Часто на запитання: «Чому ви не причащаєтесь?», християни(?) відповідають стандартно: «Недостойний, недостойна» – або чому ви так рідко причащаєтесь (переважно 1-2 рази на рік, і то по традиції, бо так годиться…) відповідають: «Щоб добре підготовитись і бути достойним(?!) причаститися».
Часто на запитання: «Чому ви не причащаєтесь?», християни(?) відповідають стандартно: «Недостойний, недостойна» – або чому ви так рідко причащаєтесь (переважно 1-2 рази на рік, і то по традиції, бо так годиться…) відповідають: «Щоб добре підготовитись і бути достойним(?!) причаститися».А більшість християн(?!) взагалі не думають, чи потрібно причащатися Євхаристії чи ні, що це таке – причастя, для чого воно мені (і при тому вважають себе християнами!). З цих відповідей, з такої логіки і з такого пасивного ставлення до життя бачимо, що люди часто не розуміють ні свого місця в Церкві, ні церковних таїнств та що відбувається в таїнствах (тому, що самі себе заперечують) і не хочуть думати, ставити запитання і шукати відповіді на них, щоб пізнати істину, яка зробила б їх вільними.
Завдання, яке автор поклав перед собою: по-перше, пролити світло на розуміння Таїнства Євхаристії, по-друге, вирішити антиномію, якій і присвячена стаття та закласти фундамент, основу для роздумів для тих, хто думає, але боїться зробити наступний логічний крок, і для тих, хто взагалі не думає (а просто існує в статусі християнина), і, щоб ці дві категорії людей почали ЖИТИ.
Ми часто плутаємо поняття власної недостойності та недостойного причастя, які позначають абсолютно різні реальності (онтологію і екзистенцію). Те, чого ми сильно жахаємося, коли бачимо в собі – власну гріховність, недостоїнство, що нас відштовхує від святині, бачення їх якраз і являється умовою (як би це не звучало парадоксально) достойного причастя в умовах пошкодженого гріхом світу.
Щоб досягти принаймні одного відсотка від поставленої мети, розглянемо поставлені нами питання в контексті першого послання до коринфян апостола Павла, де він розглядає вчення про Євхаристію та вперше дає критерій та розглядає умови достойної участі в таїнствах Церкви – в Євхаристії (в таїнствах Церкви, як наслідках заломлення (аналогія: заломлення білого світла, яке проходить через склянну призму, на гаму семи кольорів; веселка) єдиного Таїнства Євхаристії в тварному світі розділеному та скаліченому гріхом). Апостол Павло говорить про достойне та не достойне причастя в контексті еклезіології (вчення про Церкву), яке він розкриває у першому посланні до коринфян.
Євхаристія і являється Таїнством Таїнств (всі інші таїнства вкорінені в Євхаристії і виходять із неї), Таїнством Церкви, а не таїнством в Церкві. Тому ми присвятимо багато уваги саме вченню про Церкву, і вирішуватимемо поставлене нами питання в еклезіологічному ключі, що являється і природнім, і логічним.
Тому, щоб наблизитись до певного розуміння достойного причастя, розглянемо спочатку вчення про Церкву в двох аспектах: негативному – Церква лікарня, і в позитивному – Церква як Царство Боже, лоно Бога Отця, Сина і Духа Святого, те, для чого був створений світ (видимий і невидимий). Тому, щоб мати цілісну картину, ці два аспекти Церкви необхідно розглядати в одній іпостасі, як нерозлучних і нероздільних у світі де присутній гріх. Цей методологічний прийом розділення необхідний ще і для того, щоб підкреслити Боголюдський характер таїнства: з одного боку – найсвятіший Бог, з іншого – грішна людина, які в таїнстві Євхаристії стають Одне.
Після розгляду кожного з двох аспектів Церкви побачимо, що власне особисте недостоїнство, усвідомлення і бачення його, якраз і являється єдиною необхідною умовою, при якій можна достойно причаститися Святих Христових Таїн.
Розглянемо перший аспект Церкви – Церква як лікарня. У цьому розумінні прп. Єфрем Сирін дає визначення Церкви як зібрання грішників, що каються, тобто тих, які пізнали свої рани, хвороби, свій пагубний стан і всім серцем навернулися та прийшли до єдиного Лікаря та Спасителя. Свт. Ігнатій Богоносець говорить, що Євхаристія – це ліки безсмертя. Спочатку розглянемо основні поняття, пов’язані з лікуванням: що таке гріх, рани, хвороби, симптоми недугів, процес та умови лікування.
Християнство – це єдина релігія світу, яка говорить, що стан, в якому перебуває людство, не є нормальним, природнім, і гріх це не просто невдала реалізація своїх бажань, не просто промах, а це рана нанесена собі, пошкодження, скалічення природи і, як наслідок, страждання. Є два розуміння гріха: гріх як особиста дія, як акт, звершений людиною всупереч законам (духовним і фізичним) існування тварного світу, закладеним Творцем (вийшов через балкон з 5-го поверху, наслідок – поламані руки, ноги; запхав руку у вогонь – опіки; випив яд – отруївся; зблудив – став сухим (помер) для ніжних відчуттів; осудив – втратив мир у душі і т.д.) і гріх, як рана в природі внаслідок особистої дії, всупереч істині (зламав руку – гріх, як акт; перелом – гріх, як рана, пошкоджена природа).
Богослови розрізняють три види гріха: первородний – наслідок особистого гріха Адама – тлінність (старіння), страстність (здатність страждати, вразливість) та смертність (той хто народився, як нащадок Адама обов’язково помре); родовий – спадкові хвороби, патології (тілесні і духовні), з якими народжуються діти (СНІД, німота, горбатість, схильність до п’янства, якщо батьки п’яниці, наркомани, схильність до скупості та ін., це все можна споглядати на дітях, яким це не властиво, вони ще не розуміють, а пристрасті вже діють!); особистий – це рани, які я свідомо чи не свідомо наношу своїй природі (закон діє безвідносно до моєї свідомості: якщо я візьму рукою оголений дріт, по якому протікає струм великої напруги, то знав я це чи не знав – я загину; перебування в зоні дії радіоактивних речовин – як наслідок опромінення та рак). Як бачимо, закони діють безвідносно до нас, тому і говорить Євангеліє, щоб ми пізнали істину (тобто те що є насправді) і стали вільними. Тому і сказав Господь апостолам, щоб вони навчили всі народи законів духовного життя, знання яких вкрай необхідне для повноцінного життя. Отже, не Бог нас карає (який є Любов і тільки Любов!), а ми самі себе караємо (хто покарав п’яницю, що в нього цироз печінки?!).
Отже, всі люди без виключення (християни і язичники) однаково хворі (з різновидів гріха це добре видно), але чому тільки християни, як ми вище заявили, знають істину про себе, про свій пагубний стан? Тому, що тільки християнство має критерій здорової людини, ідеал людини – Ісус Христос Боголюдина. Тільки Бог нам являє правду про нас: як ми низько впали і яку славу нам приготував Бог у Христі, посадивши праворуч Отця.
