Памфіл ЮркевичКоли тварини виявляють протилежні бажання, вони з необхідністю впадають у взаємну ворожнечу, винищують одна одну, — або досягають своїх бажань за ціну загибелі інших, або самі гинуть
Памфіл Юркевич
Коли тварини виявляють протилежні бажання, вони з необхідністю впадають у взаємну ворожнечу, винищують одна одну, — або досягають своїх бажань за ціну загибелі інших, або самі гинуть. Людина як моральнісна особистість не підпорядкована цій необхідності сліпо стикатися з людьми й ворогувати з ними на життя й смерть. За кожної зустрічі протилежних бажань та інтересів вона має звертатися до моральнісних вимог справедливості, яка вкаже їй, де й коли її бажання є незаконними, де й коли вони суперечать благові її ближнього й благові загальному. За умови вищого моральнісного розвитку вона підлягає ще заповіді любові, яка спонукає її жертвувати своїми особистими вигодами для блага інших, для блага загального. У справедливості й любові полягають найміцніші умови для встановлення миру між людьми, для заснування загальної товариськості й братерства між ними. Отже, ті, хто пробуджує в людині ці моральнісні вимоги, є переважно миротворці. Ось чому людство у своєму історичному, багатотрудному творенні так високо поціновує своїх моральнісних вихователів, котрі закладали найліпші підвалини для співжиття людей і вносили у суспільство ясні поняття про правду, про обов’язок, про взаємну повагу: в ім’я їх воно утворювало Цілі держави, воно вшановувало в них миротворців, воно вшановувало їх за те, що ці люди виводили напівдикі юрби на шлях мирної, правильної й відповідної до людського покликання громадянськості.
Якщо й подейкують інколи, що людині ворогувати природно, то при цьому відкрито посилаються на явища, які помічають у природі неживій та поміж тварин. У цій царині сліпих сил і сліпих потягів ми насправді бачимо постійну боротьбу й ворожнечу. Проте ми й гадки не маємо, щоб і людина була приречена на таку сліпу діяльність. Вона дивиться вперед, прозирає у майбутнє, розраховує заздалегідь наслідки своїх учинків і тому може у кожному разі обирати шлях кращий, відповідний до блага загального, або до блага багатьох; їй немає потреби обирати перший-ліпший напрям, який тільки-но уявляється їй за випадкових обставин; така відсутність вибору й оцінки та тупе підкорення силі обставин суперечило б її мислячому, світлому й розумному духові. Погляньте з іншого боку на тілесний склад людини, чи так вона розбудована, щоби людині жити у боротьбі й ворожнечі. Її члени настільки тендітні, настільки легко поступаються перед будь-якою зовнішньою силою, що наш рід давно б зник з лиця землі, якби вона, подібно до тварини, жила за звичаєм сили й насильства й не знаходила у науці, мистецтвах і у своїх моральних вимогах хранителів свого земного існування. Потреби людини настільки різноманітні, настільки багатоскладні, її призначення, вказане їй Богом, настільки велике й вимагає настільки різноманітних засобів, що тільки у мирі й живому союзі з іншими людьми, тільки у людстві, де вона працює для всіх і всі для неї, може вона стати тим, ким вона має бути згідно з волею Божою. Тому законодавець, котрий мудрими установленнями й постановами заспокоює розтривожене суспільство, правитель, котрий силою доброї волі й світлим розумом кладе край зловживанням, які загрожують порушити суспільний мир, батько родини, котрий уміє пов’язувати дітей своїх узами взаємної дружби й любові, служитель церкви Христової, котрий припиняє словом живого переконання ворожнечу між людьми, щойно вона виникає; вони — миротворці, їхні діла бажані Богові й відповідні до Його волі.
