Хрещення Київської Руси-України та виникнення і розвиток церковно-освітніх закладів Православної Церкви

2013 рік – є ювілейним в історії українського та багатьох інших сусідніх з нами народів. 1025 років пройшло з того часу, як на Київських горах відбулося офіційне хрещення Руси-України.

 Митрополит  Переяслав-Хмельницький
 і Білоцерківський Епіфаній (Думенко),
д. богосл. н., проф.

 

Хрещення Київської Руси-України та виникнення і розвиток церковно-освітніх закладів Православної Церкви

2013 рік – є ювілейним в історії українського та багатьох інших сусідніх з нами народів. 1025 років пройшло з того часу, як на Київських горах відбулося офіційне хрещення Руси-України. «Із Києва – по всій Русі» – гасло, яке чітко відображає те, що колискою хрещення Русі та центром поширення віри Христової по всіх навколишніх землях стало саме місто Київ, другий Єрусалим, який з самих початків став центром слов’янської культури та освіти.

Святий рівноапостольний князь Володимир є справді величною постаттю в нашій історії: справа, ним звершена, має вічне значення не тільки для нашого народу, але і для всієї християнської Європи, з якою Київська Русь жила вже тоді в тісному спілкуванні. Велич його християнського та державного подвигу оцінили вже його сучасники. Про це яскраво свідчать два похвальних слова просвітителю Русі, які дійшли до нас із цієї давньої епохи. Перше із них належить відомому русичу – святителю Іларіону, митрополиту Київському, друге належить Якову Мниху, який також звеличує велику справу святого Володимира[1].

Християнство стало для святого Володимира джерелом духовного світла, що освітило не тільки його серце, але й розум. Любов до книги та виданий ним наказ брати дітей зі знатних родин й віддавати на навчання священикам, які повинні були скористатися школою для утвердження новопросвічених людей у вірі, зробило його істинним батьком нашої просвіти і тим, хто поклав основи всієї нашої духовної культури, яка у своєму зародку була глибоко напоєна духом православ’я. У «Повісті минулих літ» повідомляється про те, що святий князь Володимир Великий відкрив у Києві при Десятинній церкві школу «книжного вчення». І це цілком зрозуміло, бо християнство не можливе без просвіти, без книги та без освічених людей. Тому з розповсюдження християнства паралельно відбувалося й поширення мережі шкіл для навчання новонавернених.

Варто наголосити на тому, що в той час і впродовж багатьох віків школи не поділялися на «світські» та «духовні». У всіх цих навчальних закладах викладачами були священики або ж ченці як найосвіченіші представники тогочасного суспільства. Навчання базувалося також на вивченні богослужбової та богословської літератури, церковного співу та уставу. Першими «букварями» досить довгий час були такі книги, як «Псалтир» і «Апостол». Зрозуміло, що випускники таких шкіл в майбутньому працювали як у церковних, так і у державних інституціях та уміло втілювали внутрішню і зовнішню політику Київської Русі.

Традицію шкільництва принесла з Візантії на Русь саме Православна Церква. Після заснування школи рівноапостольним князем Володимиром, де навчалося близько 300 дітей, древні літописи зберегли свідчення про відкриття ще низки шкіл на Русі. Так, досить швидко (ХI ст.) сформувалася ціла система шкільної освіти: школи «книжного вчення» або ж єпархіальні, монастирські школи, школи грамоти, жіночі школи.

Вогнище освіти підтримували найбільше монастирські та єпархіальні осередки. Завдяки їхній діяльності в Україні формувався розвиток письменства, богословської думки, мистецтва, архітектури тощо. Важливу роль також відігравали Київські князі, які створювали у своїх володіннях осередки для переписування та перекладу з грецької та інших давніх мов книг, формували бібліотеки та школи. Вже в час благовірного князя Ярослава Мудрого з’являються цілі династії інтелектуальної еліти, що дає можливість сміливо стверджувати про перші  освітні осередки цього часу.

