Пам’ятником проповідницької діяльності Лазара Барановича служать два великі, видані ним, збірника проповідей, що носять, за характером часу, алегоричні назви.
Пам’ятником проповідницької діяльності Лазара Барановича служать два великі, видані ним, збірника проповідей, що носять, за характером часу, алегоричні назви. Перший, за часом виходу у світ, називається так: “Меч духовний, що є словом Божим, на допомогу войовничій церквііз уст Христових поданий, або книга проповідей слова Божого, слова стверджуючого, котру написав для Господа Лазар Баранович, єпископ Чернігівський”. Другий збірник носить наступну назву: “Труби слів проповіданих на дні дванадесятих свят Господніх, Богородичних, а також на дні свят ангельських, пророчих, апостольських, мученицьких, святительських і інших”.
В “Мечі духовному” поміщені слова на неділі цілого року і на рухомі свята по одному слову – всіх. Труби складаються із слів і проповідей на свята і на дні святих. Великим дванадесятим святам і святим по два, по три і більше (деколи до 8) слів, – всіх 80 слів. До цього останнього збірника додані повчання, які не увійшли в сам збірник, а також повчання на різні потреби. Тут, як пояснює Баранович, він помістив “короткі повчання і різноманітні способи прийому, або про Св. Трійцю, або про Ісуса Христа, або про Пресвяту Діву, так щоб їх можна було використовувати в різних проповідях замість доповнення”. (1) В “Трубах словес” крім слів і повчань, є різні моральноповчальні статті, вірші, молитви, і одній із них постає автор, який молиться, щоби Бог укріпив його здоров’я, той дар, якого не дала йому природа. М. Ф. Сумцов, М. Возняк та інші вітчизняні літературознавці, оцінюючи проповіді Барановича, керувалися думкою М. Костомарова про те, що “витійство, пишномовність, при бідності думки та уяви і відсутності непідробленого чуття, складають характерні риси проповідей Лазара.
Всі вони, можна сказати, складаються з тріскучих фраз і надзвичайно нудні. У свій час вони могли подобатися хіба що книжникам, які ганялися за словами і виразами, але, напевно, не могли бути зрозумілими народу”. (2) Порівняно кращу оцінку “Меча духовного…” та “Труб слів проповіданих …” знаходимо у працях О. Галахова та В. Строєва. Перший з названих авторів робить спробу оцінити проповідницьку манеру Лазара Барановича. В цілому у казаннях Барановича, на думку О. Галахова, переплітаються елементи і тони: повчальний з ліричним, серйозний з сатиричним і жартівливим, іноді чітко виступає особа проповідника, вираження його особистих ставлень, прикритих притчами. (3) В. Строєв вважав, що Барановичу не можна відмовити у природжених проповідницьких здібностях. “У його проповідях проявляються з більшою чи меншою силою, в тій чи іншій мірі і розум, і чуття, і добре розвинута уява. Але розум часто переходить у модну дотепність у наближеннях, порівняннях і т. д., витрачаючись на форму. Чуття помітно тоді, коли він (Баранович) говорить про речі близькі його серцю…”. (4)
Загалом негативно оцінив у свій час проповіді Барановича і М. Ф. Сумцов. “У його проповідях нема ні тлумачення догматів, ні практичних моральних настанов; це суцільний набір текстів із Св. Писання, благочестиве пустоглаголаніе” (5), “переливання з пустого в порожнє”. (6) Перед кожною проповіддю подані малюнки, що відображають події, які служать предметом проповіді в “Мечі духовному”, або святкова подія, або похвала в проповіді святого, або врешті решт алегоричне відображення сутності предмета проповіді. Так наприклад, Слово на молитву: “Поможи мені і спасуся”, має перед собою відображення моря і образ великого звіра, із “пащі” якого виглядає чоловік із зверненим до неба поглядом і словами: “Господи, взиваю до Тебе…”. Ці збірники проповідей, що були виголошені проповідником з церковної кафедри, але досить таки значно змінених при виданні, представляють собою образ загального, органічно літературного твору з однією головною думкою і метою, з відповідним їм характером викладу.
В передмові до читача, яка знаходиться в першому збірнику, проповідник говорить: “В цей час, котрий повний боротьби якнайбільше потрібен меч. Сам Христос звістив його потребу. Але меч цей подається не лише проти єретиків, алеі на спростування їх вчення. Він направляється більше до морально-повчальної сторони людини. Головна мета його не догматична, а переважно моральне вчення. “Наклоніть вухо ваше допромови уствищої премудрості – продовжує автор говорити до читачів, – в смиренні прийміть насаджене тут слово, що спасає душі ваші; будьте творцями слова, а не тільки слухачами, навчаючи самих себе”. (7) Подаючи в приклад всіх святих, що увінчалися вінцями мучеництва за меч цей духовний, тобто слово Боже, проповідник продовжує: “Царство Небеснесилою береться і сильні здобувають його. Прийміть в руки, як зброю, меч цей духовний на захист в боротьбі за життя своє”. (8) Саме ж людське життя є боротьба, брань за думкою автора. Це брань із перешкодами, для того щоб досягнути Царство Боже. Проти цих же перешкод подає він в руки читачів свій Меч. “Войовнича Церква, – говорить Лазар Баранович, – не хлібом самим, а словом Божим, що дане їй, виступає на ворогів своїх; ось для цього і меч свій духовний, через слово Боже, що виходить із уст Божих, подаю на допомогу Церкві войовничій”. (9) Ось і мета “Меча духовного”. “Меч духовний” відкривається присвятою “на його царське знамення величності”.
