прот. Олександр ШмеманОтці Церкви нерідко порівнювали Великий Піст з сорокарічним блуканням обраного народу в пустелі. Як знаємо з Біблії, для того щоб народ Його не занепав у безнадію, а також щоб донести йому головну і найвищу Свою мету, Господь протягом цього сорокарічного блукання звершив численні чудеса
прот. Олександр Шмеман
Отці Церкви нерідко порівнювали Великий Піст з сорокарічним блуканням обраного народу в пустелі. Як знаємо з Біблії, для того щоб народ Його не занепав у безнадію, а також щоб донести йому головну і найвищу Свою мету, Господь протягом цього сорокарічного блукання звершив численні чудеса. За аналогією з цими блуканнями і Святі Отці вибудовують своє пояснення сорокаденного Посту.
Його кінцева мета — Пасха, обітована земля Царства Божого. Проте і в кінці кожного тижня Великого Посту настає немов якийсь “перепочинок”, якесь передчуття сподіваної мети. Це два дні — субота і неділя, коли звершується Євхаристія; ці два дні на духовному шляху Посту — надзвичайно значимі.
Розпочнемо з суботи. її особливе місце в церковному статуті, як і відокремлення її з великопісного типу богослужіння, вимагають пояснення. Виходячи з рубрик, про які йшлося, субота не є постовим днем, але днем святковим, за постановою Самого Бога:
“І благословив Бог день сьомий, і його освятив, бо в нім відпочив Він від усієї праці Своєї” (Бут. 2:3). Ніхто не може перемінити чи скасувати повеління Господнє. Щоправда, чимало християн гадають, що божественне встановлення суботи було просто перенесене на неділю, яка внаслідок того стала християнським днем відпочинку і спокою. Однак ані в Святому Письмі, ані в Святому Переданні це не підтверджується. Навпаки, у Святих Отців і в усьому ранньому Переданні неділю називають першим або восьмим днем і таким чином стверджується його винятковість і в певному сенсі протилежність по відношенню до суботи, яка назавжди залишається сьомим днем, благословленим і освяченим Богом. Це той день, коли було засвідчено, що світ створений “вельми добре”, і таке його значення у всьому Старому Заповіті збереглося і за Самого Христа, і в Церкві. Отже, попри гріх і падіння, світ залишається добрим Божим творінням; він зберігає те посутнє добро, що ним возрадувався Господь: “І побачив Бог усе, що вчинив. І ото, — вельми добре воно!”
Тому зберігати суботу від самого початку означало, що життя може бути сповнене смислу, щасливе, творче, життя може бути таким, яким хоче бачити його Бог. І субота, день відпочинку, коли ми радіємо з плодів своєї праці, назавжди береже благословіння Боже, що спочиває на світові і на ділах його. Однак успадкування християнського означення суботи від старозавітного зовсім не виключає, а навпаки, має на думці і різницю між ними. У Христі ніщо не лишається незмінним, адже в Ньому все справдилося, всі перепони подолані, все наповнилося новим змістом. Якщо субота, в своєму найвищому духовному значенні, являє присутність Божественного “вельми добре воно” в самій тканині світу сього, то саме світ сей Христос показав у новому світлі і перетворив у щось нове. Христос дарував людині Царство Небесне, яке “не від світу сього”. Це і є найвище просвітлення для християнина — оновлення всього. Все благо світу і всього, що в ньому, приведено тепер до здійснення у Царстві Божому, у Царстві грядущого віку, що настане у всій своїй славі аж у кінці світу. Мало того, цей світ, що не прийняв Христа, пізнав, що перебуває під владою “князя світу сього”, що “увесь світ лежить у злі” (1 їв. 5:19) і що шлях до спасіння для нього не через еволюцію, удосконалення, прогрес, а через Хрест, Смерть і Воскресіння. “Що ти сієш, те не оживе, як не вмре” (1 Кор. 15:36). Відтак життя християнина подвійне, не в тому розумінні, що він поєднує свою релігійну і мирську діяльність, але в тому, що ціле життя його є наперед втішанням і приготуванням до Царства Небесного, що кожен його вчинок має стати знаком, утвердженням і сподіванням, того, що колись прийде. Такий зміст позірної суперечності в Євангелії. Царство Боже “посеред нас”, і Царство Боже ще має прийти. Адже для того, хто не впізнав Царство “посеред” життя, воно не може відкритися і як об`єкт любові, чекання і жадання, що до них кличе Євангеліє. Можна далі вірити в покарання чи винагороду після смерті, та годі збагнути радість і силу християнської молитви: “Хай прийде Царство Твоє!” — “Гряди, Господи Ісусе!” Христос прийшов для того, щоб ми могли любити Його. Він увійшов у життя в часі, щоб життя вчинилося шляхом до Царства Небесного.
