Стосунки між Радянською державою і Церквою 1920–1930 рр. – одна із малодосліджених проблем історичної науки. Попри більш ніж виразну актуальність цього питання, а також з’ясування причин церковних розколів у Радянській Україні 1920-х рр., ще не має окремої праці сучасних українських дослідників
Стосунки між Радянською державою і Церквою 1920–1930 рр. – одна із малодосліджених проблем історичної науки. Попри більш ніж виразну актуальність цього питання, а також з’ясування причин церковних розколів у Радянській Україні 1920-х рр., ще не має окремої праці сучасних українських дослідників, хоча опосередковано до їх висвітлення зверталися В. Єленський 1, А. Зінченко 2, В. Пащенко 3, Л. Пилявець 4, І. Преловська 5, М. Щербань 6, А. Киридон 7, О. Ігнатуша 8. Також по цьому питанню були написані наукові роботи Г. Білан та С. Жиленко.
Особливістю регулювання церковнодержавних відносин початку 1920-х рр. було маніпулювання з боку держави релігійними об’єднаннями, заохочення їх до співпраці або поглиблення розмежування не лише серед різних релігійних конфесій, а й усередині них. Розвій українського національно-церковного руху гальмувався, з одного боку сильним політичним пресом більшовицького режиму, а з іншого – низьким рівнем суспільної свідомості, браком кадрового потенціалу в самій Церкві 9.
Першу реальну концепцію розколу Церкви розробив Л. Троцький, який у березні 1922 р. зіткнувся із завданням конфіскації майна Церкви. У таємній записці до Політбюро він підкреслив: “Вся стратегія наша в даний період повинна бути розрахована на розкол серед духовенства з конкретного питання: вилучення церковних цінностей з церков”. Основну мету політичного керівництва доволі конкретно було викладено в одному з циркулярів більшовицького ЦК: “Зіштовхуючи між собою різні напрямки, течії, секти, церкви, вірування, Радянська влада прагне до того, щоб у взаємній боротьбі вороги дискредитували й топили один одного”.
При цьому наступ слід було вести “…не супроти будь-якої церкви чи напрямку, а супроти релігії в цілому” 10. За підрахунками В. Єленського на початку 1920-х рр. в УСРР нараховувалося понад 30 різних релігійних конфесій та угрупувань 11. Крім цього в різних джерелах згадується ще низка церковних організацій православного спрямування, що функціонували в Україні протягом 19201930-х років. Найпомітнішими серед них були “Свободна прогресивна автокефальна українська церква”, “Братство відродження” та підгорновці 12. Починаючи з 1922 років у всі церковні структури вливаються секретні співробітники (с/c або т. з. сексоти).
Повідомлення добровільних чи вимушених сексотів давали можливість співробітникам спецслужб працювати на випередження, маніпулювати людьми, змушувати грати відведену їм роль, усувати “неблагонадійні елементи”, провокувати інтриги для зриву певних заходів у церковному житті тощо. Неблагонадійні священнослужителі перебували на оперативному обліку, або на оперативній розробці. Директивні ж документи ОДПУ СРСР та ДПУ УСРР постійно наголошували на необхідності посилення агентурнооперативної роботи спецслужб у галузі релігійного життя 13. Зростання впливу Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ) змусило владу по-новому глянути на цю спільноту.
Так великого поширення вона набула в Київській, Волинській, Подільській та Полтавській губерніях. Якщо на 1922 рік нараховувалось 600 автокефальних приходів, то в 1923 р. – 800, у 1924 р. – 1200, а у 1925 р. – близько 1500 14. Керівництво ЦК зазначало, зокрема, що “…прихильники української автокефалії за свого зовнішнього демократизму ніскільки не ближчі нам, а навпаки… шкідливі й небезпечні, як провідники в селянську масу національно-демократичних буржуазних ідей” 15. Саме з цієї причини, та непередбачуваного зросту єпархій та парафій УАПЦ, ДПУ (Державним політичним управлінням) напрацьовується ряд заходів для її послаблення. Ще на початку 1920-х рр. у Києві було створено окрему групу “Братство Жива Церква”, яка ставила за мету об’єднання з обновленською групою “Жива Церква”, та пропаганду проти верхівки автокефалістів. Великим успіхом ця група користувалась у Київській та Подільській губерніях 16. У своїй заяві до Київського “Губерніяльного Відділу” від місяця серпня 1922 р. вказане братство зазначає, що створене для “невпинної боротьби проти вживання церковного життя на клясове, національне і індивідуальне поневолення”, а також те, що “боротьба братства «Церкви Живої» направлена проти використання в церкві національного почуття для відновлення панування капіталістичних клясів суспільства й для пригноблення клясів соціалістичних…”. Це звернення направлене до “Робітничої Влади” з проханням дозволити видавати, на основі проголошених принципів, свій журнал під назвою “Христова Церква” 17.
Завдяки певній підготовчій роботі, яка проводилася ДПУ, було досягнуто розколу серед автокефалістів: улітку 1925 р. у м. Лубни Полтавської губ. було зареєстровано Братське об’єднання українських автокефальних церков (БО УАЦ), яке за прізвищем одного з лідерів назвали «булдівщиною» 18. Та все ж, найбільш ефективним був розкол спричинений діяльністю братства під назвою ”Діяльно-Христова Церква” 19. “Серед великого піднесення та радості одних, – відзначав митрополит Василь Липківський, – помітно було ворожі погляди, а то й вигуки других” 20. Наявні архівні документи свідчать, що братство, яке згодом реформувалося в Діяльно-Христову Церкву, було якщо не цілком створене за ініціативою ДПУ, то принаймі ним активно використане для послаблення УАПЦ 21. Це ж підтверджує і інформаційна записка ДПУ в ЦК КП(б)У, де зазначено, що “органами ДПУ були застосовані засоби для поглиблення розбіжностей між лідерами автокефальної Всеукраїнської Православної Церковної Ради (ВПЦР) – В. Липківським, В. Чехівським, протодияконом Василь Потієнком, архиєп. Олександр Ярещенком – з одного боку, а з другого – з організаторами братства – єпископами Петро Тарнавським, Володимир Бржосньовським та прот. Кость Янушевським”. У результаті поглиблення розколу в Києві був організований керівний центр ДХЦ губернського маштабу 22. І цей центр був розміщений у Михайлівському Золотоверхому соборі, де було відкрито парафію ДХЦ з явною метою – розколоти українську Софійську громаду. Цей собор отримав єп. Петро Тарнавський безпосередньо від Радвлади, за особливим персональним мандатом на Михайлівський монастир.