Із Києва по всій Русі розповсюджувалося не тільки християнство, але й просвіта, яка передбачала заснування шкіл. Так, під 1097 роком згадується, що преподобний Нестор їздив у Володимир, що на Волині, для огляду училищ та настанови вчителів. Це є прямим доказом, з одного боку, поширення освіченості серед людей, а з іншого – належного впорядкування та нагляду за ходом науки й за зовнішнім станом шкіл[2].

З часу запровадження християнства у Київській державі освіті надається особливе значення. Всім відома велика любов до книг князя Київського св. Ярослава Мудрого. Він засновував та впорядковував школи при храмах і монастирях для благочестивого зростання дітей та юнацтва. Тож велике значення мали монастирі, при яких зосереджувалися своєрідні центри письменства, освіти, науки тогочасного суспільства. Так, у Києво-Печерській Лаврі, Софіївському, Михайлівському Золотоверхому, Братському та інших монастирях Києва з часом утворились цілі бібліотеки і збірки книг та рукописів з досить широкого кола питань.

При єпархіальних установах, монастирях та при кожному парафіяльному храмі завжди діяли церковно-освітні заклади. При чоловічих монастирях були школи для хлопців, а при жіночих – для дівчат. Про першу школу для дівчат, створену княгинею Анною (сестрою князя Володимира Мономаха), маємо відомості ще від 1086 року. Отримавши добру освіту від свого батька князя Київського Всеволода та матері-грекині Анни Мономах, княгиня добровільно приймає чернечий постриг й з часом, ставши ігуменею монастиря на честь святого Андрія, відкриває тут «дівочу школу». Як стверджують дослідники, зокрема митрополит Іларіон, – це була перша дівоча школа в Україні[3].

Пізніше подібні школи були відкриті в Суздалі, Полоцьку та інших містах. Тогочасні джерела засвідчують високу освіченість жінок, особливо у князівських верхах. Все це піднімало престиж Київської Русі в очах Європи. За порівняно короткий час (ХI – ХII ст.) Київська Русь досягла надзвичайно великих успіхів у поширенні грамотності та шкіл.

Церква в цей та подальші періоди мала надзвичайно великий моральний вплив на державну владу насамперед в особі своїх освічених архіпастирів – святителів митрополитів Київських Михаїла, Феогноста, Леонтія, Іларіона, Георгія (1062), Никифора (1104), Климента Смолятича, Іоана I (1035), Іоана II (1077 – 1089), Кирила III, єпископа Новгородського Луки Жидяти, єпископа Турівського Кирила, єпископа Новгородського Мойсея, єпископа Білгородського Григорія, митрополита Переяславського Єфрема та ін. Переважна більшість цих ієрархів залишили для нас свої морально-повчальні творіння. Моральний вплив на окремих наших князів дуже яскраво позначився в образі ідеального князя як державного правителя, що його змалював князь Володимир Мономах в «Поученні дітям». Цей образ князя-християнина і патріота був наслідком християнського світогляду Володимира Мономаха і дав добрі плоди в особі його сина св. Мстислава I[4].

Церква Христова завжди виконувала велику місію просвіти серед всіх верств населення країни. Можна було б, не задумуючись, безупинно називати відомих церковних просвітителів, що все життя своє поклали для блага братів своїх менших як в рідній землі, так і далеко за її межами по всьому світі. Однак ці імена, на жаль, у наш час залишаються мало відомими для широкого загалу. Також мало хто знає про ту велику місію просвітництва, яку проводила Православна Церква через свої церковно-освітні заклади, які існували як при монастирях, так і при кожному кафедральному чи парафіяльному храмі Київської Митрополії[5].

