніше, у 1637 р., в КиєвоПечерській лаврі Петром Могилою було надруковане «Учительне Євангеліє». Таким чином, Петро Могила дав до рук кожному православному священику та єпископу вкрай потрібні богослужбові книги, які звичайно пройшли належну редакцію з боку церковної ієрархії. Даний напрямок реформаторської діяльності Петра Могили розвивали його сподвижники. Ще за його життя С.Косов видав твір «Дидаскалія» (Кутеїн, 1637), у котрому пояснив суть семи церковних таїнств, а у 1642 р., львівський єпископ Арсеній Желіборський написав твір “О сакраментах”, у котрому нововисвяченим священикам давалося роз’яснення суті Божественної Літургії.(25).
Уже по смерті Петра Могили його учень, вихованець і ректор Києво-Могилянського колегіуму ієромонах Феодосій Софонович написав відомий “Виклад о Церкві Святой…”(К., 1666; 1667;1668; Унев, 1670), у котрому масі вірних, і священикам пояснювалася суть не тільки Літургії, але й вечірньої та ранішньої служб, а також священодій, церковних апаратів, облачень тощо, наприклад: ”Що таке кадило?”, “Чому диякон кадить священика та людей?”. Твори такого роду робили вірних, навіть священиків, не бездумними глядачами чи виконавцями незрозумілих церемоній, а активними учасниками богослужінь, які б усвідомлювали значення кожного слова чи руху священика та їх богословський сенс. “Виклад…” не втратив своєї актуальності й нині і не випадково був нещодавно перевиданий. (26).
Слід відзначити, що вже тоді Петро Могила шляхом запровадження духовної цензури різко обмежив поле діяльності неправославних книг, провів чітку межу між православними та неправославними виданнями, конче необхідну в тяжких умовах існування Київської православної митрополії й наступу інославних та іновірних вчень. Що стосується твору «Хрест…», то він мав чітке антипротестантське спрямування, адже більшість конфесій даного роду не вшановує хрест і по сьогодні. Цей твір чітко виклав православний погляд на природу шанування хреста, а думки Петра Могили з цього приводу увійшли до його пізнішого «Катехізису», про який мова ще піде, виявили вплив на подальшу богословську думку, зокрема на митрополита Іларіона (Огієнка)(27) не втратили своє актуальності й нині. Варто додати, що Петро Могила чітко відстоював «троєперстя», тобто осінення себе знаком хреста трьома пальцями правої руки (великим, вказівним та середнім) і саме його погляд був вірним. Пізніше під його впливом московський патріарх Никон замінить існуюче у Московській державі «двоєперстя» (вказівним та середнім пальцями) на «троєперстя». Написав також Петро Могила й ряд творів, які залишилися в рукописі. Це молебні піснеспіви та канони, зокрема присвячені чудесному спасінню (24. 05. 1630 р. за ст. ст.) Києво-Печерської лаври від нападу польського війська, яке йшло проти повстанців Тараса Трясила під Переяслав. При всій значній ролі Петра Могили як архімандрита не можна не відзначити заслуг керівників друкарні, молдаванина Памво Беринди і українця Тарасія Земки, котрих цінував сам архімандрит.
Як вірно відзначив Я. Д. Ісаєвич між ними витворився своєрідний компроміс: діячі лаврського книговидання догоджають своєму новому зверхникові панегіриками (“Імнологія”, передмови до літургічних книг), а він, з свого боку не зазіхає на керівну роль Тарасія Земки в безпосередньому управлінні друкарнею. У таких великих виданнях як Служебник 1629 р. та Тріодь цвітна 1631 р., були вміщені поряд з короткими передмовами – присвятами Петрові Могилі, передмови до читачів Тарасія Земки.(28). Складніше було із відомим видавцем і братчиком Спиридоном Соболем. Останній видав у Києві у 1628-30 рр. п’ять книг, але у 1630 / 1631 рр. йому довелося терміново покинути це місто. Дана подія за вірогідним припущенням Я. Д. Ісаєвича сталася в останні місяці життя митрополита Йова Борецького або зразу по смерті Йова 1.03.1631. Соболь виїхав до Кутеїнського монастиря і став тут друкувати свої книги, причому свої видання 1633-1634 рр. він маскував під київські, щоб не псувати стосунків з Петром Могилою. Але й тут було досягнуто компромісу, вже в часи перебування Петра Могили на митрополії Соболь добився його згоди на цілком легальне продовження видавничої діяльність. Близько 1635 р. він навіть став з благословення Петра Могили ректором Києво – Могилянського колегіуму (29).
