Дотепер ми говорили про церковне вчення стосовно посту, вчення, що передається нам насамперед через великопісне богослужіння. Тепер устає питання: як можемо ми застосувати це вчення до нашого життя?
протопресвітер Олександр Шмеман
Про якомога серйозніше відношення до Посту
Дотепер ми говорили про церковне вчення стосовно посту, вчення, що передається нам насамперед через великопісне богослужіння. Тепер устає питання: як можемо ми застосувати це вчення до нашого життя? Як міг би Великий Піст бути не тільки номінальним, але стати дійсно рушійною силою у нашому існуванні? Наше життя (чи потрібно нагадувати це?) настільки відрізняється від того, котрим жили люди, що створили ці стихири, канони, що установили ці богослужіння і статут. Вони жили ще відносно невеликими громадами, поза містом, в органічно православному світі; самий порядок життя був глибоко церковним. Тепер ми живемо у величезному, урбаністичному, технологічному суспільстві, плюралістичному у своїх релігійних віруваннях, секулярному (світському) за світоглядом, у світі, у якому ми, православні, становимо незначну меншість. Великий Піст не відіграє більше такої зовні яскравої ролі, як бувало, скажімо, у Росії або в Греції. Питання наше тому дуже актуальне: чи можемо ми воістину дотримувати Посту, а не обмежуватися, як це занадто часто буває, двома-трьома “символічними” змінами в нашому побуті?
Ясно, наприклад, що для більшості віруючих щоденне відвідування великопісних богослужінь є неможливим. Вони продовжують ходити в церкву по неділях, але, як ми вже знаємо, недільна Літургія постом, зовні, принаймні, нічим не відрізняється від звичайної, і, таким чином, будучи присутнім на ній, майже неможливо “відчути” великопісні особливості богослужіння, за допомогою яких усвідомлюється нами дух Великого Посту. Оскільки ж цивілізація, до якої ми належимо, ні в чому не відображає на собі Великого Посту, не дивно, що наше ставлення до Великого Посту зводиться до негативного поняття, як до часу, коли деякі речі, наприклад, м`ясо, жири, танці і розваги, заборонені. Звичайне питання: “Від чого ви відмовляєтеся постом?” — гарний приклад цього звичайного негативного розуміння. З “позитивної” точки зору Великий Піст розглядається як час, коли ми повинні виконати свої релігійні “обов`язки” сповіді і Причастя (“не пізніше Вербної неділі”, як я прочитав в одному парафіяльному листку). Після виконання цього “обов`язку” інший час Великого Посту утрачає будь-яке позитивне значення. Таким чином, ясно видно, що поступово утворилася глибока розбіжність або ж протиріччя між, з одного боку, духом і “теорією” Великого Посту, що ми намагалися пояснити на основі великопісних богослужінь, а з іншого боку — загальним неправильним розумінням Посту, що іноді підтримує і поділяє саме духовенство. Тому що завжди легше духовне начало звести до формального, ніж за формальним шукати духовного. Можна сказати без перебільшення, що хоча піст усе ще “дотримується”, він втратив безпосереднє зіткнення із нашим життям, перестав бути тією лазнею покаяння і відновлення, яким, згідно богослужбовому і духовному вченню Церкви, він повинен бути. Чи можемо ми знову знайти це загублене розуміння посту, зробити його знову духовною силою і щоденною реальністю нашого життя? Відповідь на це питання більше всього, я б сказав — навіть винятково, залежить від того, чи хочемо ми або ж не хочемо серйозно поставитися до Великого Посту. Як би ні різнились умови нашого теперішнього життя від колишніх, якими б реальними ні були труднощі і перешкоди, що їх створює сучасне життя, жодне з них не може бути абсолютною перешкодою, ніщо не може зробити Великий Піст неможливим для нас. Насправді, корінь поступової втрати реального впливу Посту на наше життя далеко не вичерпується усім цим, бо є значно глибшим.
Корінь її в тім, що ми свідомо чи несвідомо зводимо релігію до поверхневого номіналізму або символізму — цьому кращому способові “обходити” і перетлумачувати вимоги, пропоновані релігією до нашого життя, серйозність зусилля або подвигу. Ми повинні додати, що така “редукція” особливо властива православним. Західні християни, католики і протестанти, зустрічаючись із тим, що вони вважають “неможливим”, бодай внесуть зміни в саму релігію, “застосовуючи” її до нових умов і роблячи її в такий спосіб “зручною”. Ми спостерігали, наприклад, зовсім недавно, що Римсько-Католицька Церква спершу звела піст буквально до мінімуму, а потім просто скасувала його. Звичайно ми ставимося до такого “пристосування” посту до умов життя з праведним і справедливим обуренням, як до зради християнського Передання, як до мінімалізації християнської віри. І правда, хвала і честь Православ`ю за те, що воно ні до чого не “пристосовується”, не знижує рівня, не намагається зробити християнство зручним, легким. Хвала і честь Православ`ю, але звичайно не нам, православним людям. Не сьогодні, навіть не вчора, а вже давно ми знайшли спосіб примирити абсолютні вимоги Церкви із нашою людською слабкістю, і при цьому не тільки не втрачаємо почуття власної гідності, але в добавок виправдуємо себе і вважаємо сумління своє неушкодженим. Спосіб цей полягає у символічному виконанні вимог Церкви; символічний номіналізм проникає тепер у все наше релігійне життя. Так, наприклад, нам у голову не прийде змінити нашу літургію і її монастирський статут, — Боже упаси! — ми просто продовжуємо називати богослужіння, що триває годину, “Всеношним бдінням” і гордо пояснюємо, що це така ж служба, що її правили ченці в Лаврі св. Сави в IX столітті.
