Монах в миру. Про життєву і творчу спадщину Григорія Савича Сковороди

«О блаженна й свята – уділ мій бідносте,
Справжня мати серцям, рідна і лагідна…»
«Зрівноважений дух, мудра розсудливість Та веселість ясна, що з верховин своіх
На глупоту людську дивиться з осміхом –
От (це)супутники бідності» [4,с. 132].

В Російській імперії, в якій Україна знаходилась тоді, церква переживала не найкращий стан. Починаючи з царського тиску (напр. Івана Грозного) на церковну владу, продовжуючи періодом Синодального управління, коли відмінено було інститут Патріаршества, а майже вся адміністративна влада про неї була в держави і самі єпископи і священники були державними посадовцями, а отже в певній мірі – залежними. Це ставило деяку обмежуючу печать для відкритої правди.
Мислитель розуміючи цю ситуацію відмовлятиметься від пропозиції монашого постригу в Києво-Печерській лаврі, і високої чиновницької посади та єпископського сану в Харкові.
Але і в скованій імперії Господь підтримував Своїх людей у вірі та чесності, тому в самій Росії 16-17 ст. почастішав такий вид подвижництва як юродство заради Христа. Коли людина, за даром Божим, вдавала з себе божевільну і цією цілеспрямованою саможертовністю виступала проти хвороб світу, викривала пороки його рабів, в православних – не православне, не дивлячись на чини і сани. Прикладом такого особливого подвигу були прпп. Василій Блаженний, Авраамій Смоленський, Прокопій Устюжський, згодом і блаженна Ксенія Петербурзька.
В Україні ситуація була трохи легшою, все-таки Київ ще залишався східноєвропейським освітнім форпостом, з молодим вільним студентством. Однак в нас теж непомітно умертвляв духовний сон формального і небезпечно-корисливого ставлення до Бога і Його Церкви, з одного боку і схоластичне натягування на Богослів’я європейської філософської сорочки.
У піснях мандрівного філософа зустрічаємо багато думок про сокровенне життя світу, яке можна відчути лише релігійно. «Весь світ спить… та ще не так спить, як про праведника сказано: «Коли впаде, то не розіб’ється… Спить глибоко, простягнувшись, наче вдарений об землю» .. А наставники, пасущіи Ізраиля, не только не пробуживают, но еще поглаживают: «Спи, не бойсь! Место хорошее. Чево опасаться?..» Глаголюще: мир, а его не бьівало… О,блаженний Петр с товарищами своими! Сам Господь пробуживает их: «Востаните и не бойтеся!»» [З, с. 162]
Такий небезпечний стан вимагав як і зараз пробуджуючого духовного голосу «синів Божих» – чесних, і вірних Богу людей, які би жили свято і не боялися нагадувати іншим про святе, – показуючи вихід з біди. Видимому, Богом сотвореному для радості людині світові протиставляється інший, – світ пристрастей і пороків, про який говорив Спаситель, апостоли і святі подвижники Христові. Зокрема св. преподобний Ісаак Сирін, якого Григорій Савич не раз із повагою згадує, пише «Зло «лукавство» – це хвороба, що вразила душу а також всі орга¬ни пізнання. Зло має свої органи почуттів – пристрасті, а пристрасті є по суті «хворобою душі» [8, с. 317]. Зло і пристрасті не належать природі душі; вони – нанесення, придаток, що не властивий єству людини. Причини пристрастей житейські речі. «Пристрасті – жага багатства, накопичення речей, плотська насолода, честолюбство, владолюбство, зверхність величчю влади, бажання наряджатись і подобатись, шукання людської слави, страх за тіло[8, с. 132]. Всі ці пристрасті мають одне загальне найменування: світ. «Світ – це плотське життя і мудрування по плоті» [8, с. 132]. Таким чином пристрасті це напади на людину, які здійснюють, речі світу цього; «благодать це єдина сила, яка може їх відбити» [8, с. 20].
Григорій Сковорода глибоко сумує за людей, що поринули у бурхливі хвилі пристрастей, «влюбились в землю», він відчуває таємну печаль таємні сльози в світі, тому постійно зупиняється на темі скорботи в світі: «О прелестний мір! Ти мні – океан, пучина. Ти – мрак, облак, вихр, тоска, кручина» [4, с. 75].
Розуміючи, що життя всього творіння і життя людське належить Богу, тому як і тілесний безмірний сон позбавляє живлення, природно приводить до духовного виснаження. Як паралізованість – до пролежнів і ран, так духовний сон – до дистрофізму, катастрофи і смерті, і не тільки окремої людини, але і цілих народів тощо. Український мислитель закликає очищуватись від лукавства світу і кричить, що Господь Бог, є двері через які можна знайти інший світ і не десь а в собі. Він є Той, Хто дарує життя всьому, живить силою і любов’ю відкриваючих врата серця, наповнює Божою мудрістю Євангелія відкриті «крила вітрил нашого розуму»[5, с. 62]. Знаючи, що правда завжди була гонимою, Григорій Савич, щоб не «заснути» самому і «будити» інших, не раз використовував дивні методи проповіді вдаючись до юродивості Христа ради,
Григорій Сковорода підтекстом голосить, що в нас, християн, є дуже важлива річ, – Новий Завіт (Договір) із Господом нашим Ісусом Христом, і ми оберігаємось в Ньому з дня Хрещення. Ця Угода з нашим Богом має умови, і ці умови щастя показані у Благій Вісті, підтверджені практичним життям праведних людей і дарованим вінцем їх святості. І зараз підтверджуються, в тих, хто причащається і живе святими Таїнами і благочестям Христовим. Увійшовши в Угоду з Богом, ми народились новими, зодягнулись у Христа і відреклись від всіх мерзенних діл ворога-диявола. Кожна літургія і Причастя є відновленням і підтвердження Нового Завіту з Богом і нашої щирої вдячності (Євхаристії) нашому Спасителю Господу. Тільки в ній – вдячності.