У давнину, коли люди так відкрито й щиросердо висловлювали свої найнагальніші потреби, звичайним привітанням при зустрічі людини з людиною було побажання миру; мир тобі, мир вам, казали подорожні при зустрічі замість нашого здорові були або доброго здоров’я. Цим привітанням одна людина немовби казала іншій “я прийшла до тебе не як ворог, не з лихим наміром, не хвилюйся, я не ображу тебе, не порушу твого миру”. Але хоч би як змінювалися людські звичаї, бажання миру й прагнення миру становить моральнісну потребу кожної людини. Людина найохочіше замешкує там, де найбільше людей, і найохочіше робить ту справу, яка має вартість або ціну для найбільшої кількості людей. Якби ворожі стосунки були для неї природні, вона прагнула б життя самотнього; так хижий крук не любить товариства; він вилітає за здобиччю, й відтак решту часу проводить самотньо на неприступних скелях або на вершинах засніжених гір, де його погляд майже не зустрічається ні з чим живим, що викликає на співчуття, на товариськість. Людина відчуває живу потребу доповнювати себе іншими людьми, доповнювати себе не лишень щодо матеріального, але ще більше щодо духовного, її здібності душевні настільки міцні, що нерозумна природа не може достатньо наповнити й зайняти їх своїми враженнями. Й з іншого боку сама вона відчуває настільки сильну потребу виявляти свої душевні стани й переносити їх у світ зовнішній, що нежива природа й щодо цього є для неї надто тісним тереном; вона підкоряється її волі та її мистецтву тупо й байдуже, вона не розуміє її, вона не може бути одне з нею. Людина відчуває моральнісний потяг до людини як для того, щоби від її слова й від її думки отримати внутрішні спонуки, живити й виховувати ними свою душу, так і для того, щоб у свою чергу відкривати їй свою душу, свої думки, бажання, радощі й страждання. Тут ми маємо так зване почуття людяності, яке надає нашому родові особливе, вище значення серед інших живих істот цього світу й яке кривдиться взагалі ворожим ставленням однієї людини до іншої. Почуття це, з якого народжуються моральнісні квіти товариськості, щирості, відвертості, простоти, співчуття й жалю до нещасних, виховується правильними впливами науки, живих прикладів, а надто істинною, теплою релігійністю, для якої все добре не тільки добре, але й священне, й хто виховує інших у цьому певному моральнісному дусі, той старається для замирення людей і для зміцнення живого союзу й цілющого спілкування між ними. — Отже, терен, відкритий для подвигу миротворення, дуже широкий. Не тільки дії, які стосуються безпосередньо загальної користі, злютовують узаємний мир людей; кожне ваше слово, кожна ваша думка можуть приборкувати людські пристрасті; нерідко один лагідний погляд, один спокій у рухах і словах ваших гасять ворожнечу, яка вже починалася між вами й людьми, з котрими ви маєте справу. Як узагалі у моральному житті, так і тут головне залежить од доброї волі, од ясної рішучості й од правильного душевного настрою. У будь-якому становищі й у будь-якій діяльності ви можете сіяти насіння миру, які якщо не завжди помітні для ока людського, і натомість завжди будуть видимі всезнаючим Богом як чисті зародки загального блага.
Не всі однаково здатні встановлювати мир і добру злагоду між людьми: наші пристрасті дуже часто породжують ворожнечу там, де зовнішні обставини надають найнезначніші приводи до неї. Уявімо собі, що два брати не згодні з третім щодо розподілу майна. З огляду на свої душевні якості кожний з них учинятиме у цьому разі на свій копил. Один, можливо, побачить у вимогах свого брата відкрите й навмисне скривдження своїх прав, зобачить у ньому свого ворога, буде ганьбити його як людину своєкорисливу, пожадливу, ладну на все зле, аби захапати собі частину чужого майна. Але так само може бути, що інший визнає несправедливі вимоги свого брата простим наслідком непорозуміння, заплутаності самої справи, або наслідком непевних понять брата про межі прав своїх: у такому разі він спробує досягти своєї мети мирними, взаємними розмовами й не перейде від простої незгоди до справжнісінької ворожнечі. Очевидно, що стосовно моральнісності цей останній характер розвинений значно правильніше, ніж перший: він виявляє розумне самовладання й повагу до чужої гідності, натомість перший діє під упливом пристрасті й вбачає зловмисність, пожадливість і скривдження своїх прав там, де досі наявні лише незгода, лише непорозуміння; все позостале, все гідне в чужій особі стало невидиме для його погляду; для нього існує тільки ворог, а не людина, не ближній, не брат. Так здебільшого й люди уявляються нам у такому світлі, яке ми кидаємо на них із глибини нашої душі: для не світлого погляду все темне, для лихого серця все зле. Звідки між вами війни, запитує апостол Яків, звідки суперечки? Хіба не звідси — з пристрастей ваших, які воюють у ваших членах? (Як. 4, 1).
