Патріарх ФіларетОдного разу принесли до Ісуса Христа розслабленого, який лежав на постелі. “І, побачивши віру їхню, Ісус сказав розслабленому: дерзай, чадо! Прощаються тобі гріхи твої!
Патріарх Філарет
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Дорогі браття і сестри!
Дорогі браття і сестри!
Одного разу принесли до Ісуса Христа розслабленого, який лежав на постелі. “І, побачивши віру їхню, Ісус сказав розслабленому: дерзай, чадо! Прощаються тобі гріхи твої! При цьому деякі з книжників говорили собі: Він богохульствує. Ісус же, бачачи помисли їхні, промовив: навіщо ви думаєте лукаве в серцях своїх? Бо що легше – сказати: прощаються тобі гріхи, чи сказати: встань і ходи? Та щоб знали ви, що Син Людський має владу на землі прощати гріхи. Тоді говорить розслабленому: встань, візьми постіль твою та йди у дім твій. І той устав, узяв постіль свою і пішов у дім свій. Народ же, побачивши це, здивував- ся і прославив Бога, Який дав таку владу людям” (Мф. 9, 2-8).
Читаючи цей уривок та інші місця Святого Євангелія, ми несамохіть виявляємо, що Ісус Христос здивував усіх Своїм життям і діями й залишився у сучасників Своїх в образі неземної істоти. Безгрішне життя нашого Спасителя, життя “без плями і пороку”, життя святе, величне і досконале викликало подив і захоплення.
Віддавна прославлені поети створювали безсмертні поеми, билини, трагедії та драми; історики залишили після себе життєписи великих полководців, подвижників, героїв чи злочинців; письменники створили найпіднесеніші й найнижчі образи чоловіків і жінок, але жоден з них не дав нам опису такого Сина Людського, про якого можна було б справді разом з Пилатом сказати: “Це – Чоловік!” (Ін. 19, 5).
Ісус Христос – напрям Його думок, спосіб Його життя, характер Його дій – назавжди залишиться великим здивуванням для людей усіх часів. Найкращі літературні критики, ознайомившись з Євангелієм, ставили і ставлять перед собою запитання: хіба міг людський розум придумати такий образ Христа? Хто з людей міг створити образ, який є сукупністю і зібранням усіх людських досконалостей? Якби Христос не був такою особистістю і не жив саме таким життям, то звідки у простих неграмотних галилейських рибалок могло виникнути бажання створити такий незрівнянний образ людини?
Від створення світу і до наших днів минули тисячоліття, а Господь наш Ісус Христос, за словом Святого Письма, лишається Тим Самим і вчора, й сьогодні, й навіки. Ісус Христос лишається для всього людства втіленням усіх чеснот і всіх позитивних якостей людини. Його людинолюбство – безмежне, Його милосердя – невичерпне, Його віра – непохитна, Його любов – незбагненна, Його знання Отця Небесного і єдність з Ним – невимовні, Його слухняність волі Отця – до хресної смерті, Його проникнення в потреби і в усі запити людської душі – разюче, Його розуміння нашої грішної природи – дивовижне, Його прощення розкаяних грішників – неповторне. Тому не слід дивуватися, що найкращі уми людства, які знали людей з їхніми чеснотами й пороками, ознайомившись з життям Христа, схилялися перед нашим Спасителем.
Ісус Христос, як історична особа, жив серед людей не лише благочестивих, а й вороже до Нього настроєних: серед упереджених скептиків, які пильно стежили за Ним, прислухалися до Його слів, приглядалися до Його дій, роблячи все це з єдиною метою – звинуватити Його в чомусь. Бажаючи упіймати Його на слові, вони ставили Йому лукаві й підступні запитання, але ніхто з них не міг виявити в Ньому чогось гріховного.