«Всяке добро так заховане у вдячність як вогонь і світло ховаються в кремінці» [5, с. 112].
Однак через неуважність і турботи життя ми замикаємось в колі егоїзму, замість того, щоб бути відв’язаними від рабства світу цьому і дияволу і понісши на собі Христа образ, у війти в небесний Єрусалим, ми «обожнюємо» свого впертого «осла» – плоть, з її пристрастями, і в кінці -кінців в смутку і угризінні непідкупної совісті терпимо нещастя. Через забуття своєї духовної сутності і невдячність Тому, Хто все і нас сотворив і любить, терпимо заслужене:»це з невдячності – сумота, туга, і спрага, зі спраги – заздрість, із заздрості – улесливість, злодійство, крадіж, кровопролиття і вся безодня беззаконня»[5, с. 112].
Бо від Творця і Будівника нашого щастя ми через віру маємо дар зростати в життєтворчій енергії – благодаті, яка далі через нас має добром все окормляти і благовпорядковувати .
Для цього належить християнину віднайти себе, « розгребти і відкинути купу гріховного гною і в ньому відшукати неоціненний діамант – Образ Божий, справжню нашу людину, нашого Христа.
Те, що «світ» називає світлом, і щастям: кар’єра, багатство, всезнання тощо, – слідом за християнськими подвижниками наш філософ називає безумством і темрявою. У нього виникає бажання кричати в собі і на весь світ: люди схаменімось, відкриймо очі, щоб через гниле не втратити нетлінне і вічне життя!
Григорій Савич досліджує в собі даровані Божі таланти і вибирає найприродніший йому шлях – ділами оголошується мандрівним християнським філософом, монахом в миру, а його домом і монастирем стає світ. І все це заради знайденого в собі покликання Божого – пізнавати Істину, жити Істиною, і голосити про Істину.
Дуже багато раз він ставить за приклад Апостолів Божих, зокрема ап. Павла, тому можна припустити, що життя його це спроба відгукнутись на заклик: «Наслідуйте мене, як я Христа»(1Кор.11,1).
Для цього йому потрібно було перемагати свої бажання, тікати від світу, щоб бути максимально свобідним від усього, що могло б якимось чином узалежнювати, бо так радив досвіччений воїн Божий св.ап Іоан: «Не любіть світу, ні того, що в світі: хто любить світ, у тому немає любові Отчої. Бо все, що в світі: похіть плотська, похіть очима і гордість житейська, не від Отця, а від світу цього. І світ минає, і похіть його, а той, хто виконує волю Божу, перебуває повік» (1 Ін. 2,15-17)
Дивне і маловідоме монашество в миру у Сковороди було тотожним зі справжнім християнським життям. Воно означало бути у світі, але не бути від світу, померти у цьому світі для пристрастей мирських і народитись новою людиною «воїном Христовим», «померти і воскреснути з Христом». До такого пізнання він і прагне «… я все лишаю і залишив, щоб протягом всього свого життя досягти тільки одного: зрозуміти, що таке смерть Христа і що означає Його воскресіння. Бо ніхто не Аюже воскреснути з Христом, якщо спочатку не помре з Ним»[3, с. 384].
Щодо зовнішнього вигляду і тілесної аскези, то за описами сучасників можна скласти такий образ Григорія Варсави (сина Сави) в зрілий час: «вдягався пристойно, але просто, їжу вживав просту: зелень, плоди, молочні продукти, їв тільки раз на день – після заходу сонця. М’яса і риби не вживав, і то не через заборони, а через властивість свого організму, сну вділяв часу не більше чотирьох годин на добу, вставав удосвіта і, коли дозволяла погода, завжди ходив пішки за місто на чисте повітря і в сади. Був веселий, бадьорий, легкий, рухливий, стриманий, ціломудрений, усім задоволений, скромний, говіркий, з усього виводив повчання, навідував хворих, утішав опечалених, розділяв останнє з бідними, вибирав і любив друзів за їхніми якостями, був учений без пихи, а при спілкуванні з людьми нікому не лестив»[8, с. 494].
Перебуваючи в мандрах, багато життєвого часу він проживав в монастирях, де в той час керівні посади займали його друзі і знайомі з Академії. Так певний час Григорій Савич молився і читав лекції в Тройці-Сергієвій лаврі в Москві, Святогорській лаврі на Донеччині, Козелецькому монастирі на Полтавщині, у київських: Братському монастирі і Китаївській пустині, також у Почаївській лаврі тощо.
Він не раз спілкувався з великими духовними наставниками, зокрема відомо,що в 1770 році, перебуваючи гостях у свого родича ігумена Юстина в Китаївському монастирі, отримував духовні поради життя від святого подвижника преп. Досифея. Ймовірно Григорій Савич радився про цей нелегкий свій подвиг і отримав благословення від духівника.
