Православне богослів’я запобігає юридичних і, по суті, антропоморфних пояснень ставлення Бога до людини і сакрального змісту таїнства хрещення
Православне богослів’я запобігає юридичних і, по суті, антропоморфних пояснень ставлення Бога до людини і сакрального змісту таїнства хрещення. Після гріхопадіння людини Господь не мав потреби у засвоєнні Собі схильності занепалої людської природи до уразливості. Ніщо не може змусити Бога не бути абсолютно благим. Більш того, так звана дебелість нашого єства, його болісність і смертність є за тлумаченням святих отців, не що інше, як ті шкіряні ризи, в які Сам Творець облачає наших прабатьків (Бут. 3.21) заради їхнього ж блага.
Це не значить, що Господь у якості винятку створив для Адама і Єви якусь особливу душевно-тілесну речовину зі специфічними властивостями розкладання і вмирання. Бог не творить смерті й тління. Але, будучи Богом Промислителем, Він попускає діяти закону зворотного зв’язку – порушнику заповіді чи не в найм’якшій формі зіткнутися з плодами свого порушення. Але не для покарання в нашому розумінні допускає Господь таке зіткнення, не в якості помсти, а лише як надію на можливе навернення блудного сина. Без такого навернення, без вільного волевиявлення до відновлення і послуху Бог не може спасти людину, тому що не може порушити любов’ю дарований йому вибір самовизначення. Так, у єдиному хрещенні ми позбуваємося усіх наших гріхів і в першу чергу гріха первородного. Здійснюється Таїнство, і в нашій природі відбуваються невидимі зміни.
Втім від влади гріха ці зміни нас остаточно не звільняють, а лише відкривають дорогу, надають можливість входу у Царство Боже. Ось як пояснює таке протиріччя один з сучасних православних богословів протоієрей Олег Давиденков: «В хрещенні людина отримує звільнення від гріхів, але залишаються наслідки гріха (так зване “жало гріха”), як первородного, вираженого у загальній схильності людини до зла, так і особистих гріхів, пов’язаних зі збереженням гріховних навичок, звичок і т. п… у хрещенні змінюється стан природи людини, вона відновлюється у первісної цілісності, але образ існування природи при цьому не змінюється».
Це багато в чому чудове пояснення, на жаль, не зовсім вірно. Адже жало гріха або насіння тління, яке в людині продовжує залишатися, зберігає у нас не тільки образ існування природи, що схиляє нас до зла. Воно зберігає ще й тлінність природи саму по собі. На жаль, не тільки подальшими гріхами ми знову піддаємо своє єство зотлінню: причина тління залишається в нас і після нашого народження від води і Духа.
Про те свідчить хоча б смерть хрещених новонароджених немовлят або безперервність хвороби тяжко хворих новохрещених. Якби єство людини в хрещенні знаходило первозданну цілісність, а отже, й безсмертя, то такі б явища були б неможливими. Дитина мала б жити бодай допоки не порушить заповідь вільним волевиявленням, а хворий хоча б на короткий час (до першого гріха) мав би підвестися з одра хвороби. В результаті цих простих міркувань приходимо до очевидного і в той же час важливого висновку.
Первородний гріх як поняття загальнолюдського стану, який послідував за першим порушенням моральної заповіді не є сама по собі тлінність природи зі схильністю її до зла, але є певний якісний рівень тлінності, глибина природної пошкодженості, яка унеможливлює спасіння людини. І до і після хрещення гріх діє як на волю людини, так і на його єство, але діє по-різному. До хрещення гріховне ураження цілком окупувало наш духовний центр – невидиме серце; після ж хрещення воно діє лише в зовнішньому складі тіла і душі людини. Занурення в купіль нового буття звільняє для нас нашу «столицю», нашу сердечну глибину, наш духовний ум (νους), куди відтепер повинна увійти «визвольна армія Божественного спасіння» і відобразити ввірену їй природу печаттю дару Духа Святого. До хрещення благодать діяла як би ззовні, а всередині панував гріх, який прирікає нас на вічне вмирання – після хрещення ж благодать і гріх міняються місцями. Саме ця різниця в характері впливу на людину дає нашому богослів’я право на деяку раціоналізацію: розрізнити два види благодаті, точніше дії її – благодать, що передує і освячує. Благодать, що передує, «оголошує» душу, веде її до другого народження в Дусі, до навернення на шлях спасіння, і завершує свою дію у водному зануренні в ім’я Отця і Сина і Святого Духа.