Ліквідацію даного конфлікту видно треба пов’язувати з відвідинами митрополитом Кутеїнський монастиря під Могилевом. Тоді ж митрополит дав добро кутеїнським ченцям відкрити друкарню при монастирі, яка вже 1636 р. випустила “Виклад на Отче наш” Іоана Золотоустого. Шрифти на це видання дав С. Соболь. “Псалтир” (Могилев, 1637) теж вийшов у друкарні С. Соболя, названого у книзі “слугою” Петра Могили, “благоволением и иждивением” митрополита. Додамо, що Соболь став видавати свої книги і в Буйничах під Могилевом, у власній друкарні ( 1636 – 1638 рр.). Не раніше 1640 р. він постригся в ченці Києво – Братського монастиря під іменем Сильвестр. Тоді ж Петро Могила запропонував майстрові вигідніші умови праці в лаврській друкарні. (30). Яскравою постаттю був і типограф Тимофій Вербицький, який з благословення Петра Могили виїхав з Лаври і організував друкарню в Кимполунзі – Довгополе у Валахії (Мунтенії). Саме тут він надрукував Требник (1635), у котрому було зазначено, що митрополит Петро Могила надіслав господареві Валахії Матвію Басарабу “печатну цілосъвръшенну пятовидных писмен, такожде и искусна типографа с ею вкупе, Тимофеа именем, с прочими”. Тут діяв зокрема і лаврський ієромонах Сильвестр, який написав рукописний збірник віршів, де прославляється Басараб за те, що заснував “училище языка словенска” і “типографию внесл”. Пізніше Вербицький продав своє обладнання Валаській державі. Потім, приблизно у 1642 р., він повернувся на Батьківщину і діяв у Києві(31).
Важливим напрямком діяльності Петра Могили була невтомна праця по розбудові Києво-Печерської лаври, піднесенню її авторитету у всьому православному світі. Своєю грамотою від 17(7).01.1629 р. він зобов’язав правити Службу Божу велично й урочисто, велику увагу звернув також на хор та на церковні проповіді (32). Як слушно зауважив класик української літератури Іван Нечуй-Левицький, „новий архімандрит… завів у Лаврі нові порядки, відремонтував церкву, збудував Голосіївський монастир неподалік від Києва…збудував у Лаврі шпиталь для старців своїм коштом”(33). Про цей монастир, архімандритом якого, Петро Могила залишався і ставши митрополитом, він невтомно піклувався аж до самої своєї смерті. Почався капітальний ремонт шести підземних церков Києво-Печерської лаври, де були зокрема встановлені іконостаси, зміцнення келій храмів, були обладнані 73 саркофаги з мощами у Ближніх печерах і 45 – у Дальніх. (34). Після тривалої роботи була цілком завершена реставрація церкви Христа Спасителя (Спаса) на Берестові, що біля Лаври, збудованої ще при київському князі Володимирі Мономаху між 113-1125 рр. Ця робота була завершена у 1640-1643 рр., причому її здійснювали спеціально запрошені Петром Могилою архітектори і малярі – ченці з Афону. Останні ж розписували стіни й Свято-Успенського собору у Києво-Печерській лаврі (35). Коли ж при розбиранні руїн Десятинної церкви було знайдено саркофаг князя Володимира Святославича, то мощі святого Петро Могила звелів перенести до КиєвоПечерської лаври. (36).
Збіднілий через режим дискримінації Православної Церкви, встановлений Річчю Посполитою, монастир вимагав суттєвих фінансових дотацій і новому архімандриту доводилося шукати джерела поповнення лаврського скарбу. Зокрема, йому довелося йти також і звичним шляхом прохання фінансової підтримки у московського царя. Після Берестейської унії 1596 р., коли уряд Речі Посполитої розглядав як „свою” і законну тільки УГКЦ, це підштовхувало відроджену православну ієрархію до пошуків підтримки в Москві. Саме цим треба пояснити контакти Йова Борецького з Москвою, у котрих були задіяна навіть близька рідня митрополита (брати Порфирій та Андрій, племінники. До цих контактів прилучився також і молодий києво – печерський архімандрит. Вже у січні 1628 р. Петро Могила посилає до московського царя Михайла Романова за грошовою допомогою лаврі свого намісника Ф. Кизаревича разом з його братом Рафаїлом і ця місія була успішною. 6. 07. (26.06.) 1628 р. цар Михаїл Романов і його батько, московський патріарх Філарет, видали грамоту, в котрій дозволили братії КиєвоПечерської лаври при нинішньому архімандриті Петрі Могилі та його спадкоємцях періодично приїжджати до Москви по „жалування” (37).