Вдячність Богу була його принципом, і фундаментом його життя: «Від серця всі пориви. Вдячність – ось вам початок і кінець мого приводження. Він (Господь) дав мені добре серце, а я самохітно здобував навики і радість, тобто забавляюся вдячністю»[5, с. 110].
Найголовнішою ж своєю внутрішньою працею молодий подвижник постановяє собі викорінювати з власного серця хворобу невдячності і чужості Богу, як зерно всякої муки. За його словами, невдячність як корінь і причина самоз’їдання людини є протилежна Вдячності (Євхаристії) до якої призиває ап. Павло: «І не впивайтесь вином, в якому розпуста, але краще наповнюйтесь Духом, розмовляючи поміж собою псалмами, і гімнами, і піснями духовними, співаючи й граючи в серці своєму для Господа, дякуючи завжди за все Богові й Отцеві в Ім’я Господа нашого Ісуса Христа»(Еф.5,18-21). Справжнім багатством для любомудра є бути вдячним Богові і задоволеним наявним достатком, довіряючись Творцеві, щоб не втратити голови, як «ті ж, що хочуть збагачуватися, впадають у спокуси, і в сітки, і в численні нерозумні та шкідливі хтивості, які приводять людей до знищення і погибелі”( 1 Тим. 6,9).
Сердечну євхаристію або живу вдячність Господу філософ називав природнім, Богом за¬кладеним станом, коли всі події життя сприй маються спокійно і тверезо як виховання і піклування Боже про нас.
Нелегкий наступав час для українців: знищення Січі, зради і придушення російськими військами Гайдамацького повстання тощо, майже повної руїни колишньої величі козацької України, в той час втрачались вольності, козаків і селян намагались зробити підневільними кріпаками, в поневоленій Батьківщині настала «моральна ніч». Дух нації, надії на справедливість з’їдав страх, відчай і знесилення віри, заради матеріальних благ, негідне лицемірство ставало «нормою» життя.
Військова боротьба показала свою неефективність через братні міжусобиці, тому виникала нагальна потреба особливої підтримки народу від «своїх» слуг Божих: духовенства, подвижників, добрих і сильних людей, які відзначались би чистотою життя, твердістю у вірі, пізнавали Волю Божу і давали в людській біді правильні спасительні поради. Григорій Савич озброюється Благовістям Божим, та досвідом великих подвижників Церкви «академіків душ», зокрема прп. Макарія Єгипетського, Максима Ісповідника, Отців каппадокійців тощо. Він приходить до висновку, що ми, люди, не залежно від багатства чи бідно сті носимо незрівнянно величніший скарб – образ Божий, внутрішню істинну людину Взірцем якої є Сам Богочоловік Ісус Христос. І ми насправді через віру і любов, за даром Воскреслого є сильнішими за саму смерть. Тому хоч би весь світ повстав проти нас, і ми чи в бою чи в праці, в поразках чи як переможці, воїн, чи вчитель, священник богослов чи хлібороб маємо завдання поступати по совісті і у відважній любові зберегти скарб і діяти як Христос. Бо справжність наша не у зовніш ньому вигляді, тілесному ідолі, а у внутрішній істинній безсмертній людині серця.
Запорізьке Об’єднання крім військового було об’єднанням православних друзів однодумців. Величне Товариство у певний час, у кращих своїх проявах добре символізувало приклад відносин християн як духовних воїнів, в Церкві. Тому наш мислитель у своїх творах підносить дружбу і вважає її святою справою: «Дружба, супроводжуючи життя, не тільки додає втіхи і чарівності його світлим сторонам, але й зменшує страждання. І Бог, додавши до життя дружбу, зробив так, щоб все було радісним, приємним і милим, коли друг поруч і разом з вами втішається… Я. ж, говорив філософ, якщо я… друзів, відчуваю себе не лише щасливим, але й найщасливішим»[5, с. 259]. Даючи практич¬ні поради своєму учневі, любомудр радив мати дружбу як Божий дар, але з побожними людьми, свято зберігаючи тверезість і віру, інакше, не буде справжньої дружби, бо «не можна склеїти два гнилі дерева». Оскільки по манері і характеру своєї вихованості, Григорій був воїном- захисником, тому, щоб бути свобідним і знайти в собі вказане Ісусом Христом Царство Боже і радість, Григорій Сковорода і посвячує себе Богу і людям. Він переходить у стан внутрішньої духовної війни з ворогами власної душі, з своїми «домашніми» думками, бажаннями, також із ворожими навіюваннями бісів, заради життя совісного («согласно» Вісті Господньої).
На думку мислителя в житті треба мужньо протистояти трьом головним ворогам: світу з його гріховними захопленнями, пристрастям тілесним і дияволу, які через невдячність і похіть намагаються оволодіти всіма силами душі.
Христовий мандрівник закликає всіх читачів послухатися Христа Бога заглянути у «сердечні печери», повстати проти ворога диявола і слуг його, які «січуть наші мислі»[4, с. 56] і приводять до безглуздих вчинків, як керівників так і підлеглих. Він спрямовує увагу людей з тимчасового зовнішнього бурхливого моря життя на пекло душевне, для звільнення і досягнення чистоти внутрішнього духовного сві¬ту безсмертної душі. Бо тільки тим «не страш¬на смерті гостра сталь, у кого совість чиста як кришталь» [4, с.58].
