Макарчук Н.І.
Весняний ліс буяв,
Пташки співали пісню перемоги,
Вже проліски і сон
Видзвонювали цвіт…
Весняний ліс буяв,
Пташки співали пісню перемоги,
Вже проліски і сон
Видзвонювали цвіт…
О, Боже мій, який прекрасний світ!
Та раптом – ба! Дівча стоїть –
У вишитій сорочці, не новій,
А у косі калини давній цвіт,
І очі волошкові – повні сліз!
Ти звідки, доленько моя?
Чому одна, чому сама,
І хто тебе сюди завіз?
І почалась сумна розмова:
“А звати мене! Звати МОВА…
А плачу і далеко так зайшла,
Бо відцуралася сім’я,
Вже навіть в селах мову зневажають,
Плюндрують, нехтують, вбивають!
Що вже за місто говорить…”
На руки впала і навзрид!
Афіші всі рясніють словом –
Все іноземним, незнайомим,
І мову – будь-яку учи –
А українською – мовчи!
Не плач, лебідонько моя,
Зітри сльозу з очей пресвітлих,
Послухай, он до церкви
Дзвони задзвонили –
Давай зайдем у прихисток привітний.
На урочистій Літургії –
До Бога слово зазвучало –
Дивлюсь, моїй пресвітлій ладі
Хоч трошки веселіше стало.
“Все на своїй, на українській!”
Дівча заплескало в долоні.
Але що далі, далі буде?
Дивлюсь, і погляд знов холоне…
Згадай моя дитино час важкий:
Згадай Марусю Чураївну,
Як тяжко нам було тоді
Плекати мову солов’їну.
Але ні грати не скували мову,
Ні Соловки, ні Бабин Яр!
І мати знов співає одвічну колискову,
І засина маля від слова чар.
Піду у світ – дівча сказало,
Хай знають всі – Я ЩЕ ЖИВА,
І поки буде Україна –
Хай з серця музика луна!!!
4.03.2011 Макарчук Ніна Іванівна, зав. бібліотекою КПБА