Завдання кожної людини – пізнати себе, дізнатися правду про себе: хто я , де я, куди йду, для чого живу. Християнство дає засоби для пізнання самого себе – євангельські заповіді. Людина стає християнином тільки тоді, коли відчує потребу (онтологічну і екзистенціальну на всіх рівнях буття) в Христі, і що без Бога зцілитися не може. Людина приходить до цього стану (жаги Христа, як єдиної надії) ревним виконанням Євангельських заповідей, які і виявляють наш пагубний, смертельно небезпечний стан – без Бога нічого доброго не можу робити (пробачити від усього серця; любити друга, не кажучи вже про ворога і т.д.). Такий стан бачення себе «який я є» називається смиренням. Отже, ревне виконання заповідей не робить людину святою, а являє людині її неміч, знімає покривало ілюзії і самозадоволення, і мало по малу приводить до тями (до усвідомлення себе), виводить із стану омани (в якому ми всі перебуваємо в тій чи іншій мірі), із стану наркотичного сп’яніння, яке дає дурман гріховного, егоїстичного способу життя. Коли людина зупиниться, відстане від гріховного життя і почне жити за Євангелієм, то перед нею почнуть оголюватися смертельні рани, спричинені трьома видами гріхів.
Лікаря потребують хворі, а не здорові. Христос прийшов на землю спасти не праведників, а грішників (пор. Мк. 2:17; Мф.18:11). Тому бачення своєї недостойності – гріхів, як ран на своєму єстві, і є саме тим фактором, який робить мене достойним приступити до Трапези Господньої, бігти до єдиного Лікаря. Тому ми і оголюємо, відкриваємо в таїнстві сповіді свою душу, «показуємо» Лікарю свої рани, хвороби для того, щоб зцілитися в Таїнстві Причастя (не одноразовим актом причастя, бо як тілесні хвороби лікуються не одразу, так і духовні).
Є різниця між блудником і тим, хто блудив, але відійшов, вбивцею і тим, хто покаявся (принаймні став на шлях покаяння). Не робити гріх, не означає бути зціленим від пристрасті, яка породжує його. Якщо людина перестала блудити, то це не означає, що природа зцілена, але це умова при якій вона може бути зціленою. Розбійника Господь вводить в рай за його смирення, вводить в Царство Боже, чим і є Євхаристія – актуалізація цієї есхатологічної перспективи (отримуємо Царство Боже, вірніше розкриваємо те, що вже дано в повноті, згідно зі своєю духовною мірою). Бачимо, що входження в Царство Боже не залежить від стану природи. Щоб це краще зрозуміти, наведемо приклад із житія Марії Єгипетської. Вона причастилася Святих Христових Таїн одразу після повернення, навернення до Бога (невже гріховний стан, пристрасті зразу щезли? ні), але після причастя ще сімнадцять років боролася зі звірами у плоті своїй. Отже, вона з гріхом (з ранами від гріхів вчинених нею, яких вона зреклася, як особистих актів у покаянні, без чого не могла вступити в спілкуванням з Богом) причастилася достойно. Отже, достойно причаститися можливо людині, яка є недостойною (як усі хто приступає до чаші). Сам Господь, втілившись, прийняв, не погидувавши, у Свою іпостась скалічену первородним гріхом природу і в Самому Собі зцілив її, повернув їй здоров’я та нетління. Отже, ми бачимо що достойне чи недостойне причастя не залежить від нашої недостойності, від хворобливого стану душі. Тому, щоб зцілитися від хвороб, ран, ми і приймаємо Ліки безсмертя. Оскільки кожні ліки мають протипоказання, якщо не правильно їх вживати – можуть зашкодити.
Отже, можемо зробити висновок, що те недостоїнство, якого ми так дуже боїмося (щиро чи удавано, щоб виправдати свою пасивність), тобто пошкодженої, зраненої гріхом природи, пристрастей незліченна кількість, які ми бачимо в собі, не являється перепоною для достойного причастя. Прикладом цього є всі євангельські грішники, які покаялись (розбійник, який перший увійшов у Рай, Царство Боже, блудниця, митар), багато святих (прикладом є Марія Єгипетська) та й сам Господь наш Ісус Христос, який прийняв у Свою іпостась, зробив своєю скалічену гріхом, спотворену гріховну природу (Став за нас гріхом: 2 Кор. 5:21 та Рим. 8:3). Достойне і недостойне причастя (суть його) криється не в природі, якою б вона не була (чиста, як сонце? Але Денниця, найвищий ангел, з найчистішою природою причастився Божественного життя недостойно і став дияволом! Адам з непорочною природою до гріхопадіння вигнаний був з Раю, тому що неправильно спілкувався з Богом та недостойно причастився Його; а розбійник, великий грішник, негідник перший увійшов у Рай і за ним усі грішники, які покаялись, увійшли в Царство Боже, причастилися Божественного життя, влилися в динаміку Троїчної любові), а в тому, що людина є не природа, а перш за все особистість, яка володіє природою.
Щоб розкрити умови, за яких участь в Євхаристії буде нести користь, здоров’я, а не смерть, розглянемо другий аспект Церкви, як таїнства Царства.
Ми підходимо до фундаментальної істини, явленої Богом людству, тайни персони, особистості в Євангелії. Таїна Пресвятої Тройці і Боголюдини Ісуса Христа (тайна персонального буття) – це основа всього християнства, ключ до розуміння всіх істин Священного Писання та всього існуючого.
Бог є Любов, а це тотожно тому, що Бог є Особистість в трьох іпостасях, які не іманентні (не співпадають) до Божественної природи. Ця тайна відкриває і пояснює Боголюдство Господа нашого Ісуса Христа, в іпостасі якого дві природи (Божественна і людська) незлитно, незмінно, нерозлучно і нероздільно перебувають. Це Божественне Одкровення нам (в гаданнях, крізь мутне скло: пор. 1Кор.13:12) привідкриває таїну Божественного життя (до якого ми всі покликані, і що являється подобою людини Богу: бути як Він; пор. 1Ін.3:2). Бога ніхто ніколи не бачив, Єдинородний Син, що в лоні Отця, Він явив (Ін.1:18). Господь явив нам Божественне життя в людській природі, зцілив, вилікував її, виправивши її існування із стану егоїзму в стан любові, жертовності, применшення себе, самозречення і зробив здатною вознестись (праворуч Бога: Діян.1:11, 7:55) до божественного існування, бути показником, коефіцієнтом вічного життя. Своїм жертовним, хресним подвигом Господь зцілив людську природу, надавши їй іншого статусу існування (в другій іпостасі Святої Тройці), заснувавши Церкву. Тому в другому аспекті, Церкву можна означити наступним чином: це єдинство людської природи в іпостасі Ісуса Христа та множинність людських іпостасей у благодаті Святого Духа.
Перед тим, як перейти до відповіді на поставлене нами питання на початку про недостойне причастя, ми повинні сказати, що відбувається з нами в Євхаристії, чого ми причащаємось, чи чого стаємо причасниками. Оскільки в хрещенні ми отримали Христову природу, то Причащаючись Тіла і Крові Христових, ми розпізнаємо те, що вже дано в повноті, в хрещенні – богосинівство по благодаті. В Євхаристії ми (в покаянні і сповіді відмежувавши від себе гріх, який не є Я і, відбувшись, як персони) вливаємось в потік Божественного життя, в повноту смиренної любові (яким є Бог), що не можливе без кафоличної свідомості, в якій «Я» (егоїстичне, самодостатнє) помирає, а народжується «Ми» (де вже не я живу, а живе в мені Інший, і я живу Ним: пор. Гал.2:20). В Євхаристії ми отримуємо імпульс, поштовх до нового сходження, отримуємо нове бачення реальності і самих себе. Ми вступаємо в область абсолютної свободи, туди, де ніщо нечисте, зв’язане пристрастями, тобто косніюче в егоїзмі, самості не може увійти. Ми вливаємося в потік Вічного життя, і в цій динаміці отримуємо цілісність, здоров’я всього єства, отримуємо синівство з усім спадкам – божественністю по благодаті (пор. 2Пет.1:4).