Стосовно Великого Посту замість того, щоб задавати істотні питання: “Що означає постувати?” або “Що таке Великий Піст?” — ми задовольняємося великопісним символізмом. У церковних журналах і листках з`являються рецепти: “смачні пісні блюда”; деякі парафії, може статися, навіть збільшують свої прибутки вдало поміщеним оголошенням “пісного смачного обіду”. Настільки багато чого в наших церквах пояснюється символічно, як, скажімо, цікаві, мальовничі і забавні звичаї і традиції, що поєднують нас не стільки з Богом і новим життям у Нім, але швидше із колишніми часами і звичаями наших предків, що усе сутужніше стає розрізняти за цим релігійним фольклором глибокий і серйозний зміст релігії. Мені хочеться наголосити, що немає нічого самого по собі поганого в різних звичаях. Коли вони з`явилися, вони служили людям способом вираження їхнього серйозного ставлення до релігії; це були не символи, а саме життя. А трапилося те, що життя змінилося й усе менше стало будуватися на основах релігії, тоді як деякі звичаї збереглися як “символи” життя, що відійшло в минуле, і збереглося те, що здавалося нам більш мальовничим і в той же час легко здійсненним. Духовна небезпека тут полягає в тому, що поступово до самої релігії починають ставитися як до якоїсь системи символів і звичаїв, не розуміючи того, що ці останні повинні служити закликом до відновлення і зусилля. Більш сил витрачається на готування пісних блюд і на великоднє розговіння, ніж на самий піст і приготування до участі в Тайні Воскресіння Христового.
Це означає, що поки мирські звичаї і традиції не будуть знову поєднані із релігійним ставленням до життя, що їх породило, поки відношення до символів буде лишатися несерйозним, — і Церква залишиться відірваною від життя, такою, що не має влади над ним. Отже, замість того, щоб “символізувати спадщину минулого”, ми повинні почати знову вкладати її в наше життя. Серйозне ставлення до Посту означає, насамперед, що ми поставимося до нього, по можливості, на найглибшому рівні нашої свідомості — сприймемо його як духовний заклик, що вимагає відповіді, рішення, постійного зусилля. Ми знаємо, що саме задля цієї мети Церква встановила підготовчі тижні до Великого Посту. Це і є час для відповіді і рішення. І кращий і найлегший спосіб для цього — віддатися водійництву Церкви, хоча б міркуванням над п`ятьома Євангельськими читаннями, що Церква пропонує нам протягом п`ятьох тижнів, що передують Постові: бажання (Закхей), смиренність (митар і фарисей), повернення з вигнання (блудний син), суд (Страшний Суд) і прощення (Прощена неділя). Ці Євангельські читання треба не тільки прослухати в храмі, але й принести їх із собою “додому” і зіставити із моїм життям, моїм родинним станом, моїми професійними обов`язками, моєю турботою про матеріальну сторону життя, моїм ставленням до певних людей, з якими я живу.
Якщо до цього міркування додати молитву підготовчих тижнів: ,”Покаяння відчини мені двері, Життєдавче…”, а також 136-й псалом — “Над ріками Вавілонськими…” — починаєш розуміти, що значить “жити разом з Церквою”, і як богослужбові особливості прикрашають щоденне життя. Під час Посту добре було б почитати книгу релігійного змісту. Ціль такого читання — не тільки розширення нашого релігійного кругозору, але головне — очищення нашого розуму від усього, що його звичайно засмічує. Здається просто неймовірним, наскільки наш розум заповнений і засмічений усякого роду турботами, інтересами, занепокоєннями і враженнями, і як важко буває у всім цім розібратися. Читання книги релігійного змісту, коли розум зосереджений на чомусь зовсім відмінному від звичайного кола наших думок, саме по собі створює іншу розумову і духовну атмосферу. Не треба приймати все це як “рецепти”; можуть бути й інші способи гідного готування до Великого Посту. Найголовнішим у підготовчому періоді є те, що ми починаємо очікуватися Великим Постом, що немов би здалеку йде до нас або, може статися, посланий нам Самим Богом як можливість змінитися, обновитися, поглибитися, і що ми серйозно відносимося до цієї можливості, так що в день Прощенної неділі, виходячи з дому, щоб йти до вечірні, ми готові з усією можливою щирістю сприйняти і прочути слова великого прокимна, що знаменують початок Великого Посту: “Не відверни лиця Твого від раба Твого, бо я сумую…”
2. Прийняття участі у великопісних богослужіннях
Як ми вже сказали, ніхто не може відвідувати усі великопісні богослужіння. Але кожен може бути присутнім на деяких з них. Великим Постом, насамперед, треба частіше ходити до церкви і брати участь у церковнім богослужінні; не можна вибачити тих, хто цим нехтує. Звичайно, тут знову зустрічаються різні особисті обставини, індивідуальні можливості і неможливості, що приводять до різних вирішень, але вирішення як таке має бути; повинне бути зроблене зусилля, має бути сталість. Згідно богослужбової точки зору ми можемо запропонувати нижченаведений “мінімум”, ціль якого — не в духовно руйнівнім почутті виконаного обов`язку, а в засвоєнні хоча б найістотнішого у великопіснім богослужінні.