Внаслідок ординської навали осередки культури переміщувалися з Києва на Захід – в Галицько-Волинське князівство, що зберігало свою незалежність до XIV ст. Тут також діяли дяківські школи при парафіях, монастирські – при чернечих обителях, єпископські – при кафедральних соборах. Дві останні давали ґрунтовні знання, адже в них працювали освічені викладачі, а їх бібліотеки мали велику кількість книг.

Монастирські школи були не тільки місцем, де можна було отримати знання, але й тут всім давалось щось набагато більше – те, що ми називаємо мудрістю житейською. Закінчуючи таку школу, людина зовсім по-іншому сприймала цей світ, розуміла згубність гріха та марноту багатьох речей. Це мало великий вплив на виховання здорового та освіченого українського суспільства. «Взагалі треба сказати, що українці сильно полюбляли монастирі й любили бувати в них, і любили допомагати їм. Самі монастирі здійснювали велику християнізаційну роботу для своєї округи, а то й відкривали школу для неї. Взагалі монастир, хоч би маленький, вважався доброю школою для своєї околиці. І навпаки, околиця завжди щедро відплачувала своєму монастиреві», – пише митрополит Іларіон[6].

Багато потрудився в освітній царині київський воєвода благовірний князь Костянтин Острозький, який на свої кошти організовував навчальні заклади в Турові (1572), Володимирі-Волинському (1577), Острозі (1576). У цих школах на належному рівні було поставлено вивчення грецької та латинської мов. З кінця XVI ст. в Україні виникає ціла мережа початкових та підвищених братських шкіл, які відіграли вирішальну роль у формуванні та утвердженні української національної системи освіти. До братських шкіл, подібно як і до братств, приймались винятково православні віруючі.

Хоча й в початковий час ще не було сформовано освітньої системи з різними рівнями навчання, і результатом навчання, у більшості випадків, були елементарні знання письменності, однак внаслідок самоосвіти та під впливом високоосвічених постатей багато хто досягав вершин досконалого знання[7]. Для того, хто навчався, це давало плодотворні духовні дари, оскільки в основі навчання лежала церковна та богослужбова література – Псалтир, Апостол та ін. Поступово вдосконалюючись, мисляча людина не тільки прекрасно читала та писала, але й осягала глибини Божественної мудрості, що заховані в церковних книгах, і ставала морально-здоровим повноцінним членом християнського суспільства. Цього якраз і не вистачає нашому морально занепалому суспільству, коли люди, закінчуючи вищі навчальні заклади, не мають навіть елементарних знань про віру Христову, про любов Божу та негативні наслідки гріха. Зрозуміло ж, що рівні навчання в звичайних храмах, великих монастирях та кафедральних соборах були різними, але в сукупності своїй це сприяло значному поширенню письменності в українському суспільстві.

Незаперечне та виняткове значення мали Острозька та Київська академії, де навчання було поставлене на досить високому рівні за зразками тогочасної європейської освіти. Подібні заклади почали поширюватися та утворюватись і в інших містах та селищах, а особливо при тих чи інших братських осередках. Завдяки широкій мережі шкіл освіченість на Україні досягла значного рівня й охопила широкі верстви населення, що вразило арабського мандрівника архідиякона Павла Алепського, який супроводжував Антіохійського Патріарха Макарія (побував в Україні у 1654 та у 1657 рр.)[8]. У своєму описі українських земель він, зокрема, записав: «…усі вони, крім не багатьох, навіть більшість їхніх жінок і дочок, уміють читати і знають порядок церковних служб і церковні співи; крім того, священики навчають сиріт і не лишають їх неуками блукати по вулицях»[9]. Але, як і в старі часи, центральним духовно-освітнім осередком України залишався Київ.

