Повертаючись від сьогодення до нашої історії, потрібно нагадати, що перші зерна Христової науки на українській землі, згідно зі свідченням «Патерикону» митрополита Сильвестра Косова, були засіяні ще святим апостолом Андрієм Первозваним, а пізніше рівноапостольними братами Кирилом і Мефодієм, благовірним князем Оскольдом (у хрещенні Миколаєм) та блаженою княгинею Ольгою
У цьому році вся повнота української християнської спільноти велично святкує 1025-ліття хрещення Київської Руси-України, звершене 988 року на Київських горах святим рівноапостольним князем Володимиром Великим.
Урочисті ювілейні заходи загальноцерковного масштабу нещодавно відбулися і в стінах Київської православної богословської академії: 15 травня 2013 р. була проведена науково-практична конференція, а 27 червня – Освячений Помісний Собор Української Православної Церкви Київського Патріархату. В наукових доповідях, виголошених на конференції та надрукованих в окремому збірнику, всесторонньо висвітлено значення хрещення Київської Руси-України.
Гаслом ювілейних святкувань «із Києва по всій Русі» акцентується увага на тому, що хрещення відбулося в Києві, а не в іншій якійсь столиці. Це гасло відоме ще з 1888 року, коли в Російській імперії вперше на церковному та державному рівні відзначали 900-річний ювілей з часу запровадження християнства в Київській Русі святим рівноапостольним князем Володимиром Великим. У цей час у різноманітних публікаціях та окремих виданнях багато уваги приділялося історичному та богословському осмисленню цієї події, а особливо детально висвітлювалась місія рівноапостольного князя. Цікаво, що вже тоді центром всіх святкувань було саме місто Київ, а не Москва, як це було у 1988 році. І справді, хіба ж не з древнього града Києва, після проголошення християнства державною релігією, воно розповсюдилось по всій Русі й навіть за її межами? Як відомо, Велике Московське князівство утворилось набагато пізніше. Тому саме Київ зі своїми давніми святинями – Свято-Михайлівським Золотоверхим монастирем (1108), Святою Софією Київською (1011), Свято-Успенською Києво-Печерською Лаврою (1051), Свято-Михайлівським Видубицьким монастирем (1070) – є свідками всіх процесів, пов’язаних із християнізацією Київської Руси-України, зросту духовної, інтелектуальної та культурної могутності неосяжної Київської держави[1].
Повертаючись від сьогодення до нашої історії, потрібно нагадати, що перші зерна Христової науки на українській землі, згідно зі свідченням «Патерикону» митрополита Сильвестра Косова, були засіяні ще святим апостолом Андрієм Первозваним, а пізніше рівноапостольними братами Кирилом і Мефодієм, благовірним князем Оскольдом (у хрещенні Миколаєм) та блаженою княгинею Ольгою[2]. Хоч процес поширення вчення Христового розпочався в Криму, на північному березі Чорного моря, але дуже швидко місто Київ стало для всієї Русі другим Єрусалимом, із якого благодать Євангельського вчення розповсюджувалася на всі навколишні землі Східної, а подекуди й Західної Європи та Азії. Тож, враховуючи відомості джерел, можемо однозначно стверджувати про двохтисячолітню історію християнства на території сучасної України. Про це у своїх творах згадують такі християнські автори раннього часу, як апостол Павло (+ 67 р.), Тертуліан (близько 160 – 220 рр.) св. Афанасій Олександрійський (близько 300 – 373 рр.), свт. Епіфаній, (близько 314 – 367 рр.), святитель Іоан Золотоустий (близько 347 – 407 рр.), Євсевій Ієроним (330 – 420 рр.), Феодорит Кирський (390 – 457 рр.), Єрмій Созомен (близько 444 р.), Лев Премудрий (кінець IX ст.) та ін.[3] Більше того, нам відомо, що вже в кінці III – IV століттях існували наші єпархії, які знаходилися під владою Константинопольського Патріарха: Скіфська, Херсонська, Готська. Корінними мешканцями цих земель були слов’яни. Архієреї згаданих єпархій були присутні на Першому (325 р.) та Другому (381 р.). Вселенських Соборах[4]. Тож усі історичні події першого тисячоліття свідчать про те, що християнство на землях теперішньої України існувало ще до великого князя Володимира, але святий рівноапостольний володар запровадив його на державному рівні.
