У ці святкові дні, коли наші душі сповнені духовної радості святкуючи світле Різдво Христове, нам подається велика надія на те що, покаявшись у гріхах, з великої милості Божої і неосяжної Його любові до нас, грішних, ми успадкуємо блаженне вічне життя.
“Вчора Владика тілом нам явився, а раб сьогодні з тілом розлучається;
вчора Цар тілом народився,
сьогодні раб камінням побивається,
ради Нього вмирає первомученик і Божественний Стефан”
(кондак первомученику Стефану)
У ці святкові дні, коли наші душі сповнені духовної радості святкуючи світле Різдво Христове, нам подається велика надія на те що, покаявшись у гріхах, з великої милості Божої і неосяжної Його любові до нас, грішних, ми успадкуємо блаженне вічне життя. Великі блага Господь обіцяє кожному із нас, хто буде вірно свідчити Христову істину в своєму житті. В словах Христових, які нам передає святий ап. і єв. Іоан Богослов – апостол любові, є та заповідь, яка має бути основою життя кожного із нас, бо інакше наше життя не буде християнським.
Адже Господь каже нам: «Це заповідаю вам, щоб ви любили один одного» (Ін. 15: 17). А для утвердження нашої любові – любові до Бога, до Церкви, любові один до одного, Свята Церква подає нам приклад святих мучеників.
Ми маємо усвідомлювати, що головна мета святкування днів пам’яті святих мучеників є та, щоб, пригадуючи їхні мученицькі подвиги визнання святої віри, ми вчилися від них свою віру любити, практикувати в щоденному житті, а якщо треба, то свідомо і явно визнавати свою віру, свою приналежність до Церкви Христової. Істинний християнин свою віру визнає не тільки словами, але і добрими справами, і цілим своїм життям. Такої віри від кожного з нас вимагає сам Господь наш Ісус Христос, ось такими словами: «Отже, кожного, хто визнає Мене перед людьми, того визнаю і Я перед Отцем Моїм Небесним. А хто зречеться Мене перед людьми, зречуся того і Я перед Отцем Моїм Небесним» (Мф. 10: 32 – 33). А святитель Іоан Златоуст додає: «Визнання віри діється не тільки устами, але й ділами. І коли діл нема, то ми виставляємо себе на небезпеку, що будемо покарані з тими, що свою віру заперечили».
Першим хто удостоївся бути мучеником за Христа та Його віру був саме св. архидиякон Стефан, пам’ять якого щорічно згадується на третій день після Різдва Христового.
Про життя, діяльність та смерть святого Стефана, можна знайти в Святому Письмі, в книзі Діянь Святих Апостолів. Зі зростом членства в ранній Церкві зросла потреба апостолів в більшому служінні їхнім вірним. Для них все ставало фізично неможливо опікуватися всіма, служити і обслуговувати їх в різних недугах та інших життєвих потребах. Дійшло до того, що багато з тих, хто мав потребу в допомозі серед вірних, не змогли її отримати.
Тоді апостоли скликали багато учеників і просили їх вибрати з-поміж них сім побожних і благодійних мужів, повних Духа Святого і мудрості, щоб вони могли допомагати в місійній праці святим апостолам. Такі мужі були вибрані, і апостоли, як свідчить св. ап. і єв. Лука, в книзі Діянь, помолившись над ними, поклали на них руки. Таким чином був встановлений апостолами перший священичий ступінь дияконів (тобто помічників священикам і єпископам), який зберігається в Христовій Церкві і досі.
Між обраними особливою побожністю, і ревністю в служінні Богові відзначався молодий Стефан, обов’язками якого, як і всіх дияконів, було займатися адміністративними справами церковних громад, опікуватися вдовицями й сиротами. Святий Стефан зростав у вірі та дусі. Маючи незвичайний дар чудотворіння, та дар проповідувати, він проповідував з такою вірою, силою і завзяттям, що навіть його найлютіші вороги й противники не мали відваги йому заперечити. Це особливо розлютило законовчителів юдейських і їх гнів направлений був виключно проти Стефана, з яким вони поступили так само, як попередньо зі Спасителем, підбуривши проти нього народ, ув’язнили, привели до найвищого суду, синедріону, оскарживши його в богохульстві і представивши для того фальшивих свідків, засудили його на смерть через каменування.
