Інтерв’ю доктора філософії, доктора мистецтвознавства, доктора богословських наук, професора Київської Православної Богословської Академії Дмитра Власовича Степовика – студентові випускного V курсу КПБА Михайлові Омельяну.
Інтерв’ю доктора філософії, доктора мистецтвознавства, доктора богословських наук, професора Київської Православної Богословської Академії Дмитра Власовича Степовика – студентові випускного V курсу КПБА Михайлові Омельяну для його магістерської дисертації, присвяченої життєвому шляху, пастирському й архіпастирському служінню другого Патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира (Василя Омеляновича Романюка, 1925-1995, роки Патріаршества 1993-1995).
Михайло Омельян: Дмитре Власовичу, коли відбулася Ваша перша зустріч з Патріархом Володимиром і яке враження Ви винесли від зустрічі?
Дмитро Степовик: В Канаді. Ви здивований? Але у світі перед розвалом СРСР було чимало дивовижного. Я не раз щіпав себе за руку на переломі 80-90-х років XX століття, чи це, бува, не сон, що відбувається на моїх очах? За моєї молодості мені й моєму поколінню втокмачували в голови, що нема більш стабільної держави світу, як СРСР, що він, мов скеля непорушна, – і тут раптом тріщить по швам, мов гнилий мішок зі сміттям. Так і ця зустріч – тоді ще зі священиком Василем Романюком. Але почну з того, як я потрапив у Канаду. 1988 року в болгарській столиці Софії, де проходив з 5 по 10 жовтня Десятий Міжнародний конгрес славістів (я був його делегатом) мене запросив на півроку до Канади професор Альбертського університету в канадському місті Едмонтоні українець Богдан Медвідський. Мета – прочитання курсу лекцій з історії українського мистецтва в Департаменті слов’янських та східноєвропейських студій Альбертського університету. Запрошення я прийняв, але в те, що поїду, не дуже вірив. Бо в західні країни я був так званий “невиїзний”; адже радянська влада вважала мене таким, що може звідти не повернутися: мав ярлика націоналіста, чи, принаймні, “національно напруженого” (чисто кадебівський термін). Проте сталося неймовірне, і я з січня до червня 1989 року читав у Едмонтоні свої лекції. Мої виступи декому сподобалися, і в коротких міжлекційних перервах я, на відповідні запрошення, відвідав літаками (Канада величезна!) головніші міста канадських провінцій: Ванкувер, Вікторію, Вінніпег, Торонто, Монреаль, місто Квебек, столичну Оттаву. Про свої враження від цих поїздок, зустрічей, виступів я міг би написати цілу книжку. Але я хочу конкретніше відповісти на Ваше запитання щодо отця Василя.
Як відомо, священика Василя Романюка як невгодного совєтам, двічі по багато років мучили по тюрмах і виселках та, нарешті, влітку 1988 року видворили разом із сином Тарасом із СРСР на Захід – в Канаду. Якби не Горбачов зі своєю “перестройкою”, то Романюкам, мабуть, судилася б доля Василя Стуса. Але отець Романюк опинився у вільному світі, і митрополит Української Православної Церкви в Канаді Василь Федак послав його на служіння в українську православну парафію міста Ватерло, що в провінції Онтаріо, південніше Торонто. Коли ж я приїхав з Едмонтона в Торонто, то мої друзі й колеги-науковці, які запросили жити в них удома, Дарія і Юрій Даревичі склали для мене цілу програму на всі 7 днів перебування в Торонто – з 21 по 28 лютого 1989 року. Кожного дня мав або лекцію або промову – і багато приватних зустрічей. Даревичі сказали мені, що тоді, взимку 1989 року, в Канаді перебувало вже біля шести тисяч гостей з України; кількох з них, наприклад, мистців Андрія й Феодосія Гуменюків, Івана Остафійчука, я зустрів тут же, на моїх виступах або на гостинах у людей. Якось Даревичі мені кажуть, що є серед цих 6-ти тисяч гостей з тодішньої Української РСР одна незвичайна особа: православний священик-вигнанець з Батьківщини – Василь Романюк. Отримав він спокійну, тиху парафію в дуже милому містечку, але часто буває в Торонто й тут виголошує полум’яні проповіді, головна ідея яких, – Бог і Україна.