Володимир Великий, досягнувши певних вершин у розбудові Київської держави за допомогою сили зброї, прекрасно розумів, що цього зовсім не достатньо для її утвердження та розвитку. Для цього потрібно мати зовсім іншу «силу», яка б консолідувала та об’єднувала руську людність. Перші спроби такого об’єднання, які виявилися у спорудженні пантеону язичницьких ідолів, були невдалими. І тільки завдяки християнству Володимиру Великому вдалося об’єднати розрізнені землі своєї великої держави та повністю змінити на краще життя своїх підданих.
Святий рівноапостольний князь Володимир є справді величною постаттю в нашій історії: справа, ним звершена, має вічне значення не тільки для нашого народу, але і для всієї християнської Європи, з якою Київська Русь жила вже тоді в тісному спілкуванні. Велич його християнського та державного подвигу оцінили вже його сучасники. Про це яскраво свідчать два похвальних слова просвітителю Русі, які дійшли до нас із цієї давньої епохи. Перше із них належить відомому русичу митрополиту Київському святителю Іларіону, друге належить менш здібному письменнику – Якову Мниху, який також возвеличує велику справу святого Володимира[5].
Аналізуючи свідчення джерел про прийняття віри рівноапостольним князем Володимиром, потрібно акцентувати увагу передовсім на тому, що християнство було прийняте із православної Візантії, яка на той час була найрозвиненішою державою у світі. Тому цілком зрозуміло, що Українська Православна Церква, починаючи з організації її при князі Володимирі Великому, через усю першу добу своєї історії, є яскравим прикладом застосування системи симфонії, союзу поміж державною і церковною владою для добра народу. Вперше цей принцип симфонії, на основі Священного Писання й творінь отців Церкви, був сформульований імператором Юстиніаном у шостій новелі, де говориться: «…Церква і Держава – це два божественних дари людству, два порядки речей, що виникають з одного джерела – з волі Божої, що їх встановила. Слухняні волі Божій, ці два порядки повинні бути в повній згоді (грецьке «симфонія») поміж собою. Церква відає ділами божественними, небесними, Держава повністю піклується про охорону церковних догматів і честі священства, а священство, разом з державою, скеровує все суспільне життя по шляхах, угодних Богові»[6]. Про розмежування функцій держави та Церкви писав і святитель Іларіон, митрополит Київський.
У дослідників початкового періоду історії Київської Митрополії (зокрема у праці протоієрея професора Євгенія Голубинського) виникала навіть думка, що Українська Церква при рівноапостольному князі Володимирі Великому мала не просто статус фактичної автокефалії, а отримала канонічну автокефалію, тобто незалежність від Церкви-матері Константинопольської[7]. А у 1051 році за благовірного князя Ярослава Мудрого Собором руських єпископів відбулося обрання та поставлення на Київську митрополичу кафедру русича-українця святителя Іларіона.
Літопис так характеризує святителя Іларіона: «Муж благ і книжник і постник»[8]. Це обрання ясно показало, що могутня держава, яка за своїми розмірами була набагато більша, ніж увесь візантійський патріархат, повинна мати свою автокефальну Церкву. Професор О. Лотоцький говорить, що благовірний князь Ярослав Мудрий так само, як і його батько, ставив собі за ціль встановити чи, власне, відновити ту автокефалію, що фактично існувала від початку християнства на Русі. Подібні обрання на Київську митрополичу кафедру руськими єпископами на Соборі та поставлення без погодження з Царгородським Патріархом сталися і в 1147 році (митрополит Климент Смолятич), і в 1242 році (митрополит Кирил), і в 1415 році (митрополит Григорій Цамблак), і в 1495 році (святитель Макарій)[9].
З розповсюдження християнства паралельно відбувалося й поширення мережі шкіл для навчання новонавернених. Варто наголосити на тому, що в той час і впродовж багатьох віків школи не поділялися на «світські» та «духовні». У всіх цих навчальних закладах викладачами були священики або ж ченці як найосвіченіші представники тогочасного суспільства. Навчання базувалося також на вивченні богослужбової та богословської літератури, церковного співу та уставу. Першими «букварями» досить довгий час були такі книги, як «Псалтир» і «Апостол». Зрозуміло, що випускники таких шкіл в майбутньому працювали як у церковних, так і у державних інституціях та уміло втілювали внутрішню і зовнішню політику Київської Русі.