У першу чергу, особливу увагу необхідно звернути в парафіях на належну відправу вечірні в Прощенну неділю. Воістину трагічно, що в стількох церквах ця служба або взагалі пропускається, або відбувається без належної уважності і турботи. Ця вечірня повинна стати одним з великих щорічних “парафіяльних подій” і, як така, бути особливо добре підготовленою. Готування складається з репетицій парафіяльного хору, пояснення цієї служби в проповідях або парафіяльних листках, вибору зручного часу, коли більшість парафіян може бути в церкві; загалом, треба зробити цю вечірню дійсною духовною подією. Тому що, повторюємо ще раз, ця вечірня краще і більше понад усе відкриває нам значення Великого Посту як часу покаяння, примирення, згодного початку пісного шляху.
Наступне за цією вечірнею головне місце повинне бути відведене першому тижневі Посту. Особливе зусилля повинне бути прикладене до того, щоб хоч один або два рази прослухати Великий канон Андрія Критського. Як вже було сказано, зміст і ціль богослужінь цих перших днів спрямовані на те, щоб увести нас у духовний настрій Великого Посту, той настрій, що ми назвали “світлою тугою”.
Потім, протягом усього Великого Посту, цілком необхідно, щоб хоч один день був присвячений присутності на Літургії Раніш-освячених Дарів із усіма її духовними переживаннями — постом, перетворенням хоча б одного дня в справжнє чекання і суду і радості. І тут не можуть бути переконливими ніякі посилання на умови життя, ваду часу та інше, тому що якщо ми будемо виконувати тільки те, що “зручно” при умовах нашого теперішнього життя, то саме поняття пісного подвигу стане цілковито безглуздим. Насправді не тільки в XX столітті, але з часів Адама і Єви “світ сей” завжди перешкоджав дотриманню Божих Заповідей. Тому й у сучасному способі життя немає, власне кажучи, нічого нового, особливого. Зрештою, усе знову залежить від того, чи серйозно ми відносимося до релігії; якщо так, тоді для восьми або десяти разів, що ми підемо до церкви, буде потрібно мінімальне зусилля. Але, позбавляючи себе цих восьми-десяти разів, ми крадемо в себе не тільки красу і глибину великопісних богослужінь, але, як ми побачимо в наступній главі, й те, що наділяє наше постування сенсом, змістом, робить його діючим, справді корисним.
3.”…Тільки молитвою і постом”
Немає Великого Посту без постування. Здається, однак, що в даний час люди або несерйозно ставляться до постування, або ж невірно розуміють його справжнє духовне значення. Для одних піст полягає в символічному позбавленні себе чого-небудь. Для інших піст означає сумлінне дотримання правил посту, тобто вживання пісної їжі. І в тім і в іншім випадку, однак, постування рідко розглядається як таке, що входить в загальний великопісний подвиг. Тому тут, як і в інших випадках, ми повинні спершу постаратися зрозуміти вчення Церкви про піст і потім запитати себе: як ми можемо застосувати це вчення до нашого життя?
Постування або утримування від їжі не є винятково християнською практикою. Воно існувало і дотепер існує в інших релігіях і навіть поза релігією, як, наприклад, у спеціальній терапевтиці. Тепер люди постують (тобто утримуються) із всіляких причин, включаючи іноді політичні причини. Тому важливо розібратися в специфічно християнськім значенні посту. Це значення розкривається нам, насамперед, через внутрішній зв`язок між двома подіями, про які розповідає Біблія: про одну — на початку Старого Заповіту, про іншу — на початку Нового Заповіту. Перша подія: Адам “порушив піст” у раї, він з`їв заборонений плід — так відкривається нам первородний гріх. Христос, Новий Адам, — це друга подія, — починає своє служіння з постування. Адам був спокушуваний і не витримав спокуси. Христос був спокушуваний і переміг спокусу. Наслідком падіння Адама було вигнання з раю і смерть. Плоди перемоги Христа — знищення смерті і наше повернення в рай. Брак місця позбавляє нас можливості докладно пояснити значення цього паралелізму. Однак, навіть зі сказаного повинно стати ясно, що піст є чимось вирішальним. Це не просто “зобов`язання”, звичай; піст пов`язаний із самою таємницею життя і смерті, спасіння і погибелі.