Будучи підкріпленим в ці тяжкі хвилини свого життя Духом Святим, святий Стефан не злякався гніву юдейського суду, бо завжди пам’ятав, що одного тільки Господа людина повинна боятися. Він пригадував суддям Синедріону про те, як вони знущались колись над пророками, які впродовж віків у Старому Завіті пророкували про прихід Месії-Христа, Якого вони пізніше не прийнявши, розіп’яли.
Почувши це, законовчителі так розгнівалися, що схопили Стефана, вивели за місто і там його закидали камінням. Помираючи, за прикладом Христа він благав сильним голосом: «Господи, не вважай їм це за гріх» (Діян. 7: 60).
Між тими, хто каменував, був також Савл із Тарсу, який охороняв одежу, схвалювавши вбивство Стефана, і який пізніше чудесним способом, по дорозі до Дамаску, був навернений до Христа, ставши апостолом з іменем Павло, благовістячи Христове вчення та навертаючи язичників до християнства.
Архидиякон Стефан загинув тяжкою смертю, маючи всього тридцять років. Як згадує в своїх писаннях святий Єроним, після загибелі Стефана, його вороги залишили тіло його на здобич диким звірям. Але славний учитель закону Мойсейового Гамаліїл, який виступав на захист перших учеників Христових перед юдейськими законовчителями, мав відвагу вислати серед ночі своїх слуг, які забрали тіло мученика, перенесли його до села Кафоргамалу, недалеко від Єрусалиму, і там його поховали.
У 415 році тіло Святого Стефана було віднайдено, перевезено до Єрусалиму й поховано в храмі на Сионі. Пізніше, дружина візантійського імператора Феодосія, Євдокія, відвідуючи Єрусалим побудувала величний храм на честь святого архидиякона Стефана. Храм побудований на тому місці, де святий архидиякон Стефан зазнав мученицької смерті.
Цей найвищий рівень любові, яку зберіг до кінця свого життя святий Стефан, коли молився за своїх мучителів і просив для них прощення, повинен заставити і нас, християн, задуматися над нашим відношенням до новонародженного Христа, Який з любові до роду людського, ставши людиною, приходить, щоб спасти нас від гріха, прокляття і смерті, для того щоб дарувати нам вічне життя. З тією ж самою заповіддю любові залишив він своїх апостолів, а разом з ними і всіх нас перед Своїм Вознесінням на небо, закликаючи всіх до любові, адже тільки по тому впізнають справжніх християн, коли вони між собою матимуть любов. У почутті цієї безмежної любові до Христа, помер мученицькою смертю і святий архидиякон Стефан.
Тому вшановуючи пам’ять святого Стефана, його високі чесноти, ми маємо не лише шанувати, але й наслідувати його любов до своїх ворогів. Бо важко сьогодні знайти людину, котра б не мала ворогів, але й ще важче знайти людину, яка б ставилася до них так, як св. Стефан до своїх кривдників.
Адже Господь каже нам: «Це заповідаю вам, щоб ви любили один одного» (Ін. 15: 17). А для утвердження нашої любові – любові до Бога, до Церкви, любові один до одного, Свята Церква подає нам приклад святих мучеників.
Ми маємо усвідомлювати, що головна мета святкування днів пам’яті святих мучеників є та, щоб, пригадуючи їхні мученицькі подвиги визнання святої віри, ми вчилися від них свою віру любити, практикувати в щоденному житті, а якщо треба, то свідомо і явно визнавати свою віру, свою приналежність до Церкви Христової. Істинний християнин свою віру визнає не тільки словами, але і добрими справами, і цілим своїм життям. Такої віри від кожного з нас вимагає сам Господь наш Ісус Христос, ось такими словами: «Отже, кожного, хто визнає Мене перед людьми, того визнаю і Я перед Отцем Моїм Небесним. А хто зречеться Мене перед людьми, зречуся того і Я перед Отцем Моїм Небесним» (Мф. 10: 32 – 33). А святитель Іоан Златоуст додає: «Визнання віри діється не тільки устами, але й ділами. І коли діл нема, то ми виставляємо себе на небезпеку, що будемо покарані з тими, що свою віру заперечили».
Першим хто удостоївся бути мучеником за Христа та Його віру був саме св. архидиякон Стефан, пам’ять якого щорічно згадується на третій день після Різдва Христового.
Про життя, діяльність та смерть святого Стефана, можна знайти в Святому Письмі, в книзі Діянь Святих Апостолів. Зі зростом членства в ранній Церкві зросла потреба апостолів в більшому служінні їхнім вірним. Для них все ставало фізично неможливо опікуватися всіма, служити і обслуговувати їх в різних недугах та інших життєвих потребах. Дійшло до того, що багато з тих, хто мав потребу в допомозі серед вірних, не змогли її отримати.