Традицію шкільництва принесла з Візантії в Русь саме Православна Церква. Після заснування школи рівноапостольним князем Володимиром, де навчалося близько 300 дітей, древні літописи зберегли свідчення про відкриття ще низки шкіл на Русі. Так, досить швидко (ХI ст.) у нас сформувалася ціла система шкільної освіти: школи «книжного вчення» або ж єпархіальні, монастирські школи, школи грамоти, жіночі школи.
Вогнище освіти підтримували в нас найбільше монастирські та єпархіальні осередки. Завдяки їхній діяльності в Україні формувався розвиток письменства, богословської думки, мистецтва, архітектури тощо. Важливу роль також відігравали Київські князі, які створювали у своїх володіннях осередки для переписування та перекладу з грецької та інших давніх мов книг, формували бібліотеки та школи. Вже в час благовірного князя Ярослава Мудрого з’являються в нас цілі династії інтелектуальної еліти, що дало можливість професору Михайлу Грушевському сміливо стверджувати про першу «академію наук» цього часу[10].
Із Києва по всій Русі розповсюджувалося не тільки християнство, але й просвіта, яка передбачала заснування шкіл. Так, під 1097 роком згадується, що преподобний Нестор їздив у Володимир, що на Волині, для огляду училищ та настанови вчителям. Це є прямим доказом, з одного боку, поширення освіченості серед людей, а з іншого – належного впорядкування та нагляду за ходом науки й за зовнішнім станом шкіл[11].
Внаслідок прийняття християнства та поширенням просвіти серед руського суспільства відбувається зміцнення Київської держави, що стає однією з наймогутніших в тогочасному світі. Щоб мати могутніх союзників, багато європейських володарів бажали через династичні шлюби породичатися з нашими князями.
Церква в цей та подальші періоди мала надзвичайно великий моральний вплив на державну владу. Моральний вплив на окремих наших князів дуже яскраво позначився в образі ідеального князя як державного правителя, що його змалював Володимир Мономах в «Поученні дітям». Цей образ князя-християнина і патріота був наслідком християнського світогляду Володимира Мономаха[12]. Своє «Повчання дітям» князь Володимир Мономах написав у досить поважному віці, про що свідчать слова: «Сидячи на санях (тобто готуючись до смерті), помолився я в душі своїй і воздав хвалу Богові, що Він мене до сих днів, грішного, допровадив». Також тут читаємо: «Насамперед не забувайте убогих, а яко можете, по силі годуйте їх і подавайте сиротам. І вдову захистіть, не дайте сильним губити людину. Хто б то не був, правий чи винний перед вами, не вбивайте і не веліть убивати його; якщо і завинив хто в смерті, не губіть християнської душі. Якщо ж вам доведеться цілувати хрест перед братами своїми або перед будь-ким, то перше спитайте свого серця, на чому ви зможете стояти твердо, і тільки тоді цілуйте. А поклявшись, не переступайте клятви, бо загубите душу свою. Ніколи не майте гордощів у своєму серці і в розумі, а скажіть: сьогодні живий, а завтра помру; смертні ми. Старих шануйте, як батька, а молодих, яко братів»[13]. Тож внаслідок впливу Христового вчення Володимир Мономах є для багатьох поколінь, а особливо для керівників різного рівня, прикладом сильного, мудрого, доброго, справедливого володаря, що захищає слабких та немічних, наказує опікуватися бідними, вдовами і сиротами й вважає священним обов’язком бути гостинним.
Православна Церква мала вплив на зміну розуміння про родину і родинні стосунки. Викорінюється поступово в побутовому житті багатоженство, поганські звичаї крадіжки («умикання») та купівлі жінок. Невпорядковані шлюбні відносини ставали через освячення й скріплення церковним вінчанням союзом чоловіка і жінки по кінець життя їхнього, благословенним Церквою. Загальновідомо, що, порівнюючи з іншими народами, високе становище жінки в українському суспільстві та народі є наслідком не тільки свободолюбності в характері народу, але й тієї людяності, яку проповідувала в родинних відносинах наша Церква[14].