Відповідно до православного вчення, гріх — це не тільки порушення якого-небудь правила, що вимагає покарання; це завжди спотворення даного нам Богом життя. Ось чому історія первородного гріха зображена як вчинок, пов`язаний з поживою. їжа необхідна живому організмові, тому що вона підтримує в нас життя. Але тут і встає головне питання: що значить бути живим, що означає саме “життя”? В даний час це слово розглядається головним чином у своєму біологічному значенні: життя є саме те, що цілком залежить від їжі і узагалі від фізичної сторони всього живого. Але, у світлі Святого Письма і християнського Передання, це життя, що закінчується смертю, ототожнюється зі смертю, оскільки початок смерті завжди присутній і діє в ній. Ми знаємо, що Бог смерті не створив. Він Подавець Життя. Яким же чином життя стало смертним?
Чому смерть, одна тільки смерть, є абсолютною умовою для всього існуючого? Церква відповідає: тому що людина відкинула те життя, що запропонував і дав їй Бог, і віддала перевагу життю, що залежить не від Бога, але від “хліба єдиного”. Вона не тільки не послухалася Бога, за що її і було покарано, але змінила саме відношення між собою і світом. Без сумніву, світ був даний людині як “пожива”, як засіб життя; але в той же час життя повинне бути спілкуванням з Богом; вона не тільки повинна була мати в Нім своє завершення, але і свою досконалу повноту. “У Ньому було життя — і життя було світлом для людей” (їв. 1:4). Світ і пожива були створені, щоб через них людина мала спілкування з Богом, і тільки пожива, прийнята заради Бога, могла бути життєдайною. Сама по собі пожива не має в собі життя і не може її відтворювати. Один Бог має життя і Сам є Життя. У самій їжі початок життя — Бог, а не калорії. Таким чином, їсти, тобто бути живою істотою, знати Бога і бути в спілкуванні з Ним — усе це та сама реальність. І безмірна трагедія Адама полягає в тім, що він сприйняв поживу як “життя в собі”. Більш того, він скуштував її, ховаючись від Бога, поза Ним і для того, щоб бути незалежним від Нього. І зробив він це, тому що повірив, що пожива має життя сама по собі і що, куштуючи від цієї їжі, він може сам стати як Бог, тобто мати життя в самому собі. Простіше сказати: він повірив у поживу, тоді як єдиний предмет віри, довіри, впевненості — Бог і тільки Бог.
Земний світ, пожива зробилися його богами, джерелом і початком його життя. Він став їхнім рабом. Адам по-єврейськи значить “людина”. Це — моє ім`я, наше спільне ім`я. І людина — усе ще Адам, усе ще раб поживи.
Він може запевняти, що він вірить у Бога, але для нього Бог — уже не його життя, не їжа, не всеосяжний сенс його існування. Він може запевняти, що він отримує життя від Бога, але він не живе в Богові і для Бога. Його знання, його досвід, його самовпевненість побудовані все на тому ж принципі: “хлібом єдиним”. Ми їмо, щоб жити, але ми не живемо в Богові. З усіх гріхів це — найбільший гріх. І цим гріхом наше життя засуджене до смерті.
Христос — Новий Адам. Він прийшов для того, щоб знищити хворобу, внесену Адамом у життя, щоб відновити людину для справжнього життя, і тому Він теж починає своє земне служіння з посту. “Попостившись сорок днів та сорок ночей, потім зголоднів” (Мт. 4:2). Голод — це той стан, коли ми усвідомлюємо нашу залежність від чогось, коли нам терміново, насущно потрібна їжа, — що і доводить, що немає в нас самосущного життя. Це та межа, за якою я або вмираю від голоду, або, наситивши своє тіло, усвідомлюю знову, що я живу. Іншими словами, це той момент, коли перед нами встає ультимативне питання: від чого залежить моє життя?
І тому, що питання це не відвернене, тому, що саме життя мого тіла залежить від його вирішення, момент цей виявляється і спокусою. Сатана прийшов до Адама в раї; він прийшов до Христа в пустелі. Двоє голодних чоловіків почули його слова: їж, бо твій голод показує, що ти цілком залежиш від поживи, що твоє життя в поживі. І Адам повірив і став їсти; Христос відкинув цю спокусу і сказав: не хлібом єдиним буде жива людина, але Богом. Він відкинув цю всесвітню неправду, що Сатана вселив усьому світові, зробивши її такою, що не піддається обговоренню, очевидною істиною, основою всього людського світогляду, основою науки, медицини і, може статися, навіть релігії. Відкинувши цю неправду, Христос відновив вірне співвідношення між поживою, життям і Богом, те співвідношення, що порушив Адам, і яке ми усе ще порушуємо щодня.
Що ж тоді означає піст для нас, християн? Це участь у пісному досвіді Самого Христа, яким Він звільнив нас від абсолютної залежності від їжі, матерії і світу. Але визволення наше ні в якому разі не може бути повним.
Ми все ще мешкаємо у пропащому світі, у світі старого Адама, і, складаючи частину цього світу, ми усе ще залежимо від їжі. Але тому що смерть, через яку всі ми повинні пройти, переможена Смертю Христовою і стала переходом у життя, пожива, що ми куштуємо, і життя, що ця їжа підтримує, може стати життям у Богові і для Бога. Частина нашої поживи вже стала “поживою безсмертя” — Тілом і Кров`ю Самого Христа. Але навіть щоденний, “насущний хліб”, що ми одержуємо від Бога, може в цьому житті, у цьому світі бути тим, що підтримує і зміцнює наше спілкування з Богом, а не віддаляє нас від Нього.
