Проповідь єпископа Епіфанія, ректора КПБА, у двадцять сьому неділю після П’ятдесятниці.
В ім’я Отця і Сина, і Святого Духа!
Дорогі браття і сестри!
Читаючи Святе Писання, на кожній його сторінці ми зустрічаємо прояв Божественної любові і милості до грішного людського роду. Господь зціляв всіх тих, хто знемагав від гріхів, тих, які не мали сил нести тягарі життя. Коли ж Христос входив у їхнє життя, воно наповнювалось невимовною радістю, надією і вірою в Бога та в самого себе.
У євангельському читанні ми чули розповідь апостола і євангелиста Луки про зцілення десятьох прокажених. Проказа – це страшна хвороба, яка була найпоширенішою на Сході й у спекотних південних країнах. У хворої людини на проказу з’являлись гнійні рани, все тіло покривалось струпами і розпухало. Кожен, у кого з’являлись ознаки цієї хвороби, вважався нечистим і, за законом, повинен був відразу ж показатися священику, який вирішував подальшу його участь. За законом Мойсея, прокаженим заборонялося жити зі всіма людьми і навіть наближатися до них, бо ця хвороба була заразною. Хворих проказою виганяли з міст і сіл. Вони йшли в ліси, і жили там, харчуючись тим, що їм інколи приносили їхні рідні. Часто, гнані голодом, вони блукали поблизу великих міст, щоб люди, змилосердившись над ними, дали їм поїсти. Родичі оплакували їх більше, ніж померлих, а люди проганяли їх, як диких звірів, щоб не заразитись від них цією хворобою. У всьому цьому прокажені забували, хто вони: юдеї чи самаряни, віруючі в Бога чи язичники. Вигнані своїми одноплемінниками, вони ставали одним народом, ділились останнім куском хліба. Хвороба і нещастя зрівняло їх, як спільна могила зрівнює в ній похованих.
І ось сталося так, що Спаситель одного разу, йдучи до Єрусалима, проходив між Самарією та Галилеєю. Тут, біля одного села, Його зустріли десять прокажених, один з яких був самарянин. Почувши, що в цю місцевість прийшов Ісус Христос, ці нещасні хворі зійшлись разом, щоб просити у Нього зцілення від хвороби. Вони, ставши віддалік, однодушно благали: «Ісусе, Наставнику, помилуй нас» (Лк. 17: 13), – тобто зціли нас від цієї страшної хвороби. Побачивши їхню віру і зглянувшись на їхні муки, Ісус сказав їм: «Підіть покажіться священикам» (Лк. 17: 14). Прокажені, повіривши Господу, пішли в Єрусалим, в храм, де священики повинні були засвідчити їхнє зцілення. Коли ж вони йшли, то відчули, що зцілились. На радощах всі поспішили в храм, щоб засвідчити своє зцілення і якнайшвидше побачити своїх рідних і близьких. Всі десять чоловік отримали однакову милість від Господа. Але дев’ять юдеїв, які знали про прихід обіцяного Месії й очікували Його, знали заповіді, дані їм Богом, при такому чуді залишились сліпими до того, що перед ними стоїть Спаситель. Вони йшли своєю дорогою, забувши про подяку не тільки Ісусові, але і Самому Богові, Якого свято шанували.
Тільки один самарянин – язичник – повернувся, щоб подякувати Спасителю. Він не знав, як це робити правильно, але, припавши до ніг Ісусових, гучним голосом прославляв Бога і дякував Йому за всі благодіяння. Він один відкрив перед Спасителем своє серце, наповнене радістю, і посвятив Йому перші хвилини свого «нового» життя. Побачивши віру і любов цього чоловіка, Ісус запитав: «Чи не десять очистилося? Де ж дев’ять? Чому вони не повернулись віддати славу Богові, тільки іноплемінник цей» (Лк. 17: 17 – 18). Цим Господь підкреслив, що вдячність є таким почуттям, про яке не повинен забувати ніхто, ним повинно бути наповнене кожне серце. Більше того, вдячність – це почуття, яке дароване нам Самим Богом.
Споглядаючи створений Богом світ, ми бачимо, що навіть безсловесні тварини, відчуваючи любов до них, виявляють, як вміють, свою любов і відповідають вдячністю. «Віл знає господаря свого, і осел – ясла господаря свого; а народ Мій не розуміє Мене», – говорив через пророка Ісаю Господь (Іс. 1: 3). Якщо ж нерозумні і безсловесні істоти виявляють свою любов до того, хто благодіє їм, то наскільки ж більшу вдячність повинна виявляти людина Богові, від Якого отримує все. Адже все, що ми маємо, – це дар Божий, бо «всяке добре даяння і всякий досконалий дар сходять зверху, від Отця світів», – говорить святий апостол Яків (Як. 1: 17). Господь і Бог наш є Творцем всього. Від Нього ми отримали наше тіло, Він вдихнув у нас безсмертну душу, дав нам розум і свобідну волю. Але цього мало. Всемилостивий Господь «так полюбив світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне» (Ін. 3: 16), а Єдинородний Син Божий так полюбив нас, що взяв на Себе гріхи світу і віддав Себе на смерть заради нашого спасіння і життя вічного. А скільки разів ми нехтували всім цим і ображали любов Божу своїми гріхами, беззаконнями і байдужістю.
Святий Ісаак Сирін говорить: «Я знаю людей, які залишились твердими і непохитними у час нещасть, але не знаю нікого, хто б не змінився в щасті і благополуччі». І це справді так. Достатньо впродовж навіть короткого часу прожити у благоденстві, здоров’ї, успіхах і безтурботності, і людина забуває, що всі ці блага даровані нам Богом. І, на превеликий жаль, серед нас, християн, трапляються такі, які думають, що Свою милість і любов Божу Бог повинен дарувати нам обов’язково, бо Він Милостивий і Люблячий всіх Отець. Але коли ми втрачаємо все це, хоч на невеликий час, то розуміємо, що всім цим ми зобов’язані Богові і без Нього ми самі нічого досягнути не зможемо. Розуміючи все це, святий псалмоспівець Давид в одному своєму псалмі говорить: «Що віддам Господу за все, що Він воздав мені?» (Пс. 115: 3). Чим, як не щирою любов’ю до Нього, ми найбільше можемо виявити свою вдячність. І істинно вдячний Богу тільки той, хто любить Його всім серцем і не розділяє серця свого між Богом і світом, той, хто готовий віддати своє життя за Нього і Євангеліє.
Дорогі браття і сестри! У світі ми бачимо загальний занепад віри і любові, а внаслідок цього – зростання ненависті і ворожості. До цього приводять наші гріхи. Господь зцілив від страшної хвороби згадуваних десятьох чоловіків, але тільки один самарянин виявився вдячним Йому. Всім іншим їхні гріхи закрили очі на любов і милосердя Боже.
Загальна причина і нашої невдячності Богові – гріховність, яка робить серце сухим до Бога, а розум сліпим до всього світу. Пам’ятаючи про всі благодіяння Божі нам, грішним і недостойним рабам, намагаймося не перетворювати на зло дароване нам добро. Ми повинні дякувати Господу за все, що ми маємо: за життя, за здоров’я, за мир і спокій. А особливо ми повинні бути вдячні Йому за духовну милість: за прощення і очищення наших гріхів і беззаконь, за дари Його благодаті і за надію спасіння.
Нарешті ми повинні бути вдячні Богові і за спокуси і негаразди, за страждання і смуток, бо і все це – милість Божа, яка багатьма скорботами веде нас у Царство Своє (Діян. 14: 22). Амінь.