Взагалі мир між людьми вимагає, як необхідної умови, щоби людина була замирена з самою собою, або щоби вона мала внутрішній душевний мир, який досягається самовладанням, перемогою над пристрастями, послухом голосу сумління, а надто діяльною відданістю волі Божій. Щоденні досліди показують, що людина, заполонена пристрастями, скрізь знаходить приводи до ворожнечі з людьми, котрі оточують її; мало того, вона навіть сердиться на речі, з якими вона має справу; люди й речі уявляються їй як вороги, що зазіхають або на її спокій, або на її щастя; їй хотілось би, щоби й люди й речі негайно пересувалися й змінювалися відповідно до її примх і забаганок. Проте особливо невтішне явище являє людина, коли вона має мету справді гідну, але водночас сліпо захоплюється самолюбністю й своєкорисливістю. Це служіння Богові й мамоні водночас, на одному й тому самому місці, є джерело будь-якого фанатизму, настільки згубного для загального миру й для загального блага. Ви зустрічаєтесь з людиною, котра відкидає ваші переконання, безперечно вартісні для вашого серця. Ви хотіли б захистити ці переконання, навернути невіруючого на терен істини: що може бути гіднішим за цю справу? Але якщо при цьому ваша душа вирує гнівом, ненавистю й злобою, якщо ви хотіли б, щоби вогонь з неба вразив супротивника істини, якщо вас заполонює фанатизм, — не обманюйте себе та інших; ці поривання егоїзму, ця ненависть до ближнього народжуються у вашій душі не з любові до істини й до великої справи, а з палкого захоплення тими особистими інтересами, які цілком випадково пов’язалися для вас з обстоюваною вами істиною або з обстоюваною вами справою. Хто переконаний, що істина не є ні його власність, ні його привілей, а є дар Божий, надісланий цілому людству, хто знає, що свята ревність у справі Божій викликає на любов, на самовідданість, на терпіння, на забуття себе й своїх мізерних інтересів заради великої справи, той не стане обстоювати цю істину й цю справу ворожнечею та ненавистю: ці знаряддя догідні лише для обстоювання того, що виключає нас із союзу людей, а не того, що нас уводить у цей союз і робить нас живими членами одного людства, яким Бог править і яке Бог освічує. Ісус Христос приніс людству мир; у своїй передхресній молитві Він благав Свого Отця небесного про одне: щоб усі були одно, як ти, Отче, в мені, а Я в тобі, щоб і вони були в нас об’єднані (Ів. 17, 21). Отже, єдність цілого людства, повна, беззастережна єдність його під одним Богом, в одній вірі, в одній думці, під одним законом, в одному благові, в одній досконалості—такою є щонайвища мета, вказана людському родові його Спокутником. Між тим історія цього ж роду показує, як часто люди релігію Христову, релігію миру й замирення, релігію офіруючої й усеохопної любові обертали на джерело нового розділення й нової взаємної ворожнечі. Що це значить? Звідки ця ворожнеча у царстві миру? Звідки цей кукіль між пшениці ? Лихий дух сіяв і сіє його на ниві сердець людських: самолюбність, своєкорисливість, дріб’язкові пристрасті роблять людину негідним служителем Христової істини й касують той мир між людьми, який мав би з необхідністю народжуватися між нами із живої віри в Бога й із цілковитої відданості Його волі. Церква Христова молиться про мир цілого світу й про цілковите умиротворення людського роду в Христі Ісусі; й справді ми бачимо, що необхідним є особливе сприяння Боже, щоби людство, яке розпалося, стало розрізненим, яке опосіли ворожі інтереси, що суперечать один одному, досягло миру, єдності й зробилося однією родиною Отця небесного.