Я дещо розчарував Даревичів, які думали що “відкрили” для мене о. Василя Романюка, випущеного півроку тому з тюрми народів СРСР: я сказав моїм милим господарям і їхнім трьом дітям, що знаю страдницький шлях цього священика, його рано померлої дружини Марії, сина Тараса, якай по приїзді в Канаду навчався в Духовній колегії-семінарії св. апостола Андрія у Вінніпезі. Отже, в ці прикінцеві дні лютого 1989 року о. Василь перебував у Торонто, й Даревичі запросили мене на його промову в Торонтському інституті св. Володимира. Цей інститут – не навчальний заклад у нашому розумінні, а наукова, громадська установа для різних публічних заходів – виставок, лекцій, концертів. Тут я вперше в житті й побачив легендарного страждальця, про якого багато знав ще в Україні, але ніколи з ним не зустрічався і не бачив його. Зала була переповнена, але мене, як такого, що з України, посадили ближче до сцени. В першому ряді сиділо декілька священиків і, здається, навіть греко-католицький тодішній єпископ на провінцію Онтаріо, владика Ісидор Борецький. Промовляв отець Василь довго, полум’яно, прекрасною українською літературною мовою, яку рідко почуєш від гуцула – адже він з Косівського краю, з села Химчин. Голос мав не дзвінкий, а густий і трохи глухуватий. Я відчув у ньому твердо віруючого християнина, пастиря. Він цитував Священне Писання і давав пояснення, які тісно в’язалися до долі України. У свої 54 роки виглядав молодшим своїх літ; стрункий, середнього зросту. Ряса робила його трохи вищим, а на грудях сяяв чудовий хрест із прикрасами – недавно перед тим о. Василь побував у США й митрополит УПЦ у США Мстислав Скрипник нагородив о. Василя митрою і саном митрофорного протоієрея.
Після лекції о. Василя оточили щільним кільцем слухачі. Хоч він дав багато відповідей на їх питання під час лекції, всеодно, питання продовжували сипатися, особливо від жінок. Якби не Даревичі, не пробитися б мені до отця крізь кільце цікавих торонтонських жінок. Тож Дарця Даревич випхала мене до самого отця й представила: ось мистецтвознавець з Києва, професорує у нас. Коли отець Василь довідався про моє прізвище, хто я, й де працюю, то сказав, що знає мене, чув багато доброго (так і сказав), і запитав, коли я вертаюся додому? Я сказав, що в середині 1989 року, влітку. Усміхнувшись, Романюк сказав: “Полетимо разом”. На моє німе й здивоване запитання, як це так, щойно прибув не за своєю волею в країну, де так багато проживає доброзичливих до нього земляків-українців, священик додав мало зрозумілу мені тоді фразу: “Я цією ситою Канадою ситий по горло”. Між іншим, його дещо суворий вигляд різко мінявся, коли його осявала мила й доброзичлива усмішка. На цьому наша коротка розмова завершилася. Набагато пізніше, коли він був обраний Патріархом Київським і всієї Руси-України, я зрозумів суть його слів про ситість добротною спокійною Канадою: Василь Романюк був воїном на полі духовному й на полі національному. Він – мов птах-буревісник. І таких духовних лідерів якраз затребувала тодішня переломна доба.
М.О.: Як ви оцінюєте діяльність владики Володимира (Романюка) після його повернення з Канади на Україну? Чи зустрічалися з ним? Чи сталися в його характері, поведінці якісь зміни після того, як він став архієреєм – єпископом, архієпископом, митрополитом, патріархом?
Д.С.: Звичайно, духовна кар’єра владики після Канади стрімко зросла. За шість років (1990-1995) він пройшов усі ступіньки духовного пастиря: від священика до Патріарха. Я сказав і ще раз повторю: тодішня переломна доба потребувала таких діячів. Як майбутній історик Церкви, ви повинен знати, що тоді відбувався паралельний процес відновлення й відродження двох Церков, прихильних до здобуття Україною статусу незалежної, самостійної, суверенної держави: УАПЦ й УГКЦ. В суспільно-політичному плані обидві Церкви зробили добру духовну роботу, корисну для кожного правдивого українця. Але в плані суто юрисдикційному, між ними зав’язалося нездорове змагання, яке де-не-де переросло в протистояння. Замість будувати структури УАПЦ, які ще не були сформовані, деякі підступні одиниці в середині Церкви (і додам, ворожі сили поза Церквою й навіть поза Україною) розпалювали ворожнечу між українськими православними християнами і греко-католиками. На жаль, у це протистояння вони втягли митрополита Володимира Романюка. Я не належав до найближчого оточення владики Володимира ні до, ні після обрання його Патріархом (1993 рік), але як учасник руху за автокефалію Церкви, мав неодноразові зустрічі з ним. Я бачив, що його оточення не є добрим у жодному відношенні, в тому числі моральному. Проте я не міг про це йому сказати, оскільки ці одиниці, чоловіки й жінки, завжди були при ньому. Єдине, що я міг сказати, це щоб він не ув’язувався у згубну для України боротьбу за недопущення відновлення легального статусу УГКЦ. Один раз, другий, третій владика слухав мене, й було враження, що він погоджується. Потім мовчав, ні за, ні проти, але з незадоволеним обличчям. Нарешті, він якось каже мені: “Ми думали зробити з Вас щось на зразок міністра закордонних справ нашої Церкви (в дужках зазначу, що тоді, при Президенті Кравчукові, ходили вперті чутки, що мене мали б призначити Послом України в державі Ватикан), або головою зовнішніх зв’язків УАПЦ, навіть висвятити Вас у єпископи. Але Ви все про греко-католиків та греко-католиків; то ми вирішили ні того, ні іншого не робити”.