Велика справа Церкви – це її колишня доброчинність. Вона опікувалась і годувала тих, хто сам не міг себе прогодувати: жебраків, бідних, хворих. Церква давала захист і притулок «ізгоям», що з тих чи інших причин позбавлялись захисту світських громад чи союзів. І хто б не був чоловік, Церква дивилась на нього по-християнськи, як на людину вільну, як на людину, якій необхідне милосердя. Почало змінюватися і Руське законодавство. Відомі всім устави святих князів Володимира та Ярослава. Був також впорядкований та написаний збірник законів «Правда Ярослава», який потім став основою «Руської правди».
У своїй доповіді на Освяченому Помісному Соборі УПЦ Київського Патріархату Святійший Патріарх Філарет, зокрема, сказав: «Християнство вплинуло на розвиток господарського життя. Особливу роль при цьому відігравали монастирі. Вони освоювали лісові нетрі, болота, піднімали цілинні землі, розвивали промисли і торгівлю. Прикладом такого господарювання була Києво-Печерська лавра, яка володіла землями вздовж Дніпра. У ХVІ ст. церквам і монастирям належала третина всієї державної землі. Заслуга монастирів полягала в тому, що вони християнізували інородців, які перебували на нижчому рівні розвитку культури порівняно з русичами»[15].
Православна Церква як тоді, так і зараз дає світському громадянству приклад нового, кращого й гуманного устрою, при якому могли б знаходити собі захист усі незаможні й беззахисні. В минулому вплив Православної Церкви обіймав усі сторони суспільного устрою й був добродійним однаково як для політичної діяльності князів, так і в приватному житті кожної людини[16].
Отже, християнство створило духовну основу єдності Київської Руси-України як великої держави. На жаль, нащадки рівноапостольного князя Володимира, благовірного князя Ярослава Мудрого, великого князя Володимира Мономаха не послідували їх доброму прикладу, а шукали влади та скарбів світу цього, першості й права володіння Київським престолом. І, незважаючи на всі зусилля архіпастирів, примирення ворогуючих сторін так і не настало. У результаті князівських міжусобиць Київська Русь прийшла до занепаду, а з часом й взагалі була завойована та поділена територіально. Все це також негативно відбивалося в житті Православної Церкви, яка зазнавала переслідувань та утисків, особливо в час католицької експансії.
Не заглиблюючись у детальний хронологічний огляд формування та еволюції історичного процесу, зазначимо, що у всі періоди нашого минулого Православна Церква завжди була з народом, навчала та врозумляла, показувала й втілювала в життя все краще, чим і зараз ми пишаємось – літературою та архітектурою, просвітницькою і благодійною діяльністю, мистецтвом й культурою. Тож сьогодні наша історія допомагає нам стати християнсько-європейською демократичною державою, консолідуючи на державотворення весь український народ, незалежно від етнічного походження.
Сьогодні нам потрібно активно працювати над тими речами та процесами, які об’єднують як нашу державу, так і Православну Церкву. Можна впевнено сказати, що цьогорічний ювілей 1025-ліття хрещення Київської Руси-України є одним із таких об’єднавчих факторів. І справді, це святкування об’єднало всіх і кожного, хто вважає себе нащадком святого рівноапостольного князя Володимира. І тільки разом, влада і народ, духовенство та християнська інтелігенція, ми можемо з допомогою Божою збудувати міцну Українську державу. А найкращим фундаментом для такої країни, подібно як в час Хрещення, повинна бути єдина, автокефальна, тобто незалежна, Помісна Українська Православна Церква, навколо якої буде формуватися нова свідома християнська спільнота, яку ніякі ворожі сили ніколи не здолають.
Сьогодні ми маємо як вінець одвічних народних прагнень, сподівань та зусиль незалежну Українську державу. З ласки Божої є в нас і автокефальна Помісна Українська Православна Церква, яка не підпорядковується ні Москві, ні Риму, ні Константинополю. Українська не тільки по назві, але й передовсім по своїй суті – з українською мовою богослужіння, з українським Священним Писанням Старого та Нового Завіту, з перекладами українською мовою святоотцівської спадщини, з українською правдивою історією та, найголовніше, з духовенством, інтелігенцією та щирим українським народом, вихованим на патріотичних засадах любові до своєї землі та з великим прагненням творити своє спільне майбутнє, в основі якого стоїть та завжди буде стояти Євангельська заповідь любові до Бога та ближніх.