Усі ці противники були неодноразово посоромлені Христом. Вони збентежено визнавали, що життя Ісуса Христа було чистим і сповненим Божественної мудрості. Суперечки з книжниками, законниками, фарисеями, іродіанами і саддукеями завжди закінчувались їхньою поразкою. На запитання, які ставив Господь Своїм противникам, “ніхто не зміг відповісти Йому ні слова”, а після пояснень, які вони мали від Нього на свої запитання, “ніхто вже не смів запитувати Його” (Мф. 22, 46). Життя Христа справді було життям “повним благодаті й істини”! (Ін. 1, 14). Люди, слухаючи Його, “дивувалися словам благодаті, що виходили з вуст Його” (Лк. 4, 22). Ісус Христос не боявся говорити людям істинну правду, але в Його правді не було ні глузування, ні грубощів, ні злісної критики, ні приниження чи осудження.
Життя Христа було життям любові до Отця Небесного і людей. Його любов до Отця була доведена беззастережною слухняністю: “Він був слухняним аж до смерті, і смерті хресної”. Його любов до людей була доведена голгофською жертвою. “Він, будучи багатим, став убогим заради вас, щоб ви збагатилися Його убогістю” (2 Кор. 8, 9). Він “показав на ділі, що, полюбивши Своїх, які були в світі, до кінця полюбив їх” (Ін. 13, 1). Бо “немає більше від тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх” (Ін. 15, 13). А Христос помер за нас, “що були колись відчуженими й ворогами, за схильністю до лихих діл” (Кол. 1, 21).
Життя Ісуса Христа було сповнене лагідності й смирення. Він Сам сказав про Себе: “Прийдіть до Мене… і навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем, і знайдете спокій душам вашим” (Мф. 11, 28–29). Христос явив нам такі надлюдські властивості, що ми без найменшого вагання сповідуємо Його Сином Божим. Він Сам називає Себе Сином Божим, і ніхто з нас не може суперечити цьому. Бо діла Його свідчать, що Він істинний Бог.
Христос не мав у Собі ні найменших проявів гріховності, притаманних усім смертним людям. Він ніколи не грішив і тому ніколи ні в чому не каявся. Самй Його зачаття було безгрішним, бо Він народився від Духа Святого і Марії Діви.
Будучи Богочоловіком, Ісус Христос називав Себе “Сином Людським”, але ніколи й ніде не ставив Себе врівень з усіма людьми і не зараховував Себе до грішників.
Візьмімо для прикладу первоверховного апостола Павла. Яке у нього було усвідомлення власних немочей і недосконалостей, скільки в ньому було відчуття покаяння, яку він мав гостру потребу в молитві про себе з боку заснованих ним церков (Рим. 15, 30; 2; Кор. 1, 11; Флп. 1, 22). Апостол Павло розглядав себе як “першого з грішників” (1 Тим. 1, 15). Христос же жив так, що наприкінці Свого земного служіння міг звернутися до Своїх противників зі сміливим запитанням: “Хто з вас викриє Мене у гріху?” (Ін. 8, 46), і у відповідь не почув ні найменшого заперечення.
Згадаймо ніч, коли Ісус Христос стояв один перед Своїми суддями, які заздалегідь винесли Йому смертний вирок. Було опитано багато свідків, але жоден з них не міг представити юдейському первосвященику Каяфі та синедріону нічого такого, що можна було б поставити Йому за провину. Лише уявне богохульство було підставою для неправедних судей засудити Його на смерть. Пилат, який хотів знайти в діях Ісуса Христа хоч би яке порушення закону, заявив привселюдно: “Я не знаходжу в Ньому ніякої провини”. Іуда, який спостерігав за Христом протягом трьох років та бачив Його святе життя, мусив сповідуватися перед первосвящеником, що він “зрадив кров невинну”.
Перебуваючи в такому беззаконному і нечестивому оточенні, відданий на посміх та обплювання, Ісус Христос навіть за таких обставин зберігав душевний мир. Його погляд не затьмарювався злістю, а з Його вуст не вийшли ні слова погрози, ні крики прокляття. “Коли Його лихословили, Він не лихословив взаємно; страждаючи, не погрожував, а передавав те Судді Праведному” (1 Пет. 2, 23).