Згідно штучно створених умов передбачалось розділення а потім і цілковите знищення Софійської української православної парафії, яка знаходилась неподалік самого осередку ДХЦ 23. Ці події відбулись у листопаді 1923 р. Ченцям Михайлівського Золотоверхого монастиря під загрозою суду наказали передати ключі від церкви новим «господарям». ДХЦ намагалася вижити ченців цього монастиря, посилаючи доноси на них до міліції, але цю справу залишили невирішеною. Влада прикладала чималих зусиль для того, щоб розкласти Церкву зсередини. Зміст і форма радянської політики стали предметом вивчення в останні роки. Дослідник А. Зінченко зазначає, що головне завдання цієї політики “зводилось до нейтралізації впливу всіх релігійних організацій, їх поступового знищення й перетворення радянського суспільства на одноманітний атеїстичний заповідник, у якому всяка ідеологія вичерпувалася б лише офіційною, комуністичною”. Тому особливе занепокоєння викликала УАПЦ, як національна церква 24.
“Обновленців чи діяльників є маленька несвідома купка, – говорив митрополит Василь Липківський, – а все населення автокефалісти, але храм все одно віддається в цілковите користування обновленців. Ми два роки прохали за Лавру Київську, заснували там парафію і вона зареєстрована, а Лавру передали обновленцям. Так само бились за Михайлівський монастир, а його передали персонально єпископу Петру Тарнавському” 25. «Було ясно, – продовжує митрополит Василій, – що це робилось для того, щоб розкласти Софіївську парафію, цю основу УАПЦ, – гадали мабуть, що за своїм настоятелем піде багато парафіян з Софії і ця парафія занепаде. Мандата на Михайлівський монастир Тарнавський одержав в страсну п’ятницю, і в цей самий день в часописі «Пролетарська Правда» з’явився самий ганебний допис з життя УАПЦ під назвою «Мракобеси». Факти, розмови, що в перекрученому змісті проти митрополита Липківського, Чехівського, архієпископа Ярещенка подавались в цьому дописі, відомі були тільки Морозові, Янушівському й Тарнавському, й ні в кого не залишилось сумніву, що це вони скомпонували й з благословенства ДПУ подали цей допис до місцевої преси. Може нагородою за це був їм Михайлівський монастир, що став потім осередком ДХЦ» 26.
Отже, починаються різного роду утиски на діяльність УАПЦ. Найбільше проблем виникло із реєстрацією її статуту, й у зв’язку з цим і неможливістю проведення будь-яких зібрань без дозволу влади. 12 травня 1925 р. ВПЦР звернулася з листом до Народного Комісаріату Внутрішніх Справ (НКВС) УСРР та до президії Всеукраїнської Центральної Виконавчої Комісії (ВУ ЦВК), в якому вказала цілий ряд фактів утисків на УАПЦ, “як революційно-церковної організації українського народу”. Вони звертають увагу на свавілля у справі передачі храмів та церковного майна, на те, що “храми часто відбираються від парафій, що мають зареєстровані статути і підписані договори, й передаються гурткам, що не мають ані статута, ані договора”. У рубриці “Лист з України” паризький тижневик “Тризуб” від 5 вересня 1925 р. надрукував: “… А видатки українських церков великі (Софійський собор платив на рік 400 крб. податку)… Михайлівський монастир в руках української живої церкви, Володимирський тримають росіяне… Але люду в цім і останім буває обмаль…” 27.
Зрозуміло, що ДХЦ як і українським обновленцям, в цьому відношенні, надавались навпаки, різні пільги 28. Досі достатньо не висвітленим залишається той факт, що ДХЦ була дуже швидко зареєстрована владою й отримала як київську резиденцію, а практично як свій осередок, Києво-Михайлівський Золотоверхий собор і монастир 29. У 1923-1924-х рр. київські храми дуже часто стають жертвами грабіжників. Не обминуло це лихо й Михайлівський Золотоверхий: 21 травня 1924 р. було викрадено срібний вінчик з мощей св. Варвари. Внаслідок цього, саму ж громаду зобов’язують відшкодувати збитки за власний рахунок, а міліція, якій належало б шукати злодіїв, зобов’язувалась простежити за втіленням в життя цієї постанови 30.
Крім того, майно монастиря просто розтягували: у березні 1924 р. Губком комсомолу просив відпустити для агітмайстерні меблі монастиря, який ліквідується, в тому числі 3 столи, 20 стільців, 5 лав, 1 шафу. З комсомолом конкурував КУБУЧ (Комитет улучшения быта учащихся), який поспішав закріпити за собою цивільний інвентар, що знаходився в церкві Михайлівського монастиря, – мабуть, щоб свої ж з губкому КСМУ не розтягли. Також і єпископи змушені були звертатися до НКВС за дозволом для використання архієрейського вбрання з ризниці Михайлівського собору. НКВС використовувала ці роздачі для “належного регулювання діяльності керівників церковного руху – єпископів”. Таке прохання ми бачимо в заяві від 20 серпня 1926 р. єпископа ДХЦ Миколи Ширая, який звертався до Всеукраїнської Спілки Релігійних громад щодо надання йому в користування архієрейського одягу та деяких речей, необхідних для архієрейського богослужіння 31. А із «посвідки» члену «українського Православно-Церковного Братства «Діяльно-Христова Церква» протоієрею Василю Гаху, який просив Раду Спілки звільнити його від обов’язків «благовісникаорганізатора братства для переведення праці по організації парафіяльних закладів на Київську округу», дізнаємось, що Головою Ради Спілки в цей час був єпископ Петро Тарнавський, котрий, як відомо, перебував у Золотоверхому монастирі.
Досить оригінальною є печатка Ради ДХЦ. Зокрема, вона має вигляд чотирьох пелюсточок навколо кола. Причому в середині кола стоять ініціали «ДХЦ», а в кожній із пелюсточок розміщено по одному слову «Українське Православне Церковне Братство». А від пелюстки до пелюстки зображені нерівномірні рисочки у вигляді сонячних променів 32.
У 1925 р. братство отримало дозвіл в урядових установах на видання журналу “Церковне життя” 33. У перших же номерах були надруковані статті, які захищали діяльність ДХЦ і звинувачували в розколі ВПЦР та митрополита Василя Липківського. Наприклад, у статті єп. Володимира Бржосньовсього “Братство Діяльно-Христової Церкви” проводилась думка, що ВПЦР вже через рік своєї роботи на чолі Української Церкви утратила контроль над різко зростаючою кількістю парафій. Вона почала грубо порушувати постанови Першого Всеукраїнського собору 1921 р., висвячуючи кандидатів на єпископів без попереднього обрання і навіть без відповідних рішень розширених зборів Малої Ради ВПЦР. На противагу “грубим порушникам церковної дисципліни” братство ДХЦ описувалось як вимушена необхідність для згуртування членів Української Церкви. Журнал став справжнім рупором ідеологічної атаки на парафіян УАПЦ. Постійно друкувалися статті, головною темою яких було “викриття” вад митрополита Василя Липківського та окремих членів ВПЦР. На жаль, достовірно не відомо, за рахунок яких джерел ДХЦ фінансувала видання журналу “Церковне життя”. Досить цікавим в цьому відношенні є звернення Ради Братства ДХЦ до голови «Трест-Друку» із заявою про дозвіл для отримання надрукованих у березні місяці 500-от примірників часопису «Церковне життя» та по 500-от примірників брошур С. Рклицького і В. Пшеничного в борг у зв’язку із тим, що «Рада перебуваючи зараз в надзвичайно скрутному матеріяльному стані, не має спроможності викупити замовлення». Заборгованість, у сумі 300 руб., Рада Братства ДХЦ зобов’язується виконати до 15 вересня 1925 р. 34.