Далі той же Дух, освячуючи душу у таїнстві миропомазання, всіває в серці новопросвіченого насіння нового життя. Слово хрещення (βάπτισμα) має значення занурення. Це занурення відбувається не у воду, а, згідно формулі цього таїнства, в ім’я Боже. Вода є лише зовнішнім посередником і символом занурення, але при цьому суттю хрещення залишається занурення у Христа через ім’я Пресвятої Трійці, про що більш докладно й аргументовано розповідає ігумен Антоній (Логінов) у своїй статті «Хрещення і занурення». Таїнство занурення в ім’я Боже в очисній воді й таїнство миропомазання слідують одразу одне за одним і представляють собою єдине таїнство хрещення – хрещення не тільки водою, але й Духом. Така необхідність в монолітності двох хрещень пояснюється бодай попередженням притчі Спасителя про небезпеку залишати порожньою виметеною від нечистого духа світлицю (Мф. 12.43-45). Зрозуміло тоді, чому хрещення покаянням, яким хрестив св. Іоан Предтеча в Йордані, відбулося безпосередньо перед самим приходом Хрестителя вогнем і Духом, інакше ті, хто покаявся, могли б відтак нагрішити в сім разів більше. Але й після того як людина отримала дар Духа Святого і побачила перед собою відкритими двері спасіння, вона може цей дар розточити, а двері перед собою зачинити своїми новими беззаконнями. Тому «від днів же Іоана Хрестителя донині Царство Небесне силою здобувається, і хто докладає зусилля, здобуває його» (Мф. 11.12).
Для православного християнина насіння вічного життя, як і сама Божественна благодать таїнства хрещення, що діє так само, як і в інших таїнствах Церкви, не є лише абстрактним прощенням гріхів і записом у небесну книгу «актів громадянського стану». Це насіння – слово Боже, яке ми покликані почути, вмістити і зберегти, викорчовуючи з ґрунту свого серця каміння й бур’яни. (Лк. 8.5-8, 11.28). А слово Боже, в свою чергу, є не просто фізичний звук, який впливає на моральне мислення людини. Навіть з притчі про сіяча очевидно, що слово це являє собою особливу силу, обрамлену смисловою оболонкою особливої енергії, що входить в серце людини. І щодо цього насіння – променя світла, посіяного в нашу природу, який сам стає в нас джерелом світла – людина має свободу прийняти його або не прийняти, зберегти або не зберегти. «Хто від Мене відмовляється і не приймає слів Моїх, має собі суддю: слово, яке Я сказав, – воно судитиме його в останній день» (Ін. 12.48).
Коли ж розум, узгоджений з духовним умом, приймає смисл слова Божого, то серце приймає вплив самої енергії, ту саму солодь і живильну силу його, бо розум є, за словами псалмоспівця, помисли серця (Пс. 48.4). «Які солодкі слова Твої в устах моїх! Вони солодші за мед на язиці моїм» (118.103), – говорить автор іншого псалма. У цьому 118-му псалмі, художнім чином зображено енергійну дію слова Бога. Автор його свідчить, що він зберіг слово Боже, щоб не грішити перед Ним (вірш 4), слово оживляє його (вірш 50), є світильником у дорозі (вірш 105), утвердженням життя (вірш 133); воно просвічує і напоумлює (вірш 130); псалмопівець неодноразово виражає уповання на слово, тобто на живу дію його (вірші 42, 74, 114); дія слова приносить благодатний «прибуток» радості: «радію я від слів Твоїх, як той, що одержав велике багатство» (вірш. 162). Тут ми бачимо, як індивідуальний розум, який з’єднується в серці з первообразним умом, наповнюється віянням і свідомістю духу – вищої природи людини.
Але в той же час, почуте і прийняте в серці слово Єдинородного Сина і Слова Божого здатне розділяти своєї особливою силою душу і дух в християнина, його особистість і його індивідуальності. Воно відокремлює в протистоянні одну від одної наші природи, миттєво відокремлює нашу особистість від її образа у разі спроби, нехай навіть погано освідомленної, з власної волі противитися істині. «Слово Боже живе i дiйове, та гострiше вiд усякого меча двосiчного: воно проникає до роздiлення душi й духу, суглобiв i мізкiв, i судить помисли й намiри сердечнi» (Євр. 4.12). Це слово стає вже тут в цьому житті для нас судом того голосу, який ми називаємо совістю, бо наша вища свідомість прийняла в себе його істину, а значить, і його суд.
Прот. Віталій Ейсмонт
Література:
1. Давыденков Олег, прот. Догматическое богословие. Курс лекций, ч. III. – М.: Православный Св.-Тихоновский Богословский Институт
2. Антоний (Логинов), игум. Крещение и погружение / «Обитель Слова», альманах. – Св.-Воскресенский мужской монастырь, Ермолинская пустынь, 2000 – 276 с.