Особистість та індивід

У практичному застосуванні ми схильні спотворювати сенс слова особистість. Те, що називають, зазвичай, словами “особистість” і “особисте”, означає, радше, індивід та індивідуальне

 У практичному застосуванні ми схильні спотворювати сенс слова особистість. Те, що називають, зазвичай, словами “особистість” і “особисте”, означає, радше, індивід та індивідуальне. Ми дедалі більше звикаємо вживати терміни “особистість” та “індивід” майже як синоніми, використовуючи обидва для позначення того ж самого. Проте, з іншої точки зору, особистість та індивід мають протилежні значення. Індивід – це відмова або нехтування особистісною неповторністю, спроба визначити людське існування через об’єктивні риси людської природи, кількісні порівняння та аналогії.
Людина беззастережно ототожнюється з нумеричною індивідуальністю здебільшого в царині соціології та політики. Іноді така раціональна стандартизація людей вважається за “прогресивну”, оскільки допомагає досконалішій організації суспільства. Людське існування нейтралізується в безособовій суспільній одиниці, що є носієм певних характеристик, потреб і бажань, спільних для всіх. Ми намагаємося створити певну раціональну систему “прав індивіда” або “об’єктивного” застосування суспільної справедливості, яке стандартизує всіх індивідів, нівелюючи їх особистісну неповторність.
Та й у повсякденному житті ми також, зазвичай, вирізняємо особистості, застосовуючи до індивідів характеристики й атрибути загальнолюдської природи, що розрізняються лише кількісно. Коли ми хочемо позначити особистість, то поєднуємо індивідуальні атрибути й природні ознаки, які в жодному разі не є “особистісними”, тобто унікальними й неповторними, навіть якщо це численні риси, характерні для окремих індивідів. Ми говоримо наприклад: такий-то є людина така-то на зріст, з такою-то зовнішністю, таким-то характером, емоційним типом тощо. Але хоч би якими детальними були описи, до яких ми вдаємося, вони відповідатимуть і багатьом іншим індивідам, адже екзистенційну унікальність і неповторність особистості неможливо окреслити об’єктивно, за допомогою слів і виразів звичайної мови.
Особистісна неповторність виявляється і пізнається лише в царині безпосередніх особистих взаємин та спілкування, тільки мірою реалізації особистісного самовияву, любовної і творчої сили, яка виокремлює особистість із природного цілого. І ці – розкриття та пізнання – особистої неповторності стають повнішими, коли спілкування та взаємини сягають своєї повноти в любові. Саме любов є істинним шляхом до пізнання особистості, оскільки передбачає цілковите прийняття іншого. Вона не переносить на іншого індивідуальні вподобання, потреби чи бажання, приймаючи його таким, яким він є, в усій повноті його особистісної неповторності. Ось чому пізнання неповторної особистості сягає своєї повноти у статевій любові, яка є самотрансценденцією і самопожертвою, а в мові Біблії статеві зносини ототожнюються з пізнанням особистості.
Особистісна неповторність становить образ Божий у людині. Це модус існування, спільний для Бога і людини, “етос” тринітарного життя, закарбований в людській істоті. Православна Церква та її богослов’я розглядають людину як образ Божий, а не Бога як образ людини, піднесений до абсолюту. Одкровення особистісного Бога в історії відкриває нам істину про людину, її етос і шляхетність походження.
Але це не означає, що ми застосовуємо до інтерпретації людського існування певний теоретичний принцип, що є санкціонованим. В історичному одкровенні Бога ми пізнаємо істину особистісного існування вільно від будь-якого обмеження обмеження, нав’язаного людині її власною природою внаслідок гріхопадіння, добровільного підпорядкування особистісної неповторності вимогам і приписам природної індивідуальності, як це ми побачимо далі.
Тут важливо підкреслити, що одкровення Бога висвітлює факт особистісної неповторності та свободи людини з усіма трагічними наслідками цієї свободи. Образ Божий в людині зберігається саме через трагедію свободи, адже тотожний іпостасній реалізації свободи – особистісному модусу існування, наділеному здатністю стверджувати або відкидати “істинне життя” в любові. Те, що ми називаємо моральністю людини, є, власне, спосіб, в який людина ставиться до факту своєї свободи. Моральність демонструє те, ким людина є в принципі, як образ Божий, але, водночас і те, ким вона стає через переживання своєї свободи – потворою чи “подобою” Божою.