Присвята “Меча духовного” за будовою та ідейним спрямуванням близька до сучасних Барановичу українських панегіриків. Вона переповнена пишномовними епітетами, порівняннями, метафорами – символами. Автор володіє стандартними словесними образами, вживаними по кілька разів. До них належать: “зірки”, “пресвітлий царський дім”, “рід правдивий”, ”дім слави”, “корінь святий”,“ сонце” тощо. Характеризуючи українські присвяти ХVІ – ХVІІІ ст., дослідник С. І. Маслов писав, що “звичайна форма присвяти така: на звороті заголовного аркушу поміщується герб патрона, оточений його ініціалами; під гербом друкується “епіграма” – невеличкий вірш з величанням патрона шляхом тлумачення геральдичних знаків, що входять до складу герба; далі йде більш, або менш просторе послання з вказівкою ролі, яку відігравав патрон в житті автора, взагалі, у виданні даної книги, зокрема, з величанням давності та шляхетності його роду”. (10)
В цілому присвята “До його пресвітлої царської величності” має дві характерні особливості. По-перше, її образність носить іконописний характер, викликаючи у читача низку яскравих зорових асоціацій. Літературна традиція зображення високопоставлених осіб засобами, розрахованими на зоровий ефект іде від Біблії, де аналогічно говорилося про осіб Св. Трійці, апостолів тощо. Так, І.Галятовський пише: “Бачив святий Іван Богослов Ангела із Неба, котрий був одягнений в хмару, і над головою його веселка була, а обличчя його – як стовпи вогняні, і мав у руці своїй книгу розгорнену ”.(11) По-друге, система алегорій та символів присвяти царю є немовби своєрідним продовженням кращих традицій давньоруської літератури, зокрема, дружинних повістей, проповідницько-публіцистичної писемності тощо. Так, на четвертій сторінці прозової присвяти царю Лазар Баранович вивів образ кінного воїна, який “зодягнувся в щит віри” й “списом змія перемагав”, “повертаючи назад полки чужинців”. Громадянський пафос – заклик до боротьби з “невірними” переплітається тут з основними спрямуваннями промов Барановича – проголошенням вірності православ`ю. У царських присвятах “Меча духовного” звертає на себе увагу велика кількість літературних форм, властивих східнослов`янському середньовіччю.
Цей термін об‘єднує в собі поетичні прийоми літературного стилю східних слов‘ян ХVІ – ХVІІ ст., що виник як під впливом іноземної усної поетики, так і візантійськослов‘янських книжних зразків. (12) Усі фігури названих присвят Барановича ґрунтуються, як правило, на семантичному переносі. Переважна їх більшість – метафори та метафоричні порівняння, що були типовими для давнього українського та російського письменства. Метафори ж “сонце” (з похідними – “зоря”, “промені” і т.п.), “місяць”, “зорі” Б.П. Адріанова-Перетц класифікує, як найбільш поширені в українській літературі ХVІ-ХVІІ ст. (13) В українських народних думах та піснях метафорами цього типу наділяють, як правило, милого обранця. Але панегірична українська література другої половини ХVІІ ст. і черпала свою метафоричність швидше з книжної, ніж з усної традицій. Це особливо стосується таких літературних формул присвят як “рід правдивий”, ”дім наповнений слави”, “корінь святий”, “сонце” тощо. Присвяти – звернення до царя у “Мечі духовному” змінює традиційна для української літератури ХVІІ ст. передмова до читача під назвою “Передмова до читача”. Слід нагадати, що передмови до читача в українській літературі того часу складалися за певними правилами.
Перш за все, автор повинен був пояснити читачеві назву та мету свого твору. “ Ця книга названа Ключем, оскільки тут записані проповіді, переглядаючи котрі, священики можуть собі інші проповіді будувати й промовляти. Якщо священики будуть читати її, то Ключем зможуть відкривати людям двері до неба”, – пише про свій “Ключ розуміння” І. Галятовський. (14) В одній з передмов “Номоканона” А. Желіборського читаємо подібне “Номоканон – це книга, яку можна назвати лікарем і аптекою на хвороби людських душ”. (15) Л. Баранович вважав свій “Меч духовний” кермом для слухачів, лицем їхнього буття. Українські проповідники другої половини ХУІІ ст. намагалися робити свої звернення до читачів чи слухачів якомога цікавішими, ближчими до життя. Тому і в “Передмові до читача”, і в інших зразках цього жанру знаходимо вказівку на час та місце написання твору, наприклад, у передмові до “Меча духовного” є вказівки на “на час, котрий повний боротьби”. (16) Одним із засобів зацікавлення широкого кола читачів-слухачів була також форма запитань-відповідей, властива всій проповідницько-публіцистичній прозі. Так, у “Мечі духовному” на запитання “Для чого потрібен Меч?” Баранович дає цілу низку конкретних відповідей: “Войовнича Церква не хлібом самим, а словом Божим, що дане їй, утверджується на ворогів своїх; ось для цього і меч свій духовний, як слово Боже, що виходить із уст Божих, подаю на допомогу Церкві войовничій” і далі: “прийми читачу возлюблений меч цей духовний в дні ці бурхливі, що дарується тобі: хвали ж Бога, що з уст Своїх подав тобі цей меч; хвали Матір Його, котра народила нам Його, Який дав нам такий меч, що самій пройде крізь душу під хрестом Сина Свого”. (17)
В “Передмові до читача” автор висловлює також свої етичні переконання. Він проголошує покірність та смирення: “Рабу боГосподньому не личить сваритися, а тихим бути і смиренним”. Тогочасна дійсність, навіть занепад християнської моралі (Баранович скаржиться на зменшення з кожним днем “стада Христового”) в якійсь мірі позначається на цій передмові. Тому одним з правил тогочасної гомілетики письменник вважав постійну турботу про добірну мову проповідей, якою б можна захопити слухача та викликати в ньому повагу до Церкви, до книг Святого Письма.
Якщо порівняти розмір передмов до проповідницьких збірників Л. Барановича, І. Галятовського та А. Радивиловського, то найбагатослівнішим виявляється Баранович, найлаконічнішим – І. Галятовський. “Меч духовний” містить також 53 слова – проповіді. За жанром це урочистопанегіричні та дидактичні промови, в яких своєрідно розробляються сюжети, теми та мотиви. До першої групи належать: Слово на Святу Велику Неділю Пасхи, Слово на Вознесіння Господнє, Слово на П‘ятидесятницю, Слово на Зіслання Святого Духа, на неділю Всіх святих, Слово на День Святого Духа про Святу Єдиносущну Трійцю, Слово похвали Пресвятій Богородиці та інші. Всі свої проповіді Баранович починає епіграфом. Так, Слово на П‘ятидесятницю, яке аналізується нами як зразок урочистого красномовства проповідника, відкривається цитатою з Біблії: “Та для нас один Бог – Отець, що з Нього походить усе, ми ж для Нього, і один Господь – Ісус Христос, що все сталося Ним, і ми Ним, і один Дух Святий”.