Однак тільки піст може здійснити це перетворення, дати нам істотний доказ того, що наша залежність від їжі і матерії не остаточна, не абсолютна і що в поєднанні з молитвою, благодаттю і служінням Богові ця залежність сама хоче стати духовною. Все це означає, що зрозумілий по-справжньому, в істинному своєму значенні, піст є єдиним засобом відновлення в людині її справжньої природи. Це не теоретичний, а практичний і реальний виклик великому Брехунові, що переконав нас у тім, що ми залежимо від одного хліба, і побудував все людське знання, науку й існування на цій неправді. Піст викриває цю брехню. Найвищою мірою знаменно, що Христос зустрів сатану в той час, коли Він постився, і що пізніше Він сказав, що перемогти сатану можливо “тільки молитвою і постом”. Піст — справжня боротьба проти диявола, це виклик всеосяжному законові, що робить диявола “князем світу сього”. Якщо людина голодна, але розуміє, що вона дійсно може не залежати від цього голоду, не загинути від нього, а навпаки, перетворити його на джерело духовної влади і перемоги, тоді нічого не залишиться від тієї великої неправди, у якій ми живемо з часів Адама.
Як далеко відійшли ми від нашого звичайного розуміння посту як простої зміни дієти, від міркувань про те, що дозволяється постом і що заборонено, від усього цього поверхневого лицемірства! Тому що, в кінці кінців, піст полягає в одному: у тім, щоб випробувати голод, голодувати, і це значить — досягти межі того життя в нас, що залежить цілком від їжі, і, зголоднівши, відкрити, що ця залежність не є остання істина про людину, що сам голод є, насамперед, духовний стан і що на останній глибині своєї він є жадання Бога. У ранній Церкві піст означав досконале стримування від їжі, тобто стан голоду, що доводить тіло до крайньої межі. Але саме тут ми розуміємо, що піст, як фізичне позбавлення їжі, цілком марний без його другої, духовної, сторони . “Постом і молитвою”. Це значить, що без відповідного духовного зусилля, без зміцнення себе Божественною Реальністю, без свідомості своєї абсолютної залежності від Бога і тільки від Бога, фізичний піст стане насправді самогубством. Якщо диявол спокушав Самого Христа, коли Він постився і відчув голод, то в нас немає ніякої можливості уникнути спокуси. Фізичний піст, який він не є важливий, стає не тільки безглуздим, але дійсно небезпечним, якщо він не поєднаний з духовним зусиллям, молитвою, думкою, зосередженою в Богові. Піст — мистецтво, яким в досконалості володіли святі; було б небезпечно і самовпевнено з нашого боку намагатися опанувати цим мистецтвом без духовного міркування, без належної обережності. Усе великопісне богослужіння постійне нагадує нам про труднощі, перешкоди і спокуси, що встають перед тим, хто розраховує на власні сили, а не на Бога.
Ось чому нам необхідна духовна підготовка для пісного подвигу. Вона полягає в тому, щоб, по-перше, просити допомоги Божої, а, по-друге, у тім, щоб весь наш пісний подвиг був зосереджений на Богові, спрямований до Нього. Ми повинні поститися заради Бога. Ми повинні відчути Його присутність у нашім тілі, що стає Його храмом. Тому і до тіла, і до їжі, до всього способу життя нашого ми повинні ставитися з релігійною повагою. Усього цього треба досягти ще заздалегідь, щоб до початку самого Посту ми були духовно озброєні, передбачаючи духовне змагання і перемогу.
І ось настає сам Піст. Згідно тому, що було сказано вище, його треба здійснювати на двох рівнях: на рівні, по-перше, аскетичного посту; а по-друге — досконалого. Аскетичний піст складається в серйозному обмеженні харчування, так щоб постійний стан деякого голоду переживався нами як пам`ять про Бога і підтримувалося постійне зусилля зберігати цю пам`ять. Усякий, хто здійснював такий піст — хоча б трохи — знає, що цей аскетичний піст, замість того, щоб послабляти, створює в нас відому легкість, зібраність, тверезість, радість і чистоту. Пожива приймається дійсно як Божий дар. Ми постійно спрямовані в той внутрішній світ, що нез`ясовно сам харчує нас. Ми не будемо обговорювати тут кількість і якість їжі, розподіл її протягом дня увесь час аскетичного посту; усе це залежить від наших індивідуальних можливостей, від умов нашого життя. Але принцип ясний: цей постійний стан напівголоду, “негативна” природа якого перетворюється молитвою, пам`яттю про Бога, уважністю і зосередженістю в позитивну силу. Тоді як тривалість досконалого посту необхідно обмежувати відповідно із Євхаристією, до якої він нас готує.