Не раз називає він своїх співбесідників воїнами Христовими, які мають бути готові і до перемог, і до терпіння, бо «не достойний радіти з Богом той, хто не хоче з Ним претерпіти».
Григорій Савич голосить, що Воєначальник Господь очікує від нас християн доброго змагання, допомагає і укріпляє силою через Таїнства Церкви Своєї: «Наше християнське життя – це військова служба, якщо я сам не Геркулес, то Христос є для нас Зразком багатьох героїв. Під Його знаменами ми боремося»[4, с. 300].
Своїм хритиянським козацьким світоглядом Григорій Сковорода як стіною намагається відгородити братів і сестер українців від бридкодій цього світу, з його розбещеністю, корисливістю і марновірствами. Його методом була проповідь справжнього православного світогляду, як спасенного шляху і доброї духовної озброєності. У листі до свого учня він стверджує, що духовна зброя сильніша за тілесну, і «ти, чудово з голови до ніг озброєний філософією, цим всеозброєнням, не в міру лякаєш і примушуєш тікати інших»[3, с. 315].
А щоб перебувати в бадьорості віри, і відвазі до добрих діл,любомудр істинну дружбу порівнює з Христовою жертовною любов’ю: «Люди – це друзі Божі» – каже він і нам треба радіти, бо маємо взірцевого Воєнначальника і Істинного Друга і Господа нашого Ісуса Христа, Всемогутнього Захисника, і Переможця смерті, Який навчає: «Немає більше від тієї Любові, як, хто душу свою покладе за друзів своїх. Ви – друзі Мої, якщо виконуєте те, що Я заповідаю вам» (Ін. 15:13 – 14).
Багато щоденного часу шукач істини присвячує особистій молитві і дослідженню Слова Божого, як на слов’янській, так і на грецькій і єврейській мовах. Справжня філософія чи любомудріє для нього є чеснотним життям, в пізнанні «мудростей Христових».
А без Ісуса Христа – Джерела мудрості з Якого через Причастя і Євангеліє живиться всяке пізнання, «філософія» стає по своїй суті «дурномудрієм». Про свій вибір великий ук¬раїнець говорить чітко :
«Не хочу и наук нових, кромі здраваго ума, Кромі умностей Христових, в коїх сладостна дума» [2, с. 70].
Особливими своїми друзями він вважав Священні Книги, через які з допомогою святих порадників, зокрема Свв. Василія Великого, Іоана Златоустого, Григорія Богослова тощо, дітей Церкви Христової, можна правильно розуміти Святі Поради і при цьому «Ліхтарі» не спотикаючись йти дорогою обоження. Таким чином кожна людина, пізнаючи через Святе Писання Бога, себе і світ в міру даного таланту уподібнюється доброму філософу. Але тут для вдосконалення є обов’язковим життєве засвоєння, Божих порад, бо: «не можна побудувати словами те, що руйнуємо ділами» [3, с. 442]. Тому в любих баталіях життя, радощах чи скорботах, які даються нам для спасіння, найголовнішим є у вірі і в ділі зберегти свою гідність, честь і достоїнство – вірність люблячому нас Отцеві.
Поруч з першим «малим світом» – людиною і великим всесвітом, Біблія визнається ним «особливим світом символів»: «Ця Книга вічна, книга Божа, Книга небесна. Почитайте Біблію… вона є аптека Божою премудрістю набута і для вилікування душевного світу, що жодними земними ліками не зцілюються. В цій то аптеці Павло риє і копає, силою Хресного Древа озброєний і вбиваючи всю мертву гниль і гній, виймає та повідомляє, найчистіше і нове, благодухмяне, Боже, нетлінне, вічне, проповідуючи Христа Божу силу … «нам же покликаним, Христос є Божа Сила і Божа Премудрість». Мандрівний козак, власними дослідженнями виявляє, що треба православно розуміти і жити нею, бо вона дана для щасливого життя через добру віру і поборення нашої зарозумілості: «Біблія ж є шлях до Бога, – до життя, одночасно, вона є тяжка справа із смертними”^. с.37]. Нам треба навчитись жити і діяти розумом Христовим, яким живить і навчає нас Його Свята Церква.
Слід пам’ятати і те, що при читанні непо¬мітно можна ввібрати в себе небажану, сатанинську «мудрість», бо навіть у святих Божих словах сховані «дияволские сети», тому треба дуже пильнувати, щоб не потрапити в сітку («сило лукавое») ворогів людини: сріблолюбства, честолюбства, марнославства. Це вороги не словесні, вони матеріалізовані, вони «повертаються в землю свою, тобто дочерева і плоті», а боротися з ними і порятунок одержати можна лише від Слова Божого, яке «єдине спрямоване на те, щоб вивести».