Надзвичайно важливо підкреслити, що євангелісти одержали відомості про Христа не з других рук і писали про Нього, “не йдучи за хитромудрими байками, а бувши очевидцями Його величі” (Див.: 2 Пет. 1, 16-19). Вони писали “повісті про цілком відомі серед них події” (Лк. 1, 1). Тільки вони могли писати так: “Про те, що було від початку, що ми чули, що бачили своїми очима, що розглядали і чого торкалися руки наші, про Слово життя, – бо життя явилось, і ми бачили, і свідчимо, і звіщаємо вам це вічне життя, яке було в Отця і явилося нам” (1 Ін. 1, 1-2).
Особистість, яка має такі властивості душі й такий вплив на людські душі, повинна бути Особистістю Божественною. Такого висновку дійшов один з великих мислителів, вільнодумець Жан-Жак Руссо, який написав: “Якщо життя і смерть Сократа – життя і смерть мудреця, то життя і смерть Ісуса – життя і смерть Бога”. Цього ж висновку доходили кращі мислителі всіх сторіч. Багато які з них міркували так: якщо все те, чого Христос вчив, ким Він був і що Він звершував, виходило від теслі з Назарета, Ісуса, а не від Христа, Сина Божого, тоді особистість Христа лишається незбагненною таємницею.
“Хто Цей?” – запитувало, прийшовши в рух, все місто, коли Христос урочисто увійшов на молодому віслюкові до Єрусалима. “Хто Цей?” – запитують до цього часу “співпитальники віку цього” і не бажають прийняти єдино правильну відповідь, відповідь Бога, Який виголосив на Йордані і на Фаворі: “Цей є Син Мій Улюблений, в Якому Моє благовоління; Його слухайте” (Мф. З, 17; 17, 5).Чому так важливо мати правильну відповідь на запитання: “Хто – Ісус Христос?” Тому, що від правильної відповіді і нашого правильного ставлення до Христа залежать сенс нашого земного життя і наша вічність. “У Ньому було життя, і життя було світлом людям” (Ін. 1, 4). “І нема ні в кому іншому спасіння, бо немає іншого імені під небом, даного людям, яким належало б спастися нам” (Діян. 4, 11-12). “Хто вірує в Сина Божого, має свідчення в собі самому; хто не вірує Богові, той робить Його неправдомовцем, бо не вірує в свідчення, яким Бог свідчив про Сина Свого” (1 Ін. 5, 10). Амінь!
Читаючи цей уривок та інші місця Святого Євангелія, ми несамохіть виявляємо, що Ісус Христос здивував усіх Своїм життям і діями й залишився у сучасників Своїх в образі неземної істоти. Безгрішне життя нашого Спасителя, життя “без плями і пороку”, життя святе, величне і досконале викликало подив і захоплення.
Віддавна прославлені поети створювали безсмертні поеми, билини, трагедії та драми; історики залишили після себе життєписи великих полководців, подвижників, героїв чи злочинців; письменники створили найпіднесеніші й найнижчі образи чоловіків і жінок, але жоден з них не дав нам опису такого Сина Людського, про якого можна було б справді разом з Пилатом сказати: “Це – Чоловік!” (Ін. 19, 5).
Ісус Христос – напрям Його думок, спосіб Його життя, характер Його дій – назавжди залишиться великим здивуванням для людей усіх часів. Найкращі літературні критики, ознайомившись з Євангелієм, ставили і ставлять перед собою запитання: хіба міг людський розум придумати такий образ Христа? Хто з людей міг створити образ, який є сукупністю і зібранням усіх людських досконалостей? Якби Христос не був такою особистістю і не жив саме таким життям, то звідки у простих неграмотних галилейських рибалок могло виникнути бажання створити такий незрівнянний образ людини?