Тема твору – спростування католицького догмату про “філіокве”, який, як відомо, спричинив у свій час до великої кількості полемічних творів як у православному, так і в уніатському /католицькому/ таборах. Представник вищого православного духовенства, Баранович, не раз у своїх творах відстоював Святість Трійці. У Слові на День Святого Духа це питання висвітлюється своєрідно, відповідно до жанру проповіді, яка в другій половині ХVІІ ст. свідчила “більше про літературний смак часу, ніж про релігійний настрій її автора”. (18) Головним завданням письменника у цьому творі було розчулити слухача, вплинути на його психіку. З цією метою у слові вжиті різноманітні художні засоби, розвиваючи кращі традиції урочистої ораторської прози від часів Кирила Туровського, використані фігури та тропи Баранович вкладає, як правило, в стильові рамки “риторичної ампліфікації” /прирощення, зіставлення, нагромадження/. (19) З самого початку вступу проповіді письменник прагне максимально заволодіти увагою слухачів /читачів/. Слово починається лаконічними, прикрашеними метафорами і символічними зіставленнями, афоризмами: “В бездонному Святої Тройці морю намагань, відчувати глибину означає потопати; тільки з Христом, Сином Божим ми можемо відправитися в море, споглядаючи тайну Святої Тройці і доплисти до життя вічного ”. Баранович продовжує свою оповідь порівнянням “мудрості” Трійці з розумом царя Соломона (Традиційне для вступу української проповіді ХVІ-ХVІІ ст.). Звернення до слухача, завдяки дієприкметниковим конструкціям та метафоричності, у цій проповіді також звучить піднесено.
Найвищого емоційного напруження церковної аудиторії Баранович досягав наприкінці вступу, у своєрідно скомпонованій ним молитві до об‘єкта возвеличення, в даному випадку до осіб Св. Трійці. Це один з найулюбленіших прийомів Барановича – проповідника, який забезпечував своїм промовам і “ефект присутності”. “Сама Свята Трійце Всемогуча, поможи мені говорити про Тебе! Отче, дай мені голос! Сину, Слово Боже, дай мені словеса! Душе Святий, дай мені духа розуму”. Головна частина Слова… про Святу Єдиносущну Трійцю розпочинається повідомленням євангеліста Іоанна про трьох свідків у одній особі: Бога-Отця, Бога-Сина, Бога-Святого Духа. Баранович далі розвиває це уособлення – змушує цих “свідків” виголошувати промови. “Ті діла, що чиню їх Я, свідчать про Мене,що Отець Мене послав”, – заявляє Син-Слово. Подібні заяви роблять Бог-Отець і Святий Дух. Нарація проповіді про Святу Трійцю “Меча духовного” композиційно ділиться на дві частини. У першій з них, возвеличуючи Святу Трійцю, Баранович поєднує логічні докази з пишномовними епітетами, порівняннями, метафорами. Свята Трійця велична, всюдисуща, бо, – пише автор, – “всі три лиця Святої Єдиносущної Тройці суть всесильні, мудрі і благі”.
Урочисто звучать і наступні авторські твердження про те, що скрізь: на небі, на сонці, на землі, у вогні, у воді – втілені сила, розум і благодать Святої Трійці. Панегіричного звучання проповіді надають і порівняння типу: “Мудрий був Соломон, і вся його слава полягала в мудрості, але більшу мудрість явив сам Син Божий” або “як через повітряний простір падає дощ, так Бог-Слово сходить як дощ на руно в утробу Пречистої агнці Марії …”. На величний лад настроювали і авторські відступи, в яких передано захоплення тайною Святої Трійці: “О глибино премудрості і розуму Божого!” або “о як достойно Бога в Тройці єдиного, всією душею нашою любити повинні, що слід Свого творчого божества душі нашій дарував!”. Урочисто повідомляє Баранович і про те, що “найбільше відображений слід Святої Єдиносущної Тройці в людині, котру ж сама Трійця Свята створила на образ Свій, промовивши: “Створімо людину за образом і подобою нашою”.
Аргументацію цієї тези автор підсилює риторичними фігурами, приказками: “В душілюдськійцей образ Божий три лиця відобразив, руками 3Творця Свого. До Нього взиваєкожна душа людська: “Руки Твоїстворили мене і впорядкували мене.” Тому душа наша має пам’ять, як слід сили Бога-Отцядавнього днями. Від пам’яті народжується розум, бо тільки розум пам’ятає силу Бога-Отця і бачить слід Бога-Сина, Премудрості Божої. За розумом йде воля, котра не бажає свого, а бажає розумного блага і це слід Духа Святого і благодаті Його”. У другій частині викладу Слова про Пресвяту Трійцю йдеться про возвеличення Св. Трійці у християнській церкві. Перелік біблійних авторів та їх доказів Баранович викладає урочисто, іноді ритмічною прозою. У закінченні проповіді Баранович співає хвалу тайні Пресвятої Трійці на “всі народи”, “і нині, і повсякчас і на віки віків”. У “Мечі духовному” вміщено, як уже згадувалося, і дидактичні промови. До них належать: Слово про Царство Боже, Слово про багача і Лазаря, Слово про зцілення кровоточивої жінки, Слово на неділю Блудного Сина, Слово про зцілення Христом біснуватих, калік та інші. Сюжети, теми чи мотиви Баранович також запозичує з Біблії. Відповідно до теми та авторської мети форма моральноповчальних слів письменника відмінна від проповідей першої групи. У вступі цих проповідей не знаходимо витончених, як на той час афоризмів, метафор, зіставлень. Він починається переважно настановою, взятою з Діяння Святих Апостолів, Євангелій чи інших біблійних книг. Так, у Слові про багача і Лазаря ексордіум починається словами: “Навчає апостол: багатим в нинішній час потрібно надіятися не на багатство своє, а на Бога, що подає нам блага. Благо чинити, збагачуватися добрими ділами, бути смиренним – ось найбільші скарби для майбутнього життя вічного”. Як порада – побажання звучить і традиційне звернення до слухача /читача/ на закінчення вступу проповіді: “Говорячи про цього багача, бажаю вам, слухачу любий, з апостолом: слово Христовенехайвселяється в вас благісно, наповнюючи вас благодаттю…” Слово про багача і Лазаря – одне з кращих із художнього боку в “Мечі духовному”.