Отже, непотрібна і відверто нав’язана зі сторони позиція борця проти відродження УГКЦ не пішла на користь ні самому владиці Володимиру ні УАПЦ на початкових етапах її відродження. Ця його позиція була дещо пом’якшена, як він, після упокоєння першого православного Патріарха України Мстислава Скрипника, сам був обраний Патріархом. Звичайно, після тієї короткої зустрічі в Канаді, я помітив зміни в характері й поведінці владики. Бо змінився його статус. Він був добрим архієреєм. Його промови нагадували своєю полум’яністю й щирим патріотизмом, духовністю й відданістю Христу промови Мстислава і багатьох архієреїв УАПЦ у 20-ті роки, включно з промовами митрополита Василя Липківського. Це була найсильніша, найкраща сторона його пастирства як до обрання Патріархом, так і після,
М.О.: Пане професоре, що Ви можете сказати про позицію владики Володимира Романюка щодо об’єднання УАПЦ й УПЦ Московського патріархату в червні 1992 року?
Д.С.: Його позиція була дуже важлива й принципова. Від початку і до кінця він був за це об’єднання, хоч тодішній Предстоятель УАПЦ Патріарх Мстислав не відразу осягнув доленосність цього об’єднання і в певні моменти гостро критикував поспішність та процедуру цього об’єднання на соборах в 1992 році. Втім, я точно знаю від самого Мстислава, що й він був за об’єднання з УПЦ, але за його власним планом і за його присутності. Ці дві формальні вимоги не були дотримані через похилий вік і недобрий стан здоров’я Патріарха Мстислава у 1992 році. Але нещирі й неправдиві ті, що тоді казали й тепер кажуть, що Мстислав був проти об’єднанням з тією частиною УПЦ, яку очолював тоді екзарх України митрополит Філарет (Денисенко). Я знаю точно, що Володимир Романюк мав контакт із Патріархом Мстиславом з приводу об’єднання з Церквою Філарета, і що Мстислав мав позитивне судження і про українську патріотичну частину УПЦ на чолі з Філаретом, і про саму особу Філарета як дуже здібного церковного діяча України.
М.О.: Ви були присутні на Помісному соборі УПЦ Київського Патріархату, який обрав тодішнього митрополита Володимира Романюка другим Патріархом Київським і всієї Руси-України?
Д.С.: Я був делегатом усіх трьох елекційних соборів, на яких обирали Патріархів: Мстислава (1990 рік), Володимира (1993 рік) та Філарета (І995 рік). Мушу сказати до відома ворогів і недоброзичливців УПЦ КП, які вправляються в словоблудді, що це Церква неканонічна, не благодатна і т. д. Усі три собори точно відповідали православним традиціям помісних повних соборів з представництвом усіх ланок ієрархії, кліру, монастирів і мирян, тобто на всіх трьох була повнота Церкви! І вибори мали благословенний, спокійний, побожний характер з дотриманням усіх вимог церковної демократії. Хоч, звичайно, були дискусії, часом гострі. Були демонстративні маніфестації, як-от, залишення кількома персонами на чолі з владикою Антонієм Масендичем храму святої Софії, де проходив помісний собор восени 1993 року. Але ніхто і ніколи не закине, якщо, звичайно, має совість, що ці собори хоч у якійсь частині були неканонічними.