Від створення світу і до наших днів минули тисячоліття, а Господь наш Ісус Христос, за словом Святого Письма, лишається Тим Самим і вчора, й сьогодні, й навіки. Ісус Христос лишається для всього людства втіленням усіх чеснот і всіх позитивних якостей людини. Його людинолюбство – безмежне, Його милосердя – невичерпне, Його віра – непохитна, Його любов – незбагненна, Його знання Отця Небесного і єдність з Ним – невимовні, Його слухняність волі Отця – до хресної смерті, Його проникнення в потреби і в усі запити людської душі – разюче, Його розуміння нашої грішної природи – дивовижне, Його прощення розкаяних грішників – неповторне. Тому не слід дивуватися, що найкращі уми людства, які знали людей з їхніми чеснотами й пороками, ознайомившись з життям Христа, схилялися перед нашим Спасителем.
Ісус Христос, як історична особа, жив серед людей не лише благочестивих, а й вороже до Нього настроєних: серед упереджених скептиків, які пильно стежили за Ним, прислухалися до Його слів, приглядалися до Його дій, роблячи все це з єдиною метою – звинуватити Його в чомусь. Бажаючи упіймати Його на слові, вони ставили Йому лукаві й підступні запитання, але ніхто з них не міг виявити в Ньому чогось гріховного.
Усі ці противники були неодноразово посоромлені Христом. Вони збентежено визнавали, що життя Ісуса Христа було чистим і сповненим Божественної мудрості. Суперечки з книжниками, законниками, фарисеями, іродіанами і саддукеями завжди закінчувались їхньою поразкою. На запитання, які ставив Господь Своїм противникам, “ніхто не зміг відповісти Йому ні слова”, а після пояснень, які вони мали від Нього на свої запитання, “ніхто вже не смів запитувати Його” (Мф. 22, 46). Життя Христа справді було життям “повним благодаті й істини”! (Ін. 1, 14). Люди, слухаючи Його, “дивувалися словам благодаті, що виходили з вуст Його” (Лк. 4, 22). Ісус Христос не боявся говорити людям істинну правду, але в Його правді не було ні глузування, ні грубощів, ні злісної критики, ні приниження чи осудження.
Життя Христа було життям любові до Отця Небесного і людей. Його любов до Отця була доведена беззастережною слухняністю: “Він був слухняним аж до смерті, і смерті хресної”. Його любов до людей була доведена голгофською жертвою. “Він, будучи багатим, став убогим заради вас, щоб ви збагатилися Його убогістю” (2 Кор. 8, 9). Він “показав на ділі, що, полюбивши Своїх, які були в світі, до кінця полюбив їх” (Ін. 13, 1). Бо “немає більше від тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх” (Ін. 15, 13). А Христос помер за нас, “що були колись відчуженими й ворогами, за схильністю до лихих діл” (Кол. 1, 21).
Життя Ісуса Христа було сповнене лагідності й смирення. Він Сам сказав про Себе: “Прийдіть до Мене… і навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем, і знайдете спокій душам вашим” (Мф. 11, 28–29). Христос явив нам такі надлюдські властивості, що ми без найменшого вагання сповідуємо Його Сином Божим. Він Сам називає Себе Сином Божим, і ніхто з нас не може суперечити цьому. Бо діла Його свідчать, що Він істинний Бог.
Христос не мав у Собі ні найменших проявів гріховності, притаманних усім смертним людям. Він ніколи не грішив і тому ніколи ні в чому не каявся. Самй Його зачаття було безгрішним, бо Він народився від Духа Святого і Марії Діви.
Будучи Богочоловіком, Ісус Христос називав Себе “Сином Людським”, але ніколи й ніде не ставив Себе врівень з усіма людьми і не зараховував Себе до грішників.