Всі наші вчинки, вся наша поведінка з ближніми мають управлятися вірою, що Ісус Христос покликав цілий людський рід до єдності під єдиним Богом. Хто перевів цю віру з простої думки у живий зміст свого духу, з голови у серце, той у кожній людині зобачить свого, близького, знайомого, рідного, брата. Незгоди й зіткнення з людьми, неминучі у житті, не загасять у ньому відчуття цієї духовної спорідненості людей, отже, не загасять у ньому правди й любові, які являють собою загальні й загальногідні підстави для установлення між людьми миру й братерського спілкування. У цьому моральнісному стані людина знищує завелику відстань між собою та своїми близькими, поважає людську гідність у кожній особі, стає здатною жертвувати, прощати й охоплювати чужі слабкості любов’ю в ім’я Христове й у такий спосіб вносити мир і єдність у серця й у взаємини людей під час кожної зустрічі з ними — вносити словом, прикладом, щирою порадою, безкорисливою послугою, як і взагалі тим моральнісним упливом, який радше можна зазнати й відчути внутрішньо, ніж помічати як зовнішній вчинок. Блаженними є миротворці, позаяк і для цього, позірно легкого, подвигу потрібна наполеглива боротьба з самолюбністю, перемога над пристрастями, вільний послух сумлінню, а надто діяльна любов до Христа й цілковита відданість Його волі.
Якщо й подейкують інколи, що людині ворогувати природно, то при цьому відкрито посилаються на явища, які помічають у природі неживій та поміж тварин. У цій царині сліпих сил і сліпих потягів ми насправді бачимо постійну боротьбу й ворожнечу. Проте ми й гадки не маємо, щоб і людина була приречена на таку сліпу діяльність. Вона дивиться вперед, прозирає у майбутнє, розраховує заздалегідь наслідки своїх учинків і тому може у кожному разі обирати шлях кращий, відповідний до блага загального, або до блага багатьох; їй немає потреби обирати перший-ліпший напрям, який тільки-но уявляється їй за випадкових обставин; така відсутність вибору й оцінки та тупе підкорення силі обставин суперечило б її мислячому, світлому й розумному духові. Погляньте з іншого боку на тілесний склад людини, чи так вона розбудована, щоби людині жити у боротьбі й ворожнечі. Її члени настільки тендітні, настільки легко поступаються перед будь-якою зовнішньою силою, що наш рід давно б зник з лиця землі, якби вона, подібно до тварини, жила за звичаєм сили й насильства й не знаходила у науці, мистецтвах і у своїх моральних вимогах хранителів свого земного існування. Потреби людини настільки різноманітні, настільки багатоскладні, її призначення, вказане їй Богом, настільки велике й вимагає настільки різноманітних засобів, що тільки у мирі й живому союзі з іншими людьми, тільки у людстві, де вона працює для всіх і всі для неї, може вона стати тим, ким вона має бути згідно з волею Божою. Тому законодавець, котрий мудрими установленнями й постановами заспокоює розтривожене суспільство, правитель, котрий силою доброї волі й світлим розумом кладе край зловживанням, які загрожують порушити суспільний мир, батько родини, котрий уміє пов’язувати дітей своїх узами взаємної дружби й любові, служитель церкви Христової, котрий припиняє словом живого переконання ворожнечу між людьми, щойно вона виникає; вони — миротворці, їхні діла бажані Богові й відповідні до Його волі.
У давнину, коли люди так відкрито й щиросердо висловлювали свої найнагальніші потреби, звичайним привітанням при зустрічі людини з людиною було побажання миру; мир тобі, мир вам, казали подорожні при зустрічі замість нашого здорові були або доброго здоров’я. Цим привітанням одна людина немовби казала іншій “я прийшла до тебе не як ворог, не з лихим наміром, не хвилюйся, я не ображу тебе, не порушу твого миру”. Але хоч би як змінювалися людські звичаї, бажання миру й прагнення миру становить моральнісну потребу кожної людини. Людина найохочіше замешкує там, де найбільше людей, і найохочіше робить ту справу, яка має вартість або ціну для найбільшої кількості людей. Якби ворожі стосунки були для неї природні, вона прагнула б життя самотнього; так хижий крук не любить