Субота, день Створення світу, день світу сього, стала — у Христі — днем чекання, який передує Дню Господньому. Перетворення суботи здійснилося в ту Велику і Святу Суботу, коли Господь, “скінчивши працю Свою”, спочив (заснув) у гробі. Наступного дня, “першого дня після Суботи”, Життя просяяло із животворчого гробу, мироносицям було сказано: “Радуйтесь!”, учні “ще не йняли віри з радощів та дивувались” (Лк. 24:41) — і почався перший день Нового Створення. В цьому новому дні Церква бере участь і вступає в нього в неділю. Та вона все ще живе і мандрує в світі сьому, який у своїй містичній глибині став суботою, бо, як мовить святий апостол Павло: “…ви вмерли, а життя ваше сховане в Бозі з Христом. Коли з`явиться Христос, ваше Життя, тоді з`явитеся з Ним у славі і ви” (Кол. 3:3-4).
Все це пояснює єдине в своєму роді місце суботи — сьомого дня — у богослужбовому переданні: її подвійне значення як свята і як дня смерті. Це свято, бо у світі тутешньому, в його часі, Христос переміг смерть і відчинив двері у Своє Царство, бо Його Втілення, Смерть і Воскресіння є завершенням Творіння, якому Бог возрадувався на початку. Однак це і день Смерті, бо в смерті Христовій світ помер, і його спасіння, завершення, Преображення уже за межами Смерті в “грядущому вікові”. Богослужбово всі суботи річного кола пов`язані з двома суботами все-вирішальними: Воскресіння Лазаря, яке сталося на цьому світі і було провіщенням і “запевненням” воскресіння усіх; і Велика Субота Пасхи, коли сама смерть була переможена і зробилась переходом у Нове Життя Нового Створення.
В час Великого Посту ця значимість субот виявляється надзвичайно рельєфно, оскільки мета Посту — саме поновити християнське значення часу як приготування і подорожування: “Благаю вас, любі, як приходьків і подорожніх, щоб ви здержувались від тілесних пожадливостей, що воюють проти душі” (1 Пет. 2:11). Ці суботи пов`язують великопісний подвиг з майбутнім звершенням і, відтак, творять особливий духовний ритм Посту. З одного боку, великопісна субота — “євхаристійний” день, позначений відправою Божественної Літургії Івана Золотоустого — а Євхаристія завжди означає свято. Однак свято це незвичайне з огляду на його співвіднесеність з Великим Постом як мандруванням, терпінням і подвигом. Це ніби перепочинок, і його призначення — спонукати нас помислити про конечну мету цієї прощі. На що ясно вказують читання із апостольських послань, вибрані для великопісних субот, зокрема з Послання до Євреїв, провідна тема якого — шлях спасіння, мандрування, обітниця, віра в прийдешнє.
В першу суботу ми слухаємо величний вступ Послання (Євр. 1:1-12) з урочистим ствердженням Створення світу, Відкуплення і вічного Царства Божого:
Багато разів і багатьма способами в давнину промовляв був Бог до отців через пророків, а в останні ці дні промовляв вже до нас через Сина, що Його настановив за Наслідника всього, що Ним і віки Він створив… Ти завжди Той Самий, і роки Твої не закінчаться!
Ми живемо у ці “останні дні” — дні найвищого подвигу. У часі ми все ще перебуваємо в тепер, але кінець наближається.