При виборі Патріарха 1993 року в другий тур вийшли Володимир і Філарет. Два найсильніші на той час архієреї. Більшістю голосів переміг Володимир. Тиха радість й водночас велика турбота, що тепер постала перед ним, читалися на його обличчі. Був похмурий осінній день. Я стояв з делегатами й гостями на подвір’ї перед святою Софією. З парадних дверей вийшов новообраний Патріарх Хтось тримав над ним парасолю. Коли наблизився владика, то поглянув миттю на мене й ледь усміхнувся. Самими дише очима. Чого б то? Кілька хвилин я думав про “символіку” цієї усмішки. “Ага, – мабуть думав Патріарх Володимир, – ти на обох турах голосував за Філарета, а переміг, бачиш, я”. Проте я швидко відігнав з голови це припущення. Тоді на гадку прийшло інше: “Стій під дощем без парасолі, помокни трохи, єпископ, що не відбувся; посол України у Ватикані, що не відбувся; голова Відділу зовнішніх зносин УАПЦ, що не відбувся”. Від цього припущення, якщо так справді міг подумати новообраний Патріарх Володимир, побачивши моє мокре обличчя, мені самому стало весело, і я проникливо, мовчки помолився Богу, що Україна дістала другого достойного православного Патріарха.
М.О.: Як Ви розцінюєте з позицій сьогоднішнього дня двадцятимісячне Патріаршество Володимира Романюка?
Д.С.: Так, воно було коротке, трохи більше за півтора роки. Якщо його оцінювати аналітично, то це повинен зробити фаховий історик Церкви – з усією документацією за цей період і спогадами сучасників. Я не історик Церкви цього періоду, а історик священного християнського мистецтва. Але як зацікавлена особа, я міг би про 20 років існування Київського Патріархату і про роль трьох патріархів сказати образно й афористично: Патріархи Мстислав і Володимир заклали за 5 років підмурки Київського Патріархату, а Патріарх Філарет за 15 років свого Патріаршества звів його чудову будову, яка сяє, мов куполи Михайлівського Золотоверхого монастиря погожої днини.
Звичайно, про Патріарха Володимира Романюка має бути написана – і я певен, буде написана – фундаментальна богословська монографія. Як і про Патріарха Філарета. Бо це три знакові постаті нашої церковної історії XX-XXI століть. Про Мстислава вже така монографія написана й видана. У нас є фахівці, які спроможні створити такі книги. Вони виховані й вивчені тут, у стінах Київської Православної Богословської Академії. Тож – за роботу! Істотна частина матеріалів про життя отця Василя Омеляновича Романюка – Патріарха Володимира – опублікована в книгах його сина, священика Покровської церкви в Києві Тараса Романюка “Патріарх Володимир або спогади про батька” (Київ, 2000 ) та “Канадські оповідання” (Київ, 2006). Безперечно, син має й документи, і ще додаткові спогади про свого визначного тата; а крім того, ще багато є людей, які мають що сказати про цю славну людину. Написано не одну дюжину статей. Усе це треба зібрати разом і проаналізувати. Це не абияка робота, а конечна необхідність, бо це – істотна частина сучасної історії УПЦ, на яку ще довго посилатимуться фахівці. Ми живемо в лукаві дні, тому треба дуже високо піднести український національний дух в нашому церковному середовищі.
М.О.: Дмитре Власовичу, чи були Ви на Софійській площі 18 липня 1995 року, коли ховали на святому місці Києва упокоєного Патріарха Володимира? Які враження?
Д.С.: Ні не був. Я майже все літо 1995 року провів у Парижі, працюючи в архіві й бібліотеці. Звичайно, з українською громадою Парижа уважно стежив за подіями в Україні. 14 липня, день раптової смерті Патріарха, – національне свято Франції, день Бастилії. Гуляв Єлисейськими полями, був на площі Зірки, дивився на феєрверки над річкою Сеною. В готель повернувся пізно, аж тут дзвінок: професор Аркадій Іларіонович Жуковський, який дома слухав французьке радіо, почув коротку фразу, що в Києві помер визначний ієрарх Православної Церкви на ім’я Володимир. Жуковський доручив мені другого дня зв’язатися з Києвом і взнати деталі. Разом з редактором української газети “Українське Слово”, що виходила в Парижі, Юлієм Лазарчуком, добираємо з різних джерел інформацію і інформуємо одного з провідних українців у французькій столиці Аркадія Жуковського. Звертаємося по допомогу до Посольства України у Франції й особисто до Посла Юрія Кочубея. Сум і тривога. Так минає чотири дні. І ось 18 липни пізно ввечері до мене в кімнату знову дзвінок від професора Аркадія Жуковського. Голос повний розпачу: “Чого ви тут сидите? На Софійській площі – Мамаєве побоїще. При похороні Патріарха біля мурів Софії Київської пролилася кров. Могилу засипали голими руками. Площа вся у крові”. Потім я довідався, як повернувся з Франції додому в Київ, що у приступі відчаю Жуковський дещо згустив фарби, зокрема, що площа була уся в крові. Але чорний вівторок все ж назавжди лишиться незмивною плямою гріха на тодішньому політичному керівництві нібито незалежної у той час України.