Тут виникає досить логічне запитання, де ж Рада ДХЦ планує отримати означені кошти, невже із продажу надрукованих видань які мало кого цікавили в ці часи, чи із інших джерел? Подібні публікації, спрямовані на підрив авторитету УАПЦ, починають з’являтися і в інших періодичних зібраннях, не лише українських, але й російських 35. Частково світло на це питання проливає «Кассовая приходо-расходная книга Св. Михаило-Варваринської Української Православної Автокефальної общини» від 3 листопада 1924 р. Виявляється, що кожен місяць розхід парафії ДХЦ у Михайлівському Золотоверхому монастирі набагато перевищував прихід (іноді вдвічі). Наприклад, за місяць вересень до статті приходу включені такі пункти: «1) свічкових всього – 28 руб. 20 коп.; 2) добровільних пожертв всього – 19, 24 коп.; 3) за треби тільки – 3, 98 коп…». Всього ж разом за вересень – 55 руб. 92 коп. 36. Стаття ж розходу за цей же місяць включає такі пункти: «1) пляшка церковного вина – 1, 30; 2) допомога настоятелю на дрова – 30 руб.; 3) допомога о. Морозу – 5 руб.; 4) 15 проскурок для служби – 45 коп.; 5) замочок і електрика – 6 руб.; 6) дяку Красіну допомога – 5 руб.; 7) двом співакам – 4 руб.; 8) 36 проскурок – 1, 10 коп.; 9) діакону Троянчуку трамвай – 21 коп.; 10) допомога секр. Бернадськоі – 15 руб.; 11) допомога настоятелю собору – 10 руб.; 12) діакону Третяку – 15 руб.; 13) дерегенту Івашкевичу – 10 руб.; 14) хрестиків до мощей св. Варвари – 10, 30». Всього ж разом – 103 руб. 51 коп. 37.
Виникає знову ж подібне запитання, а де ж брались кошти яких бракувало для оплати всіх виплат та «допомог»? Цікавою у відношенні історії Михайлівського Золотоверхого монастиря є подібна стаття за місяць жовтень, де поміщенні такі пункти: «1) допомога о. В. Краснооку – 3 руб.; 2) дяку Красіну – 3 руб.; 3) трамвай діакону Троянчуку – 20 коп.; 4) двом співачкам 3, 50 коп.; 5) настоятелю собору – 10 руб.; 6) електрика за серпень – 3, 46 коп.; 7) диякону Третяку (можливо той же діакон Троянчук) – 3 руб.; диригенту Івашкевичу – 5 руб.; 8) Сабінської за співи – 4 руб.; 9) Олейніченку за співи – 4 руб.; 10) допомога єпископу Тарнавському – 10 руб. А за місяць листопад фігурує «допомога співачке Тарнавской», можливо якійсь родичці вказаного єпископа 38. Але вже на 1 липня 1926 р. розхід і прихід майже зрівнялись. Так, прибутків станом на 1 липня було: 824 крб. 92 коп.; а видатків: 823 руб. 15 коп. Навіть залишилось: 1 руб. 70 коп.
Отже, або справи вказаної «Михайло-Варваринської» громади внормувались із часом, завдяки підтримці «невідомих доброчинців», або ж тут подані сфальсифіковані дані із нерозбірливими підписами «Уповноваженых» 39. На місяць серпень 1926 р. бачимо наскільки і кому збільшились видатки: «1) хору з 04. 07 по 19. 08 –74, 45 коп.; 2) допомога єпископу – 29, 20 коп.; 3) Протодиякону Щербині – 26 руб.; 4) Дроговозу – 38, 56 коп.; 5) мальчику за прислуж. – 9, 15 коп; 6) монаху за уборку – 42 коп.; электрика собору – 13, 33 коп.» 40. Разом з тим, як видно із справи, надзвичайно великі розходи йшли на «транспорт». Ймовірно тут мається на увазі роз’їзд певних осіб в справі агітації ДХЦ та розповсюдження компромату та різних звинувачень на УАПЦ 41. Митрополит Василь Липківський з цього приводу говорив: «…Та вся «діяльність» ДХЦ була цілком штучна, за неї все робило й на свої кошти ДПУ, а в ній самій аж ніякого життя не було.
Михайлівська парафія, що нею Тарнавський повинен був розкласти Софіївську, вражала повною пустотою, на його службах коли було 10 чоловіка, то й з них половина була наших, що прийшли поцікавитись, хто є в Тарнавського, і лише дивувались, на які кошти він тримає хор та причет» 42. 21 жовтня 1925 р. в соборі Михайлівського Золотоверхого монастиря відбувся з’їзд парафіяльних об’єднань ДХЦ. Серед присутніх були 3 єпископи, 22 священики, 151 мирянин. На з’їзді підіймались такі питання: 1) Про стан УАПЦ; 2) Церковно-релігійне кредо братства; 3) Перегляд існуючих канонів УАПЦ в напрямку виправлення їх відносно вимог життя та церковної практики; 4) Заснування спілки братських організацій України; 5) Церковне будівництво в напрямку здійснення соціальної правди, заповіданої Христом, та інші питання. З доповідями виступали такі діячі ДХЦ, як єп. Володимир Бржосньовський, єп. Петро Тарнавський, прот. Кость Янушівський, прот. Миколай Маринич, прот. Володимир Пшеничний, С. Рклицький та інші.
З’їзд осудив керівництво УАПЦ і висловив бажання, щоб церковну владу було передано обраній на ньому Раді Всеукраїнської Спілки братських об’єднань, яку очолив прот. Кость Янушівський. Новоутвореній Раді з’їзд доручив не пізніше травня 1926 р. скликати Другий Всеукраїнський Православний Собор для упорядкування життя Української Церкви 43. Цікаву характеристику прот. Костя Янушівського подає митрополит Василь Липківський, зокрема він говорить: «…Під час змагань за головенство Мороза на Великих зборах 1922 року якось несподівано для всіх вигулькнув на секретаря ВПЦР протоієрей Кость Янушівський. Це був тихонівський священик з Поділля, повітовий «наблюдатель» і в Києві виконував ролю агента ДПУ, як у цьому всі були переконані. Мабуть для виконання завдань ДПУ він і приєднався й до УАПЦ, і несподівано для всіх зібрав більшість голосів на секретаря ВПЦР під час обрання складу президії ВПЦР на зборах 1922 року. Праця Янушівського в ВПЦР була вже явно провокаційна й цілком розкладова…» 44.