Оскільки Бог є Любов і тільки Любов, і нікого не карає, то що відбувається з причасником, який недостойно причащається, які закони існування він порушує, що деякі причасники хворіють, а деякі помирають (все залежить від міри неспівпадіння з реальністю, в яку вони вступають). Ми в Євхаристії вступаємо в сферу Божественного Життя, сферу кенотичної, жертовної, смиренної любові. Тому, щоб неосудно причаститися цього цілісного життя, яким є Христос, ми повинні співпадати з тією реальністю, в яку вступаємо. Перш за все, ми повинні приступати до Євхаристії зі смиренним та сокрушенним серцем (яке Бог приймає: Пс. 50:19). З любов’ю, тобто з жертовним налаштуванням духу, піклування не тільки про себе, а й про інших (в ідеалі тільки про них: любов не шукає свого: 1Кор.13), де не Я причащаюсь, а Ми, де Я відходить на задній план. Звичайно, любов і смирення розуміється в аскетичному плані, тому що по суті – це дари, які ми і отримуємо в Євхаристії, але ми повинні, як говорять Святі Отці, проявити бажання отримати їх. Оскільки ми вступаємо в середовище абсолютної свободи, сферу особистісного існування, то і ми повинні відбутися як персона – не співпадати зі своєю гріховною природою, зректися всього того, що прив’язує нас до землі і лицем повернутися до Бога (бо ніщо нечисте, двоєдушне не увійде в Царство Боже: Откр.21:27). Є єдиний гріх – егоїзм, стан, в якому природа існує автономно, і всі сили єства спрямовані на себе, все служить мені, все існує для мене, я – в центрі всього, і коренем цього стану є гордість. Цей стан є антиподом, діаметрально протилежним стану жертовності, применшення себе, самозречення, самовіддачі заради Іншого, і джерелом цього стану природи, способу існування її є Любов, Божественне Життя. Тому завдання того, хто вступає в реальність іпостасного буття, відмежувати, відділити себе від своєї гріховної, егоїстично спрямованої на себе природи (бо ніщо нечисте, змішане із природою, не увійде в сферу Життя), не співпадати зі своєю природою, яка тягне до гріха, і тільки в такому акті покаяння (тільки тоді ми зможемо побачити гріх, рани, які сковують мене, мою свободу, стають перешкодою на шляху до Бога) і в таїнстві сповіді відмежувати себе від гріховної природи, від гріха, який не є «я», щоб створити умови, за яких може бути зцілений гріх та вилікувана природа. Це потрібно для того, щоб я міг визначити, надати своїй природі (а не природа визначає мене, визначаючи в область смерті!) модус іпостасного існування, існування як Жертва, щоб неосудно, достойно, не в суд і не в осуд, на зцілення душі і тіла причаститися Святих Таїн. Тому що в духовному житті постійно діє закон, про який потрібно знати всім: подібне єднається з подібним. Тому потрібно співпадати з тією реальністю, в яку ми вступаємо, причасниками якої ми стаємо, щоб не руйнувати себе через неспівпадіння. Тому ми повинні міркувати (думати, ставити питання, щоб свідомо брати участь в Євхаристії, яка не є магією, яка діє сама по собі!) про Тіло і Кров Господні, як пише апостол, щоб їсти достойно (1 Кор. 11).
Тому, причащаючись Тіла і Крові Господа нашого Ісуса Христа, ми входимо в реальність, де реалізуються два аспекти Церкви: ми лікуємо (вірніше являємо те, що дано в повноті, в хрещенні) свою природу, причащаючись обожненої, зціленої людської природи в іпостасі Господа Ісуса Христа (актуалізуємо Христологічний аспект Церкви) та отримуємо Божественну Любов, Царство Боже (актуалізуємо пневматологічний аспект Церкви), і приймаємо новий поштовх, потенцію для подолання зла в собі та свідчення всьому світові, що Христос Воскрес. І все це ми маємо у відповідності з виконаними умовами, про які ми сказали вище.
А щоб читач також потрудився, то автор навмисне не цитував прямо апостола Павла, розглядаючи вчення про таїнство Євхаристії на основі євхаристології, яку подає апостол в 1 Кор. 10-12. Оскільки в статті тільки перефраз слів апостола та алюзії на його послання, то читачу залишаємо завдання співставити, співвіднести сказане з посланням апостола Павла, та саме головне – зробити висновки, які автор, з певних міркувань, не зробив. А щоб було легше зробити висновки, потрібно звернути увагу на ключові слова в 1 Кор. 11: розділення.., зневага Церкви Божої та приниження ближніх.., не думання про Таїнство – все це призводить до недостойного причастя. Хто їсть і п’є недостойно, … на осудження їсть. Сказано не недостойний (що свідчить про стан природи), а недостойно (що вказує на особисту участь в чомусь, на якість дії). А щодо хвороб і навіть смерті внаслідок недостойного причастя, зрозуміло, що коли я потрапляю в чужу для себе сферу, якій я не відповідаю (людина під водою без повітря гине, а риба у воді живе), тому тяжкість паталогій залежить від міри неспівпадіння з тією реальністю, в яку я вступаю. В цьому і полягає суд. Ще зверніть особливу увагу на розколи і розділення у коринфській церкві (1 Кор.). Мета створення Церкви, як ми вище означили – це єдинство (єдність) всього в Бозі. «Щоб усі були єдине: як Ти, Отче, в Мені, і Я в Тобі, так і вони нехай будуть в нас єдине, – щоб увірував світ, що Ти послав Мене. І славу, яку Ти дав Мені, Я дав їм: щоб були єдине, як і Ми єдине; Я в них, і Ти в Мені; щоб були вони звершені в єдності, і щоб зрозумів світ, що Ти послав Мене і полюбив їх, як полюбив Мене» (Ін.17: 21-23). Винний, недостойний – ці терміни, які використовує апостол Павло в контексті 1 Кор., – юридичні терміни, які завжди в юриспруденції вказують на звершену дію, а не на стан діяча. Тому, недостойне причастя – це образ участі в Трапезі Господній, а не учасник сам по собі. Тоді, достойне причастя в нашому недостоїнстві (яке часто підривається обов’язковою сповіддю, як гарантом достойного причастя, бо говорять, що всі гріхи прощені і ми чисті! Але ми бачили, що в сповіді гріхи не прощаються; перелом простити не можна! Вичитуванням (не молитвою!) молитов, канонів, акафістів, які, через неосвіченість духівників, стають перепусткою до причастя…) – це споживати Вечерю Господню в єдності, в прагненні єдинства. Випробовуй себе (не настрій, не моральний стан, не гріхи; не віру, не надію, не любов, яких в тобі немає, за якими ти і йдеш до Бога) не на сповіді, а сам себе, чи готовий ти прийняти новий, спасительний порядок Царства, створений Ісусом Христом, чи відкритий ти самій меті Євхаристії, меті Трапези – єднання всього у Христі? Звідси бачимо, що індивідуальний підхід до таїнства: я причащаюся, я буду причащатися, це моє таїнство, мені потрібно причаститися (день народження, день ангела чи ще якась подія?!), це я стою, це я молюся і т.д. – один із чинників, який розриває єдинство і призводить до недостойного причастя (пор. Мф.5:23-24). Інший із чинників – надто спіритуалістичне розуміння, – таїнства розглядати як язичницькі містерії, як гарантії спасіння. Самі по собі Хрещення і Євхаристія, та й всі таїнства Церкви – це не гарантовані ліки (пор. 1 Кор. 10: 1-5), а тільки допоміжні засоби для спасіння, – для придбання відповідного правильного духовного стану (смиренної любові), тому, що правильний духовний стан дозволить людській особистості з’єднатися з Духом Божим (прп. Серафим Саровський).