Тоді апостоли скликали багато учеників і просили їх вибрати з-поміж них сім побожних і благодійних мужів, повних Духа Святого і мудрості, щоб вони могли допомагати в місійній праці святим апостолам. Такі мужі були вибрані, і апостоли, як свідчить св. ап. і єв. Лука, в книзі Діянь, помолившись над ними, поклали на них руки. Таким чином був встановлений апостолами перший священичий ступінь дияконів (тобто помічників священикам і єпископам), який зберігається в Христовій Церкві і досі.
Між обраними особливою побожністю, і ревністю в служінні Богові відзначався молодий Стефан, обов’язками якого, як і всіх дияконів, було займатися адміністративними справами церковних громад, опікуватися вдовицями й сиротами. Святий Стефан зростав у вірі та дусі. Маючи незвичайний дар чудотворіння, та дар проповідувати, він проповідував з такою вірою, силою і завзяттям, що навіть його найлютіші вороги й противники не мали відваги йому заперечити. Це особливо розлютило законовчителів юдейських і їх гнів направлений був виключно проти Стефана, з яким вони поступили так само, як попередньо зі Спасителем, підбуривши проти нього народ, ув’язнили, привели до найвищого суду, синедріону, оскарживши його в богохульстві і представивши для того фальшивих свідків, засудили його на смерть через каменування.
Будучи підкріпленим в ці тяжкі хвилини свого життя Духом Святим, святий Стефан не злякався гніву юдейського суду, бо завжди пам’ятав, що одного тільки Господа людина повинна боятися. Він пригадував суддям Синедріону про те, як вони знущались колись над пророками, які впродовж віків у Старому Завіті пророкували про прихід Месії-Христа, Якого вони пізніше не прийнявши, розіп’яли.
Почувши це, законовчителі так розгнівалися, що схопили Стефана, вивели за місто і там його закидали камінням. Помираючи, за прикладом Христа він благав сильним голосом: «Господи, не вважай їм це за гріх» (Діян. 7: 60).Між тими, хто каменував, був також Савл із Тарсу, який охороняв одежу, схвалювавши вбивство Стефана, і який пізніше чудесним способом, по дорозі до Дамаску, був навернений до Христа, ставши апостолом з іменем Павло, благовістячи Христове вчення та навертаючи язичників до християнства.
Архидиякон Стефан загинув тяжкою смертю, маючи всього тридцять років. Як згадує в своїх писаннях святий Єроним, після загибелі Стефана, його вороги залишили тіло його на здобич диким звірям. Але славний учитель закону Мойсейового Гамаліїл, який виступав на захист перших учеників Христових перед юдейськими законовчителями, мав відвагу вислати серед ночі своїх слуг, які забрали тіло мученика, перенесли його до села Кафоргамалу, недалеко від Єрусалиму, і там його поховали.
У 415 році тіло Святого Стефана було віднайдено, перевезено до Єрусалиму й поховано в храмі на Сионі. Пізніше, дружина візантійського імператора Феодосія, Євдокія, відвідуючи Єрусалим побудувала величний храм на честь святого архидиякона Стефана. Храм побудований на тому місці, де святий архидиякон Стефан зазнав мученицької смерті.
Цей найвищий рівень любові, яку зберіг до кінця свого життя святий Стефан, коли молився за своїх мучителів і просив для них прощення, повинен заставити і нас, християн, задуматися над нашим відношенням до новонародженного Христа, Який з любові до роду людського, ставши людиною, приходить, щоб спасти нас від гріха, прокляття і смерті, для того щоб дарувати нам вічне життя. З тією ж самою заповіддю любові залишив він своїх апостолів, а разом з ними і всіх нас перед Своїм Вознесінням на небо, закликаючи всіх до любові, адже тільки по тому впізнають справжніх християн, коли вони між собою матимуть любов. У почутті цієї безмежної любові до Христа, помер мученицькою смертю і святий архидиякон Стефан.
Тому вшановуючи пам’ять святого Стефана, його високі чесноти, ми маємо не лише шанувати, але й наслідувати його любов до своїх ворогів. Бо важко сьогодні знайти людину, котра б не мала ворогів, але й ще важче знайти людину, яка б ставилася до них так, як св. Стефан до своїх кривдників.
Радуйся, апостоле Христів, первомученику і архидияконе Стефане
Юрій Мигаль, аспірант 1-го року навчання КПБА