У зверненні з’їзду ДХЦ до віруючих, зокрема, зазначалось, що делегати зібрались з Київщини, Поділля, Волині, Полтавщини, Катеринославщини, Одещини й Чернігівщини задля того, щоб знайти засоби оздоровлення церковного організму. Показово, що з’їзд надіслав телеграму уряду УРСР, в якій подякував за надану можливість кожній віруючій людині упорядковувати своє церковно-релігійне життя. У телеграмі також наголошувалось, що ДХЦ на той момент була “єдиним правомічним керуючим органом” в Українській Церкві. У кінці телеграми стояв підпис: “голова президії з’їзду єп. П. Тарнавський”. Текст телеграми був негайно надрукований в харківській газеті “Комуніст” від 24 жовтня 1925 р. під заголовком “Розкол в Українській Автокефальній Церкві”. У своєму коментарі газета подала, що з’їзд об’єднав парафії, члени яких виступили проти діючого керівництва УАПЦ, котре викликало у них незадоволення своїм ставленням до радянської влади та зв’язками з контреволюційними колами в Україні і за кордоном. Не викликає особливого подиву, що звістку про з’їзд миттєво підхопила московська “Правда” від 27 жовтня 1925 р. Вона перекрутила події, що відбулись, і дала бажану владі інформацію, назвавши УАПЦ “двозначною організацією по відношенню до радянської влади і відомою своїми зв’язками з контреволюціонерами”.
ВПЦР надіслала у газету “Правда” спростування, яке, зрозуміло ж, не було опубліковане. А митрополит Василь Липківський виголосив звернення у справі ДХЦ, в якому закликав, не дивлячись ні на що, до ще більшої єдності: “…дайте відповідь лише ще більшим поміж собою і з ВПЦР єднанням, щоб не було розділення в молодому тілі нашої Церкви…” 45. А тим часом, за всебічної зовнішньої підтримки ДХЦ розбудовується як самостійне угруповання. Зростання громад братства та плани на майбутнє розширення його впливу вимагали збільшення кількості членів єпископату та кількості єпархій. У 1925 р. крім Київської та Білоцерківської, з’явилися: Ніжинська, Новомиргородська та Зінов’євська єпархії 46. 25 грудня 1925 р. у соборі Михайлівського Золотоверхого монастиря, який був кафедральним собором ДХЦ, були проведені хіротонії. Зокрема, на єпископа Новомиргородського і Зінов’євського був поставлений Феофан Хомжа. Посвячення здійснювали єпископи Микола Ширяй – Ніжинський, Петро Тарнавський – Київський, та Володимир Бржосньовський – Білоцерківський 47.
Проте розмах руху ДХЦ далеко не відповідав тим завданням, які покладалися на нього органами ДПУ. У 1926 р. ДХЦ мала лише близько 300 парафій у 8 округах України 48. Інертність віруючих у підтримці ДХЦ змусила ДПУ навіть взяти церкву на своє утримання. Крім того, кожного місяця виділялось 300 крб. 24 прямим агентам у середовищі ДХЦ і ще 300 крб. на їхні роз’їзди по Україні (24 округи по 3 с/с (секретних співробітники) на округ). Утримання ж інформаторів та агентів у керівних органах релігійного угрупування обходилось дорожче – в середньому 100 руб. на одну особу (на 1923 р. – 300 крб.). Низький авторитет ДХЦ в народі і неможливість за допомогою цієї структури розкласти УАПЦ зсередини, обумовили непотрібність для влади такої структури 49. Крім того, в списку осіб та парафій за якими рахувались борги, станом на 1926 р., значаться єпископи ДХЦ Бржосньовський, Ширяй, Пшенишний, Хомжа (декотрі мали борг за отримання архієрейського одягу, як єп. Ширяй в сумі 237 руб.) та багато священнослужителів. Також, в цьому списку фігурує і Михайлівський собор із загальною заборгованістю в 159 рублів 50. Як зазначав митрополит Василь Липківський «…але все ж престиж ДХЦ безнадійно падав. З початку вони оголосили були, що в них ніби 400 парафій, хоч фактично може було 40, але пройшло півтора року, і в них уже залишився лише Михайлівський монастир, куда перейшов і єпископ Микола Ширяй, а єпископ Бржосньовський залишився лише з одною парафією в Білій Церкві» 51. З середини 1926 р. керівництво ДХЦ почало вести переговори про можливі варіанти обєднання з УАПЦ. 14 жовтня 1926 р. розпочали свою роботу Великі Покровські збори ВПЦР. На них було визначено умови прийняття парафій і членів братства ДХЦ до УАПЦ 52. Цікавим, в цьому аспекті, є питання діяльності ВУК (Всеукраїнської комісії по унормуванню церковного життя), яка працювала практично до 1 листопада 1926 р. як тимчасова організація до скликання Великих Покровських зборів УАПЦ.
На думку відомого дослідника цього періоду А. Киридон влада використовувала цю організацію по-перше, для своєрідної «обробки» якомога ширшого кола діячів УАПЦ відповідно до платформи вересневої Наради; по-друге, зовсім не випадково саме в той час Діяльно Христова Церква підготувала меморандум, ухвалений пленумом Всеукраїнської ради Спілки релігійних громад (20 жовтня 1926 р.) і подала його на розгляд ВУК. Цілком очевидною видається зацікавленість влади у процесі влиття ДХЦ в УАПЦ 53. Після того, як ВПЦР на підставі ухвали Великих Покровських зборів щодо шляхів поєднання, розіслала округовим церквам та до осередку братства ДХЦ постанови Великих Покровських зборів, від останьої прийшло до ВПЦР прохання зробити спільну нараду для остаточного встановлення умов поєднання. Нарада, яка відбулась 29 листопада 1926 р. не мала бажаних наслідків. Прот. Кость Янушівський і не бажав об’єднуватись, а єпископи погодились на поєднання за умови забезпечення їх власного добробуту 54. У зв’язку з подіями цього об’єднання в архіві вдалось віднайти унікальний документ. У ньому, зокрема, говориться, що «братство ДХЦ з першого дня свого заснування неухильно переводитиме діяльність в напрямку суворого додержання УП церквою в її житті засад канонів Упац і очищення її від усього, що суперечить їм, затьмарює чистий облик її, завдяки збочившої з шляху канонів Упац і смертельної для неї діяльності ВПЦР під проводом Липківського, Чеховського і інших…».