Хтось ще заперечить: «Ти хочеш закінчити статтю, не сказавши про гріхи і пороки, в яких люди «каються» (і знову те саме чинять!)». Уважний читач може знайти відповідь на це непорозуміння у вище сказаному, але для більш глибшого розуміння не важко і повторити. «Нині ж написав вам, щоб ви не єдналися з тими, хто, називаючись братом, залишається блудником, або лихварем, або ідолослужителем, або лихословцем, або п’яницею, чи хижаком; з таким навіть не їсти разом» (1Кор.5:11). Апостол Павло в своїх посланнях дає каталог пороків язичників (наприклад, 1Кор.6:9-11; Рим.1:18-32) і говорить, що християнами і оголошеними не повинно про це і згадувати (пор. Еф.5:3-5)!
А тим, хто займається богослівям (хто є християнином – тим, хто істинно моляться) і здатен інших навчити (пор. 2Тим.2:2), щоб допомогти сформувати цілісний світогляд, цілісну картину з цього питання, поставимо деякі питання і вкажемо деякі шляхи вирішення їх.
Чому ми приносимо і кладемо на дискос, щоб освятити у Євхаристії, тільки частинку тварного світу?! Чому б не освятити (перетворити, приложити) увесь світ, чому б всю вселенну не зробити матерією таїнства Подяки?! Це так логічно, якщо підходити з точки зору латинського (католицького і протестантського) богослів’я, за вченням якого: хліб і вино стають фізичними (тобто, змінюється сутність хліба і вина на сутність тіла і крові, на сутність людської природи?!) Тілом і Кров’ю Христа, при збереженні форми і властивостей (акцеденцій) перших (хліба і вина). Тому вони (латиняни) причащаються магічно перетвореного хліба у Тіло і вина у Кров Господа??! Суть якраз і полягає в тому, як відає Церква, що таїнство вже звершене над усім! Світом, ми вже спасенні! Ми вже на онтологічному рівні (на рівні природи) обожені.
На літургії ми не звершуємо таїнства Євхаристії, воно звершене Христом до літургії, – ми розпізнаємо те, що вже звершене в повноті, що вже дано, входимо в Сіонську горницю, у всесвітню, поза-просторово-часову Євхаристію Господа нашого Ісуса Христа. В молитві Приложення, епіклези закладено ключ до розуміння самого таїнства: «Зішли Духа Твого Святого на нас, і на предложені дари ці»(Служебник). Розбійник перший увійшов у рай, тому, що його природу (увесь світ!) зцілив Христос, йому залишилось тільки прийняти цей дар, що він і зробив. Ісус говорить їм (первосвященикам і старійшинам): істино кажу вам, що митарі і блудниці (природа, яких зцілена Христом) поперед вас ідуть у Царство Боже (швидше приходять у стан смирення, праведності – бачення самого себе, який я є, за уявних праведників, фарисеїв, законників…)(пор. Мф.21:31б).
Немає необоженої природи, – все існує в іпостасі Ісуса Христа. Він Людина в повноті, і тому обожив весь світ, виконав завдання людини – обожити космос, вознести його в лоно Отця (Єф.1:20; Лк.20:42, 22:69; 1Пет.3:22; Рим.8:34) (прп. Максим Сповідник). Вся Вселенна – це природа людини. Людина – образ і подоба Божа (Бут.1:26). Бог – Особистість, в трьох іпостасях, кожна з яких володіє, вміщує в собі всю єдину Божественну природу. Людина – особистість в мільярдах іпостасей, кожна з яких вміщує, володіє всією єдиною спільною природою (всім тварним світом). Ісус Христос – істинна Людина (Це – Чоловік: Ін.19:5), – Божественна друга іпостась Святої Тройці, воіпостазувала всю людську природу – весь світ. В самому собі Господь зцілив людську природу (Свт. Афанасій Великий, прп. Максим Сповідник, прп. Симеон Новий Богослов, свт. Григорій Палама). Господь – другий Адам, виконав завдання з яким не впорався перший Адам, – обожив увесь тварний світ (прп. Максим Сповідник). В Євхаристії ми виявляємо це – обожений світ. Христос не іманентний до Своєї природи: Божественної і людської, які за халкидонським принципом перебувають в Його іпостасі. Отже, природа життям не є. Бути подібним Христу – вміти не бути іманентним до природи (будь-якої, навіть Божої). Ми вчимось бути, як Бог, не співпадати із природою, тому ми причащаємось в Євхаристії не природи, а розпізнаємо природу, не ототожнюючись з нею, причащаємось Життя Божественного, співвідношення Отця, Сина і Святого Духа, вливаємось в перихорезу (взаємопроникнення) Божественних іпостасей, в динаміку Божественної любові…(прп. Максим
Завершуючи статтю, я хочу, щоб кожна людина щиро сама собі дала відповідь на запитання: «Якщо я хворий (а як ми бачили всі ми хворі, принаймні тлінням, стражданнями та смертністю), то чому не йду, не біжу до Лікаря, а зволікаю, страждаю, мучусь в хворобі, чому не бажаю зцілення? Хоч добре розумію, що чим більше запущена хвороба, тим важче її вилікувати, більше потрібно засобів, різних обмежень (чого так сильно боїмось) та, звичайно, тривалість лікування збільшується. А буває таке, коли лікарі кажуть, що вже пізно, в організмі почалися незворотні процеси…»
«Якщо я гину, якщо я бачу що сам нічого доброго, якого бажаю, не можу чинити (пор. Рим.7:18-24), якщо я не можу сам подолати жодної, навіть найменшої, пристрасті, яких в мені незліченна кількість (о, лиш би ми це бачили з Христом!), то чому не біжу до Спасителя?»
«Якщо я бажаю щастя (а людство протягом всієї історії те тільки і робить, що вбиває, грабує, ґвалтує, обманює для одного: лиш би досягти щастя; всі природні релігії, філософські течії, наука тим тільки і займається, щоб дати людині щастя на землі), то чому я, пізнавши Істину, не біжу за щастям до Бога, який і є єдиним істинним Благом, Щастям, який дарує мені повноту радості, блаженства, віддаючи мені Самого Себе в Євхаристії?»
P.S. На початку статті автор пообіцяв пролити світло з приводу даного питання, але не уточнив, що він під цим іксом (невідомою) розуміє. Пролити світло – це затемнити, зробити ще більш раціонально незрозумілими явища, реальності духовного світу, таємничими, щоб людина не заспокоїлась в раціональному розумінні, а шукала реальності, на яку вказують слова. Якщо після прочитання у Вас виникнуть запитання, а не стан коли все зрозуміло, то автор досягнув поставленої перед собою мети. Тому будемо думати, запитувати, аналізувати, шукати відповіді, ставити під сумнів свій досвід, своє бачення реальності, ставити запитання: Хто я? Який сенс мого життя? Для чого я живу? Що таке Церква? Що означає бути християнином? Що таке таїнства і чи потрібні вони мені? Християнство – це наука з наук, мистецтво з мистецтв. Тому природно – кожне вирішене питання породжує десятки невирішених. Але не лякаймось – це природній процес у здоровому єстві людини. Запитання, поставлені мною, показують, що я живу, і є індикатором мого поступу, росту в духовному житті.