Візьмімо для прикладу первоверховного апостола Павла. Яке у нього було усвідомлення власних немочей і недосконалостей, скільки в ньому було відчуття покаяння, яку він мав гостру потребу в молитві про себе з боку заснованих ним церков (Рим. 15, 30; 2; Кор. 1, 11; Флп. 1, 22). Апостол Павло розглядав себе як “першого з грішників” (1 Тим. 1, 15). Христос же жив так, що наприкінці Свого земного служіння міг звернутися до Своїх противників зі сміливим запитанням: “Хто з вас викриє Мене у гріху?” (Ін. 8, 46), і у відповідь не почув ні найменшого заперечення.
Згадаймо ніч, коли Ісус Христос стояв один перед Своїми суддями, які заздалегідь винесли Йому смертний вирок. Було опитано багато свідків, але жоден з них не міг представити юдейському первосвященику Каяфі та синедріону нічого такого, що можна було б поставити Йому за провину. Лише уявне богохульство було підставою для неправедних судей засудити Його на смерть. Пилат, який хотів знайти в діях Ісуса Христа хоч би яке порушення закону, заявив привселюдно: “Я не знаходжу в Ньому ніякої провини”. Іуда, який спостерігав за Христом протягом трьох років та бачив Його святе життя, мусив сповідуватися перед первосвящеником, що він “зрадив кров невинну”.
Перебуваючи в такому беззаконному і нечестивому оточенні, відданий на посміх та обплювання, Ісус Христос навіть за таких обставин зберігав душевний мир. Його погляд не затьмарювався злістю, а з Його вуст не вийшли ні слова погрози, ні крики прокляття. “Коли Його лихословили, Він не лихословив взаємно; страждаючи, не погрожував, а передавав те Судді Праведному” (1 Пет. 2, 23).
Надзвичайно важливо підкреслити, що євангелісти одержали відомості про Христа не з других рук і писали про Нього, “не йдучи за хитромудрими байками, а бувши очевидцями Його величі” (Див.: 2 Пет. 1, 16-19). Вони писали “повісті про цілком відомі серед них події” (Лк. 1, 1). Тільки вони могли писати так: “Про те, що було від початку, що ми чули, що бачили своїми очима, що розглядали і чого торкалися руки наші, про Слово життя, – бо життя явилось, і ми бачили, і свідчимо, і звіщаємо вам це вічне життя, яке було в Отця і явилося нам” (1 Ін. 1, 1-2).
Особистість, яка має такі властивості душі й такий вплив на людські душі, повинна бути Особистістю Божественною. Такого висновку дійшов один з великих мислителів, вільнодумець Жан-Жак Руссо, який написав: “Якщо життя і смерть Сократа – життя і смерть мудреця, то життя і смерть Ісуса – життя і смерть Бога”. Цього ж висновку доходили кращі мислителі всіх сторіч. Багато які з них міркували так: якщо все те, чого Христос вчив, ким Він був і що Він звершував, виходило від теслі з Назарета, Ісуса, а не від Христа, Сина Божого, тоді особистість Христа лишається незбагненною таємницею.
“Хто Цей?” – запитувало, прийшовши в рух, все місто, коли Христос урочисто увійшов на молодому віслюкові до Єрусалима. “Хто Цей?” – запитують до цього часу “співпитальники віку цього” і не бажають прийняти єдино правильну відповідь, відповідь Бога, Який виголосив на Йордані і на Фаворі: “Цей є Син Мій Улюблений, в Якому Моє благовоління; Його слухайте” (Мф. З, 17; 17, 5).Чому так важливо мати правильну відповідь на запитання: “Хто – Ісус Христос?” Тому, що від правильної відповіді і нашого правильного ставлення до Христа залежать сенс нашого земного життя і наша вічність. “У Ньому було життя, і життя було світлом людям” (Ін. 1, 4). “І нема ні в кому іншому спасіння, бо немає іншого імені під небом, даного людям, яким належало б спастися нам” (Діян. 4, 11-12). “Хто вірує в Сина Божого, має свідчення в собі самому; хто не вірує Богові, той робить Його неправдомовцем, бо не вірує в свідчення, яким Бог свідчив про Сина Свого” (1 Ін. 5, 10). Амінь!