Незаперечним історичним фактом є те, що Київ як духовно-культурна столиця українського православного народу впродовж більше ста років, в XVII ст. і в першій половині XVIII ст., мав велике культурне значення і для сусідніх країн та народів. Сюди належать такі факти, як визнання «Православного сповідання віри» святителя Петра Могили символічною книгою й для інших православних народів; визнання і дійсне вживання церковно-богослужбових та інших видань, друкованих в Києві та інших українських друкарнях, іншими слов’янськими народами; освіта й виховання в Києво-Братській колегії чи академії студентів із-за кордону; допомога представників Київської наукової еліти в організації шкільництва в інших краях. Ще наприклад, перед 1640 роком святитель Петро Могила на звернення Волоського воєводи Василя послав до нього «благочестивих ченців» і добре вчених учителів для заведення шкіл на своїй Батьківщині[10].

Основними показниками рівня навчальних закладів були науки, що в них вивчалися, та їхній обсяг. Основою навчання Київської школи була т. зв. система «семи вільних наук», яка включала в себе тривіум (граматика, риторика й діалектика) та квадріум (арифметика, геометрія, астрономія, музика). Вони входили в обов’язкову програму підвищеного типу шкіл-колегій, а також університетів і академій. Наприклад, у Кембриджському університеті в перший період його існування вивчались саме ці науки, причому після опанування тривіуму присвоювався ступінь бакалавра, а після опанування квадривіуму – магістра. Основний курс навчання в польських академіях Кракова, Вільни, Замойська і Познані також включав ці предмети.

Зрозуміло, що Київська академія мала і певні відмінності, що зумовлювалися освітніми традиціями та історичними умовами. Наприклад, спочатку вона не поділялася на факультети, не присвоювала своїм випускникам вчених ступенів, курс наук, що читався в ній, не був постійним у різні часи її існування. Всього в академії було вісім класів – чотири граматичних та класи поетики, риторики, філософії й богослів’я. Курс навчання тривав близько 12 років.

Та найбільші культурні впливи Української Церкви зазнала на собі Московія. Ще на початковому етапі можна стверджувати про велику позитивну роль таких наших святителів у розбудові Московської держави, як митрополита Києво-Московського і всієї Русі Петра Ратненського (1260), митрополита Київського і всієї Русі з кафедрою у Москві Алексія Бяконта (1292 – 1378) та багатьох інших. Про це досить яскраво писали такі дослідники, як проф. П. Безсонов та К. Харлампович. «Кожний знає, як українські та білоруські впливи були багаті й сильні для Великоросії й особливо Москви. Пришельці зайняли тут найбільш вигідні та впливові становища, від ієрархів до управлінь духовних консисторій, ними влаштованих, від вихователів царської родини до настоятелів монастирських, до ректорів, префектів і вчителів ними ж запроектованих шкіл, до кабінетних і друкарських учених, діловодів, приказних дяків і секретарів… і т. д. і т. д.»[11].

У цей період у місіонерській та освітній царині потрудилися такі відомі архипастирі – архієпископ Новгородський, віце-президент Св. Синоду Феофан Прокопович, митрополит Тобольський і всього Сибіру священномученик Арсеній Мацієвич (1697 – 1772), архієпископ Іларіон Горленко, архієпископ Білгородський і Курський Досифей Богданович-Любинський (+ 1736), митрополит Ростовський і Ярославський святитель Димитрій Туптало (1651 – 1709), митрополит Білгородський та Обоянський Іустин Базилевич (+1709), митрополит Тобольський і всього Сибіру Філофей Лещинський (1650 – 1727), єпископ Тверський і Кашинський Афанасій Волховський (1712 – 1776), архієпископ Московський і Володимирський Йосиф Волчанський (+1745), святитель Іоасаф Білгородський (1705 – 1754), митрополит Тобольський і всього Сибіру святитель Павло Конюшкевич (1705 – 1770), святителі Софроній Кришталевський, Інокентій Кульчицький (1680 – 1731), митрополит Тобольський і всього Сибіру святитель Іоан Максимович (1661 – 1715). Вже з цього невеликого переліку імен можна собі приблизно тільки уявити, яка велика кількість архіпастирів та пастирів працювали в освітній галузі, в більшості своїй будучи першопрохідцями – місіонерами, які просвітлювали темряву невідання та забобонів світлом Христової істини. Багато зі створених ними навчальних закладів мали велику та славну історію, а деякі з них, інколи досить престижних, діють й до наших днів.