Тому шукайте і знайдете, стукайте і відчинять вам, просіть і дасться вам, бо без міри дає Бог Духа Святого тим, що просять у Нього (пор. Лк. 11:13).
Завдання, яке автор поклав перед собою: по-перше, пролити світло на розуміння Таїнства Євхаристії, по-друге, вирішити антиномію, якій і присвячена стаття та закласти фундамент, основу для роздумів для тих, хто думає, але боїться зробити наступний логічний крок, і для тих, хто взагалі не думає (а просто існує в статусі християнина), і, щоб ці дві категорії людей почали ЖИТИ.
Ми часто плутаємо поняття власної недостойності та недостойного причастя, які позначають абсолютно різні реальності (онтологію і екзистенцію). Те, чого ми сильно жахаємося, коли бачимо в собі – власну гріховність, недостоїнство, що нас відштовхує від святині, бачення їх якраз і являється умовою (як би це не звучало парадоксально) достойного причастя в умовах пошкодженого гріхом світу.
Щоб досягти принаймні одного відсотка від поставленої мети, розглянемо поставлені нами питання в контексті першого послання до коринфян апостола Павла, де він розглядає вчення про Євхаристію та вперше дає критерій та розглядає умови достойної участі в таїнствах Церкви – в Євхаристії (в таїнствах Церкви, як наслідках заломлення (аналогія: заломлення білого світла, яке проходить через склянну призму, на гаму семи кольорів; веселка) єдиного Таїнства Євхаристії в тварному світі розділеному та скаліченому гріхом). Апостол Павло говорить про достойне та не достойне причастя в контексті еклезіології (вчення про Церкву), яке він розкриває у першому посланні до коринфян.
Євхаристія і являється Таїнством Таїнств (всі інші таїнства вкорінені в Євхаристії і виходять із неї), Таїнством Церкви, а не таїнством в Церкві. Тому ми присвятимо багато уваги саме вченню про Церкву, і вирішуватимемо поставлене нами питання в еклезіологічному ключі, що являється і природнім, і логічним.
Тому, щоб наблизитись до певного розуміння достойного причастя, розглянемо спочатку вчення про Церкву в двох аспектах: негативному – Церква лікарня, і в позитивному – Церква як Царство Боже, лоно Бога Отця, Сина і Духа Святого, те, для чого був створений світ (видимий і невидимий). Тому, щоб мати цілісну картину, ці два аспекти Церкви необхідно розглядати в одній іпостасі, як нерозлучних і нероздільних у світі де присутній гріх. Цей методологічний прийом розділення необхідний ще і для того, щоб підкреслити Боголюдський характер таїнства: з одного боку – найсвятіший Бог, з іншого – грішна людина, які в таїнстві Євхаристії стають Одне.
Після розгляду кожного з двох аспектів Церкви побачимо, що власне особисте недостоїнство, усвідомлення і бачення його, якраз і являється єдиною необхідною умовою, при якій можна достойно причаститися Святих Христових Таїн.
Розглянемо перший аспект Церкви – Церква як лікарня. У цьому розумінні прп. Єфрем Сирін дає визначення Церкви як зібрання грішників, що каються, тобто тих, які пізнали свої рани, хвороби, свій пагубний стан і всім серцем навернулися та прийшли до єдиного Лікаря та Спасителя. Свт. Ігнатій Богоносець говорить, що Євхаристія – це ліки безсмертя. Спочатку розглянемо основні поняття, пов’язані з лікуванням: що таке гріх, рани, хвороби, симптоми недугів, процес та умови лікування.
Християнство – це єдина релігія світу, яка говорить, що стан, в якому перебуває людство, не є нормальним, природнім, і гріх це не просто невдала реалізація своїх бажань, не просто промах, а це рана нанесена собі, пошкодження, скалічення природи і, як наслідок, страждання. Є два розуміння гріха: гріх як особиста дія, як акт, звершений людиною всупереч законам (духовним і фізичним) існування тварного світу, закладеним Творцем (вийшов через балкон з 5-го поверху, наслідок – поламані руки, ноги; запхав руку у вогонь – опіки; випив яд – отруївся; зблудив – став сухим (помер) для ніжних відчуттів; осудив – втратив мир у душі і т.д.) і гріх, як рана в природі внаслідок особистої дії, всупереч істині (зламав руку – гріх, як акт; перелом – гріх, як рана, пошкоджена природа).
Богослови розрізняють три види гріха: первородний – наслідок особистого гріха Адама – тлінність (старіння), страстність (здатність страждати, вразливість) та смертність (той хто народився, як нащадок Адама обов’язково помре); родовий – спадкові хвороби, патології (тілесні і духовні), з якими народжуються діти (СНІД, німота, горбатість, схильність до п’янства, якщо батьки п’яниці, наркомани, схильність до скупості та ін., це все можна споглядати на дітях, яким це не властиво, вони ще не розуміють, а пристрасті вже діють!); особистий – це рани, які я свідомо чи не свідомо наношу своїй природі (закон діє безвідносно до моєї свідомості: якщо я візьму рукою оголений дріт, по якому протікає струм великої напруги, то знав я це чи не знав – я загину; перебування в зоні дії радіоактивних речовин – як наслідок опромінення та рак). Як бачимо, закони діють безвідносно до нас, тому і говорить Євангеліє, щоб ми пізнали істину (тобто те що є насправді) і стали вільними. Тому і сказав Господь апостолам, щоб вони навчили всі народи законів духовного життя, знання яких вкрай необхідне для повноцінного життя. Отже, не Бог нас карає (який є Любов і тільки Любов!), а ми самі себе караємо (хто покарав п’яницю, що в нього цироз печінки?!).
Отже, всі люди без виключення (християни і язичники) однаково хворі (з різновидів гріха це добре видно), але чому тільки християни, як ми вище заявили, знають істину про себе, про свій пагубний стан? Тому, що тільки християнство має критерій здорової людини, ідеал людини – Ісус Христос Боголюдина. Тільки Бог нам являє правду про нас: як ми низько впали і яку славу нам приготував Бог у Христі, посадивши праворуч Отця.
Завдання кожної людини – пізнати себе, дізнатися правду про себе: хто я , де я, куди йду, для чого живу. Християнство дає засоби для пізнання самого себе – євангельські заповіді. Людина стає християнином тільки тоді, коли відчує потребу (онтологічну і екзистенціальну на всіх рівнях буття) в Христі, і що без Бога зцілитися не може. Людина приходить до цього стану (жаги Христа, як єдиної надії) ревним виконанням Євангельських заповідей, які і виявляють наш пагубний, смертельно небезпечний стан – без Бога нічого доброго не можу робити (пробачити від усього серця; любити друга, не кажучи вже про ворога і т.д.). Такий стан бачення себе «який я є» називається смиренням. Отже, ревне виконання заповідей не робить людину святою, а являє людині її неміч, знімає покривало ілюзії і самозадоволення, і мало по малу приводить до тями (до усвідомлення себе), виводить із стану омани (в якому ми всі перебуваємо в тій чи іншій мірі), із стану наркотичного сп’яніння, яке дає дурман гріховного, егоїстичного способу життя. Коли людина зупиниться, відстане від гріховного життя і почне жити за Євангелієм, то перед нею почнуть оголюватися смертельні рани, спричинені трьома видами гріхів.