Михайло Омельян: Дмитре Власовичу, коли відбулася Ваша перша зустріч з Патріархом Володимиром і яке враження Ви винесли від зустрічі?
Дмитро Степовик: В Канаді. Ви здивований? Але у світі перед розвалом СРСР було чимало дивовижного. Я не раз щіпав себе за руку на переломі 80-90-х років XX століття, чи це, бува, не сон, що відбувається на моїх очах? За моєї молодості мені й моєму поколінню втокмачували в голови, що нема більш стабільної держави світу, як СРСР, що він, мов скеля непорушна, – і тут раптом тріщить по швам, мов гнилий мішок зі сміттям. Так і ця зустріч – тоді ще зі священиком Василем Романюком. Але почну з того, як я потрапив у Канаду. 1988 року в болгарській столиці Софії, де проходив з 5 по 10 жовтня Десятий Міжнародний конгрес славістів (я був його делегатом) мене запросив на півроку до Канади професор Альбертського університету в канадському місті Едмонтоні українець Богдан Медвідський. Мета – прочитання курсу лекцій з історії українського мистецтва в Департаменті слов’янських та східноєвропейських студій Альбертського університету. Запрошення я прийняв, але в те, що поїду, не дуже вірив. Бо в західні країни я був так званий “невиїзний”; адже радянська влада вважала мене таким, що може звідти не повернутися: мав ярлика націоналіста, чи, принаймні, “національно напруженого” (чисто кадебівський термін). Проте сталося неймовірне, і я з січня до червня 1989 року читав у Едмонтоні свої лекції. Мої виступи декому сподобалися, і в коротких міжлекційних перервах я, на відповідні запрошення, відвідав літаками (Канада величезна!) головніші міста канадських провінцій: Ванкувер, Вікторію, Вінніпег, Торонто, Монреаль, місто Квебек, столичну Оттаву. Про свої враження від цих поїздок, зустрічей, виступів я міг би написати цілу книжку. Але я хочу конкретніше відповісти на Ваше запитання щодо отця Василя.
Як відомо, священика Василя Романюка як невгодного совєтам, двічі по багато років мучили по тюрмах і виселках та, нарешті, влітку 1988 року видворили разом із сином Тарасом із СРСР на Захід – в Канаду. Якби не Горбачов зі своєю “перестройкою”, то Романюкам, мабуть, судилася б доля Василя Стуса. Але отець Романюк опинився у вільному світі, і митрополит Української Православної Церкви в Канаді Василь Федак послав його на служіння в українську православну парафію міста Ватерло, що в провінції Онтаріо, південніше Торонто. Коли ж я приїхав з Едмонтона в Торонто, то мої друзі й колеги-науковці, які запросили жити в них удома, Дарія і Юрій Даревичі склали для мене цілу програму на всі 7 днів перебування в Торонто – з 21 по 28 лютого 1989 року. Кожного дня мав або лекцію або промову – і багато приватних зустрічей. Даревичі сказали мені, що тоді, взимку 1989 року, в Канаді перебувало вже біля шести тисяч гостей з України; кількох з них, наприклад, мистців Андрія й Феодосія Гуменюків, Івана Остафійчука, я зустрів тут же, на моїх виступах або на гостинах у людей. Якось Даревичі мені кажуть, що є серед цих 6-ти тисяч гостей з тодішньої Української РСР одна незвичайна особа: православний священик-вигнанець з Батьківщини – Василь Романюк. Отримав він спокійну, тиху парафію в дуже милому містечку, але часто буває в Торонто й тут виголошує полум’яні проповіді, головна ідея яких, – Бог і Україна.