У 1701 р. митрополит Стефан Яворський, створюючи Московську слов’яно-греко-латинську академію, перший вищий навчальний заклад Pociї, взявши за зразок Києво-Могилянську академію, запросив спочатку 5 викладачів для налагодження в ній навчального процесу. Перші шість могилянців приїхали до Москви у 1701 р. Це були І. Туробойський, A. Соколовський, Г. Гошкевич, А. Стрешовський, М. Канский i Р. Краснопольський. У 1703 р. архімандрит Рафаїл Краснопольський (пізніше архієпископ Холмогорський i Важеський) став першим ректором Московської слов’яно-греко-латинської академії i першим настоятелем Московського Заіконоспаського монастиря (+1711). Ректорами, просвітниками, архімандритами монастирів, а пізніше архіпастирями у Московії також були українці – архієпископ Великоновгородський і Великолуцький, ректор Московської слов’яно-греко-латинської академії Степан Калиновський (1700 – 1753), архієпископ Московський і Калузький, префект Олександро-Невської академії Амвросій Зертис-Каменський (1708 – 1770), архієпископ Тобольський і Сибірський, ректор Воронезької і Новгородської семінарій Амвросій Келембет, архієпископ Архангелогородський і Холмогорський, ректор Московської академії Герман Концевич (1685 – 1735), митрополит Смоленський і Дорогобузький, ректор Московської академії Сильвестр Крайський (+ 1712), архімандрит Московського Новоспаського монастиря, ректор Московської академії, архієпископ Тверський і Кашинський, віце-президент Св. Синоду Феофілакт Лопатинський (1680 – 1741), ректор Олександро-Невської семінарії, митрополит Київський і Галицький Гавриїл Кременецький (+1783), архієпископ Петербурзький і Шліссельбурзький, засновник Костромської семінарії Сильвестр Кулябка, ректор Казанської семінарії, митрополит Тобольський і Сибірський Сильвестр Гловацький (+1760), ректор Тамбовської семінарії, архієпископ Брацлавський і Подільський, засновник Кам’янець-Подільської семінарії Іоаникій Никифорович-Полонський (1742 – 1819), ректор Тамбовської та Казанської семінарій, архімандрит Тамбовського Спаського монастиря, архієпископ Астраханський і Тверський Сильвестр Лебединський (+1808), архієпископ Псковський, Ізборський і Нарвський Варлаам Ліницький, ректор Олександро-Невської семінарії, архієпископ Астраханський і Кавказький, Псковський і Ризький Мефодій Піснячевський (1772 – 1845). Всюди українці були активними засновниками низки шкіл та семінарій, училищ та колегій, монастирів та скитів у Російській імперії, що в свою чергу негативно відбивалося на стані їх рідного краю. Найкращі сини України змушені були їхати на північ та у далекі східні простори імперії.

Тогочасне чернецтво було високоосвіченим, чим переважало біле духовенство, а тому всі монастирі провадили жваву культурну працю й завжди мали на своєму утриманні школи та друкарні. Згадаймо хоча б друкарні Києво-Печерську та Почаївську, що своїми високовартісними друками заполонили весь слов’янський православний світ. Багато українських ченців були славнозвісними письменниками свого часу[12].