Марновірства і забобони Сковорода вважав основою всіх лих людства, що є гірші за безбожництво: «Из суеверій родились вздорьі, спорьі, сектьі, враждьі междусобньїя и странньїя, ручньія и словесньїя войньї, младенческіе страхи и протч. Нет желчнее и жестоковьійнее суеверія … нет смертоноснее для общества язвьі, как суеверіе – листвіе лицемерам, маска мошенникам, стень тунеядцам, стрекало и поджога детоумньім[2, с. 240]. Тих, хто перекручує Святе Писання – сектантів, він називає прямо – вбивцями і низькими душею: «У тих, хто душею низький, найкраще з написаного і сказаного стає найгіршим.» Він говорить, що рід людський не розуміючи слабкість свою і справжнє своє призначення, поводить себе як богоборець вимагає виконання своєї волі, засуджує Господа, небезпечно бавиться свободою і своїм щастям: «Цей рід людей випитує в Бога: Чи живий в моїх руках горобець? – Живий, якщо не задавиш, – відповідає Бог». Тому, для святого читання, наголошує він, є потреба в зусиллях до святого життя. Оскільки Євангеліє не можна тільки знати, нею треба жити. А читати слід з довірою Господу, з визнанням, що воно – тільки до добра, і що пізнання її безкінечне і небезпечно бути впевненим у її остаточному пізнанні. Бо в ній криється як шлях до Істини і життя щасливого, так і Давидів лев (диявольська омана неправильного розуміння), який може пожерти і привести до самовозвеличення і самолюбства, а відтак – до смерті. Але хіба не є приводом порадіти і потрудитись в Божому дарі, сама багатогранна мета: «Что ли єсть найдревнійшеє? Бог. Ти роди лея любитися с Богом. Прійми сію мою лепту. Читай. Мудрствуй. Прирасти ее и возрасти ее»[1, с. 307].
Твори Григорія Сковороди переповнені саме словами і сюжетами, духом Святого Письма, тому можна припустити, що він знав Біблію майже напам’ять. Сучасний багаторічний український дослідник творчості нашого мислителя із Переяслав-Хмельницького Григорій Верба у своїй ґрунтовній праці «Ключ до християнської філософії Григорія Сковороди» дослідив, знайшов і систематизувавши показав у двох його томах 4 тисячі висловів і цитат з Біблії.
Великого значення Сковорода надавав практичному виконанню віри Христової, бо насправді християнство і є особливий спосіб постійно вдосконалюваного життя. Віра у нього є всім доступна, часто він називає її ще страхом Божим, благоговінням через яке Господь будує людину. Та крім цієї Божої віри, Божого страху є віра пекельна, страх пекельний. І якщо страх Божий чи віра веселить серце людське, живить його, то пекельна віра мордує і губить людину. Віра пекельна в людей які формально визнають Бога й Божу премудрість, але своїми вчинками цураються єднання з Богом, в уста цілують, а серцем відрікаються. «Властивість віри, говорить він, – помічати або розуміти, а чим більше хто помічає, тим більше плекає надії, а чим більше плекає надії, тим полум’яніше любить, з радістю творить добро, безмежно і безмірно на-скільки це можливо» [4, с. 266].
Єдність з Богом, на думку нашого філософа, ми виявляємо ще й обрядами та церемоніями, але якщо вони зв’язані з вірою, бо без неї все як саме лиш «листя на дереві, але без яблук». Сам по собі, без віри, обряд для нас нічого не вартий, а є злом, шкодою, бо вводить в оманливе уявне романтичне християнство, як культурне явище і не більше. В кінці кінців таке розуміння приходить до духовного омертвіння.
Люди, залюблені в землю – плоть, не думаю¬чі по духовне життя, через отруту гріхів, бачать наближення лиш смерті. «Не люблю я життя, відображеного смертю – вигукнув одного разу Сковорода і тут же додав: – вона сама є смерть.» Однак, «Христос смертю смерть подолав!» і кожен хто живе Ним, і бореться зі злом в своїй душі,- зростає в чеснотах і воскресіння світло в серці всі сторони людського єства оздоровлює і вдосконалює, тому мислитель продовжує: «більшість у собі бачить смерть, а ми Воскресіння. Бо ми воістину воскресли і живими є Амінь!» [ 2, с. 367]
Христове суспільство – Православну Церкву Григорій Савич любляче іменує «Родительською», за його словами Вона закликає і веде своїх уважних дітей через зростання в чеснотах до вдосконалення, «тихої гавані» – вічного щасливого життя з Господом. Однак в житті своїм ми є більше неуважні, ніж смиренномудрі, тому, доброго християнина серед нас, каже він: «важче знайти ніж білу ворону».
З практичних порад життя християнського актуальними є постові настанови, які в нього співвідносяться з словом – міра: «Віра бачить Бога і сама Божественна; щоб її досягти, додержуй міри в пильнуваннях і трудах і, набуваючи духовне, бережись, як би не згубити плотське, коли це плотське може тебе привести до кращого»[2, с. 281].
Тому і розмірковуючи над питанням посту і подвигу стриманості, наш монах в миру головний акцент ставить на мудре застосування цих засобів оздоровлення душі: «Хіба розумно робить той, хто, починаючи довгий шлях, в ході не додержує міри? Безперечно, цей не дійде до Єрусалима, хвороба або навіть смерть перерве його подорож. Тому дивись, щоб твоє завзяття, яке не знає міри, не довело тебе до біди.
Ти уникаєш юрби? Дотримуйся міри і в цьому. Хіба не дурень той, хто уникає людей так, що зовсім ні з ким ніколи не говорить? Божевільна така людина, а не свята. Дивись, з ким ти говориш, з ким маєш справу. Ти постиш? Хіба не здасться тобі не сповна розуму той, хто зовсім нічого не дає тілу або подає йому лише щось отруйне? Зменшуй зайву їжу, щоб осел, тобто плоть, не розпалювався, з іншого боку, не мори його голодом, щоб він міг нести вершника. Це ті прекрасні речі, які вживані надміру стають дуже поганими… Бувають такі, що надмірно віддаються вину чи надмірно захоплюються кіньми і собаками або розкішним способом життя. Бувають, навпаки, такі, які ведуть занадто суворе життя. Звідси це найпре- красніше і Божественне правило: нічого надміру»[2, с. 281]. Григорій Савич часто відвідує Богослужіння, особливо в монастирях. Можна сказати, він із самого дитинства будувався їх повчаннями, зокрема всенішньої, де через явлення суті прийдешнього свята чи вшанування святого в простоті розкривається багато живої Одкровенної премудрості.