В джерелах є зокрема згадка про тогорічне посольство до Москви і Йова Борецького, яке мало добиватися фінансової фінансовою допомоги. Прикметно, що це посольство очолив уставщик Києво-Печерської лаври, ієромонах Ісаакій (38), отже організація і цього посольства не могла обійтися без Петра Могили. Цей напрямок зовнішньої політики, спрямований на підтримання добросусідських відносин з московським урядом, Петро Могила підтримував і пізніше, уже в якості київського митрополита. Про це свідчить наприклад його посольство до Москви у лютому-березні 1640 р., його “вістовий лист”, писаний навесні 1646 р. з попередженням про загрозу ординського нападу на московські кордони, запрошення до Лаври московського ремісника (“сусальника”) Єфима Євтихієва, який повернувся на батьківщину у 1645 р. Без сумніву були й інші листи, писані Петром Могилою до Москви, про що свідчить хоча б опис фонду 124 (“Малороссийские дела”) Російського державного архіву давніх актів у Москві (39). З цих цілком нормальних стосунків аж ніяк не випливає прагнення митрополита до переходу під омофор московського патріарха, як дехто пробує витлумачити! Чимало сил, здоров’я й часу нового архімандрита забирали численні судові справи, у котрих доводилося виступати і як позивачу, і як відповідачеві, нерідко продовжуючи процеси, які виникли ще за його попередників. Цим важким справам доводилося приділяти чимало уваги й пізніше, коли Петро Могила став митрополитом. Особливо довготривалими були процеси з магнатським родом Горностаїв, маєтності яких межували з лаврськими. Варто зазначити, що на той час Горностаї були кальвіністами. (40). Ще за життя Єлисея Плетинецького розгорнувся процес Лаври з Самійлом Єронімовичем Горностаєм, київським підкоморієм у 1602-1618 рр. У 1609 р. С. Горностай позивав архімандрита за спірні маєтності – села Вишеньки та Гнідин (41).
За ці Вишеньки Могилі довелося судитися також із Раїною Гербуртівною, дружиною Станіслава Жолкевського, про що свідчить його скарга із покликом на протестацію у даній справі від 19 (9). 05. 1622 р. (42); з дружиною руського воєводи Якуба Собеського – матір’ю майбутнього короля Речі Посполитої Яна ІІІ Собеського, а також київським воєводою Тишкевичем, шляхтичем Прушинським та ін. Цікаво, що тут називаються ряд населених пунктів. Відомих нині далеко за межами Києва, як от: Бориспіль, Бровари, Жуляни. (43). 19 (9) та 20 (10). 10.1628 р. до київських земських книг було вписано позови у процесі між Михайлом Горностаєм, сином Самійла, і Теофілею Горностай з дому Горайських, його матір’ю, з одного боку та Петром Могилою як архімандритом Києво-Печерської лаври з другого (44).
З Теофілею Горностай архімандрит був змушений судитися і в подальшому, про що свідчать документи із земських книг Київського воєводства від 27. 06. 1629 р. за ст. ст. (45) Теофіла Горностай скаржилася до суду також і на те, що за її словами слуги архімандрита Станіслав Третяк та урядник Зоринський вчинили 9. 08. (30. 07). 1629 р. напад на її маєтності, відповідно на Горностайпіль (під Чорнобилем) та Рустицьке і пограбували їх (46). Нам вдалося знайти також лист Филофея Кизаревича до Теофіли Горностай від 2. 06. (23. 05.) 1634 р. У ньому Кизаревич в якості намісника Києво-Печерської лаври, добивається справедливості, оскільки панські слуги пограбували ченця Окулинського. Оскільки Т. Горностай мала якісь претензії до Лаври, то Кизаревич віддавав цю справу на розгляд самого Петра Могили (“про це його мость отець митрополит вчинить через свого приятеля достатнє розслідування”) (47). Відкриті недавно документи, що вписані в знамениту Литовську Метрику – архів центральних державних установ Великого князівства Литовського, зокрема в українську її частину (Руську або ж Волинську Метрику)(48), засвідчують участь Петра Могили в якості і архімандрита Києво-Печерської лаври, і київського митрополита в не менше у 20 інших судових процесах. На сторінках іншого видання (публікація книги київського підкоморського суду) знаходиться інша група документів, (49), які засвідчують, що влітку 1638 р. в суді розглядалися спірні справи суміжних земель (села Гвоздов, Бугаївка, Дмитровичі та Вишенки) між володіннями київської суддівни Барбари Гумницької, київського війського земського Івана Нечая та Свято-Микільським Пустинним монастирем, ігуменом якого був тоді Ісайя Трофимович-Козловський. Інформація їх, як і