Ця проповідь може бути зразком порівняно вдалого поєднання змісту і художньої форми, відзначається переважно стрімким викладом, композиційною компактністю. Відповідного емоційного впливу на аудиторію Баранович досягає тут, як і в більшості слів, цікавим сюжетом та завдяки “ефекту присутності”. Події у Слові відбуваються в теперішньому часі, часто вживаються прислівники “нині”, “сьогодні”, автор перетворює слухачів /читачів/ ніби в учасників описуваних ним подій. Так, закінчуючи проповідь, він пише: “Але, о премудрий Отче Небесний, всі ми є убогі в доброчинстві перед воротами милосердя Твого, в гноїщі гріхів наших ми лежимо і бажаємо насититися крихтами, що падають від трапези благодаті”. Головні персонажі “Слова”, Багач і Лазар, втілюють полярні етичні принципи. Скромний, терплячий Лазар мучиться за життя, щоб заволодіти правом на “вічний”, потойбічний відпочинок. Зарозумілий і скупий Багач живе в розкоші, але його вік – ніщо в порівнянні з “вічністю” пекельних мук за гріхи. Всі симпатії автора на боці Лазаря, поведінку Багатого він засуджує. Актуальність звучання проповіді на час її появи посилювалася тим, що Баранович виступає проти багачів взагалі. Він закликає багатих каятися в своїх гріхах, бути терплячими і щедрими до убогих. “Прийдіть, – цитує Баранович апостола, – нині багаті, плачте і ридайте залюті скорботи ваші, що йдуть на вас!”.
Відомий біблійний сюжет Баранович наводить майже без змін, своєрідно, перетинаючи його власними роздумами, виписками з Біблії, з св. Іоанна Златоуста, з св. Василія Великого. Розповідає письменник стисло, динамічно. “Убогий Лазар лежав під воротами маєтку Багача. Із презирством до вбогого відносився Багач, не даючи лежати в домі. Бог, бачачи немилосердя Багача до убогого Лазаря, явив йому Свою милість; послав ангелів, і ті возносять Лазаря на небо. Доля Багатого склалася трагічно. Він після смерті потрапляє у пекло”. Виклад подій автор прикрашає метафорами, висловлює своє ставлення до описуваного у формі прислів‘їв. Так про важку долю Багача Баранович говорить метафорично: “Багач, як безплідна смоківниця не дала плоду” та перефразованим прислів’ям: “Не сіяв Багач сльозами, веселився всі дні, тому і радість не пожав”. Багатий прохає про полегшення кари. Він промовляє /після смерті/ до Бога Авраама: “Отче Аврааме, помилуй змилосердься наді мною і пошли Лазаря, нехай умочить кінець пальця свого у воду та прохолодить язик мій”. Бог Авраама не погоджується, мотивуючи відмову словами: “Якою мірою міряєте, такою вам і відмірять”.
З дидактичною метою Баранович в деталях переказує настирливі, багатослівні благання Багача та відмови Бога на них: “Хліб ангельський їсть цей чоловік /Лазар/. Не далеко находився Лазар, що лежав біля воріт твоїх і потрібно було відкрити ворота та прийняти його до себе. Нині ж між нами і вами утверджена велика безодня…”. Про високий літературний смак Барановича у Слові про Багача і Лазаря свідчить також вмілий підбір цитат з творів інших авторів. Як правило, це – приклади майстерних словесних прийомів грецьких ораторів, уривки з Біблії. Страшною погрозою багачам звучать переказані Барановичем пророцтва святого пророка Іони: “Такий бо плід багатства нашого, якщо в житті своєму не бачити убогих.
Багатство ваше згниє, і міль знищить вашу одежу, золото ваше і срібло вкриється іржею, іржа їх карою стане, і спалить плоть вашу як вогонь!”. Зіставляючи минуле і сучасне, Лазар Баранович наводить групу антитез із праць св. Іоанна Златоуста: “Бачите Багача і Лазаря. Першого не чекає лоно Авраамове. Другого, якого пси лизали і був в убогості, ангели підносять і нині він багатий…” і т.д. Закінчується проповідь уявним зверненням Лазаря до слухача /читача/, перефразованим з Давидових псалмів: “Взиваю з Давидом: Прославлю Тебе, Господи, бо Ти підняв мене і не допустив, щоб вороги мої тішилися наді мною; Ти возніс мене на Авраамове лоно. Подай же , Господи, бути вознесеним і нам…”. Оскільки дидактичні проповіді Барановича близькі між собою за ідейнохудожніми якостями, обмежуємося аналізом однієї з них. На думку проповідника, “Труби” мають, ціллю своєю тісний зв’язок з “Мечем”. “Меч духовний, – говорить він в передмові до другого збірника, – длясинів войовничої церкви є непереможна зброя; трубний видаючи звук на свята – це голос Божий, котрий закликає воїнів Христових підніматися на духовну боротьбу. (20) В самих проповідях проповідник дуже часто вказує на цю духовну брань, до якої закликає своїх слухачів, і в якій вважає необхідним свій духовний Меч. Підтвердження цьому ми знаходимо в Слові на День П‘ятидесятниці. (21)
Частіше всього проповідник виступає проти світу і його спокус, плоті і гріха, а в особливо проти диявола, як винуватця всякого гріха і всіх перешкод до спасіння. Його зброя: лук – насолода в гріху, щит – зла похіть, меч – знаряддя гріха. “Ось вся суть зброї диявола, якою він воює проти людини”. (22) Тому проповідник часто вказує на знаряддя, на зброю, з яким потрібно воювати проти диявола. Тому любов до ближнього і любов до Бога, як сукупність всього морального закону вираженого в слові Божому, називаються двома мечами, озброївшись якими “воїн Христовийзахищеним є”. (23) Боротьба зла і добра зводиться до боротьби диявола, як початку цього зла, і Ісуса Христа, як джерела добра, і Переможця диявола і гріха. Звідси і перевага в проповідях ідеї викуплення, думки про рани і язви Христа. Як переможець диявола, світу і плоті, Він являється в Слові на 5-ту Неділю Великого Посту. Як переможець, що увінчаний терновим вінцем – на День Вознесіння Господнього. Проповідник переконує своїх слухачів не жаліти ні ребра, ні ніг, ні голови, ні всього тіла в боротьбі духовній, тому що всього цього не пожалів сам Воєначальник-Христос. (24)
В Слові на Неділю 9-ту після П’ятидесятниці Церква являється кораблем серед моря великого – світу цього. “Церква, – говорить проповідник, – плине серед земного гаддя, котрим немає числа, людей невірних і ворогів, які намагаються знеславити її; хитається серед хвиль світу цього”. (25) Взагалі, думка про життя людське, як про боротьбу – головна і пануюча думка двох збірників проповідей нашого проповідника, яку він чітко намагається провести з усіма подробицями. Предмет в них один і той же – релігійно-моральні настанови. Але особливість першого та другого, полягає в постановці цього предмета. В “Мечі” релігійно-моральні постанови йдуть від самого проповідника. Вони являються тут – як позитивний закон, яким повинен керуватися кожний християнин у своєму житті. В Трубах релігійно-моральні настанови подаються у втіленні їх з відомою святковою подією, переважно ж в житті святих. Тут сама святкова подія, саме життя святого, подають релігійно-моральні правила, які в “Мечі” йдуть від самого проповідника. Характеристику проповідей Лазара Барановича ми проведемо із двох сторін: 1) із сторони їх змісту; 2) із сторони форми. Що стосується прийомів, використаних Л. Барановичем при розвитку думки проповіді, то вони, як і взагалі прийоми схоластичних проповідників носять характер штучності та одноманітності. В цьому відношенні обидва збірника мають свої особливості. В “Мечі” проповідник любить особливо прибігати до євангельських розповідей.