товариства; він вилітає за здобиччю, й відтак решту часу проводить самотньо на неприступних скелях або на вершинах засніжених гір, де його погляд майже не зустрічається ні з чим живим, що викликає на співчуття, на товариськість. Людина відчуває живу потребу доповнювати себе іншими людьми, доповнювати себе не лишень щодо матеріального, але ще більше щодо духовного, її здібності душевні настільки міцні, що нерозумна природа не може достатньо наповнити й зайняти їх своїми враженнями. Й з іншого боку сама вона відчуває настільки сильну потребу виявляти свої душевні стани й переносити їх у світ зовнішній, що нежива природа й щодо цього є для неї надто тісним тереном; вона підкоряється її волі та її мистецтву тупо й байдуже, вона не розуміє її, вона не може бути одне з нею. Людина відчуває моральнісний потяг до людини як для того, щоби від її слова й від її думки отримати внутрішні спонуки, живити й виховувати ними свою душу, так і для того, щоб у свою чергу відкривати їй свою душу, свої думки, бажання, радощі й страждання. Тут ми маємо так зване почуття людяності, яке надає нашому родові особливе, вище значення серед інших живих істот цього світу й яке кривдиться взагалі ворожим ставленням однієї людини до іншої. Почуття це, з якого народжуються моральнісні квіти товариськості, щирості, відвертості, простоти, співчуття й жалю до нещасних, виховується правильними впливами науки, живих прикладів, а надто істинною, теплою релігійністю, для якої все добре не тільки добре, але й священне, й хто виховує інших у цьому певному моральнісному дусі, той старається для замирення людей і для зміцнення живого союзу й цілющого спілкування між ними. — Отже, терен, відкритий для подвигу миротворення, дуже широкий. Не тільки дії, які стосуються безпосередньо загальної користі, злютовують узаємний мир людей; кожне ваше слово, кожна ваша думка можуть приборкувати людські пристрасті; нерідко один лагідний погляд, один спокій у рухах і словах ваших гасять ворожнечу, яка вже починалася між вами й людьми, з котрими ви маєте справу. Як узагалі у моральному житті, так і тут головне залежить од доброї волі, од ясної рішучості й од правильного душевного настрою. У будь-якому становищі й у будь-якій діяльності ви можете сіяти насіння миру, які якщо не завжди помітні для ока людського, і натомість завжди будуть видимі всезнаючим Богом як чисті зародки загального блага.
Не всі однаково здатні встановлювати мир і добру злагоду між людьми: наші пристрасті дуже часто породжують ворожнечу там, де зовнішні обставини надають найнезначніші приводи до неї. Уявімо собі, що два брати не згодні з третім щодо розподілу майна. З огляду на свої душевні якості кожний з них учинятиме у цьому разі на свій копил. Один, можливо, побачить у вимогах свого брата відкрите й навмисне скривдження своїх прав, зобачить у ньому свого ворога, буде ганьбити його як людину своєкорисливу, пожадливу, ладну на все зле, аби захапати собі частину чужого майна. Але так само може бути, що інший визнає несправедливі вимоги свого брата простим наслідком непорозуміння, заплутаності самої справи, або наслідком непевних понять брата про межі прав своїх: у такому разі він спробує досягти своєї мети мирними, взаємними розмовами й не перейде від простої незгоди до справжнісінької ворожнечі. Очевидно, що стосовно моральнісності цей останній характер розвинений значно правильніше, ніж перший: він виявляє розумне самовладання й повагу до чужої гідності, натомість перший діє під упливом пристрасті й вбачає зловмисність, пожадливість і скривдження своїх прав там, де досі наявні лише незгода, лише непорозуміння; все позостале, все гідне в чужій особі стало невидиме для його погляду; для нього існує тільки ворог, а не людина, не ближній, не брат. Так здебільшого й люди уявляються нам у такому світлі, яке ми кидаємо на них із глибини нашої душі: для не світлого погляду все темне, для лихого серця все зле. Звідки між вами війни, запитує апостол Яків, звідки суперечки? Хіба не звідси — з пристрастей ваших, які воюють у ваших членах? (Як. 4, 1).