Митрополит Епіфаній (Думенко),
доктор богословських наук, професор
[1] Доповідь Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета на Помісному Соборі Української Православної Церкви Київського Патріархату з нагоди 1025-ліття Хрещення Руси-України 27 червня 2013 р. – Режим доступу: http://www.cerkva.info/uk/stattiadopovidi/3601-dopovid-patriarkha.html
[2] Сильвестр Косов, митр. Патерик // Пам’ятки української православної богословської думки XVII ст. / упорядкування (вступ, коментар, переклад з польської) протоієрей Юрій Мицик, доктор історичних наук, професор. – К., 2007. – Т. 2. – С. 25 – 27.
[3] Пальцын Петр. Владимир Св., как просветитель России. – [1863]. – 109 с. // ІР НБУВ. – Ф. 304. – Дис. 250. – Арк. 24; Брайчевський М. Утверждение християнства на Руси / пер. с укр. ; АН УССР. Ин-т археологи ; отв. ред. М. В. Попович. – К. : Наук. думка, 1989. – C. 13, 14, 15.
[4] Епіфаній (Думенко), архієп. Християнство на землях сучасної України на початковому етапі : доповідь на науковій богословсько-історичній конференції, присвяченій 1150-літтю утворення Київської Митрополії при князі Аскольді (Київ, 15 листопада 2012 року) // На шляху до спасіння : [проповіді, слова, послання, промови, доповіді, інтерв’ю]. – К., 2012. – С. 672 – 680.
[5] Епіфаній (Думенко), архієп. Хрещення Київської Руси-України та виникнення і розвиток церковно-освітніх закладів Православної Церкви // Із Києва по всій Русі : збірник матеріалів наукової богословсько-історичної конференції, присвяченої 1025-літтю Хрещення Київської Руси-України / [під ред. архієп. Переяслав-Хмельницького і Бориспільського Епіфанія (Думенка) та прот. Віталія Клоса]. – К. : [Київська православна богословська академія], 2013. – С. 9 – 19.
[6] Болотов В., проф. Лекции по истории древней Церкви : в 4 т. – К., 2005. – Т. 4. – С. 359 – 364.
[7] Власовський І., проф. Нарис історії Української Православної Церкви : в 4 т., 5 кн. – К. : Вид. Української Православної Церкви Київського Патріархату, 1998. – Т. 1. – С. 36.
[8] Цит за: Златоструй. Древняя Русь X – XIII веков. – М. : «Молодая гвардия», 1990. – С. 82.
[9] Епіфаній (Думенко), архієп. Вітальне слово учасникам наукової богословсько-історичної конференції «На шляху до автокефалії Української Православної Церкви» (Київ, 22 жовтня 2011 року) // На шляху до спасіння : [проповіді, слова, послання, промови, доповіді, інтерв’ю]. – К., 2012. – С. 668 – 671.
[10] Цит за: Епіфаній (Думенко), архієп. Хрещення Київської Руси-України та виникнення і розвиток церковно-освітніх закладів Православної Церкви // Із Києва по всій Русі : збірник матеріалів наукової богословсько-історичної конференції, присвяченої 1025-літтю Хрещення Київської Руси-України / [під ред. архієп. Переяслав-Хмельницького і Бориспільського Епіфанія (Думенка) та прот. Віталія Клоса]. – К. : [Київська православна богословська академія], 2013. – С. 9 – 19.
[11] Асконченский В. Кіевъ съ древнейшимъ его училищемъ академіею : в 2 ч. – К. : Въ университетской типографіи, 1856. – Ч. 1. – С. 12.
[12] Повесть временных лет. – М.-Л. : Изд-во АН СССР, 1990. – Ч. 1. – С. 354 – 357.
[13] Цит за: Златоструй. Древняя Русь X – XIII веков. – М. : «Молодая гвардия», 1990. – С. 163 – 164.
[14] Голубинський Е. История Русской Церкви : в 2 т. – изд. 2. – М., 1880 – 1881. – Т. 1. – С. 23 – 27.
[15] Доповідь Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета на Помісному Соборі Української Православної Церкви Київського Патріархату з нагоди 1025-ліття Хрещення Руси-України 27 червня 2013 р. – Режим доступу: http://www.cerkva.info/uk/stattiadopovidi/3601-dopovid-patriarkha.html
[16] Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви : в 4 т. – К. : Вид. Української Православної Церкви Київського Патріархату, 1998. – Т. 1. – С. 54.