Такий підхід був зумовлений самою формою проповідей і характером їх будови. Оскільки всі вони складаються із перифраз євангельського читання, то їх потрібно було чим-небудь доповняти, в противному разі вони були б дуже короткі. З’являється сама собою необхідність до розширення євангельського читання. До такого прийому проповідник прибігає тоді, коли в євангельському читанні є діалог. Особи, які розмовляють в Євангелії, розмовляють і в проповіді, але вже не так, як у Євангелії, а довшими діалогами. Так, наприклад, місце того Євангелія, яке оповідає про Воскресіння сина Наїнської вдови. Воскреслий юнак сів і почав говорити, помічає євангеліст, але про що говорив невідомо. Проповідник доповнює це в своїй проповіді, вкладає в уста юнака слова, примушує його розповідати про те, як він сидячи в темряві, побачив світло велике і був прийнятий під тінь дерева життя, яке силою Всевишнього осіняється, як він повернений був до попереднього життя, як почав бачити, слухати і говорити. Потім вкладає в уста юнака слова подяки Ісусу Христу за воскресіння тілесне і духовне. (26) Подібними доповненнями проповідник користується для проведення тих думок і уявлень, які бажав би донести до своїх слухачів. Виходячи більшою частиною із дійсних розмов євангельських, він поступово і непомітно відходить від прямого значення і переходить до алегорій, посередництвом паралельних місць Св. Письма в своїх промовах.
Так Слово на Благовіщення: не бійся Маріє! – є чистий діалог між Богородицею і Архангелом. Архангел говорить Богородиці, що Вона не повинна боятися; тому що Вона досконало возлюбила Бога, а досконала любов проганяє страх. Марія говорить, що Вона як раба Господня, повинна боятися Бога і дає доказ із Св. Письма. Архангел наводить ту думку, що місця Св. Писання, сказані Нею не відносяться до Неї, бо вона мусить стати Матір’ю Божою. Але Марія не згідна з цим. Після цього Архангел вказує їй на те, що не погоджуючись з тим, вона противиться волі Божій, і що в ній значить немає страху Божого, оскільки він говорить їй за повелінням Божим. Марія введена в сумнів і розгубленість, яке вирішилось тим, що вона сказала: “я раба Господня, нехай буде за словом твоїм”. (27) Діалоги в проповідях були поширені на той час, але в нашого проповідника він єдиний між його проповідями. В “Трубах” панує ще один прийом, який полягає в тому, що святкові події порівнюються, зближаються або протиставляються з іншими біблійними подіями: обставини із життя, дії і риси прославлених осіб таким же чином протиставляються і порівнюються з обставинами із життя, діями і рисами інших, переважно біблійних осіб, а деколи просто – із висловами Святого Письма.
Це синтези і антитези. Із них складається більша частина проповідей на свята і на дні святих. Так, наприклад, такі прийоми використані в Слові на святих страстотерпців Бориса і Гліба. Ще приклад: “… написав св. Апостол: бо люди будуть самолюбні, зарозумілі, горді, лихослівні, батькам непокірні, невдячні, неправедні, непримиренні, нестримані, жорстокі, ненависники добра, наклепники, зрадники, зухвалі, пихаті, більше розкошолюбні, ніж боголюбні; св. Олексій – чоловік Божий був боголюбець, не самолюбець; себе і плоть свою, і душу свою зненавидів заради Христа” і т. д. Олексій чоловік Божий буде протиставлятися всім тим людям, про якого провістив апостол. (28) Третій спосіб – це символічне пояснення. Так в Слові на неділю про Розслабленогопроповідник бачить в притворах овечої купелі п’ять ран Христових. Це дає йому можливість привести аналогію між овечою купелею і купелею хресною. Як в овечій купелі зцілялись немічні, хворі люди, після порушення ангелом води, так в купелі хресній кров`ю, що витікає з п’яти ран Спасителя, зціляються всі п’ять почуттів грішників. (29)
Слово про двох сліпців досліджує таємниче значення цих сліпців. Вони символізують тіло і душу, розум і волю, смерть тілесну і духовну, юдеїв і язичників, щастя (змальоване переважно з пов’язкою на очах) і послідовників за ним, так що буквальне значення розповіді про зцілення цих сліпців цілком змінено. Символізм мав великий вплив на зміст проповідей, що виражав хід думок проповідника. Приведені приклади символічних пояснень показують, що проповідник в них говорить про улюблені свої теми. Так море знаменує цей світ; зцілення духовно хворих грішників, смерть тілесна – це смерть духовна. Ось такі панівні способи проповідництва Л. Барановича.(30) Всі свої проповіді Лазар Баранович називає словами. Але ця назва не завжди вказувала на ту гомілетичну форму, яка притаманна словом в значенні, що використовуються на сьогоднішній день. Назва: слово у нього – це загальна назва всієї проповіді, що відповідала загальній назві, яким називалось в його час взагалі будь-яка форма проповіді, тобто промови.