Лікаря потребують хворі, а не здорові. Христос прийшов на землю спасти не праведників, а грішників (пор. Мк. 2:17; Мф.18:11). Тому бачення своєї недостойності – гріхів, як ран на своєму єстві, і є саме тим фактором, який робить мене достойним приступити до Трапези Господньої, бігти до єдиного Лікаря. Тому ми і оголюємо, відкриваємо в таїнстві сповіді свою душу, «показуємо» Лікарю свої рани, хвороби для того, щоб зцілитися в Таїнстві Причастя (не одноразовим актом причастя, бо як тілесні хвороби лікуються не одразу, так і духовні).
Є різниця між блудником і тим, хто блудив, але відійшов, вбивцею і тим, хто покаявся (принаймні став на шлях покаяння). Не робити гріх, не означає бути зціленим від пристрасті, яка породжує його. Якщо людина перестала блудити, то це не означає, що природа зцілена, але це умова при якій вона може бути зціленою. Розбійника Господь вводить в рай за його смирення, вводить в Царство Боже, чим і є Євхаристія – актуалізація цієї есхатологічної перспективи (отримуємо Царство Боже, вірніше розкриваємо те, що вже дано в повноті, згідно зі своєю духовною мірою). Бачимо, що входження в Царство Боже не залежить від стану природи. Щоб це краще зрозуміти, наведемо приклад із житія Марії Єгипетської. Вона причастилася Святих Христових Таїн одразу після повернення, навернення до Бога (невже гріховний стан, пристрасті зразу щезли? ні), але після причастя ще сімнадцять років боролася зі звірами у плоті своїй. Отже, вона з гріхом (з ранами від гріхів вчинених нею, яких вона зреклася, як особистих актів у покаянні, без чого не могла вступити в спілкуванням з Богом) причастилася достойно. Отже, достойно причаститися можливо людині, яка є недостойною (як усі хто приступає до чаші). Сам Господь, втілившись, прийняв, не погидувавши, у Свою іпостась скалічену первородним гріхом природу і в Самому Собі зцілив її, повернув їй здоров’я та нетління. Отже, ми бачимо що достойне чи недостойне причастя не залежить від нашої недостойності, від хворобливого стану душі. Тому, щоб зцілитися від хвороб, ран, ми і приймаємо Ліки безсмертя. Оскільки кожні ліки мають протипоказання, якщо не правильно їх вживати – можуть зашкодити.
Отже, можемо зробити висновок, що те недостоїнство, якого ми так дуже боїмося (щиро чи удавано, щоб виправдати свою пасивність), тобто пошкодженої, зраненої гріхом природи, пристрастей незліченна кількість, які ми бачимо в собі, не являється перепоною для достойного причастя. Прикладом цього є всі євангельські грішники, які покаялись (розбійник, який перший увійшов у Рай, Царство Боже, блудниця, митар), багато святих (прикладом є Марія Єгипетська) та й сам Господь наш Ісус Христос, який прийняв у Свою іпостась, зробив своєю скалічену гріхом, спотворену гріховну природу (Став за нас гріхом: 2 Кор. 5:21 та Рим. 8:3). Достойне і недостойне причастя (суть його) криється не в природі, якою б вона не була (чиста, як сонце? Але Денниця, найвищий ангел, з найчистішою природою причастився Божественного життя недостойно і став дияволом! Адам з непорочною природою до гріхопадіння вигнаний був з Раю, тому що неправильно спілкувався з Богом та недостойно причастився Його; а розбійник, великий грішник, негідник перший увійшов у Рай і за ним усі грішники, які покаялись, увійшли в Царство Боже, причастилися Божественного життя, влилися в динаміку Троїчної любові), а в тому, що людина є не природа, а перш за все особистість, яка володіє природою.
Щоб розкрити умови, за яких участь в Євхаристії буде нести користь, здоров’я, а не смерть, розглянемо другий аспект Церкви, як таїнства Царства.
Ми підходимо до фундаментальної істини, явленої Богом людству, тайни персони, особистості в Євангелії. Таїна Пресвятої Тройці і Боголюдини Ісуса Христа (тайна персонального буття) – це основа всього християнства, ключ до розуміння всіх істин Священного Писання та всього існуючого.
Бог є Любов, а це тотожно тому, що Бог є Особистість в трьох іпостасях, які не іманентні (не співпадають) до Божественної природи. Ця тайна відкриває і пояснює Боголюдство Господа нашого Ісуса Христа, в іпостасі якого дві природи (Божественна і людська) незлитно, незмінно, нерозлучно і нероздільно перебувають. Це Божественне Одкровення нам (в гаданнях, крізь мутне скло: пор. 1Кор.13:12) привідкриває таїну Божественного життя (до якого ми всі покликані, і що являється подобою людини Богу: бути як Він; пор. 1Ін.3:2). Бога ніхто ніколи не бачив, Єдинородний Син, що в лоні Отця, Він явив (Ін.1:18). Господь явив нам Божественне життя в людській природі, зцілив, вилікував її, виправивши її існування із стану егоїзму в стан любові, жертовності, применшення себе, самозречення і зробив здатною вознестись (праворуч Бога: Діян.1:11, 7:55) до божественного існування, бути показником, коефіцієнтом вічного життя. Своїм жертовним, хресним подвигом Господь зцілив людську природу, надавши їй іншого статусу існування (в другій іпостасі Святої Тройці), заснувавши Церкву. Тому в другому аспекті, Церкву можна означити наступним чином: це єдинство людської природи в іпостасі Ісуса Христа та множинність людських іпостасей у благодаті Святого Духа.
Перед тим, як перейти до відповіді на поставлене нами питання на початку про недостойне причастя, ми повинні сказати, що відбувається з нами в Євхаристії, чого ми причащаємось, чи чого стаємо причасниками. Оскільки в хрещенні ми отримали Христову природу, то Причащаючись Тіла і Крові Христових, ми розпізнаємо те, що вже дано в повноті, в хрещенні – богосинівство по благодаті. В Євхаристії ми (в покаянні і сповіді відмежувавши від себе гріх, який не є Я і, відбувшись, як персони) вливаємось в потік Божественного життя, в повноту смиренної любові (яким є Бог), що не можливе без кафоличної свідомості, в якій «Я» (егоїстичне, самодостатнє) помирає, а народжується «Ми» (де вже не я живу, а живе в мені Інший, і я живу Ним: пор. Гал.2:20). В Євхаристії ми отримуємо імпульс, поштовх до нового сходження, отримуємо нове бачення реальності і самих себе. Ми вступаємо в область абсолютної свободи, туди, де ніщо нечисте, зв’язане пристрастями, тобто косніюче в егоїзмі, самості не може увійти. Ми вливаємося в потік Вічного життя, і в цій динаміці отримуємо цілісність, здоров’я всього єства, отримуємо синівство з усім спадкам – божественністю по благодаті (пор. 2Пет.1:4).