У теперішніх умовах нашого життя це, насамперед, день перед здійсненням Літургії Ранішосвячених Дарів. Постимося ми з раннього ранку або тільки з полудня, головна мета цього посту — провести цей день в очікуванні, надії, жадаючи насититися Самим Господом. Це духовна зосередженість на очікуванім, на тім дарунку, що ми повинні одержати, заради якого ми готові відмовитися від всіх інших дарунків. Але і після всього сказаного варто пам`ятати, що яким би не був обмеженим наш піст, якщо це справжній піст, він призведе до спокус, до слабості, до сумнівів і до дратівливості. Іншими словами, він буде змаганням, у якому ми, ймовірно, неодноразово будемо переможені. Але якщо піст наш, власне кажучи, є справжнім, то отут і виявляється наше життя у Христові, життя боротьби і подвигу. Віра, що не перемогла сумнівів і спокус, рідко буває справжньою вірою. Зростання в християнськім житті, на жаль, неможливе без гіркого досвіду помилок і падінь. Як часто люди починають поститися з ентузіазмом, але відпадають після першої невдачі. Я сказав би, що справжній іспит віри настає після першого падіння. Якщо після такої невдачі, поступивши своєму голодові і пристрастям, ми починаємо все знову, не звертаючи уваги на те, скількох помилок ми припустилися, то рано чи пізно наш піст принесе духовні плоди. Між святістю і цинізмом розчарування перебуває велика і божественна чеснота терпіння — насамперед, терпіння стосовно самого себе. Не існує скорочених шляхів до святості, ми повинні заплатити повну ціну за кожен крок, за кожну ступінь. Тому краще і безпечніше починати з мінімуму — тільки злегка вище наших природних можливостей — і помалу посилювати піст, ніж одразу, на початку посту піднестися занадто високо і потім розбитися, падаючи назад на землю.
Отже, від символічного і номінального посту ми повинні повернутися до посту справжнього. Нехай він буде обмежений і скромний, але зате послідовний і серйозний. Треба чесно оцінити свої духовні і фізичні можливості і здібності і діяти відповідно з ними, не забуваючи в той же час, що, постуючи, треба не страшитися своїх обмежених можливостей, а бачити у своєму житті божественний доказ того, що неможливе для людини — можливо Богові.
4. Великопісний чин життя і побут
Ми відвідуємо церковні служби, постимося і молимося у визначений час, але всім цим ми ще не вичерпуємо пісний подвиг. Для того щоб усе це було діючим і плідним, потрібна ще підтримка всім нашим життям. Іншими словами, потрібен відомий “спосіб життя”, що не був би протилежністю постові, не роздвоював би наше існування. За старих часів у православних країнах саме суспільство створювало великопісну атмосферу життя сукупністю звичаїв і навичок, як особистих, так і колективних, що створювала те, що так добре виражається словом “побут”.
Протягом Великого Посту все суспільство підпорядковувалося відомому ритмові життя, правилам, що постійно нагадували окремим членам цього суспільства про Великий Піст. У Росії, наприклад, постійно нагадував про це особливий великопісний дзвін церковних дзвонів; театри були закриті, припинялися великосвітські прийоми. Самі по собі ці зовнішні правила, звичайно, не могли збудити в людині покаяння і направити її на більш активне релігійне життя. Але створювалася відома великопісна атмосфера, що полегшувала особисте, індивідуальне зусилля. Ми слабкі, нам необхідні зовнішні нагадування, символи, знаки. Звичайно, завжди є небезпека, що зовнішні символи самі по собі будуть прийняті за досконале і достатнє дотримання посту і, замість того, щоб нагадувати про Великий Піст, заслонять його справжній зміст і значення. Ми вже згадували про цю небезпеку, говорячи, що зовнішні звичаї і правила можуть підмінити особистий подвиг. Однак, при правильному підході, бачиш, що ці звичаї є як би передатним ременем, що поєднує духовний подвиг із усім змістом життя.
Ми не живемо в православнім суспільстві, і тому громадське життя в наші дні не може створити великопісної атмосфери. Світ, що оточує нас, світ, до якого ми належимо, не змінюється Великим Постом. Тому від нас потрібне нове зусилля, необхідно ще раз обміркувати релігійний зв`язок між зовнішнім і внутрішнім життям. Духовна трагедія секуляризму, змирщеності, світськості нашої цивілізації полягає в тому, що вони вштовхують нас у справжню релігійну шизофренію: розподіл життя на дві частини — релігійну і світську, без будь-якого зв`язку між ними. Тому для заміни зовнішніх символів і нагадувань у наші дні потрібно особливе духовне зусилля. Схематично це зусилля можна розглядати, по-перше, стосовно нашого домашнього життя і, по-друге, стосовно життя нашого поза домівкою.
Згідно з православним світоглядом домашнє життя, родина становлять основу християнського життя, застосування християнських принципів у щоденнім житті. Основи християнського світогляду закладаються в нас саме вдома, у побуті і дусі родинного життя. Не в школі, навіть не в Церкві, а в сім`ї утвориться той світогляд, що спочатку може бути навіть несвідомим, але зрештою стає вирішальним фактором усього нашого життя. Старець Зосима в “Братах Карамазових” Достоєвського говорить: “…тому що немає дорогоцінніших спогадів для людини, ніж від першого дитинства”. Цими спогадами врятована людина на все життя. Дуже важливо, що говорить він це, згадуючи, як мати водила його до Літургії Ранішосвячених Дарів, згадуючи красу цієї служби, виняткову красу великопісного наспіву “Хай стане молитва моя як кадило перед лицем Твоїм…”. У наших церковних школах провадиться тепер чудова робота з релігійної освіти дітей; але вона дуже мало що може зробити без домашньої, сімейної основи цієї освіти. Що ж має і може бути зроблене Великим Постом в домашнім, родиннім житті? Виходячи з того, що неможливо сказати відразу про все, що трапляється в сім`ї, я зупинюся на одному пункті.