Далі в документі, знову із великою кількістю граматичних та орфографічних помилок, проводиться думка про відступлення та кривий шлях ВПЦР. Також, звинувативши її (ВПЦР) в тому, що 19 і 24 листопада 1924 р. вона розсилала по парафіях свої протоколи «чим спантеличує мало освідомлених в ході справи духівництво і мирян», ВУРС (Всеукраїнська Рада Спілки) повідомляє на підставі витягу з протоколу свого засідання від 01. 12. 1924 р., що «поєднання може бути тільки на засадах… як єдино чесних і гідних членів Христової громади». Також, сповіщається, «що ДХЦ не зліквідовано, як про це ширять чутки не в міру ретельні особи, а діє як і раніше як юридично-правова організація, маючи свій центр в Києві». Наступні слова написані вже іншим почерком і іншою ручкою – «…і просить Вас всебічно підтримувати, як матеріально, так і морально» 55.
Необхідно зазначити, що з середини 1926 р. розпочався рух за об’єднання “зсередини” ДХЦ. Особливо сильним він став наприкінці означеного року. Перехід священства та парафій до УАПЦ спонукало керівників ДХЦ прикласти максимум зусиль для прискорення процесу об’єднання. 29 грудня 1926 р. на засідання Малих зборів ВПЦР прибули єпископи Петро Тарнавський, Володимир Бржосньовський, Микола Ширяй. Розуміючи важливість об’єднання, збори прийняли рішення вважати їх діючими єпископами УАПЦ. Але у зв’язку з приєднанням виникло питання і про місце служіння приєднаних єпископів, та зокрема про Михайлівський Золотоверхий собор. Єпископ Петро Ромоданів, вказуючи на причини затяжного об’єднання, безпосереднього говорить: “Кепсько стоїть справа з вищими керівниками братства ДХЦ П. Тарнавським, В. Бржосньовським та іншими єпископами, особливо звертає на себе увагу небажання єпископів колишньої ДХЦ підлягати ухвалам президії ВПЦР про неприпустимість залишення деяких священнодіячів на місцях попереднього їх служіння…” 56.
До таких належав і єп. Петро Тарнавський, котрий утримував за собою Михайлівський собор. Що ж до подальшої долі єп. Петра Тарнавського, після приєднання і ухвали Великих Микільських зборів, в травні 1927 р., зустрічаємо в актах ВПЦР відомості про те, як він був викликаний президією ВПЦР для з’ясування стану Михайлівської парафії при Золотоверхому монастирі, яка досі фактично не поєдналась з УАПЦ. Єпископ Петро дав пояснення, що «Михайлівська парафія вважає себе в складі УАПЦ, але на підставі соборноправності не може визнати вимогу ВПЦР змінити свого настоятеля», тобто самого Тарнавського. На підставі цього Президія ВПЦР ухвалила: “Визнати помилковим і шкідливим прогляд єп. П. Тарнавського на соборноправність УАПЦ, як на право кожної парафії жити по своєму, не підлягаючи ніяким розпорядженням керуючих органів; таке тлумачення соборноправності приводить до невиразності стану самого єп. П. Тарнавського, як і Михайлівської парафії, що уявляє зараз з себе “автокефалію в автокефалії” (Протокол засідань Президії ВПЦР від 28 червня 1927 р.)” 57.
Подальших відомостей про єп. Петра Тарнавського не віднайдено. Як зазначає проф. І. Власовський “були чутки, що був розстріляний” 58.
Миколаївська церква при настоятельському корпусі.
У той же час влада передає 13 липня 1927 р. Миколаївський настоятельський храм Михайлівського монастиря «хатню церкву» для потреб КУБУЧа: “оскільки парафії не має, й не знаходиться в оренді будь-якої релігійної громади (протягом 1,5 року)”, й пропонується влаштувати в ній клуб для пролетарського студенства, який через житлову кризу зовсім не має приміщення для культурно-освітніх потреб. Постанова була прийнята на 320-у Засіданні Малої Президії ВЦВК з 23 серпня 1927 р. на підставі арт. 28 інструкції НКЮ, НКВС та НКО, з 10. 11. 1926 р. про закриття домових церков (бо Миколаївський храм ніби є «домова, колишня архієрейська церква»). Затвердили цю постанову своїми підписами начальник відділу НКВС (Фадеев) та заступник Наркома Внутрішніх Справ Експерт (Любінський) 59.
З цієї справи дізнаємось про функціонування в цей час на території Золотоверхого монастиря тільки двох церков – згадуваної Миколаївської «маленької» та Михайлівської «великої», і що релігійна громада (зрозуміло ж ДХЦ) використовувала лише «велику» Михайлівську, тоді як Миколаївська «стояла порожня» 60. Та із заяви старослов’янської громади Миколаївської церкви Михайлівського Золотоверхого монастиря у Києві до НКВС УСРР щодо скасування цієї постанови дізнаємось, що згадана церква на протязі останніх 1,5 років належала громаді ДХЦ, а зараз, як і раніше, на неї претендує таж старослов’янська релігійна громада у складі 800 віруючих. Дізнавшись про передачу цього храму КУБУЧу, із невеликої замітки у газеті «Вечірній Київ», ця громада через «уполномоченых пятидесятки» намагається добитись справедливості, акцентуючи, що вже впродовж 2-х років вони безперервно домагаються передачі цього храму в їхнє користування. Доводячи неправомірність такої передачі старослов’янська громада приводить два офіційних («получ. от Культотдела») оголошення від 25. 05. 1926 р. за № 18798, і від 14. 07. 1927 р. за № 15356 із яких видно, що даний храм не тільки знаходився в розпорядженні релігійної громади (ДХЦ), а що в той же час на нього претендувала означена релігійна організація. І тут у цьому зверненні виникає цілком логічне й пряме запитання, а які ж були законні підстави в «Окрисполкома» для закриття Миколаївського храму 61.
При розгляді вказаної скарги старослов’янська громада просить врахувати наступні обставини: «1)…Храм під час загальної реєстрації церковних будівель і майна (на початку революції) був віднесений до числа не підлягаючих закриттю. По архітектурному плану він представляє собою окрему будівлю, з куполом, нероздільними стінами всередині приміщення, пристосований спеціально для богослужіння і зовсім не придатний для клубу без фундаментального й досить дорогого переобладнання його і прибудов для бібліотеки, буфета і т. д. на що – наскільки нам відомо – в КУБУЧа засобів не має; 2) Цей храм знаходиться в межах монастиря, маючи в сусідстві, через декілька сажень, іншу церкву. Таке сусідство в однаковій мірі було б незручно як для клуба, так і для церкви в акустичному відношенні… («антагонізм… при пении…»); 3) Оскаржена нами постанова «Окрисполкома» корінним чином ламає впорядковану з часом практику врегулювання громадянських відносин в області релігії, різко порушуючи як ст. 13 Декрету про відділення церкви від держави, так і інструкцію НКВД щодо застосування названого Декрету від 2 листопада 1924 року…
Відповідно ж до п. 1 інструкції про розділ «про порядок направлення клопотань щодо закриття молитовних домів…» – при умові реальної можливості пристосування таких… і наявності засобів для таких пристосувань… – допускається лише в тих випадках, коли не знайдеться із числа віруючих даного населеного пункту бажаючих доповнити (або розуміється скласти) групу з необхідним для отримання храму мінімумом числа членів і при тому при наявності клопотання при закритті храму більшості трудящих даного культу» 62.