Та найголовніше центральне місце в душі і творчості займало Таїнство Таїнств – Причастя. Тоді, за його словами, душа отримує від Самого Господа цілительні, святі і незбагненні, чесні небесні Тайни Тіла і Крови Христових.
Про своє постійне живлення з Безсмертного Джерела Життя Григорій Сковорода говорив: «.. .скільки разів прив’язувала мене до Бога Тайна Євхаристії? Крихта хліба і ложечка вина, що не насичує тіла? Чи не цей образ перетворюється в Поживу Премудрості, Яка зміцнює і веселить серце?., чи не він припавши до невидимого, перетворюється в Тайне Первообразне? Ця переміна сутності виду здійснюється тоді, коли тлінь, і Сінь тлінними устами разом приймаються. Наче вудкою тайно втягується серце у Євангельські оселі і їсть Ту Тайну Вечерю. «Блажен, хто їсть Обід у Царстві Небесному». Інакше немає євхаристії, тобто вдячності, а лиш лицемірство, лиш зрада, лиш невдячність, що зраджує Христа за малоцінні світські поради. Чи це моє серце, пов’язане таким дивним союзом любові з любові з серцем Божим, не повстане радісно проти всіх його супостатів»»[4, с. 90].
Людина є духовно-тілесна, продовжує він, тому неможливо задовольнити матеріальними достатками, владою чи славою, свої духовні потреби. Земля (плоть), живиться від землі а дух (внутрішня людина) – від Духа. Не може бути матеріальна розкіш щастям бо багато людей через нього постраждали а «щастя як знаємо, нещасливим не буває». Та чи виступав наш філософ проти самого багатства як такого? Зовсім ні! Але вказував, що вміння заробляти це теж талант, дарований Богом і не для втра¬ти душі, а для її спасіння через віру Христову у благодіянні немічним: «Блаженний, хто дбає про вбогого, в день нещастя Господь порятує його!» (Пс.40:2).
Тому духовне наше єство потребує Духовного живлення. Бо такими ми створені Господом нашим, по Образу Його, тому безодню серця людського може заповнити і задовольнити лише безмежна безодня Милосердя і Любові Божої. Вона ж в душу Через Причастя Христове вживлюється і в чеснотах нами реалізується. Приймаючи життєдайні сили, треба Господу в опіку віддати серце своє, довіру, честь, і життя. З Ним найперше радитись і перед Ним звітувати за прожите, сказане і здійснене: «як пливеш по буйнім морю підіймай зіниці вгору – ляже путь правдива»[3, с. 51].
Прийнявши Святе Причастя, наш мислитель закликає трудитись над собою відривати з себе нездорові життєві звички, принципи, переко¬нання – «залишити стару людину з її дурним вченням» і «прийняти нові погляди нові діла Божі», зростаючи новою істинною людиною. Про це застерігає він у одному із своїх віршів:
«Навіщо приймати Тіло відкидаючи Його Душу, Невже Душа не краща й не важливіша від Нього? Тілом своїм ти приймаєш Тіло, А серцем своїм відкидаєш Серце. Скажи мені будь-ласка, що це за дружба? Цілуєш в уста залишаючись ворогом Його вчення. Христос – простота, ти ж розкошуєш в одязі, житлі і їжі. Чим допоможе тобі Святе Тіло? Христос непорочність, я ж дивлюсь у лице блудниці. Чим допоможе мені Святе Тіло?.. Прийми, найдорожчий разом з Тілом і Дух Христа. І тоді ти з Господом будеш одним Духом» (4, с. 272-273).
За словами любомудра, тут, на землі, в Родительській Церкві є «силоамські цілющі води», тому проповідує він: «з очей серця полу¬ду змий», бо саме тут в земному житті «омити плоть(гріховність душі і тіла) є нагода» – очиститись від гріхів, доки є час – «до небес лети мерщій!» «Поспішай бо в вічну радість», яку Господь приготовив вірним, співає він далі, «крильми розуму вдягнись» – Божою мудрістю помудрішай, – ти там оновиш юність (життєві сили) як орел, що здійнявся ввись».
З його філософії випливає тлумачення слів Господніх про присутнє в нас Царство Боже, бо дійсно стверджує, що щастя є в нас. Воно в чистоті, ясності душі, в любові Бога і ближнього: «нащо йому броня, в нього мир над головою», бо «непорочність є його броня а невинність діамант стіна, щит, меч, шолом йому – Сам Бог» [З, с. 67] 3 того треба прагнути у всіх своїх ді¬лах безупинно долати отруту гріхів і віддавати себе і свій храм душі Святому Духові на зцілення – обоження, – у цьому мета. Даючи приклад із Святої Євангелії про Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа, Григорій Савич радить не шукати Бога у матеріальних речах: «люди метушаться, шукають Його по печерах, за морями, в чужих краях «тиняються Єрусалимами», а ангел Господній повторює: «нема Його тут», «не шукайте Живого між мертвими», не шукайте Бога, пояснює Григорій Савич, у матеріальному, приземленому своєму мертвому гріхом розумі. Краще в рідній Матері Церкві при світлі Святого Письма загляньте в своє серце, і там «помріть» для гріха, а «народжуйтесь» для життя праведного і нехай воскресне у вас Христос у праведності вашій, тоді знайдете Його в серці своїм у пізнанні Істини.