Безсумнівно, усі погодяться з тим, що родинний спосіб життя радикально змінився під впливом радіо та телебачення.
Наше життя переповнене інформацією про події у світі. Не потрібно нікуди виходити або виїжджати, щоб знати, що робиться в світі. Увесь світ постійно перебуває в межах нашого досягнення. І помалу елементарний досвід внутрішнього життя, краса цього світу, просто зникає із сучасної культури. А якщо не телебачення, то музика: музика перестала бути тим, що слухаєш; вона перетворилася на якийсь музичний фон розмов, читання, занять і т. д. Ця постійна необхідність у музиці викриває нездатність сучасної людини насолоджуватися тишею, сприймати її не як щось негативне, як відсутність чогось, але саме як умова для всякої дійсної присутності Якщо християни колишніх часів жили, по більшій частині, у світі тиші і мовчання, що давали їм можливість цілком зосередитися на внутрішнім житті, то сучасні християни повинні прикладати особливі зусилля, щоб одержати хоча б істотно потрібне мовчання і тишу, необхідні для зіткнення із вищою реальністю. Таким чином, проблема радіо і телебачення протягом Великого Посту — це не побічне питання, а в деякому сенсі питання духовного життя і смерті.
Треба зрозуміти, що неможливо розподіляти наше життя між великопісною світлою тугою і переживанням модного фільму або спектаклю. Ці два переживання несумісні, і одне з них остаточно знищує інше. Однак, дуже ймовірно, що останній модний фільм скоріше долає світлу тугу; зворотнє може відбутися тільки за умови прикладання особливих зусиль. Тому перший великопісний звичай, який можна запропонувати, це рішуче припинення слухання радіо і телебачення Великим Постом. У даному випадку ми не сміємо запропонувати досконалий піст, але хоча б аскетичний, котрий, як ми вже говорили, насамперед означає “дієту” і помірність. Наприклад, годі шукати дурного в тім, щоб продовжувати стежити за передачею інформації, або серйозної програми, що збагачує нас духовно й інтелектуально. Але що повинно бути припинено постом — це прикованість до телевізора, рослинне існування людини, прикутої до екрана, пасивно поглинаючої усе, що їй показують. Коли я був дитиною (це було до появи телебачення), моя мати звичайно замикала рояль на першому, четвертому і сьомому тижні Великого Посту. Це збереглося в моїй пам`яті яскравіше, ніж довгі великопісні богослужіння, і навіть тепер, якщо я чую музику, що передається по радіо постом, це ображає мене майже як блюзнірство. Цей особистий спогад служить тільки ілюстрацією того, яке враження робить у дитячій душі зовнішнє рішення, свідомо прийняте дорослими. Мова тут йде не просто про окремий звичай або правило, але про живий досвід, що оберігає час Великого Посту, про який треба увесь час пам`ятати, щоб не втратити, не спотворити, не порушити його. Але тут, так само як і при вживанні пісної їжі, одної лише помірності недостатньо: вона повинна мати свою позитивну противагу.
Тиша, створена відсутністю світського шуму, що порушується тільки припустимою передачею новин, повинна бути заповнена позитивним змістом. Душа наша живиться молитвою, але розум теж має потребу в поживі; саме розум сучасної людини піддається безперестанному довбанню телевізора, радіо, газет, ілюстрованих журналів тощо. Ми пропонуємо прикласти розумове зусилля до чисто духовного. Ми нехтуємо стількома шедеврами, стількома чудовими плодами людської думки, уяви і творчості тільки тому, що набагато легше і простіше, повернувшись з роботи додому, втомившись фізично і розумово, включити телевізор або поринути в абсолютну порожнечу ілюстрованого журналу.
Було б добре заздалегідь намітити для себе програму на Великий Піст. Скласти заздалегідь список корисних книг, які треба було б прочитати. Немає необхідності, щоб усі ці книги були релігійного змісту. Не всі люди покликані бути богословами. Але в кращих літературних творах закладено стільки богословських думок, а усе, що збагачує наш розум, усякий плід дійсної творчості благословляється Церквою і, правильно сприймане, здобуває духовну цінність. У попередній главі я говорив про те, що четверта і п`ята неділі Посту присвячені пам`яті двох великих учителів християнського духовного життя: св. Івана Лествичника і прп. Марії Єгипетської. Треба зрозуміти, що в образі цих двох святих Церква явно вказує нам, що Постом вона очікує від нас збагачення нашого духовного і розумового внутрішнього світу. Читання і духовні міркування можуть допомогти нам знайти цей внутрішній світ і його радість. Сучасний секулярний світ не дає нам скуштувати цієї радості, дійсного покликання людини, що виявляється у внутрішньому, а не в зовнішньому світі; але без цієї радості, без розуміння Великого Посту як шляху до глибин нашої людської істоти, Великий Піст втрачає своє значення.