Оскільки Бог є Любов і тільки Любов, і нікого не карає, то що відбувається з причасником, який недостойно причащається, які закони існування він порушує, що деякі причасники хворіють, а деякі помирають (все залежить від міри неспівпадіння з реальністю, в яку вони вступають). Ми в Євхаристії вступаємо в сферу Божественного Життя, сферу кенотичної, жертовної, смиренної любові. Тому, щоб неосудно причаститися цього цілісного життя, яким є Христос, ми повинні співпадати з тією реальністю, в яку вступаємо. Перш за все, ми повинні приступати до Євхаристії зі смиренним та сокрушенним серцем (яке Бог приймає: Пс. 50:19). З любов’ю, тобто з жертовним налаштуванням духу, піклування не тільки про себе, а й про інших (в ідеалі тільки про них: любов не шукає свого: 1Кор.13), де не Я причащаюсь, а Ми, де Я відходить на задній план. Звичайно, любов і смирення розуміється в аскетичному плані, тому що по суті – це дари, які ми і отримуємо в Євхаристії, але ми повинні, як говорять Святі Отці, проявити бажання отримати їх. Оскільки ми вступаємо в середовище абсолютної свободи, сферу особистісного існування, то і ми повинні відбутися як персона – не співпадати зі своєю гріховною природою, зректися всього того, що прив’язує нас до землі і лицем повернутися до Бога (бо ніщо нечисте, двоєдушне не увійде в Царство Боже: Откр.21:27). Є єдиний гріх – егоїзм, стан, в якому природа існує автономно, і всі сили єства спрямовані на себе, все служить мені, все існує для мене, я – в центрі всього, і коренем цього стану є гордість. Цей стан є антиподом, діаметрально протилежним стану жертовності, применшення себе, самозречення, самовіддачі заради Іншого, і джерелом цього стану природи, способу існування її є Любов, Божественне Життя. Тому завдання того, хто вступає в реальність іпостасного буття, відмежувати, відділити себе від своєї гріховної, егоїстично спрямованої на себе природи (бо ніщо нечисте, змішане із природою, не увійде в сферу Життя), не співпадати зі своєю природою, яка тягне до гріха, і тільки в такому акті покаяння (тільки тоді ми зможемо побачити гріх, рани, які сковують мене, мою свободу, стають перешкодою на шляху до Бога) і в таїнстві сповіді відмежувати себе від гріховної природи, від гріха, який не є «я», щоб створити умови, за яких може бути зцілений гріх та вилікувана природа. Це потрібно для того, щоб я міг визначити, надати своїй природі (а не природа визначає мене, визначаючи в область смерті!) модус іпостасного існування, існування як Жертва, щоб неосудно, достойно, не в суд і не в осуд, на зцілення душі і тіла причаститися Святих Таїн. Тому що в духовному житті постійно діє закон, про який потрібно знати всім: подібне єднається з подібним. Тому потрібно співпадати з тією реальністю, в яку ми вступаємо, причасниками якої ми стаємо, щоб не руйнувати себе через неспівпадіння. Тому ми повинні міркувати (думати, ставити питання, щоб свідомо брати участь в Євхаристії, яка не є магією, яка діє сама по собі!) про Тіло і Кров Господні, як пише апостол, щоб їсти достойно (1 Кор. 11).
Тому, причащаючись Тіла і Крові Господа нашого Ісуса Христа, ми входимо в реальність, де реалізуються два аспекти Церкви: ми лікуємо (вірніше являємо те, що дано в повноті, в хрещенні) свою природу, причащаючись обожненої, зціленої людської природи в іпостасі Господа Ісуса Христа (актуалізуємо Христологічний аспект Церкви) та отримуємо Божественну Любов, Царство Боже (актуалізуємо пневматологічний аспект Церкви), і приймаємо новий поштовх, потенцію для подолання зла в собі та свідчення всьому світові, що Христос Воскрес. І все це ми маємо у відповідності з виконаними умовами, про які ми сказали вище.
А щоб читач також потрудився, то автор навмисне не цитував прямо апостола Павла, розглядаючи вчення про таїнство Євхаристії на основі євхаристології, яку подає апостол в 1 Кор. 10-12. Оскільки в статті тільки перефраз слів апостола та алюзії на його послання, то читачу залишаємо завдання співставити, співвіднести сказане з посланням апостола Павла, та саме головне – зробити висновки, які автор, з певних міркувань, не зробив. А щоб було легше зробити висновки, потрібно звернути увагу на ключові слова в 1 Кор. 11: розділення.., зневага Церкви Божої та приниження ближніх.., не думання про Таїнство – все це призводить до недостойного причастя. Хто їсть і п’є недостойно, … на осудження їсть. Сказано не недостойний (що свідчить про стан природи), а недостойно (що вказує на особисту участь в чомусь, на якість дії). А щодо хвороб і навіть смерті внаслідок недостойного причастя, зрозуміло, що коли я потрапляю в чужу для себе сферу, якій я не відповідаю (людина під водою без повітря гине, а риба у воді живе), тому тяжкість паталогій залежить від міри неспівпадіння з тією реальністю, в яку я вступаю. В цьому і полягає суд. Ще зверніть особливу увагу на розколи і розділення у коринфській церкві (1 Кор.). Мета створення Церкви, як ми вище означили – це єдинство (єдність) всього в Бозі. «Щоб усі були єдине: як Ти, Отче, в Мені, і Я в Тобі, так і вони нехай будуть в нас єдине, – щоб увірував світ, що Ти послав Мене. І славу, яку Ти дав Мені, Я дав їм: щоб були єдине, як і Ми єдине; Я в них, і Ти в Мені; щоб були вони звершені в єдності, і щоб зрозумів світ, що Ти послав Мене і полюбив їх, як полюбив Мене» (Ін.17: 21-23). Винний, недостойний – ці терміни, які використовує апостол Павло в контексті 1 Кор., – юридичні терміни, які завжди в юриспруденції вказують на звершену дію, а не на стан діяча. Тому, недостойне причастя – це образ участі в Трапезі Господній, а не учасник сам по собі. Тоді, достойне причастя в нашому недостоїнстві (яке часто підривається обов’язковою сповіддю, як гарантом достойного причастя, бо говорять, що всі гріхи прощені і ми чисті! Але ми бачили, що в сповіді гріхи не прощаються; перелом простити не можна! Вичитуванням (не молитвою!) молитов, канонів, акафістів, які, через неосвіченість духівників, стають перепусткою до причастя…) – це споживати Вечерю Господню в єдності, в прагненні єдинства. Випробовуй себе (не настрій, не моральний стан, не гріхи; не віру, не надію, не любов, яких в тобі немає, за якими ти і йдеш до Бога) не на сповіді, а сам себе, чи готовий ти прийняти новий, спасительний порядок Царства, створений Ісусом Христом, чи відкритий ти самій меті Євхаристії, меті Трапези – єднання всього у Христі? Звідси бачимо, що індивідуальний підхід до таїнства: я причащаюся, я буду причащатися, це моє таїнство, мені потрібно причаститися (день народження, день ангела чи ще якась подія?!), це я стою, це я молюся і т.д. – один із чинників, який розриває єдинство і призводить до недостойного причастя (пор. Мф.5:23-24). Інший із чинників – надто спіритуалістичне розуміння, – таїнства розглядати як язичницькі містерії, як гарантії спасіння. Самі по собі Хрещення і Євхаристія, та й всі таїнства Церкви – це не гарантовані ліки (пор. 1 Кор. 10: 1-5), а тільки допоміжні засоби для спасіння, – для придбання відповідного правильного духовного стану (смиренної любові), тому, що правильний духовний стан дозволить людській особистості з’єднатися з Духом Божим (прп. Серафим Саровський).