На підставі усього вище сказаного старослов’янська громада просить «НАРКОМВНУДЕЛ» наступне: «1) Постанову Київського «Окрисполкому» від 14 липня цього року переглянути і як таку що суперечить закону відмінити; 2) запропонувати Київському «Окрисполкому» і «Культотделу» переглянути наше клопотання про передачу нам храму святого Миколая в користування, у відповідності із законодавством». Відповіді щодо цього питання старослов’янська громада просить надсилати на адресу «гражданина Александра Меньшикова, ул. Жертв Революции (б. Трьохсвятительская) д. № 6, Кв. 2». Це звернення датоване 8 липнем 1927 р. Його підписали А. Меньшиков, И. Копица та А. Ковч як представники старослов’янської громади 63. На двох наступних аркушах цієї справи містяться згадувані довідки, які повідомляють старослов’янську громаду про те що в Миколаївській церкві «існує громада, договір з якою складено, й не має підстав його розірвати, а церкву передати знову виниклому старослов’янському гуртку» 64.
Про початок ж репресій влади проти УАПЦ читаємо в листі митрополита Василя Липківського до архієп. Іоана Теодоровича в США від 11 листопада 1926 р.: “Діяльна Церква, про яку ви вже свідомі, зробила те, для чого її засновано: своїми доносами і наклепами відкинула нас в табір контреволюції і викликала велику недовіру до нашої Церкви, а найбільше ВПЦР… З осені минулого (1925 р.) почались репресії: відібрано кілька церков в різних містах, і між ними Андріївську та Ільїнську в Києві. Наді мною і всією Президією ВПЦР заведено слідство…”. Через декілька років Ільїнський храм був зруйнований “як такий, що не має історичної цінності”. Отже, почалось планове фізичне нищення усіх релігійних деномінацій у країні. Непримирима позиція радянської влади до церкви, – говорить В. Пащенко, – визначалась також тим, що остання зберігала вплив на морально-етичну поведінку значної частини віруючих 65. Отож, ДПУ досягло своєї мети. Гра в самостійну Діяльну церкву втратила будь-який сенс. Відбувається приєднання ДХЦ до УАПЦ. Повне поєднання керівництва УАПЦ з єпископами ДХЦ відбулось 8 листопада 1927 р., на свято Архістратига Михаїла у київській Троїцькій церкві, в якій служив єпископ Микола Ширяй 66. Згодом відбулась спільна служба в соборі Михайлівського Золотоверхого монастиря за участю єпископів Чулаєвського, Тарнавського, Грушевського, Ширяя. Жоден довідник по Києву не обминав своєю увагою Михайлівський Золотоверхий монастир. План собору та його фасаду вмістив в своєму описі київський губернатор Фундуклей.
Історія обителі, описи іконостасів та коштовностей, оповідання про життя святих, чиї мощі зберігались як основні святині, друкувались багатьма авторами. Та після “славнозвісних документів”, що поставили крапку на існуванні Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря, настали часи мовчання. Адже саме мовчання веде до забуття… Та попри це громада деякий час ще жила: на 1 травня 1927 р. вона налічує 344 віруючих, 45 з них ченці. Через рік їх кількість збільшується до 53, і не всі вони були людьми похилого віку: 3 – від 25 до 35 рр., 17 – від 35 до 50 рр., 33 старші за 50 рр. Не меньше було ченців і в 1929 р. А на початку наступного, 1930 р., сталося лихо: Михайлівську церкву закрили для віруючих «назавжди». І зроблено це було, звичайно, “на прохання студентів”, яким конче необхідно було мати клуб у соборі XII ст. “Колишній Михайлівський монастир, розташований на терені КУБУЧа, негативно впливає на учнів цієї установи”. За закриття цих церков голосували робітники, професура та учні в кількості 5544 осіб.
Київський окружний виконавчий комітет ухвалив закрити дві Михайлівські церкви (2-а на території Жовтневої лікарні). 1 лютого 1930 р. президія ВУ ЦВК під головуванням Г. Петровського розглянула і задовольнила прохання трудящих і на подання НКВС дозволила окружним виконкомам закрити молитовні будинки, щоб використовувати їх приміщення для культурно-освітніх потреб 67. У списку 65 церков, синагог і костьолів скромно значилась церква на вул. Жертв Революції. Навесні того ж року з дзвіниці зняли 12 т. дзвонів (всього було 23 дзвони – найважчий у 500 пудів був вилитий у 1847 р.). на початку 1930 рр. у церкві розмістився історичний архів. Вона майже вся була завалена купами справ. У списках діючих та закритих церков за 1934 р. Михайлівська Золотоверха, значиться як така, що розбирається. В кінцевому результаті усі діячі ДХЦ, хоча й вони попередньо співпрацювали з ДПУ, разом із УАПЦ, починаючи з 1927 р., зазнають постійних репресій – від висилки до розстрілу. Широко для цього була використана і сфабрикована справа Спілки визволення України (СВУ) 68. Отож, наприкінці 1920-х рр. починається інспірований більшовицькою державою масовий процес переходу від ідеологічної боротьби з релігією до «крутіших заходів боротьби». Розгортаючи масовий безбожницький рух, до якого активно і примусово залучали всі верстви населення, керівництво партії переходить до більш рішучих дій з ліквідації осередків «темноти і забобонів» – до фізичного знищення носіїв «шкідливої ідеології» 69.
Головний висновок: розвиток подій і в РПЦ, і в УАПЦ був корегований владними структурами згідно з єдиним сценарієм, суть якого – «усунення єдиної, яка б об’єднала Церкву, фігури. Розламати, розбити і таким чином, знесилити Церкву, зробивши її абсолютно беззахисною перед натиском антирелігійної пропаганди» 70. Отже, Михайлівський Золотоверхий монастир, будучи осередком ДХЦ, зазнавав постійних втручань влади: від передачі тих чи інших приміщень, до повного розкрадання його майна різними державними інституціями. Він уже не належав в прямому розумінні Церкві, а тому влада розпоряджалась ним, та його майном, так як вважала за потрібне, маніпулюючи цим у своїх власних інтересах.