В суботу другого тижня Посту читається Євр. 3:12-14:
Остерігайтеся, брати, щоб часом не було в когось із вас лукаве серце, повне невіри, щоб відступити від живого Бога; але потішайте себе щодня, доки це нині триває, щоб не закам`янів дехто з вас оманою гріха. Бо ми стали співучасниками Христа, якщо початок життя твердо збережемо аж до кінця…
Боротьба тяжка. Ціною страждань і долання спокус ми досягаємо того, щоб мати в небі для себе “майно неминуще та краще”. Тому повчання третьої суботи закликає (Євр. 11:35-38):
…Тож не відкидайте відваги своєї, бо має велику нагороду вона. Бо вам терпеливість потрібна, щоб Божу волю вчинити і прийняти обітницю. Бо ще трохи, — дуже недовго — і прийде той, хто йде, — і не забариться.
Для цієї боротьби потрібно нам озброїтись вірою, надією і любов`ю, як вказує читання Послання (Євр. 7:10-12) у четверту суботу:
Та не є Бог несправедливий, щоб забути діло ваше та працю любові, яку показали в Ім`я Його ви, що святим послужили та служите. Ми ж бажаємо, щоб кожен із вас виявляв таку саму завзятість та певність надії аж до кінця, щоб ви не розлінилися, але переймали від тих, хто обітниці успадковує вірою та терпеливістю.
Час минає, чекання стає дедалі напруженішим, упевненість — радіснішою. Це чуємо у читанні Послання (Євр. 10:28) у п`яту суботу:
Так і Христос, один раз був у жертву принесений, щоб понести гріхи багатьох, і не в справі гріха другий раз з`явиться тим, хто чекає Його на спасіння.
Це останнє читання перед Лазаревою Суботою, коли з часу чекання ми переходимо в час здійснення очікуваного.
Читання для великопісних субот вибрані з Євангелія від Марка і також мають свою послідовність.
Євангеліє першої суботи пояснює нам сенс і значимість цієї послідовності, Христос спростовує лицемірні заборони єврейських субот і говорить (Мк. 2:27-28):
Субота постала для чоловіка, а не чоловік для суботи, а тому то Син Людський Господь і суботі!
Настало нове життя, почалося оновлення людини. В суботу другого тижня Посту ми чуємо, як прокажений говорить Христу: “Коли хочеш, — Ти можеш очистити мене!.. (І Христос) відповів йому: хочу, — будь чистий!” (Мк. 1:40-41).
У четверту суботу у відповідь на “вельми добре” Створення світу (Бут. 1) Євангеліє радісно проголошує: “Він добре все робить: глухим дає чути, а німим — говорити” (Мк. 7:37).
Нарешті, у п`яту суботу все завершується рішучою сповіддю Петра: “Ти — Христос…” (Мк. 8:29). Віднині людина приймає таємницю Христа, таємницю Нового Створення.
Великопісні суботи, як уже йшлося вище, несуть в собі другу тему чи вимір: тему смерті. За винятком першої суботи, яка за церковною традицією присвячена святому Федорові Тирону, і п`ятої — Суботи Акафісту; ще три суботи — дні спільного поминання всіх “з надією воскресіння і життя вічного” упокоєних в Господі. Це поминання готує і провозвіщує суботу Лазаревого Воскресіння та Велику й Святу Суботу Страсного Тижня. Це поминання слід розуміти не лише як акт любові, як милосердя, але і як одкровення світу цього в його смертності та вмиранні. Ми в цьому світі приречені на смерть, і сам світ приречений на вмирання. Однак у Христі смерть переможена зсередини, вона, за словами апостола Павла, загубила своє “жало”, перетворилася на вхід в повноту іншого життя. Для кожного з нас це входження почалося в нашій хрещальній смерті, яка робить мертвими тих із нас, хто є живий (“Бо ви вмерли” — Кол. 3:3), і живими — тих, хто був мертвий, бо “смерті більше немає”. В народному уявленні відхилення від справжнього сенсу християнської віри знову зробило смерть чорною. Це виражає чорне (жалобне) вбрання на похоронах і панахидах. Однак маємо знати, що для християнина колір смерті — білий. Молитися за померлих — не означає побиватися і журитися, і найкраще це виявляє сама пов`язаність спільних поминань з суботами, і зокрема — з великопісними суботами. Радісний день Створіння через гріхопадіння став днем смерті, бо “створіння покорилось марноті” (Рим. 8:20). Але Христова смерть відновлює день сьомий, вчиняючи його днем нового Створення, перемагаючи і знищуючи те, що перемінило цей світ на панування смерті. І головна мета Великого Посту — повернути нам бажання і надію “з`явлення синів Божих” (Рим. 8:19), цього справдження християнської віри, любові і надії. “Бо ми надією спаслися. Надія ж, яку бачимо, вже не є надією: бо хіба надіється хтось на те, що бачить? Якщо ж надіємось на те, чого не бачимо, то терпляче очікуємо на нього” (Рим. 8:24-25). Значення християнської смерті в нашій молитві за померлих — це світло Лазаревої Суботи і радісний спокій Святої і Великої Суботи.