В числі його проповідей є і слова в особистому значенні, і бесіди, повчання, які не подібні за своєю формою ні до тих, ні до інших, а являють собою короткі пісні, молитви, деколи без визначеної думки. До такого типу належить Слово П’яте на Благовіщення і на Різдво Христове. (31) Такі слова тільки частково виконують задачу проповіді, доносячи до слухачів вже відомі почуття і настрої. Склад проповіді у більшості випадків одноманітний. Він складається з початкового тексту – приступу з темою, викладання предмету – головної частини проповіді і доповнення до слухачів, або, як називаються ці частини на сучасній мові проповідника гомілетики – ореми (текст), екзордіума, нарації і конклюзії. Винятком тільки служать проповіді без початкового тексту це: Слово на зачаття Хрестителя, на Гурія чудотворця Казанського, Слово на Різдво Богородиці. Баранович приділяє більше значення ще одній частині – молитві, що була невід’ємною приналежністю кожної його проповіді. (32) Початковий текст, який служить основою проповіді, береться, переважно, із Святого Писання і рідко із церковних пісень. Для проповідей на дні недільні і на дні святих в “Мечі” береться текст із Євангелія дня, що включає загальний сенс прочитаного Євангелія, так що він служить заголовком його. Так, наприклад, в Слові на день Святого Григорія Чудотворця початковим текстом служать слова: “Чудо явилося багатьом”; в Слові на день Параскеви-П’ятниці: “Хочу п’ять слів сказати розумом своїм”. За початковим текстом іде приступ, в якому проповідник за вказівками сучасної йому гомілетики, повинен підготувати слухачів до того, про що має говорити в проповіді.
У нашого проповідника він виступає у вигляді короткого пояснення початкового тексту і завжди складається із паралельних початковому тексту місць Святого Письма, при цьому смисл тексту не рідко змінюється, в кінці приступу виводиться тема, тобто виголошується предмет, про який хоче говорити проповідник. Ця тема зв’язана з початковим текстом і нерідко складається із того ж тексту, тільки із доповненням питального слова: Як? Що?. Вступ завершується короткою молитвою до Бога, Богородиці або святому про благодатну допомогу проповіднику у висловленні проповіді, а слухачам – в слуханні. Ця молитва повинна була поєднуватися з предметом проповіді. В Слові про таланти проповідник молиться: “Господи Благий… Кому Ти даси п’ять талантів, кому два: мені тут потрібен один, другий же слухачу. Мені подай слово премудрості в уста мої, слухачам подай уважні роздуми від почутого”.(33) Таке молитовне звернення також вимагалося тодішньою гомілетикою. Наступна за вступом, найбільша і найголовніша частина – нарація, що має, за своєю назвою, майже завжди розповідальний характер. Ця частина призначена для розкриття предмету проповіді і від змісту її проповідь отримує свою назву.
Так, наприклад, проповідник свої Слова надписує так: “Про зцілення сотникового отрока”; “Про князя, який запитує про життя вічне”. (34) За нарацією йде заключна частина (конклюзія) або особисте доповнення до слухачів. Ця частина у проповідника починається із звернення до слухачів: слухачу возлюбленний!- і складається із двох або трьох різновидних повчань. Cлово закінчується завжди молитвою. Ці молитви виражають молитовний настрій проповідника і тому мають важливе значення в його проповідях і складають при цьому їх особливість. В них немовби він відходить від правил і форм науки, дає простір і волю своїм особистим проповідницьким здібностям. Тому, не дивлячись на риторизм, який присутній в більшій частині його проповідей, в них все ж таки видно душу проповідника, яка наділена теплим і сильним почуттям.
Пристосовуючись до думок і до предмету конклюзії, вони деколи більше повчають, ніж вся проповідь. Інколи молитви закінчуються благословенням слухачів і коротким славослів’ям. (35) При розгляді форми проповіді для нас важлива середня, найбільша за обсягом і найголовніша частина її – нарація. Таке ж значення вона мала і в тодішній науці проповідництва. ”В ній вся проповідь вкладається і з’єднуються з нею всі частини”, – говорить в своїй науці Іоаникій Галятовський. (36) Те, що говориться в цій частині, її зміст, устрій частин цього змісту, залежить від теми, яка зображується у вступі і в початковому тексті. Такий загальний спосіб побудови проповіді, який використовує і наш проповідник. Але самі способи виводу теми із тексту і характер цих тем були різні. У нашого проповідника також зустрічаються кілька таких способів. Найбільш поширений спосіб полягає в тому, що проповідник завжди керується євангельською розповіддю, доповнюючи її різними тлумаченнями; при цьому, якщо євангельська розповідь представляє собою розмову декількох осіб, то ця розмова дотримується і в проповіді. Такі проповіді не проводяться формою слова, а бесіди. З таким способом викладу історія руського проповідництва вже знайома давно: вона зустрічається ще в Кирила Туровського.
Така будова проповіді притаманна в дні святих, які також складаються із простої розповіді про життя святого. Для таких проповідей вибирається текст; який би вказував або на лик до якого відноситься відомий святий (наприклад, мученик, святитель, апостол і т. д.), або ж на різницю його назви (наприклад чудотворець, Божий чоловік і т. д.), або будь-яку особливу рису, або доброчинність святого, стриманість і інше. А в темі, що виходить прямо із тексту, вказується, що в проповіді буде звернено особливу увагу на ті, або інші риси і особливості святого. За внутрішньою формою, за планом і викладом думок, проповіді Л. Барановича відносяться до напрямку схоластичних.