вищезгаданих документів, досить лаконічна й монотонна. Головний їхній мотив – боротьба за маєтності, причому часом вони звинувачують Петра Могилу у спонуканні своїх слуг та підданих до нападів на спірні села та угіддя. Розібратися у тому хто правий, а хто ні, тут надзвичайно складно і навряд чи це вдасться колись зробити. Тим не менш, деякими спостереженнями можна поділитися. По-перше, для спеціаліста – історика ці справи не є жодною сенсацією. Тогочасні архіви судових установ були сповнені подібних справ, які вели між собою не тільки світські, але й духовні землевласники, причому як православні, так і грекокатолицькі й римокатолицькі. В специфічних умовах Речі Посполитої ХVІ – ХVІІ ст. – шляхетської республіки із слабкою центральною владою звичним явищем були так звані “наязди” – збройні напади. Не тільки шляхтичі, але і єпископи, відстоювали свою правоту з допомогою своїх слуг та підданих, не покладаючись на суд, який часто був неефективним. Не був винятком і Петро Могила, котрий, теж мав своїх “ренкодайних”, причому насамперед з числа молдавських вихідців. Цікаво, що він спирався час від часу і на запорозьких козаків, отже не слід однозначно трактувати відносини з ними Петра Могили як ворожі чи прохолодні. Один з епізодів взагалі змальовує Петра Могилу як посереднього симпатика повстанців 1630 р. Шляхтич К. Лишка, один з числа карателів, які придушували повстання Тараса Трясила, скаржився на Петра Могилу. За словами Лишки він взяв під Переяславом, де розгорталися головні події повстання, кілька сот голів худоби, яку в ніч на 23 (13).05. 1630 р. збройно відбили люди архімандрита. (50).
В той же час добре відомі два піснопіння Петра Могили, написаних ним на знак подяки Пресвятій Богородиці та свв. Антонію і Феодосію Печерським, які не допустили польському війську спустошити Києво-Печерську лавру під час подій повстання 1630 або 1637-1638 рр.(51). Читаючи документи судових процесів, пов’язаних із Петром Могилою, не можна не підкреслити, що жодного разу ні він, на послані ним у “наязд” слуги, не звинувачувались у вбивстві! Крім того, існують документи, які чітко вказують на фальсифікацію ряду процесів проти Петра Могили, провокації проти нього, в т.ч. і з боку уніатів. Так, 30.03.1637 р. до суду звернувся із заявою мандрівний “корельський” (з Близького Сходу?) єпископ Афіноген Крижановський, котрий визнав, що з намови уніатських єпископів Афанасія Крупецького (перемиський), Кирила Ставровецького (чернігівський) та вірменського архієпископа Миколая Порозовича він під вигаданим іменем вніс до чернігівського гродського суду створену цими особами скаргу на Петра Могилу у тому, що той нібито послав своїх слуг, щоб вони пограбували посланця “патріарха архидонського” (52). Є ще одна справа такого роду, але й тут правда швидко вийшла на поверхню. Судовий позов князя Домініка Острозького-Заславського (від 24(14).03.1640 р.) до волинського чашника Лаврентія Древинського (це вже православний!) стосується невиправданого звинувачення ним київського митрополита Петра Могили, луцько-острозького єпископа Афанасія Пузини, Олександра Музелі й трьох братів, шляхтичів Гулевичів, у нападі на с. Боголюбське (53). (Цей документ наводиться нами і в додатку № 5.) Вороги Петра Могили не гребували й іншими засобами тиску на нього. Так, у жовтні 1636 р. вони перехопили в Дубно ченця Жидичинського монастиря Бенедикта Гриневича, котрий їхав з листами від Петра Могили до луцького єпископа Афанасія Пузини, силою хотіли навернути його в унію і т.д. (47). Навряд чи варто й довіряти й звинуваченню уніатського митрополита Рафаїла Корсака Петра Могили в тому, що він, повернувши православним храм св. Іоанна Богослова, наказав викинути Причастя, освячене уніатами, й тільки дії луцького єпископа Пузини не дозволили здійснитися профанації.(48) Частину тягаря судових справ помагали нести вірні сподвижники, насамперед Філофей Кизаревич та Силуян Мужиловський, син вищезгаданого Андрія Мужиловського і майбутній сподвижник Богдана Хмельницького, а також шляхтич Федір Сусло. У Люблінському держархіві у фонді тогочасної вищої судової інстанції – Люблінського коронного трибуналу нам вдалося знайти невеликі рукописи, у котрих занотовані стислі регести – згадки про велику кількість судових справ 40-х рр. ХVІІ ст., котрі тяглися аж до охоплення України вогнем Національновизвольної війни 1648-1658 рр. (49).