Я дещо розчарував Даревичів, які думали що “відкрили” для мене о. Василя Романюка, випущеного півроку тому з тюрми народів СРСР: я сказав моїм милим господарям і їхнім трьом дітям, що знаю страдницький шлях цього священика, його рано померлої дружини Марії, сина Тараса, якай по приїзді в Канаду навчався в Духовній колегії-семінарії св. апостола Андрія у Вінніпезі. Отже, в ці прикінцеві дні лютого 1989 року о. Василь перебував у Торонто, й Даревичі запросили мене на його промову в Торонтському інституті св. Володимира. Цей інститут – не навчальний заклад у нашому розумінні, а наукова, громадська установа для різних публічних заходів – виставок, лекцій, концертів. Тут я вперше в житті й побачив легендарного страждальця, про якого багато знав ще в Україні, але ніколи з ним не зустрічався і не бачив його. Зала була переповнена, але мене, як такого, що з України, посадили ближче до сцени. В першому ряді сиділо декілька священиків і, здається, навіть греко-католицький тодішній єпископ на провінцію Онтаріо, владика Ісидор Борецький. Промовляв отець Василь довго, полум’яно, прекрасною українською літературною мовою, яку рідко почуєш від гуцула – адже він з Косівського краю, з села Химчин. Голос мав не дзвінкий, а густий і трохи глухуватий. Я відчув у ньому твердо віруючого християнина, пастиря. Він цитував Священне Писання і давав пояснення, які тісно в’язалися до долі України. У свої 54 роки виглядав молодшим своїх літ; стрункий, середнього зросту. Ряса робила його трохи вищим, а на грудях сяяв чудовий хрест із прикрасами – недавно перед тим о. Василь побував у США й митрополит УПЦ у США Мстислав Скрипник нагородив о. Василя митрою і саном митрофорного протоієрея.
Після лекції о. Василя оточили щільним кільцем слухачі. Хоч він дав багато відповідей на їх питання під час лекції, всеодно, питання продовжували сипатися, особливо від жінок. Якби не Даревичі, не пробитися б мені до отця крізь кільце цікавих торонтонських жінок. Тож Дарця Даревич випхала мене до самого отця й представила: ось мистецтвознавець з Києва, професорує у нас. Коли отець Василь довідався про моє прізвище, хто я, й де працюю, то сказав, що знає мене, чув багато доброго (так і сказав), і запитав, коли я вертаюся додому? Я сказав, що в середині 1989 року, влітку. Усміхнувшись, Романюк сказав: “Полетимо разом”. На моє німе й здивоване запитання, як це так, щойно прибув не за своєю волею в країну, де так багато проживає доброзичливих до нього земляків-українців, священик додав мало зрозумілу мені тоді фразу: “Я цією ситою Канадою ситий по горло”. Між іншим, його дещо суворий вигляд різко мінявся, коли його осявала мила й доброзичлива усмішка. На цьому наша коротка розмова завершилася. Набагато пізніше, коли він був обраний Патріархом Київським і всієї Руси-України, я зрозумів суть його слів про ситість добротною спокійною Канадою: Василь Романюк був воїном на полі духовному й на полі національному. Він – мов птах-буревісник. І таких духовних лідерів якраз затребувала тодішня переломна доба.
М.О.: Як ви оцінюєте діяльність владики Володимира (Романюка) після його повернення з Канади на Україну? Чи зустрічалися з ним? Чи сталися в його характері, поведінці якісь зміни після того, як він став архієреєм – єпископом, архієпископом, митрополитом, патріархом?
Д.С.: Звичайно, духовна кар’єра владики після Канади стрімко зросла. За шість років (1990-1995) він пройшов усі ступіньки духовного пастиря: від священика до Патріарха. Я сказав і ще раз повторю: тодішня переломна доба потребувала таких діячів. Як майбутній історик Церкви, ви повинен знати, що тоді відбувався паралельний процес відновлення й відродження двох Церков, прихильних до здобуття Україною статусу незалежної, самостійної, суверенної держави: УАПЦ й УГКЦ. В суспільно-політичному плані обидві Церкви зробили добру духовну роботу, корисну для кожного правдивого українця. Але в плані суто юрисдикційному, між ними зав’язалося нездорове змагання, яке де-не-де переросло в протистояння. Замість будувати структури УАПЦ, які ще не були сформовані, деякі підступні одиниці в середині Церкви (і додам, ворожі сили поза Церквою й навіть поза Україною) розпалювали ворожнечу між українськими православними християнами і греко-католиками. На жаль, у це протистояння вони втягли митрополита Володимира Романюка. Я не належав до найближчого оточення владики Володимира ні до, ні після обрання його Патріархом (1993 рік), але як учасник руху за автокефалію Церкви, мав неодноразові зустрічі з ним. Я бачив, що його оточення не є добрим у жодному відношенні, в тому числі моральному. Проте я не міг про це йому сказати, оскільки ці одиниці, чоловіки й жінки, завжди були при ньому. Єдине, що я міг сказати, це щоб він не ув’язувався у згубну для України боротьбу за недопущення відновлення легального статусу УГКЦ. Один раз, другий, третій владика слухав мене, й було враження, що він погоджується. Потім мовчав, ні за, ні проти, але з незадоволеним обличчям. Нарешті, він якось каже мені: “Ми думали зробити з Вас щось на зразок міністра закордонних справ нашої Церкви (в дужках зазначу, що тоді, при Президенті Кравчукові, ходили вперті чутки, що мене мали б призначити Послом України в державі Ватикан), або головою зовнішніх зв’язків УАПЦ, навіть висвятити Вас у єпископи. Але Ви все про греко-католиків та греко-католиків; то ми вирішили ні того, ні іншого не робити”.