Крім того, яке значення міг би мати Великий Піст протягом довгих годин, проведених поза домівкою, під час наших роз`їздів, коли ми сидимо за своїм столом на роботі, зайняті виконанням професійних обов`язків, зустрічаємося з колегами або друзями? Отут не можна дати ніякого визначеного рецепта, але можна навести деякі загальні висновки і міркування. По-перше, Великий Піст — найкращий час, щоб розглянути і зважити неймовірно поверхневий характер нашого ставлення до людей, до речей, до роботи. “Ставитися до усього з посмішкою”, “не приймати занадто близько до серця” — ось поради, що стали насправді “заповідями”, яким ми радісно підкоряємося, а означають вони: не зв`язуйте себе, не розпитуйте, не поглиблюйте своїх відносин з людьми; дотримуйтесь правил гри, що полягають в поєднанні дружніх відносин з людьми і повної до них байдужості; думайте про усе з погляду матеріальної вигоди, прибутку, підвищення; іншими словами, будьте частиною того світу, що постійно вживає великі слова “мир”, “відповідальність”, “обережність” і т. д., а насправді додержується матеріалістичного принципу, згідно з яким людина оцінюється відповідно її заробіткові. Великий Піст — час пошуку сенсу: сенсу мого професійного життя з погляду покликання; змісту моїх відносин з іншими людьми; значення дружби; смислу моєї відповідальності в житті. Немає ані роботи, ані покликання, що хоча б потроху не могли бути перетворені, не з погляду більшої продуктивності або кращої організації, але з погляду людської цінності. Необхідно намагатися поглибити всі наші людські відносини, тому що ми — вільні люди, що стали (часто самі того не усвідомлюючи) рабами систем, що поступово знищують все людське у світі. І якщо наша віра має яке-небудь значення, вона повинна бути співвіднесена із життям з усіма його труднощами. Безліч людей вважає, що необхідні зміни відбуваються в залежності від революцій, зовнішніх змін в умовах життя. Але ми, християни, повинні довести, що насправді усе походить зсередини — від віри і життя по вірі. Церква, увійшовши в греко-римський світ, не закликала до революції, указуючи на рабство. Але рабство стало неможливим під впливом віри і нової оцінки людини і всього життя. Один святий — а тут “святий” означає людину, що серйозно ставиться до своєї віри — більше може зробити, щоб змінити світ до кращого, ніж тисяча надрукованих програм. Свята людина — єдиний дійсний революціонер у цьому світі.
Додам ще одне останнє зауваження: Великий Піст — це час, коли потрібно особливо стежити за всім тим, що ми говоримо. Світ наш є неймовірно просторікуватим, ми постійно потопаємо в словах, що втратили своє значення, а отже і свою силу. Християнство являє нам священне значення слова — цього воістину божественного дарунку. Наше слово має величезну силу, або позитивну, або негативну. Тому ми будемо суджені і за наші слова: “Кажу ж вам, що за кожне пусте слово, що люди скажуть, відповідатимуть у судний день; бо за словами своїми будеш виправданий, і за словами своїми будеш засуджений” (Мт. 12:36-37). Якщо ми будемо обмірковувати і зважувати наші слова, ми знову усвідомимо їх глибокий і священний зміст і зрозуміємо, що іноді безневинний жарт, нерозважно сказаний, може призвести до самих тяжких результатів, може стати останньою краплею, що переповнить чашу розпачу людини і штовхне її на найгірше. Але слово може бути і свідченням. Випадкова розмова через стіл із своїм колегою може іноді краще передати йому вірний погляд на життя, на інших людей, на роботу, ніж формальна проповідь. Слово може заронити в душу можливість іншого підходу до життя, бажання пізнання. Ми дійсно не уявляємо собі, як ми постійно впливаємо один на одного словами, усім ладом своєї особистості. І зрештою люди навертаються до Бога не тому, що хтось зміг дати їм блискучі пояснення, але тому, що вони побачили в Ньому те світло, ту радість і глибину, ту серйозність і любов, що одні виявляють присутність і силу Божу у світі.
Таким чином, Великий Піст, як ми говорили на самому початку, — це час, коли людина неначе знову здобуває віру, але також і життя, у його божественнім значенні, у її священній глибині. Утримуючись від їжі, ми знову пізнаємо її смак і навчаємося одержувати її від Бога з радістю і подякою. Скорочуючи розваги, слухання музики, непотрібні розмови і поверхневі міркування, ми знову розуміємо найбільшу цінність відносин з людиною, з людською роботою і з мистецтвом. І розуміємо ми все це, тому що ми просто знову зрозуміли Самого Бога, тому що ми повернулися до Нього й у Нім до усього того, що Він дав по Своїй безкрайній любові і милосердю.
І ось чому у Великодню ніч ми співаємо:
Нині все наповнилося світлом, небо і земля, і глибини земнії. Хай же святкує все творіння Христове Воскресіння — в нім бо ми стверджуємось.
Не позбав нас цієї надії, Чоловіколюбче!
протопресвітер Олександр Шмеман