Хтось ще заперечить: «Ти хочеш закінчити статтю, не сказавши про гріхи і пороки, в яких люди «каються» (і знову те саме чинять!)». Уважний читач може знайти відповідь на це непорозуміння у вище сказаному, але для більш глибшого розуміння не важко і повторити. «Нині ж написав вам, щоб ви не єдналися з тими, хто, називаючись братом, залишається блудником, або лихварем, або ідолослужителем, або лихословцем, або п’яницею, чи хижаком; з таким навіть не їсти разом» (1Кор.5:11). Апостол Павло в своїх посланнях дає каталог пороків язичників (наприклад, 1Кор.6:9-11; Рим.1:18-32) і говорить, що християнами і оголошеними не повинно про це і згадувати (пор. Еф.5:3-5)!
А тим, хто займається богослівям (хто є християнином – тим, хто істинно моляться) і здатен інших навчити (пор. 2Тим.2:2), щоб допомогти сформувати цілісний світогляд, цілісну картину з цього питання, поставимо деякі питання і вкажемо деякі шляхи вирішення їх.
Чому ми приносимо і кладемо на дискос, щоб освятити у Євхаристії, тільки частинку тварного світу?! Чому б не освятити (перетворити, приложити) увесь світ, чому б всю вселенну не зробити матерією таїнства Подяки?! Це так логічно, якщо підходити з точки зору латинського (католицького і протестантського) богослів’я, за вченням якого: хліб і вино стають фізичними (тобто, змінюється сутність хліба і вина на сутність тіла і крові, на сутність людської природи?!) Тілом і Кров’ю Христа, при збереженні форми і властивостей (акцеденцій) перших (хліба і вина). Тому вони (латиняни) причащаються магічно перетвореного хліба у Тіло і вина у Кров Господа??! Суть якраз і полягає в тому, як відає Церква, що таїнство вже звершене над усім! Світом, ми вже спасенні! Ми вже на онтологічному рівні (на рівні природи) обожені.
На літургії ми не звершуємо таїнства Євхаристії, воно звершене Христом до літургії, – ми розпізнаємо те, що вже звершене в повноті, що вже дано, входимо в Сіонську горницю, у всесвітню, поза-просторово-часову Євхаристію Господа нашого Ісуса Христа. В молитві Приложення, епіклези закладено ключ до розуміння самого таїнства: «Зішли Духа Твого Святого на нас, і на предложені дари ці»(Служебник). Розбійник перший увійшов у рай, тому, що його природу (увесь світ!) зцілив Христос, йому залишилось тільки прийняти цей дар, що він і зробив. Ісус говорить їм (первосвященикам і старійшинам): істино кажу вам, що митарі і блудниці (природа, яких зцілена Христом) поперед вас ідуть у Царство Боже (швидше приходять у стан смирення, праведності – бачення самого себе, який я є, за уявних праведників, фарисеїв, законників…)(пор. Мф.21:31б).
Немає необоженої природи, – все існує в іпостасі Ісуса Христа. Він Людина в повноті, і тому обожив весь світ, виконав завдання людини – обожити космос, вознести його в лоно Отця (Єф.1:20; Лк.20:42, 22:69; 1Пет.3:22; Рим.8:34) (прп. Максим Сповідник). Вся Вселенна – це природа людини. Людина – образ і подоба Божа (Бут.1:26). Бог – Особистість, в трьох іпостасях, кожна з яких володіє, вміщує в собі всю єдину Божественну природу. Людина – особистість в мільярдах іпостасей, кожна з яких вміщує, володіє всією єдиною спільною природою (всім тварним світом). Ісус Христос – істинна Людина (Це – Чоловік: Ін.19:5), – Божественна друга іпостась Святої Тройці, воіпостазувала всю людську природу – весь світ. В самому собі Господь зцілив людську природу (Свт. Афанасій Великий, прп. Максим Сповідник, прп. Симеон Новий Богослов, свт. Григорій Палама). Господь – другий Адам, виконав завдання з яким не впорався перший Адам, – обожив увесь тварний світ (прп. Максим Сповідник). В Євхаристії ми виявляємо це – обожений світ. Христос не іманентний до Своєї природи: Божественної і людської, які за халкидонським принципом перебувають в Його іпостасі. Отже, природа життям не є. Бути подібним Христу – вміти не бути іманентним до природи (будь-якої, навіть Божої). Ми вчимось бути, як Бог, не співпадати із природою, тому ми причащаємось в Євхаристії не природи, а розпізнаємо природу, не ототожнюючись з нею, причащаємось Життя Божественного, співвідношення Отця, Сина і Святого Духа, вливаємось в перихорезу (взаємопроникнення) Божественних іпостасей, в динаміку Божественної любові…(прп. Максим
Завершуючи статтю, я хочу, щоб кожна людина щиро сама собі дала відповідь на запитання: «Якщо я хворий (а як ми бачили всі ми хворі, принаймні тлінням, стражданнями та смертністю), то чому не йду, не біжу до Лікаря, а зволікаю, страждаю, мучусь в хворобі, чому не бажаю зцілення? Хоч добре розумію, що чим більше запущена хвороба, тим важче її вилікувати, більше потрібно засобів, різних обмежень (чого так сильно боїмось) та, звичайно, тривалість лікування збільшується. А буває таке, коли лікарі кажуть, що вже пізно, в організмі почалися незворотні процеси…»
«Якщо я гину, якщо я бачу що сам нічого доброго, якого бажаю, не можу чинити (пор. Рим.7:18-24), якщо я не можу сам подолати жодної, навіть найменшої, пристрасті, яких в мені незліченна кількість (о, лиш би ми це бачили з Христом!), то чому не біжу до Спасителя?»
«Якщо я бажаю щастя (а людство протягом всієї історії те тільки і робить, що вбиває, грабує, ґвалтує, обманює для одного: лиш би досягти щастя; всі природні релігії, філософські течії, наука тим тільки і займається, щоб дати людині щастя на землі), то чому я, пізнавши Істину, не біжу за щастям до Бога, який і є єдиним істинним Благом, Щастям, який дарує мені повноту радості, блаженства, віддаючи мені Самого Себе в Євхаристії?»
P.S. На початку статті автор пообіцяв пролити світло з приводу даного питання, але не уточнив, що він під цим іксом (невідомою) розуміє. Пролити світло – це затемнити, зробити ще більш раціонально незрозумілими явища, реальності духовного світу, таємничими, щоб людина не заспокоїлась в раціональному розумінні, а шукала реальності, на яку вказують слова. Якщо після прочитання у Вас виникнуть запитання, а не стан коли все зрозуміло, то автор досягнув поставленої перед собою мети. Тому будемо думати, запитувати, аналізувати, шукати відповіді, ставити під сумнів свій досвід, своє бачення реальності, ставити запитання: Хто я? Який сенс мого життя? Для чого я живу? Що таке Церква? Що означає бути християнином? Що таке таїнства і чи потрібні вони мені? Християнство – це наука з наук, мистецтво з мистецтв. Тому природно – кожне вирішене питання породжує десятки невирішених. Але не лякаймось – це природній процес у здоровому єстві людини. Запитання, поставлені мною, показують, що я живу, і є індикатором мого поступу, росту в духовному житті.
Тому шукайте і знайдете, стукайте і відчинять вам, просіть і дасться вам, бо без міри дає Бог Духа Святого тим, що просять у Нього (пор. Лк. 11:13).
Володимир Андрейків, студент 5-го курсу КПБА