Отже, непотрібна і відверто нав’язана зі сторони позиція борця проти відродження УГКЦ не пішла на користь ні самому владиці Володимиру ні УАПЦ на початкових етапах її відродження. Ця його позиція була дещо пом’якшена, як він, після упокоєння першого православного Патріарха України Мстислава Скрипника, сам був обраний Патріархом. Звичайно, після тієї короткої зустрічі в Канаді, я помітив зміни в характері й поведінці владики. Бо змінився його статус. Він був добрим архієреєм. Його промови нагадували своєю полум’яністю й щирим патріотизмом, духовністю й відданістю Христу промови Мстислава і багатьох архієреїв УАПЦ у 20-ті роки, включно з промовами митрополита Василя Липківського. Це була найсильніша, найкраща сторона його пастирства як до обрання Патріархом, так і після,
М.О.: Пане професоре, що Ви можете сказати про позицію владики Володимира Романюка щодо об’єднання УАПЦ й УПЦ Московського патріархату в червні 1992 року?
Д.С.: Його позиція була дуже важлива й принципова. Від початку і до кінця він був за це об’єднання, хоч тодішній Предстоятель УАПЦ Патріарх Мстислав не відразу осягнув доленосність цього об’єднання і в певні моменти гостро критикував поспішність та процедуру цього об’єднання на соборах в 1992 році. Втім, я точно знаю від самого Мстислава, що й він був за об’єднання з УПЦ, але за його власним планом і за його присутності. Ці дві формальні вимоги не були дотримані через похилий вік і недобрий стан здоров’я Патріарха Мстислава у 1992 році. Але нещирі й неправдиві ті, що тоді казали й тепер кажуть, що Мстислав був проти об’єднанням з тією частиною УПЦ, яку очолював тоді екзарх України митрополит Філарет (Денисенко). Я знаю точно, що Володимир Романюк мав контакт із Патріархом Мстиславом з приводу об’єднання з Церквою Філарета, і що Мстислав мав позитивне судження і про українську патріотичну частину УПЦ на чолі з Філаретом, і про саму особу Філарета як дуже здібного церковного діяча України.
М.О.: Ви були присутні на Помісному соборі УПЦ Київського Патріархату, який обрав тодішнього митрополита Володимира Романюка другим Патріархом Київським і всієї Руси-України?
Д.С.: Я був делегатом усіх трьох елекційних соборів, на яких обирали Патріархів: Мстислава (1990 рік), Володимира (1993 рік) та Філарета (І995 рік). Мушу сказати до відома ворогів і недоброзичливців УПЦ КП, які вправляються в словоблудді, що це Церква неканонічна, не благодатна і т. д. Усі три собори точно відповідали православним традиціям помісних повних соборів з представництвом усіх ланок ієрархії, кліру, монастирів і мирян, тобто на всіх трьох була повнота Церкви! І вибори мали благословенний, спокійний, побожний характер з дотриманням усіх вимог церковної демократії. Хоч, звичайно, були дискусії, часом гострі. Були демонстративні маніфестації, як-от, залишення кількома персонами на чолі з владикою Антонієм Масендичем храму святої Софії, де проходив помісний собор восени 1993 року. Але ніхто і ніколи не закине, якщо, звичайно, має совість, що ці собори хоч у якійсь частині були неканонічними.
При виборі Патріарха 1993 року в другий тур вийшли Володимир і Філарет. Два найсильніші на той час архієреї. Більшістю голосів переміг Володимир. Тиха радість й водночас велика турбота, що тепер постала перед ним, читалися на його обличчі. Був похмурий осінній день. Я стояв з делегатами й гостями на подвір’ї перед святою Софією. З парадних дверей вийшов новообраний Патріарх Хтось тримав над ним парасолю. Коли наблизився владика, то поглянув миттю на мене й ледь усміхнувся. Самими дише очима. Чого б то? Кілька хвилин я думав про “символіку” цієї усмішки. “Ага, – мабуть думав Патріарх Володимир, – ти на обох турах голосував за Філарета, а переміг, бачиш, я”. Проте я швидко відігнав з голови це припущення. Тоді на гадку прийшло інше: “Стій під дощем без парасолі, помокни трохи, єпископ, що не відбувся; посол України у Ватикані, що не відбувся; голова Відділу зовнішніх зносин УАПЦ, що не відбувся”. Від цього припущення, якщо так справді міг подумати новообраний Патріарх Володимир, побачивши моє мокре обличчя, мені самому стало весело, і я проникливо, мовчки помолився Богу, що Україна дістала другого достойного православного Патріарха.