Так у нього ми зустрічаємо проповіді, складені за планом, запозиченого з логіки, на основі категорій Аристотеля (Слово на Воздвиження), на основі відношення понять великих до менших (Слово на Різдво Богородиці), на основі алегорій, зближення предметів (Слова на Благовіщення; в Неділю самарянки), на тлумаченні імен (на дні пам‘яті святих Володимира, Феодора Стратилата). (37) За змістом проповіді Л. Барановича не можна віднести до розряду практичних; в них більша частина присвячується питанням другорядним, і в тому ж дусі, як це ми бачимо у схоластичних проповідників. Мало того, у нього ми знаходимо проповідь про непорочне зачаття Пресвятої Діви (Слово на Різдво Богородиці і на зачаття Її); рядом з Отцями Церкви грецької цитується Амвросій Медіоланський, блаженний Августин, блаженний Ієронім, папа Григорій Двоєслов. Відносно матеріалів проповідницьких у Л. Барановича замічаємо ту особливість, що йому не притаманно використовувати в своїх проповідях різні жартівливі оповідання з міфології, історії і інших світських книг. Про це він сам у передмові до “Меча духовного” говорить так: “Проповідуючи про того, хто сказав про Себе “Я є істина”, я намагався писати тільки істинно, не добавляючи ніяких легенд та історій, крім слів із Святого Письма і святоотцівського вчення. (38)
Як на особливість проповідей Л. Барановича можна вказати ще на присутність в них ліричності, особливо в “Трубах словес”. Трапляється, що деколи ліризм, не повністю відповідає характеру ораторського слова, потребуючи іншої форми: тоді проповідь змінюється молитвою, проза – віршами чи стихами. Проповіді у другому збірнику менші за обсягом, ніж у першому. Похвали Богородиці складають особливий відділ молитовних славословій, які доповнюють і розвивають зміст пісні Богородиці: “Величає душа моя Господа…”. Для вираження своїх думок Л. Баранович нерідко користується порівняннями, метафорами, антитезами, драматизмом, особливо любив гру словами. Наприклад в Слові на день св. Феодора Стратила, св. Володимира, св. Миколая і інших. Особливо це помітно у вступах, майже у всіх, особливо в тому місці, де автор звертається до Бога з молитвою про допомогу, а до слухачів з проханням уваги. Наприклад, в Неділю Самарянки, він робить таке молитовне звертання: ”Христе, джерело життя… наповни благодаттю Твоєю уста мої, нехай корисне буду говорити, наповни вуха і серця слухачів моїх, нехай же усердно вислухають”.(39)
В такому ж стилі майже всі звертання до Бога і слухачів. Гра словами, наприклад, в проповіді на день св. Миколая: “Випроси мир, Мир-Лікійський чудотворче, здійсни найбільше чудо, в світі мир буде. Саме ж ім’я твоє просить миру, оскільки в світі зовсім не корисно бути без миру”. (40) Що торкається мови, якою Баранович писав свої проповіді, то можна було уже помітити, що мова ця майже чисто слов’янська, церковна мова. Рідко і тільки в “Трубах словес” зустрічаються слова латинські й польські. Таким чином він відходить від звичаю сучасних йому південноруських проповідників писати на змішаному польсько-латинському діалекті. Ця переміна мови виходила із його погляду на проповідь, який як побачимо, у нього відрізнявся особливою строгістю, і що внаслідок цього погляду на проповідь він хотів надати їй, як церковній і мову церковну. Нарешті, можливо також, що ця біблійна начитаність, якою він відрізнявся, надавала йому можливості краще висловлюватись мовою біблійною, ніж народною, хоча слід зауважити, що інші його твори написані в більшості на польській мові.
В проповідях Барановича церковнослов’янська мова вся насичена різноманітними фігурами і риторичними прикрасами. Мова завжди майже метафорична. Кожна, навіть незначна думка зодягається в якусь замислувату форму. Запрошуючи, наприклад, приступати до св. Причастя, він висловлюється так: “Доторкайтесь до Христа у Престола благодаті у вигляді хліба і вина, як країв риз, що прикривають тіло і кров Христову”, або спонукаючи багатих подавати милостиню бідним, ради Царства Небесного, він говорить: “за окраєць хліба купіть у них житницю небесну”. Місцями проповідник ставить цілий ряд, іноді досить художніх образів. Але в більшості мова його відрізняється штучною насиченістю, витійством і пишномовністю – властивість, яка признається усіма.
В “Мечі духовному” мова частіше всього періодична, тоді як в “Трубах словес” відривиста з запитаннями і викликами. Іноді ця мова відрізняється розтягнутістю, чому сприяло бажання автора кожну незначну думку, кожну частину періоду доказати і підтвердити текстом. Ми описали зовнішню, формальну сторону проповідей нашого проповідника, на яку більше всього звертали увагу як сучасні йому проповідники, так і він сам. Ця сторона була предметом усіх його старань, поглинаючи всі вміння, всю його душу. За цією стороною, за її риторичною обробкою, ледь помітна особистість проповідника, якості і властивості внутрішньої сторони його проповідей. Усе повинне було писатись згідно з правилами і приписами риторики. Зрозуміло, що це не могло не обмежувати проявів особистих його здібностей і тому само собою усуває питання про внутрішню сторону проповідей, належних цього роду проповідникам. Нашому проповіднику не можна відмовити в природних проповідницьких здібностях.
В його проповідях проявляються з більшою чи меншою силою, в тих чи інших розмірах і розум і почуття, і досить розвинута уява. Але розум часто переходить в модну тоді тямущість в наближеннях, порівняннях і тому подібне. Почуття помітне тоді, коли він говорить про предмети близькі його серцю, наприклад, про милість, про любов. Але цього почуття немає там, коли він робить зусилля показатись враженим, схвильованим. Гучні урочисті фрази залишаються одними лише фразами, під якими проповідник виглядає зовсім спокійним. Молитовний дух і молитовний настрій, – відмінна властивість його проповідей, – і проявились в цьому значенні й об’ємі, які він подає в своїх проповідях молитвам. Ці молитви завжди поєднуються з більш чи менш теплим релігійним почуттям. Але іноді вони являються більше за звичаєм, прийнятим проповідником, і тому штучні й неприродні. І це зрозуміло. Не можна заставити себе молитися щиро, коли немає внутрішнього відчуття до молитви. Це ж треба сказати і у відношенні до інших здібностей: їх не можна заставити проявлятись тоді, коли цього вимагає відоме правило, в противному випадку це буде неприродно.