Взагалі мир між людьми вимагає, як необхідної умови, щоби людина була замирена з самою собою, або щоби вона мала внутрішній душевний мир, який досягається самовладанням, перемогою над пристрастями, послухом голосу сумління, а надто діяльною відданістю волі Божій. Щоденні досліди показують, що людина, заполонена пристрастями, скрізь знаходить приводи до ворожнечі з людьми, котрі оточують її; мало того, вона навіть сердиться на речі, з якими вона має справу; люди й речі уявляються їй як вороги, що зазіхають або на її спокій, або на її щастя; їй хотілось би, щоби й люди й речі негайно пересувалися й змінювалися відповідно до її примх і забаганок. Проте особливо невтішне явище являє людина, коли вона має мету справді гідну, але водночас сліпо захоплюється самолюбністю й своєкорисливістю. Це служіння Богові й мамоні водночас, на одному й тому самому місці, є джерело будь-якого фанатизму, настільки згубного для загального миру й для загального блага. Ви зустрічаєтесь з людиною, котра відкидає ваші переконання, безперечно вартісні для вашого серця. Ви хотіли б захистити ці переконання, навернути невіруючого на терен істини: що може бути гіднішим за цю справу? Але якщо при цьому ваша душа вирує гнівом, ненавистю й злобою, якщо ви хотіли б, щоби вогонь з неба вразив супротивника істини, якщо вас заполонює фанатизм, — не обманюйте себе та інших; ці поривання егоїзму, ця ненависть до ближнього народжуються у вашій душі не з любові до істини й до великої справи, а з палкого захоплення тими особистими інтересами, які цілком випадково пов’язалися для вас з обстоюваною вами істиною або з обстоюваною вами справою. Хто переконаний, що істина не є ні його власність, ні його привілей, а є дар Божий, надісланий цілому людству, хто знає, що свята ревність у справі Божій викликає на любов, на самовідданість, на терпіння, на забуття себе й своїх мізерних інтересів заради великої справи, той не стане обстоювати цю істину й цю справу ворожнечею та ненавистю: ці знаряддя догідні лише для обстоювання того, що виключає нас із союзу людей, а не того, що нас уводить у цей союз і робить нас живими членами одного людства, яким Бог править і яке Бог освічує. Ісус Христос приніс людству мир; у своїй передхресній молитві Він благав Свого Отця небесного про одне: щоб усі були одно, як ти, Отче, в мені, а Я в тобі, щоб і вони були в нас об’єднані (Ів. 17, 21). Отже, єдність цілого людства, повна, беззастережна єдність його під одним Богом, в одній вірі, в одній думці, під одним законом, в одному благові, в одній досконалості—такою є щонайвища мета, вказана людському родові його Спокутником. Між тим історія цього ж роду показує, як часто люди релігію Христову, релігію миру й замирення, релігію офіруючої й усеохопної любові обертали на джерело нового розділення й нової взаємної ворожнечі. Що це значить? Звідки ця ворожнеча у царстві миру? Звідки цей кукіль між пшениці ? Лихий дух сіяв і сіє його на ниві сердець людських: самолюбність, своєкорисливість, дріб’язкові пристрасті роблять людину негідним служителем Христової істини й касують той мир між людьми, який мав би з необхідністю народжуватися між нами із живої віри в Бога й із цілковитої відданості Його волі. Церква Христова молиться про мир цілого світу й про цілковите умиротворення людського роду в Христі Ісусі; й справді ми бачимо, що необхідним є особливе сприяння Боже, щоби людство, яке розпалося, стало розрізненим, яке опосіли ворожі інтереси, що суперечать один одному, досягло миру, єдності й зробилося однією родиною Отця небесного.
Всі наші вчинки, вся наша поведінка з ближніми мають управлятися вірою, що Ісус Христос покликав цілий людський рід до єдності під єдиним Богом. Хто перевів цю віру з простої думки у живий зміст свого духу, з голови у серце, той у кожній людині зобачить свого, близького, знайомого, рідного, брата. Незгоди й зіткнення з людьми, неминучі у житті, не загасять у ньому відчуття цієї духовної спорідненості людей, отже, не загасять у ньому правди й любові, які являють собою загальні й загальногідні підстави для установлення між людьми миру й братерського спілкування. У цьому моральнісному стані людина знищує завелику відстань між собою та своїми близькими, поважає людську гідність у кожній особі, стає здатною жертвувати, прощати й охоплювати чужі слабкості любов’ю в ім’я Христове й у такий спосіб вносити мир і єдність у серця й у взаємини людей під час кожної зустрічі з ними — вносити словом, прикладом, щирою порадою, безкорисливою послугою, як і взагалі тим моральнісним упливом, який радше можна зазнати й відчути внутрішньо, ніж помічати як зовнішній вчинок. Блаженними є миротворці, позаяк і для цього, позірно легкого, подвигу потрібна наполеглива боротьба з самолюбністю, перемога над пристрастями, вільний послух сумлінню, а надто діяльна любов до Христа й цілковита відданість Його волі.
Друкується за виданням: Юркевич П. Д. Вибране.-К.: Абрис, 1993.-416с.