М.О.: Як Ви розцінюєте з позицій сьогоднішнього дня двадцятимісячне Патріаршество Володимира Романюка?
Д.С.: Так, воно було коротке, трохи більше за півтора роки. Якщо його оцінювати аналітично, то це повинен зробити фаховий історик Церкви – з усією документацією за цей період і спогадами сучасників. Я не історик Церкви цього періоду, а історик священного християнського мистецтва. Але як зацікавлена особа, я міг би про 20 років існування Київського Патріархату і про роль трьох патріархів сказати образно й афористично: Патріархи Мстислав і Володимир заклали за 5 років підмурки Київського Патріархату, а Патріарх Філарет за 15 років свого Патріаршества звів його чудову будову, яка сяє, мов куполи Михайлівського Золотоверхого монастиря погожої днини.
Звичайно, про Патріарха Володимира Романюка має бути написана – і я певен, буде написана – фундаментальна богословська монографія. Як і про Патріарха Філарета. Бо це три знакові постаті нашої церковної історії XX-XXI століть. Про Мстислава вже така монографія написана й видана. У нас є фахівці, які спроможні створити такі книги. Вони виховані й вивчені тут, у стінах Київської Православної Богословської Академії. Тож – за роботу! Істотна частина матеріалів про життя отця Василя Омеляновича Романюка – Патріарха Володимира – опублікована в книгах його сина, священика Покровської церкви в Києві Тараса Романюка “Патріарх Володимир або спогади про батька” (Київ, 2000 ) та “Канадські оповідання” (Київ, 2006). Безперечно, син має й документи, і ще додаткові спогади про свого визначного тата; а крім того, ще багато є людей, які мають що сказати про цю славну людину. Написано не одну дюжину статей. Усе це треба зібрати разом і проаналізувати. Це не абияка робота, а конечна необхідність, бо це – істотна частина сучасної історії УПЦ, на яку ще довго посилатимуться фахівці. Ми живемо в лукаві дні, тому треба дуже високо піднести український національний дух в нашому церковному середовищі.
М.О.: Дмитре Власовичу, чи були Ви на Софійській площі 18 липня 1995 року, коли ховали на святому місці Києва упокоєного Патріарха Володимира? Які враження?
Д.С.: Ні не був. Я майже все літо 1995 року провів у Парижі, працюючи в архіві й бібліотеці. Звичайно, з українською громадою Парижа уважно стежив за подіями в Україні. 14 липня, день раптової смерті Патріарха, – національне свято Франції, день Бастилії. Гуляв Єлисейськими полями, був на площі Зірки, дивився на феєрверки над річкою Сеною. В готель повернувся пізно, аж тут дзвінок: професор Аркадій Іларіонович Жуковський, який дома слухав французьке радіо, почув коротку фразу, що в Києві помер визначний ієрарх Православної Церкви на ім’я Володимир. Жуковський доручив мені другого дня зв’язатися з Києвом і взнати деталі. Разом з редактором української газети “Українське Слово”, що виходила в Парижі, Юлієм Лазарчуком, добираємо з різних джерел інформацію і інформуємо одного з провідних українців у французькій столиці Аркадія Жуковського. Звертаємося по допомогу до Посольства України у Франції й особисто до Посла Юрія Кочубея. Сум і тривога. Так минає чотири дні. І ось 18 липни пізно ввечері до мене в кімнату знову дзвінок від професора Аркадія Жуковського. Голос повний розпачу: “Чого ви тут сидите? На Софійській площі – Мамаєве побоїще. При похороні Патріарха біля мурів Софії Київської пролилася кров. Могилу засипали голими руками. Площа вся у крові”. Потім я довідався, як повернувся з Франції додому в Київ, що у приступі відчаю Жуковський дещо згустив фарби, зокрема, що площа була уся в крові. Але чорний вівторок все ж назавжди лишиться незмивною плямою гріха на тодішньому політичному керівництві нібито незалежної у той час України.