Розпочнемо з суботи. її особливе місце в церковному статуті, як і відокремлення її з великопісного типу богослужіння, вимагають пояснення. Виходячи з рубрик, про які йшлося, субота не є постовим днем, але днем святковим, за постановою Самого Бога:
“І благословив Бог день сьомий, і його освятив, бо в нім відпочив Він від усієї праці Своєї” (Бут. 2:3). Ніхто не може перемінити чи скасувати повеління Господнє. Щоправда, чимало християн гадають, що божественне встановлення суботи було просто перенесене на неділю, яка внаслідок того стала християнським днем відпочинку і спокою. Однак ані в Святому Письмі, ані в Святому Переданні це не підтверджується. Навпаки, у Святих Отців і в усьому ранньому Переданні неділю називають першим або восьмим днем і таким чином стверджується його винятковість і в певному сенсі протилежність по відношенню до суботи, яка назавжди залишається сьомим днем, благословленим і освяченим Богом. Це той день, коли було засвідчено, що світ створений “вельми добре”, і таке його значення у всьому Старому Заповіті збереглося і за Самого Христа, і в Церкві. Отже, попри гріх і падіння, світ залишається добрим Божим творінням; він зберігає те посутнє добро, що ним возрадувався Господь: “І побачив Бог усе, що вчинив. І ото, — вельми добре воно!”
Тому зберігати суботу від самого початку означало, що життя може бути сповнене смислу, щасливе, творче, життя може бути таким, яким хоче бачити його Бог. І субота, день відпочинку, коли ми радіємо з плодів своєї праці, назавжди береже благословіння Боже, що спочиває на світові і на ділах його. Однак успадкування християнського означення суботи від старозавітного зовсім не виключає, а навпаки, має на думці і різницю між ними. У Христі ніщо не лишається незмінним, адже в Ньому все справдилося, всі перепони подолані, все наповнилося новим змістом. Якщо субота, в своєму найвищому духовному значенні, являє присутність Божественного “вельми добре воно” в самій тканині світу сього, то саме світ сей Христос показав у новому світлі і перетворив у щось нове. Христос дарував людині Царство Небесне, яке “не від світу сього”. Це і є найвище просвітлення для християнина — оновлення всього. Все благо світу і всього, що в ньому, приведено тепер до здійснення у Царстві Божому, у Царстві грядущого віку, що настане у всій своїй славі аж у кінці світу. Мало того, цей світ, що не прийняв Христа, пізнав, що перебуває під владою “князя світу сього”, що “увесь світ лежить у злі” (1 їв. 5:19) і що шлях до спасіння для нього не через еволюцію, удосконалення, прогрес, а через Хрест, Смерть і Воскресіння. “Що ти сієш, те не оживе, як не вмре” (1 Кор. 15:36). Відтак життя християнина подвійне, не в тому розумінні, що він поєднує свою релігійну і мирську діяльність, але в тому, що ціле життя його є наперед втішанням і приготуванням до Царства Небесного, що кожен його вчинок має стати знаком, утвердженням і сподіванням, того, що колись прийде. Такий зміст позірної суперечності в Євангелії. Царство Боже “посеред нас”, і Царство Боже ще має прийти. Адже для того, хто не впізнав Царство “посеред” життя, воно не може відкритися і як об`єкт любові, чекання і жадання, що до них кличе Євангеліє. Можна далі вірити в покарання чи винагороду після смерті, та годі збагнути радість і силу християнської молитви: “Хай прийде Царство Твоє!” — “Гряди, Господи Ісусе!” Христос прийшов для того, щоб ми могли любити Його. Він увійшов у життя в часі, щоб життя вчинилося шляхом до Царства Небесного.