Все це відноситься не тільки до нашого проповідника, але і до всіх його сучасників. Чим саме виділяється із них наш проповідник з внутрішнього боку його проповідей, то це головним чином строгістю і серйозністю тону – властивості його власного характеру. Звичайно, трапляються і в нього місця, що порушують ці властивості. Але таких місць небагато і всі вони в “Трубах словес”. В цьому відношенні він зовсім не схожий на своїх сучасників. Біблійна начитаність його вражаюча. Він говорить і мислить текстами, точніше – його мова є ряд текстів, набраних на одну думку. Але в цьому відношенні в нього були і свого роду недоліки. Між думками проповідника і думками текстів Св. Письма немає часто відповідності, або ця відповідність чисто зовнішня. Інакше і бути не могло, коли проповідник намагається підтвердити кожну думку текстом, чого іноді зовсім не треба робити, і що не завжди можливе. Де, наприклад, в Св. Письмі говориться, або доказується, що три святителі Василій Великий, Григорій Богослов і Іоан Золотоустий були однакової честі і слави? І однак проповідник, ніскільки не задумується, чи існує доказ цього в словах Св. Письма: “ці три – одне” і на цих словах будує цілу проповідь доказуючи одинакові заслуги для Церкви трьох святителів.(41)
Часто також зустрічається зайвий і безцільний набір текстів, стомлюючий, але не пояснюючий. Але при всіх цих недоліках, видно місцями досить глибоке знайомство проповідника зі Св. Письмом, а іноді й досить точні характеристики біблійних осіб. (Труби Словес: Неділя перед Богоявленням. Тут ясно розкритий характер діяльності святого пророка Іоана Предтечі.) Не менше Св. Письма знав Баранович і отцівську літературу. В його проповідях ми зустрічаємо багато запозичень і буквальних виписок із творів наступних отців: Діонісія Ареопагіта, Кирила Олександрійського, Кирила Єрусалимського, Орігена, Афанасія Великого, Василя Великого, Григорія Богослова, Івана Золотоустого, Григорія Ниського, Іоанна Дамаскіна, Прокла, Софронія, Германа, Феофілакта Болгарського, Кипріана Карфагенського, блаженного Єронима, блаженного Августина, Григорія Двоєслова й ін. Разом з творами святих отців наводяться й канонічні постанови, уривки із церковної історії, житій святих, знайомство з якими проповідник показав у великій мірі і вдало. Окрім цих джерел проповідницького матеріалу, сучасна Барановичу гомілетика вказує на громадську історію у всіх її видах і природознавство у всьому його об’ємі. І. Галятовський вказує на історію і хроніки про країни, на книги про звірів і птахів, змій, риб, дерева, трави, каміння і різні водоймища і ін. І ми знаємо, що сучасні Барановичу проповідники користувалися цими джерелами і користувалися не тільки ними, але навіть приводили язичницьких філософів і уривки із поганської міфології на одному рівні із Св. Письмом. Баранович обіцяв в передмові до “Меча духовного” не користуватися цим матеріалом і обмежує проповідницький матеріал тісним колом Св. Письма і Передання. І, дійсно, наскільки це можливо при пануючій моді, він ухиляється від історій і байок. “Меч духовний” абсолютно вільний від них, хоч інший збірник невільний і, хоча і рідко, тут все таки вони зустрічаються.
Помітно також, що проповідник стримує себе в їх вживанні. Говорячи про джерела проповіді ми сказали, що в цьому відношенні Баранович зовсім не схожий на своїх сучасників. Він повернув церковній проповіді церковний тон – ось його відмінність від сучасних йому проповідників. В цьому і полягає його заслуга в історії проповідіна Русі. І не можна сказати, що ця заслуга мало важлива, особливо якщо взяти до уваги, що пізніше Феофан Прокопович, якого можна вважати реформатором руської проповіді, виступав проти того, що усвідомлював негідним для проповіді Баранович. У всіх інших відношеннях Лазар Баранович схоластик. Але і тут слід зауважити, що його місце не там в історії руського проповідництва, де схоластика досягає свого апогею. У відношенні до нього найбільше підходить назва поміркованого схоластика. У нього більше простоти. Його “Меч духовний” належить більше до древньовізантійського періоду нашого проповідництва. Якщо ми у нього знаходимо декілька слів, які називають “вінцем” схоластичної мудрості, як наприклад, наведене нами слово на Воздвиження (в “Трубах словес”), то ми також сказали, що таких слів у нього небагато і вони не можуть скласти загальної характеристики його проповідництва. В його проповідях схоластика губить свій справжній колір і характер. Ось чому по його проповідях не можна скласти собі поняття про схоластику.
Таким чином, проповіді двох збірників Барановича за тематикою та більшістю композиційно-зображувальних засобів близькі до проповідей І. Галятовського та А. Радивиловського. Істотно відрізняє їх від “Ключа розуміння” та “Вінця Христового” спосіб викладу складних християнських догматів і образів, про що йшлося вище, та мова. І. Галятовський і А. Радивиловський писали мовою досить близькою до народної. (42) Проповіді “Меча духовного” і “Труб словес” написані церковнослов‘янською мовою.
Протоієрей Михаїл ЛЕСЮК,
кандидат богословських наук
1. Письма преосвященнейшого Лазара Барановича. – Чернигов, 1865. – С. 68.
2. Костомаров Н. И. Русскаяистория в жизнеописаниях. – К., 1884. Т. 2.– С. 381.
3. Галахов А. Историярусскойсловесности. – М., 1960. – С. 83.
4. Строев Н. Библиографическийсловарь. – К., 1876. – С. 73.
5. Сумцов Н. Ф. Лазарь Баранович. – Харьковь, 1885. – С. 59.
6. Там само. – С. 58.
7. Строев Н. Лазарь Баранович. – Чернигов, 1876. – С. 290.
8. Там само. – С. 290.
9. Там само. – С. 291.
10. Маслов С. І. Українська друкована книга ХVI-ХVІІІ ст. – К., 1960. – С.48. 11. Иоанникий Галятовський, архимандрит. Ключьрзумьнія. – Львів, 1663. – С. 89.
12. Адрианова-Перетц В. П. Очеркипоэтического стиля древнейРуси.– М.,1947.–С. 10.
13. Там само. – С. 20.
14. Иоанникий Галятовський, архимандрит. Вказаний твір. – Львів, 1663. –С.5. 15. Желіборський А. “Номоканон”. – Львів, 1646. – С. 1.
16. Там само. – С. 13.
17. Иоанникий Галятовський, архимандрит. Месія правдивий…, – К., 1669. – С. 3.
18. Возняк М. Старе українське письменство. – Львів, 1922. – С. 296.
19. Там само. – С. 55.
20. Строев Н. Вказаний твір. – С. 291.
21. Лазарь Баранович, архиепископЧерниговский. Мечьдуховный. – К., 1656. – С. 64.
22. Там само. – С. 265.
23. Там само. – С. 198.
24. Його ж. Трубы словес… – К., 1689. – С. 22.
25. Мечь духовный… – С. 107.
26. Там само. – С. 143-144.
27. Трубы словес… – С. 185.
28. Там само. – С. 178.
29. Мечь духовный… – С. 123.
30. Строев Н. Вказаний твір. – С. 512.
31. Трубы словес… – С. 192.
32. Строев Н. Вказаний твір. – С. 143.
33. Мечьдуховный… – С. 199.
34. Строев Н. Вказаний твір. – С. 475.
35. Там само. – С. 476.
36. ИоанникийГалятовский. Руководство для сельскихпастырей. – К., 1869. – С. 127.
37.Поторжинский М. А. Историческаяхристоматия для изучениярусскойцерковной проповеди. – К., 1879. – С. 228.
38. Там само. – С. 229.
39. Там само. – С. 230.
40. Там само. – С. 230.
41. Строев Н. Лазарь Баранович. – Чернигов, 1876. – С. 388.
42. Трубы словес… – С. 160.