Двадцять п’ять років монах в миру Григорій мандрує Україною і особливим йому чином – через жарт, пісню, байку тощо, проповідує чесноти Божі і чисту совість перед Христом Богом, через які вже тут здійснюється воскресіння: «блаженні бо чистії серцем…» (Мф.5.8.), а, «хто серцем брудний – не може Бога узріть»[3, с. 50]. Чесноти у повному розумінні він називав ті, «Господарем яких є Сам Сущий, або Бог. Такі: віра, надія і найвеличніша з усіх і безкінечна любов. Бо сам Бог називається Любов’ю»[4, с. 266]. Всі вони наголошує мандрівний монах без кінця творять справжню людину в нас. І щоб її – справжню побачити хоч трішки, – треба нею ставати і нею жити. Духовне зростання у внутрішній людині серця, про яку говорив ще ап. Павло є у філософії Сковороди як внутрішня мета кожної людини. Цей ріст християнина пов’язаний із заміною власного пошкодженого розуміння Бога, себе і світу, на Боголюдськє Христове, істинне, здорове. І ця заміна не є символічна, нами реально на місце нашої природи – хворого розуму, слабкої волі і затьмарених почуттів має бути прийнята і засвоєна людська природа, Ісусом Христом зцілена, обожнена і дарована у Святій Євхаристії.
Тому ми маємо від Бога завдання іти Його живою дорогою, знайти себе істинного Божого, в собі зовнішньому божевільному, безсмертного в тимчасовому. Із пишністю барокового письменника малює він ілюзорний характер буття зовнішньої людини, яка «відчуває як кумир, мудрує як ідол, споглядає як преісподній кріт, щупає як безокий, гордиться як безумний, змінюється як місяць, беспокоїться як сатана…жадає як пес; жадний як водяна хвороба, лукавий як змій, вірний як вітер; надійний як лід; щезає як сон. Цей же чоловік оманливий». Внутрішня людина так само захована в зовнішню людину, як ідеї в матерії. І душа має свою «поверхню», свою «зовнішність», що прикриває глибину внутрішню: «Визначай смак не по шкаралупі, а по ядру»[4, с. 278]. Обидва зовнішні шари людської істоти слід усунути, очищуючись від богоборчих хмар, щоб дати свобідно проявити¬ся внутрішній людині, щоб вона вийшла з своєї глибини. Сам Господь наш Ісус Христос вилікувавши, явив первообраз тієї внутрішньої людини, яка живе в кожному з нас.
Християнський філософ Григорій Сковорода вказував, що у всіх і в кожній людині є один спільний даний талант – уподібнюватись у благості Істинній Людині і Істинному Богові Ісусу Христу, обожнюватись: «Найпремилосердніша Мати наша Натура і Отець усякої втіхи всякому без вибору диханню відкрив шлях до щастя»[3, с. 329]. І не чесно звинувачувати Його, говорить автор, у своїх бідах, бо « відкриті двері до Раю не є причиною малої кількості спасенних». Зростати у внутрішній істинній людині, значить зростати в любові, мужності і святості Христа Бога.
Таким чином у Богослова Григорія істинне Християнство є істинна Людяність. Він вважав, що життя справжнього християнина і повинне бути таким, щоб люди дивлячись на його життя бачили і прославляли Бога. Людяність свою «український Сократ» наказує в Бозі розумно берегти, захищаючись Церквою, бо: « щасливий, хто мав змогу знайти щасливе життя. Але щасливіший той, хто вміє ним користуватись» [4. с. 239].
Уподібнюватись Христу Богові – значить вдосконалюватись – зростати до справжньої людини, щоб воля Отця нашого була як на «небі» так і на «землі» наших душі і тіла, щоб вічно споживати нам хліб насущний через Причастя Життя і слово Боже. Але, щоб життя наше було Богоугодне і чеснотами ощасливлене, принесло добрий урожай зерен слів Господніх нам потрібно постійно звільняти ниву своєї душі від гордості, славолюбства, корисливості, заздрості, злодійства тощо, бур’янів ворогом сіяних:
«Ти ж наглядай за душею, яке в ній зело проростає, І не барися полоть, як де недобре зійшло. Все повиполюй мерщій, де ожина і терен пробились. Знай, що багатство глушить слова Господнього ряст. Де проростають свиріпа й часник, висмикуй з корінням, Бога не у зрить вовік, хто засмітив почуття. Де височіє кедрина, сокирою там поорудуй, знай: відкидає Господь горді від себе серця.