Субота, день Створення світу, день світу сього, стала — у Христі — днем чекання, який передує Дню Господньому. Перетворення суботи здійснилося в ту Велику і Святу Суботу, коли Господь, “скінчивши працю Свою”, спочив (заснув) у гробі. Наступного дня, “першого дня після Суботи”, Життя просяяло із животворчого гробу, мироносицям було сказано: “Радуйтесь!”, учні “ще не йняли віри з радощів та дивувались” (Лк. 24:41) — і почався перший день Нового Створення. В цьому новому дні Церква бере участь і вступає в нього в неділю. Та вона все ще живе і мандрує в світі сьому, який у своїй містичній глибині став суботою, бо, як мовить святий апостол Павло: “…ви вмерли, а життя ваше сховане в Бозі з Христом. Коли з`явиться Христос, ваше Життя, тоді з`явитеся з Ним у славі і ви” (Кол. 3:3-4).
Все це пояснює єдине в своєму роді місце суботи — сьомого дня — у богослужбовому переданні: її подвійне значення як свята і як дня смерті. Це свято, бо у світі тутешньому, в його часі, Христос переміг смерть і відчинив двері у Своє Царство, бо Його Втілення, Смерть і Воскресіння є завершенням Творіння, якому Бог возрадувався на початку. Однак це і день Смерті, бо в смерті Христовій світ помер, і його спасіння, завершення, Преображення уже за межами Смерті в “грядущому вікові”. Богослужбово всі суботи річного кола пов`язані з двома суботами все-вирішальними: Воскресіння Лазаря, яке сталося на цьому світі і було провіщенням і “запевненням” воскресіння усіх; і Велика Субота Пасхи, коли сама смерть була переможена і зробилась переходом у Нове Життя Нового Створення.
В час Великого Посту ця значимість субот виявляється надзвичайно рельєфно, оскільки мета Посту — саме поновити християнське значення часу як приготування і подорожування: “Благаю вас, любі, як приходьків і подорожніх, щоб ви здержувались від тілесних пожадливостей, що воюють проти душі” (1 Пет. 2:11). Ці суботи пов`язують великопісний подвиг з майбутнім звершенням і, відтак, творять особливий духовний ритм Посту. З одного боку, великопісна субота — “євхаристійний” день, позначений відправою Божественної Літургії Івана Золотоустого — а Євхаристія завжди означає свято. Однак свято це незвичайне з огляду на його співвіднесеність з Великим Постом як мандруванням, терпінням і подвигом. Це ніби перепочинок, і його призначення — спонукати нас помислити про конечну мету цієї прощі. На що ясно вказують читання із апостольських послань, вибрані для великопісних субот, зокрема з Послання до Євреїв, провідна тема якого — шлях спасіння, мандрування, обітниця, віра в прийдешнє.
В першу суботу ми слухаємо величний вступ Послання (Євр. 1:1-12) з урочистим ствердженням Створення світу, Відкуплення і вічного Царства Божого:
Багато разів і багатьма способами в давнину промовляв був Бог до отців через пророків, а в останні ці дні промовляв вже до нас через Сина, що Його настановив за Наслідника всього, що Ним і віки Він створив… Ти завжди Той Самий, і роки Твої не закінчаться!
Ми живемо у ці “останні дні” — дні найвищого подвигу. У часі ми все ще перебуваємо в тепер, але кінець наближається.
В суботу другого тижня Посту читається Євр. 3:12-14:
Остерігайтеся, брати, щоб часом не було в когось із вас лукаве серце, повне невіри, щоб відступити від живого Бога; але потішайте себе щодня, доки це нині триває, щоб не закам`янів дехто з вас оманою гріха. Бо ми стали співучасниками Христа, якщо початок життя твердо збережемо аж до кінця…
Боротьба тяжка. Ціною страждань і долання спокус ми досягаємо того, щоб мати в небі для себе “майно неминуще та краще”. Тому повчання третьої суботи закликає (Євр. 11:35-38):
…Тож не відкидайте відваги своєї, бо має велику нагороду вона. Бо вам терпеливість потрібна, щоб Божу волю вчинити і прийняти обітницю. Бо ще трохи, — дуже недовго — і прийде той, хто йде, — і не забариться.