На підставі вище сказаного необхідно наголосити на тому, що богословська чи духовна освіта стала основою, на базі якої були створенні всі навчальні заклади в Україні та в інших християнських державах. Навіть сучасні закордоні відомі навчальні заклади такі, як Оксфордський чи Кембриджський університети та багато інших починали свою історію як духовні школи чи ж курси для підготовки пастирів. Яскравим прикладом цього є і вже згадувана слов’яно-греко-латинська академія – перший вищий навчальний заклад Росії, заснований у 1687 році випускником нашої богословської школи преподобним Симеоном Полоцьким, і Київський університет святого Володимира (заснований у 1834 році), професорсько-викладацький склад якого в переважній більшості складався знову ж з випускників або ж викладачів Київської духовної академії тощо. Це було цілком закономірне явище, бо, як відомо, до початку XIX ст. освіта була лише духовно-релігійна, тобто викладацькі функції освітніх закладів усіх рівнів виконувалися, здебільшого, православним кліром або ж чернецтвом.

На початку XX ст. у зв’язку з приходом до влади більшовиків все кардинально змінюється й перевертається з ніг на голову. Українська Православна Церква, яка впродовж багатьох віків була джерелом освіти, науки та культури у всіх її проявах, з 1919 року не тільки відкидається від суспільства та «школи», але й нещадно нищиться та переслідується. Перестають діяти й духовні навчальні заклади. Хоча під час Другої світової війни у скрутний час комуністична влада й звертається за допомогою до Православної Церкви, але в подяку за допомогу знову закриває монастирі, храми та духовно-навчальні заклади, які встигли відновити свою діяльність. Подальше існування освіти, особливо духовної, проходило під жорстким контролем відповідних каральних органів, які сліпо дотримувалися комуністичної ідеології.

Упродовж всіх попередніх віків у царині освіти працювала велика кількість подвижників благочестя землі Української. Нам більше відомі імена святителів – патріархів, митрополитів, архієпископів та єпископів, менше знані нами преподобні – архімандрити, ігумени, ієромонахи, ієродиякони – та майже невідомими нам залишається велике число провідників благочестя, які все своє благочестиве життя працювали для прославлення Триєдиного Бога, і тільки Йому Єдиному відомі всі їх імена та труди. Бо хто ж може, наприклад, злічити та назвати десятки тисяч священномучеників, мучеників та сповідників за віру в часи атеїстичного терору в Радянський час?

Нова сторінка духовної освіти починається на хвилі піднесення, пов’язаного зі святкуванням 1000-ліття хрещення Руси-України у 1988 році та процесами, які призвели до розвалу атеїстичної Радянської імперії. Завдяки старанням Екзарха України митрополита Київського і Галицького Філарета (Денисенка) у 1989 році на території древньої української святині – Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври – відроджується Київська духовна школа. Її ректором у 1991 році став архімандрит Даниїл (Чокалюк). З 1992 року богословська школа почала діяти у стилобаті Андріївської церкви та на території Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря (1999 р.), який у цьому році святкує своє славне 900-ліття з часу освячення кам’яного храму обителі (1113 р.).

Сьогодні перед нами постає багато запитань. Багато з них торкаються реформ духовної освіти та акредитації богословських навчальних закладів. Нам пропонують різні варіанти вирішення цього питання, які в більшості нас не влаштовують. Святійший Патріарх Філарет, виступаючи перед викладачами та студентами Київської православної богословської академії, окреслив поняття «реформи» богословської освіти, зазначивши, що істина не потребує реформ, а змінюються лише методи викладання та засвоєння знань, тобто зовнішній бік освіти[13].

Отже, святкуючи 1025-ліття хрещення Руси-України, ми разом з тим і споглядаємо на понад тисячолітню історію нашої освіти, науки, писемності, архітектури, мистецтва тощо. Починаючи від апостольського часу і до наших днів, наука Христова оберігається в святій і соборній Церкві «як в невичерпній скарбниці», в яку учні Господні заклали все, що належить істині. Українська Православна Церква, впродовж віків сповнена трагедій і страждань, періодів майже цілковитого зникнення або жорстокого невизнання, заховала неоціненний досвід навчання свого народу науці Христовій, який може стати за основу у справі розвитку сучасної богословської освіти.