Ще ж уважай: і на доброму древі, бува, наростає Пагоння вовче, лихе – геть пообрубуй його! – Бо хто багато священних книжок прочитає, у того в серці несита пиха і славолюбство росте. Все непутяще поли, а добрі рослини викохуй І щонайперше плекай квітку святу чистоти. Як він горить, променіє, той цвіт незаймано чистий! Відай: найбільше Христа тішить його аромат» [ 2с.285]
Як непересічна особистість він вчив жити простим, без зайвих потреб життям, і сам жив так, що «свята твердість, і добра бідність, і спокій душі» були його єдиною розкішшю, а погоню за багатством, славою, владою ціною власної душі описував так: «Я сміюся над божевіллям людей і оплакую їх»
Він не тільки проповідував дароване нам Христом Господом нове святе життя, але й на¬магався жити чесно зберігаючи перед Богом совість свою. Як думки, так і спосіб життя його був не звичний відкритістю і простотою, одночасно містичним світоглядом і народним гумором тощо, які сукупно, хоч і дивакувато, спрямовувались до добра, думання і православного розуміння життя. Часто філософ, м’яко кажучи, був не зрозумілий для оточуючих, а за свою прямоту неулесливість не раз терпів осудження. Така картина спостерігається і в нинішній час, що є свідченням життєвості і актуальності його філософського і аскетичного надбання. Творчий спадок Григорія Сковороди є великим подарунком сучасному українцю, бо це досвід християнського людяного життя в цьому світі. Він показував як неправду треба називати неправдою, лукавство – лукавством, а справжню дружбу – святою Христовою справою, і все це в мирі з Богом, ближніми, і з собою. Його досвід боротьби і збереження себе від видимих і невидимих ворогів власної душі, практичний і ґрунтується на досвіді святих подвижників Церкви Ісаака Сирина, Макарія Єгипетського, Євагрія Понтійського, великих Вчителів Церкви тощо. Його життєвий рух пролягає дорогою, вказаною у Святому Писанні і виражений особливістю подвигу – як християнського монашества в миру. Воно було у формі і характері його поведінки і асоціювалось із справжнім щирим християнським життям, до якого на його думку, всі ми покликані. «Щодо мене, говорить Григорій Савич, то я вважаю ченця найвищим учнем Христа, у всьому повністю подібним до свого наставника. Ти скажеш: але апостол вищий за ченця. Згоден, але сам апостол стає ним лише з ченця; поки він керує самим – собою, він чернець, коли ж починає керувати й іншими – стає апостолом. Христос, поки він був у пустині, був ченцем, тобто майже безплотним, або, як говорять греки, афлос [«невеществен»]. Цим пояснюється, чому ченців називають ан¬гелами; не тому, що вони не мають тіла, а тому, що вони у всьому прощаються з тілом, навіть нирки випалюють, як велить Мойсей, тому що їх долею є лише Господь «І побачать Лице Його»(Одкр. 22, 5). Однак це відбувається лише після смерті, тобто тоді коли хто-небудь, повністю залишивши все земне, помирає, так що про нього можна сказати: «Енох же не обре- теся в живьіх»»[5, с.314].
Народження Григорія Савича Сковороди – це народження не простої людини, а фундаментальний початок нової української християнської і світової філософії, яка зайняла своє почесне місце в світовому Богослов’ї. Він досліджував, пізнавав і тлумачив Святе Письмо переносячись в час і умови тих звичаїв, в яких воно писалось, прикладом є добре повчання батькам і дітям у творі «Вдячний Еродій»і вся творча спадщина і все життя його було вдячністю Богові і утішенням на шляху до Нього. А творіння серця нашого філософа, виражені в наш час у двох зібраних томах, подані у вигляді загадок і забавного духовно – корисного навчання для людей прагнучих до пізнання і зростання у Христі.
Без сумніву автор даної статті відносить Григорія Савича до когорти великих українців з яких можна брати приклад, і сміливо називати подвижниками Христового благочестя. Пам’ятаючи життєвий приклад і добрі поради нашого любомудрого брата Григорія вознесімо за нього хоч одну молитву нашому Воєнначальнику і Спасителю Ісусу Христу. І попросімо одні одним Божої допомоги в буремному житті, щоб і нам прожити совісно і після тривалої і відважної борні в радості воскресіння Христового удостоїтись сказати: « Світ ловив мене, та не впіймав!»
1.    Біблія. Книги Священного Писання Старого і Нового Завіту. Переклад Патріарха Філарета (Денисенка), – К.: Видання Київської Патріархії Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2004. – 1415с.
2.    Сковорода Г.С. Повне зібрання в 2-х томах – К.: Наук, думка, 1973, Т. II. – 574 с.
3.    Сковорода Г.С. Повне зібрання в 2-х томах – К.: Наук, думка, 1973, Т. І. – 574 с.
4.    Сковорода Григорій Твори: У 2 т. – К.: ТОВ»Видавництво «Обереги» 2005. – 2ге вид., виправ.(Київська б-ка давнього укр. письменства. Студії; Т. 5).—Парал. тит. арк. англ. Т.1 / Передм. О. Мишанича. – 528с.
5.    Сковорода Григорій Твори: У 2 т. – К.: ТОВ» Видавництво «Обереги» , 2005. – 2ге вид., виправ. (Київська б-ка давнього укр. письменства. Студії; Т. 6)).—Парал. тит. арк. англ. Т.1- 479 с.
6.    Макаров А. Н. Киевская старина. XIX в. – К.: Довіра, 2005. – 878с. С 595.
7.    Огієнко І. (митрополит Іларіон). Українське монашество / упоряд., авт. іст. – біогр. нарису та коментарів М. С. Тимошик. – К.: Наша культура і наука, 2002. – 396 с.
8.    Иустин Попович, прп. Православная философия Истиньї. Статьи. – Краматорск: «Тираж 51», 2007. -191 с.