Для цієї боротьби потрібно нам озброїтись вірою, надією і любов`ю, як вказує читання Послання (Євр. 7:10-12) у четверту суботу:
Та не є Бог несправедливий, щоб забути діло ваше та працю любові, яку показали в Ім`я Його ви, що святим послужили та служите. Ми ж бажаємо, щоб кожен із вас виявляв таку саму завзятість та певність надії аж до кінця, щоб ви не розлінилися, але переймали від тих, хто обітниці успадковує вірою та терпеливістю.
Час минає, чекання стає дедалі напруженішим, упевненість — радіснішою. Це чуємо у читанні Послання (Євр. 10:28) у п`яту суботу:
Так і Христос, один раз був у жертву принесений, щоб понести гріхи багатьох, і не в справі гріха другий раз з`явиться тим, хто чекає Його на спасіння.
Це останнє читання перед Лазаревою Суботою, коли з часу чекання ми переходимо в час здійснення очікуваного.
Читання для великопісних субот вибрані з Євангелія від Марка і також мають свою послідовність.
Євангеліє першої суботи пояснює нам сенс і значимість цієї послідовності, Христос спростовує лицемірні заборони єврейських субот і говорить (Мк. 2:27-28):
Субота постала для чоловіка, а не чоловік для суботи, а тому то Син Людський Господь і суботі!
Настало нове життя, почалося оновлення людини. В суботу другого тижня Посту ми чуємо, як прокажений говорить Христу: “Коли хочеш, — Ти можеш очистити мене!.. (І Христос) відповів йому: хочу, — будь чистий!” (Мк. 1:40-41).
У четверту суботу у відповідь на “вельми добре” Створення світу (Бут. 1) Євангеліє радісно проголошує: “Він добре все робить: глухим дає чути, а німим — говорити” (Мк. 7:37).
Нарешті, у п`яту суботу все завершується рішучою сповіддю Петра: “Ти — Христос…” (Мк. 8:29). Віднині людина приймає таємницю Христа, таємницю Нового Створення.
Великопісні суботи, як уже йшлося вище, несуть в собі другу тему чи вимір: тему смерті. За винятком першої суботи, яка за церковною традицією присвячена святому Федорові Тирону, і п`ятої — Суботи Акафісту; ще три суботи — дні спільного поминання всіх “з надією воскресіння і життя вічного” упокоєних в Господі. Це поминання готує і провозвіщує суботу Лазаревого Воскресіння та Велику й Святу Суботу Страсного Тижня. Це поминання слід розуміти не лише як акт любові, як милосердя, але і як одкровення світу цього в його смертності та вмиранні. Ми в цьому світі приречені на смерть, і сам світ приречений на вмирання. Однак у Христі смерть переможена зсередини, вона, за словами апостола Павла, загубила своє “жало”, перетворилася на вхід в повноту іншого життя. Для кожного з нас це входження почалося в нашій хрещальній смерті, яка робить мертвими тих із нас, хто є живий (“Бо ви вмерли” — Кол. 3:3), і живими — тих, хто був мертвий, бо “смерті більше немає”. В народному уявленні відхилення від справжнього сенсу християнської віри знову зробило смерть чорною. Це виражає чорне (жалобне) вбрання на похоронах і панахидах. Однак маємо знати, що для християнина колір смерті — білий. Молитися за померлих — не означає побиватися і журитися, і найкраще це виявляє сама пов`язаність спільних поминань з суботами, і зокрема — з великопісними суботами. Радісний день Створіння через гріхопадіння став днем смерті, бо “створіння покорилось марноті” (Рим. 8:20). Але Христова смерть відновлює день сьомий, вчиняючи його днем нового Створення, перемагаючи і знищуючи те, що перемінило цей світ на панування смерті. І головна мета Великого Посту — повернути нам бажання і надію “з`явлення синів Божих” (Рим. 8:19), цього справдження християнської віри, любові і надії. “Бо ми надією спаслися. Надія ж, яку бачимо, вже не є надією: бо хіба надіється хтось на те, що бачить? Якщо ж надіємось на те, чого не бачимо, то терпляче очікуємо на нього” (Рим. 8:24-25). Значення християнської смерті в нашій молитві за померлих — це світло Лазаревої Суботи і радісний спокій Святої і Великої Суботи.