З усього вище викладено видно як більшовицька влада використовувала та штучно створювала розколи для послаблення, або й цілковитого знищення церковного організму. Все це робилось з одною метою – нівелювати моральний вплив Церкви на суспільство, а з часом й взагалі фізично знищити Її. Та слова Господа нашого Ісуса Христа, що і ворота пекла не здолають Церкви залишаються актуальними і в наші дні, коли, хоча й офіційно і демонстративно ніхто не переслідує Церкви Христової, все ж існують певні штучні умови які не дають можливості повноцінного зросту традиційного православ’я на Україні. Одна із основних перепон зміцнення Української Православної Церкви є штучно створені розколи та відсутність єдності Українського Православ’я. Адже, хоча й усі декларують на необхідності для України Єдиної Помісної Православної Церкви з центром у Києві, все ж, чи то з політичних, чи з меркантильних причин нічого не роблять для цього.
Тут доречним було б порівняти становище ДХЦ в останній період її існування, коли вона опинилась перед прірвою без будь-якої «зовнішньої» підтримки і коли її (ДХЦ) парафії самовільно масово відходили від неї, із сучасним становищем т. з. «УАПЦ», яка хоч і називає себе національною Церквою та повсюдно декларує своє бажання щодо об’єднання та створення єдиної Помісної Церкви, а в той же час, що наглядно показали нещодавні соборні зібрання першоієрархів УАПЦ і УПЦ Київського Патріархату, чомусь усілякими способами намагається уникнути цього ж об’єднання. Отже, Церква Христова як “стовп і підвалина істини” під благодатною дією Духа Святого завжди визначала і виокремлювала правду від неправди, добро від зла, Христа від Антихриста.
Подібно і в наш час ми бачимо реальне кількісне та якісне зростання Української Православної Церкви Київського Патріархату. Адже, православні українці свідомі того, що в незалежній державі має бути й Єдина Помісна Автокефальна Православна Церква з центром у місті Києві – другому Єрусалимі.
Протоієрей Віталій КЛОС, кандидат богословських наук,
проректор з наукової роботи КПБА
1 Єленський В. Здійснення в УРСР декрету «Про відокремлення церкви від держави та школи від церкви» в перші роки соціалістичного будівництва // Український історичний журнал. – К., 1988. – №3. – С. 1.
2 Зінченко А. Визволитися вірою. Життя і діяння митрополита Василя Липківського. – К.: Вид. «Дніпро», 1997. – С. 34.
3 Пащенко В. Вигадка ДПУ – НКВС // Київська Старовина. – К., 1992. – № 6. – С. 89-94.
4 Пилявець Л. Взаємовідносини між православними церквами в Україні в умовах становлення тоталітаризму // Церква і національне відродження.- К., 1993.-С. 73-89; Пилявець Л. Хрещениця ДПУ // Людина і світ. – К., 1992. – № 5-6. – С. 26-27.
5 Преловська І. Огляд джерел з репресивної політики радянської влади проти Української Автокефальної Православної Церкви 1920-1930-х рр. // Історія релігій в Україні: Науковий щорічник. Ін-т релігієзнавства Львівського музею історії релігії Ін-ту Української Археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України. Відділення релігієзнавства ін-ту філософії ім. Г. Сковороди. – Львів: «Логос», 2005. – Кн. 1. – С. 491-496.
6 Щербань М. Церковна політика Радянського уряду в Україні в 1917-1939 роках. Дисертація на здобуття вченого ступення кандидата богословських наук випускника Київської Духовної Академії Української Православної Церкви Київського Патріархату. – К., 2003. – 222 с.
7 Киридон А. Державно-церковні відносини в Радянській Україні (1917-1930-ті роки): зсув концептуальної парадигми // Історія релігій в Україні: Науковий щорічник. Ін-т релігієзнавства Львівського музею історії релігії Ін-ту Української Археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України. Відділення релігієзнавства ін-ту філософії ім. Г. Сковороди. – Львів: «Логос», 2006. – Кн. 1. – С. 293-301.
8 Ігнатуша О. «Обновленство» 20-30-х роках XX ст.: Витвір ДПУ чи модернізаційний рух в православному середовищі? // Історія релігій в Україні: Науковий щорічник. Ін-т релігієзнавства Львівського музею історії релігії Ін-ту Української Археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України. Відділення релігієзнавства ін-ту філософії ім. Г. Сковороди. – Львів: «Логос», 2004. – Кн. 1. – С. 249-257.
9 Киридон А. Державно-церковні відносини в Радянській Україні (1917-1930-ті роки): зсув концептуальної парадигми… С. 300.
10 Киридон А. Щоб вороги топили один одного… С. 26.
11 Єленський В. Здійснення в УРСР декрету «Про відокремлення церкви від держави та школи від церкви» в перші роки соціалістичного будівництва… С. 2.
12 Пилявець Л. Взаємовідносини між православними церквами в Україні в умовах становлення тоталітаризму… С. 73-89.
13 Бабенко Л. Духовенство як об’єкт інформаційно-аналітичної діяльності спецслужб в Україні (20-30-ті роки XX століття) // Історія релігій в Україні: Науковий щорічник. Ін-т релігієзнавства Львівського музею історії релігії Ін-ту Української Археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України. Відділення релігієзнавства ін-ту філософії ім. Г. Сковороди. – Львів: «Логос», 2005. – Кн. 1. – С. 102-107.
14 Киридон А. Засади релігійно-церковної політики Радянської влади в Україні (перша пол. 1920-х рр.) // Історія релігій в Україні: Праці XI-ї міжнародної наукової конференції (Львів, 16-19 травня 2001 року). – Львів: «Логос», 2001. – Кн. 1. – С. 235-240.
15 Історія релігій в Україні: У 10-ти т. // Редкол.: А. Колодний (голова), Климов В. та ін. – К.:Український центр духовної культури, 1999. – Т. 3: Православ’я в Україні. – 398 с.
16 Киридон А. Засади релігійно-церковної політики Радянської влади в Україні (перша пол. 1920-х рр.)… С. 235 – 240.
17 ЦДАВО України в м. Києві. Ф. 3984. – Оп. 1. – Спр. 355. – Арк. 5.
18 Киридон А. Засади релігійно-церковної політики Радянської влади в Україні (перша пол. 1920-х рр.). – С. 237-240.
19 Тяпко І. Під наглядом ДПУ // Православний вісник. – К.: Вид. Української Православної Церкви Київського Патріархату. – 1999. – № 11 – 12. – С. 68-70.
20 Липківський В., митр. Історія Української Православної Церкви. Розділ 7: Відродження Української Церкви / Із вступом і замітками протопресв. С. В. Савчука. – Вінніпег-Канада: Накладом фундації Івана Грищука, 1961. – С. 54.
21 Пилявець Л. Хрещениця ДПУ // Людина і світ. – К., 1992. – № 5-6. – С. 26-27.
22 Колодний А., Климов В. Історія релігій в Україні… – Т. 3. – С. 398.
