«Один» і «багато» в євхаристійній свідомості ранньої Церкви

У Першому Посланні до Коринтян (10:16-17) у зв’язку із служінням Вечері Господньої Павло пише: «Чаша благословення, що ми благословляємо, хіба не є причастям Христової крові…І це не єдине місце, де Павло говорить про «багатьох», що є «один» во Христі, до того ж вживаючи «один» не в середньому, а саме в чоловічому роді

 У Першому Посланні до Коринтян (10:16-17) у зв’язку із служінням Вечері Господньої Павло пише: «Чаша благословення, що ми благословляємо, хіба не є причастям Христової крові? Хліб, що ламаємо, хіба не є причастям Христового Тіла? Тому що є один хліб, ми, яких багато, — тіло одне, бо всі ми беремо участь в одному хлібі». І це не єдине місце, де Павло говорить про «багатьох», що є «один» во Христі, до того ж вживаючи «один» не в середньому, а саме в чоловічому роді.
Ідея об’єднання «багатьох» в «одне» чи «одного» як представника «багатьох» сягає часів давніших за Павла. Це ідея, що головним чином пов’язана з постатями «Раба Божого» і «Сина Людського». Але для нас тут має значення те, що ця ідея від початку була пов’язана з євхаристійною свідомістю Церкви. Павло, звертаючись із цими словами до коринтян, просто відтворював переконання, що, вочевидь, було загальнопоширеним у ранній Церкві.
Отже, з огляду на традицію образу Раба Божого, тексти Тайної Вечері, незважаючи на розбіжності у багатьох моментах, узгоджуються між собою щодо зв’язку Вечері з «багатьма» чи «вами», «за» чи «замість» (αντι, περι) яких один приносить себе в жертву. Цей зв’язок Євхаристії з традицією образу Раба Божого, в якому «багато» отримують свого представника, стверджується в літургійному житті Церкви вже в першому столітті. У найдавнішій літургійній молитві Римської Церкви, яку ми знаходимо в «Першому посланні» Климента, багато разів зустрічається образ Раба Божого, пов’язаний з Євхаристією. Те саме можна сказати і про «Дідахе», де ця ідея висловлена навіть більш явно.
Подібні спостереження можна зробити стосовно зв’язку Євхаристії з традицією образу «Сина Людського». Якщо у шостому розділі Четвертого Євангелія йдеться про Євхаристію, важливо, що головною фігурою, пов’язаною тут з Євхаристією, є Син Людський. Саме Він дає «ту їжу, яка залишається на життя вічне». На відміну від манни, яку Бог дав Ізраїлеві через Мойсея, цей хліб є «хліб істинний», котрий, зійшовши з небес, є не що інше, як Сам «Син Людський». Показово, що Христос з’являється тут, коли Він ототожнює Себе з «істинним хлібом» як Син Людський, а не в іншому образі. Отже, споживання цього хліба точно схарактеризовано як споживання «плоті Сина Людського», Який вбирає в Себе кожного, хто їсть цей хліб, відтак виконуючи Свою роль колективного Сина Людського.
Саме ця ідея є головною в розділах 13-17 того ж Євангелія, де євхаристійні передумови Тайної Вечері настільки глибоко пов’язані з есхатологічною єдністю всіх у Христі, завершуючись молитвою за те, щоб «всі вони були єдине». Все це неможливо розглядати поза євхаристійним контекстом, в якому переважає ідея єдності «багатьох» в «одному». Внаслідок цього Четверте Євангеліє не тільки можна тлумачити як євхаристійну літургію; для нього також характерні такі ніяк інакше непоясненні вислови, як дивні заміни першої особи однини першою особою множини в 3:11-13: «Поправді, поправді кажу Я тобі: Ми говоримо те, що Ми знаємо, а свідчимо про те, що Ми бачили, але свідчення Нашого ви не приймаєте. Коли Я говорив вам про земне, та не вірите ви, то як же повірите ви, коли Я говоритиму вам про небесне? І не сходив на небо ніхто, тільки Той, Хто з неба зійшов, — Людський Син, що на небі». Слід узяти до уваги, що цей філологічний феномен міститься знов-таки саме в тексті, де йдеться про Сина Людського, і його можливо зрозуміти лише в еклезіологічному сенсі.
Усе це вказує на давній і глибокий зв’язок між ідеєю єдності «багатьох» в «одному» та євхаристійним досвідом Церкви. Обговорення питання, чи може слугувати цей зв’язок поясненням еклезіологічного образу «Тіла Христового», виходить за межі цього дослідження. Але безперечно, що ні ототожнення Церкви з Тілом Христовим, ані цілковиту єдність «багатьох» в «одному» неможливо зрозуміти окремо від євхаристійного висловлювання: «це є Тіло Моє».
Еклезіологічні наслідки цього можна чітко бачити у джерелах перших трьох століть. Першим із цих наслідків є те, що помісна євхаристійна спільнота вже в листах св. Павла отримала назву εκκλησια <церква, зібрання> чи навіть εκκλησια του θεου <церква Божа>. Докладне вивчення 1 Кор. 11 показує, що слово εκκλησια тут вжито у динамічному значенні: «коли ви сходитеся разом до [тобто коли ви стаєте] εκκλησια» (в. 18). Тут явно мається на увазі те, що розкрито в наступних віршах, а саме, що євхаристійні терміни «сходитись разом», «сходитись разом επι το αυτο», «Вечеря Господня» тощо тотожні еклезіологічним термінам «εκκλησια» чи «εκκλησια Божа». Іншим наслідком, котрий, на мою думку, має велике значення для подальшого розвитку ідеї кафолічності, є те, що ця помісна спільнота названа знов-таки вже самим Павлом “ολη η εκκλησια ”, тобто всією Церквою. Чи була ця ідея якось пов’язана з ідеєю «кафолічної Церкви», що з’явилася за кілька поколінь по тому, становить історичний інтерес, але ми цим наразі не перейматимемось. У будь-якому разі залишається фактом, що, принаймні, в літературі перших трьох століть помісна церква, починаючи знову ж таки від Павла, іменується εκκλησια του θεου, або «вся Церква», або навіть καθολικη εκκλησια, і це стосується конкретної євхаристійної спільноти. Як чітко видно з екклезіології Ігнатія Антіохійського, навіть контекст, в якому з’являється термін καθολικη εκκλησια, також є євхаристійним, і в цьому контексті Ігнатія найперше турбувала єдність євхаристійної спільноти. Отже, замість того, щоб шукати значення виразу «кафолічна Церква» в цьому тексті Ігнатія, протиставляючи «помісне» і «вселенське», нам, аби правильніше розуміти такі джерела, слід поглянути на це питання у світлі всієї еклезіології Ігнатія, за якою євхаристійна спільнота є «точно те ж саме, що» (саме такого значення я надаю слову ωσπερ, що пов’язує їх у тексті Ігнатія) вся Церква, об’єднана во Христі.
Відтак, кафолічність у цьому контексті означає не що інше як цілісність, повноту і тотальність тіла Христова, «саме як» (ωσπερ) її унаочнено в євхаристійній спільноті.