23 Власовський І., проф. Нарис історії Української Православної Церкви: У 4 т. – К.: Вид. Української Православної Церкви Київського Патріархату, 1998. – Т. 4. – Ч. 1. – С. 185.
24 Зінченко А. Визволитись вірою… – С. 236.
25 Зінченко А. Визволитись вірою… – С. 241.
26 Липківський В., митр. Історія Української Православної Церкви. Розділ 7: Відродження Української Церкви… – С. 132.
27 Жилюк С. Нова церква // Людина і світ. – К., 2004. – № 6. – С. 44-47.
28 Киридон А. Структурний аналіз релігійної ситуації в Україні (20-ті роки XX ст.) // Історія релігій в Україні. Праці XII міжнародної конференції. Львів, 20- 22 травня 2003 року. – Львів, 2003. – Кн 1. – С. 269-275.
29 Преловська І. Джерелознавчий аналіз документальних матеріалів Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря за 1919 рік… – С. 344.
30 Воля П. «XX вік помстився»… – С. 14-18.
31 ЦДАВО України в м. Києві. Ф. 4215. – Оп. 1. – Спр. 8. – Арк. 2.
32 ЦДАВО України в м. Києві. Ф. 4215. – Оп. 1. – Спр. 8. – Арк. 5, 6.
33 Пилявець Л. Автокефалія православної церкви на Україні… – С. 19 – 24.
34 ЦДАВО України в м. Києві. Ф. 4215. – Оп. 1. – Спр. 8. – Арк. 9.
35 Власовський І., проф. Нарис історії Української Православної Церкви… – Т. 4. – Ч. 1. – С. 186-195.
36 ЦДАВО України в м. Києві. Ф. 4215. – Оп. 1. – Спр. 3. – Арк. 1, 1зв.
37 ЦДАВО України в м. Києві. Ф. 4215. – Оп. 1. – Спр. 3. – Арк. 2.
38 ЦДАВО України в м. Києві. Ф, 4215. – Оп. 1. – Спр. 3. – Арк. 6, 9, 10.
39 ЦДАВО України в м. Києві. Ф, 4215. – Оп. 1. – Спр. 3. – Арк. 63 зв., 64.
40 ЦДАВО України в м. Києві. Ф, 4215. – Оп. 1. – Спр. 3. – Арк. 65, 66, 67.
41 ЦДАВО України в м. Києві. Ф, 4215. – Оп. 1. – Спр. 3. – Арк. 67 зв., 68.
42 Липківський В., митр. Історія Української Православної Церкви. Розділ 7: Відродження Української Церкви… – С.134, 135.
43 Пилявець Л. Хрещениця ДПУ… – С. 26-27.
44 Липківський В., митр. Історія Української Православної Церкви. Розділ 7: Відродження Української Церкви… – С. 111.
45 Мартирологія Українських Церков: В 4 т. – Т. І. Українська Православна Церква. Документи, матеріали, християнський самвидав України. – Балтимор, Торонто: Українське Видавництво «Смолоскип» ім. В. Симоненка, 1987. – С. 408-409.
46 Тяпко І. Під наглядом ДПУ // Православний вісник. – К.: Вид. Української Православної Церкви Київського Патріархату. – 1999. – № 11 – 12. – С. 68-71.
47 Липківський В., митр. Історія Української Православної Церкви. Розділ 7: Відродження Української Церкви… – С. 136; Пилявець Л. Хрещениця ДПУ… – С. 26-27.
48 Колодний А., Климов В. Історія релігій в Україні… – Т. 3. – С. 399.
49 ЦДАГО України в м. Києві. – Ф. 1. – Спр. 2318. – Арк. 37. Пилявець Л. Хрещениця ДПУ… – С. 26-27;
Бабенко А. Більшовицька партія і спецслужби: пріоритети у боротьбі з релігією (20-30-ті роки XX століття) // Історія релігій в Україні: Науковий щорічник. Ін-т релігієзнавства Львівського музею історії релігії Ін-ту Української Археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України. Відділення релігієзнавства ін-ту філософії ім. Г. Сковороди. – Львів: «Логос», 2004. – Кн. 1. – С. 76-84.
50 ЦДАВО України в м. Києві. Ф. 4215. – Оп. 1. – Спр. 8. – Арк. 7.
51 Липківський В., митр. Історія Української Православної Церкви. Розділ 7: Відродження Україн-
ської Церкви… – С. 136.
52 Тяпко І. Під наглядом ДПУ… – С. 71.
53 Киридон А. Паралелі: «Сергіанство» і Українська автокефальна православна церква // Історія релігій в Україні: Науковий щорічник. Ін-т релігієзнавства Львівського музею історії релігії Ін-ту Української Археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України. Відділення релігієзнавства ін-ту філософії ім. Г. Сковороди. – Львів: «Логос», 2005. – Кн. 1. – С. 288-295.
54 Власовський І., проф. Нарис історії Української Православної…- Т. 4. – Ч. 1. – С. 191.
55 ЦДАВО України в м. Києві. Ф.4215. – Оп. 1. – Спр. 8. – Арк. 8, 8 зв.
56 Власовський І., проф. Нарис історії Української Православної…- Т. 4. – Ч. 1. – С. 193.
57 Власовський І., проф. Нарис історії Української Православної…- Т. 4. – Ч. 1. – С. 193-194.
58 Власовський І., проф. Нарис історії Української Православної…- Т. 4. – Ч. 1. – С. 341.
59 ЦДАВО України в м. Києві. Ф. Р-5. – Оп. 2. – Спр. 963.– Арк. 2, 23, 25, 26, 32.
60 ЦДАВО України в м. Києві. Ф. Р-5. – Оп. 2. – Спр. 963. – Арк. 28.
61 ЦДАВО України в м. Києві. Ф. Р-5. – Оп. 2. – Спр. 963. – Арк. 34.
62 ЦДАВО України в м. Києві. Ф. Р-5. – Оп. 2. – Спр. 963. – Арк. 34 зв.
63 ЦДАВО України в м. Києві. Ф. Р-5. – Оп. 2. – Спр. 963. – Арк. 35, 35 зв.
64 ЦДАВО України в м. Києві. Ф. Р-5. – Оп. 2. – Спр. 963. – Арк. 36, 37, 38.
65 Воля П. «XX вік помстився»… – С. 14-18.
66 Власовський І., проф. Нарис історії Української Православної Церкви… – Т. 4. – Ч. 1. – С. 190.
67 Воля П. «XX вік помстився»… – С. 14-18.
68 Історія релігій в Україні: … – Т. 3: Православ’я в Україні. – С. 401.
69 Преловська І. Огляд джерел з репресивної політики радянської влади проти Української Авто-
кефальної Православної Церкви 1920-1930-х рр… – С. 491-496.
70 Левитин-Краснов А., Шавров В. Очерки по истории русской церковной смуты. – М.: Крутицкое Патриаршее подворье, 1996. – С. 447.