У статті розглядається роль ктиторства та меценатства в історії Видубицької Свято-Михайлівської обтелі у 18 – 19 століттях. Окрему увагу зосереджено на біографічних відомостях таких меценатів як Михайло Миклашевський, Данило Апостол та Федір Трєпов
У статті розглядається роль ктиторства та меценатства в історії Видубицької Свято-Михайлівської обтелі у 18 – 19 століттях. Окрему увагу зосереджено на біографічних відомостях таких меценатів як Михайло Миклашевський, Данило Апостол та Федір Трєпов.
Ключові слова: Свято-Михайлівський Видубицький монастир, обитель, намісник, ігумен, ктитор, благодійність, пожертва, полковник, гетьман, благодійник.
In the article the role of charity and donation in the history of St. Michael Vydubytsky Monastery in XVIII – XIX centuries is analyzed. Special attention focused on biographical information of Michael patrons such as: Mykhailo Myklashevsky, Daniel Apostle and Fedor Tryepov.
Keywords: St. Michael Vydubychi Monastery, the monastery, vicar, hegumen, ktytor, charity, donation, Colonel, hetman, benefactor.
Історія ктиторства і меценатства Видубицької обителі сягає у глибину віків. Старанями князя Всеволода Ярославовича у монастирі був побудований Свято-Михайлівський храм, благодійність щодо Видубицької обителі проявляли також і князі Володимир Мономах та Рюрик Ростиславович. Про пізніший період, зокрема період після монголо-татарської навали, інформація про ктиторство у монастирі відсутня. Після князя Рюрика Ростиславовича Видубицький монастир довго залишався без заможних світських покровителів, а тому, відповідно, розширення обителі мови не могло й бути. І тільки через майже п’ятсот років древня православна обитель в особі стародубського полковника Михайла Миклашевського здобула нового ктитора, який приніс монастиреві неабияку користь. Монастирські документи фіксують, що упродовж 1696 – 1701 рр. коштом стародубського полковника Михайла Андрійовича Миклашевського були побудовані собор на честь Чуда Архистратига Михаїла у Хонах (пізніше пересвячений у Свято-Георгіївський) та Свято-Георгіївський храм з трапезною (пізніше пересвячений у Спасо-Преображенський) [38, с. 70].
Михайло Андрійович Миклашевський (1640 – 1706) – один із визначних військових та державних діячів мазепинського часу. Народився він у сім’ї реєстрового чигиринського козака та доньки польського шляхтича. У довідці 1786 р. про початок роду говориться: «Род Миклашевских происхождение свое благородное имеет из древней польской фамилии Миклашевских от предка Станислава Миклашевского, имеющего у себя сынов: Павла и Алберта (батько Михаїла – протодияк. В. Д.), который также имел сына Михаила, вышедшего после поддачи гетмана Богдана Хмельницкого в Малую Россию, кои служа здесь в чине асаула полкового, напоследок пожалован столником российским и полковником стародубским» [24, арк. 2]. Крім того нам відомо, що багато представників родини Миклашеських служили у генеральних рядах мазепинського війська [31, с. 250].
Про молоді роки полковника і перші роки його військової кар’єри якихось відомостей немає. Однак, відомо, що серед старшинської аристократії він відзначався своєю письменністю та організаторськими здібностями, завдяки чому швидко зробив військову кар’єру [37, c. 5].
У 1672 р. Михайло Андрійович став дворянином і одразу ж радником гетьмана Дем’яна Многогрішного, виступав гетьманським посланцем у Москві. Пізніше у 1675 р. за гетьманства Івана Самойловича його призначають Глухівським міським отаманом, а у 1679 р. він стає Ніжинським полковим осавулом. У 1682 р. Михайла Миклашевського призначають генеральним хорунжим, а впродовж 1683 – 1689 рр. він – Генеральний осавул. Крім цього, він був товаришем і військовим радником гетьмана Івана Самойловича.
Під час Коломацького перевороту 1687 р., коли Івана Самойловича позбавили гетьманства і до влади прийшов Іван Мазепа, Михайло Миклашевський був скинутий з посади, заарештований і позбавлений всього майна. Однак вже 7 серпня 1687 р. гетьман Іван Мазепа видав універсал, яким осавулові Михайлу Миклашевському поверталися всі маєтки, крім того він отримав у подарунок с. Кочерга. Усуваючи суперечності з колишніми «коломацькими друзями», гетьман вивищив Михайла Андрійовича, призначивши його у 1689 р. стародубським полковником і «московським стольником» [38, с. 255].
На початку Північної війни 1700 – 1721 рр. у бойових діях проти шведів та їхніх союзників найчастіше брав участь саме Стародубський полк. У 1702 р. гетьман Іван Мазепа призначає Михайла Миклашевського наказним гетьманом війська, яке було послане для взяття однієї з найміцніших на той час литовсько-білоруських фортець – Бихова.
Не підтримуючи офіційної політики гетьмана Івана Мазепи, у 1703 р. Михайло Андрійович вступив у таємні переговори з литовсько-польськими колами з метою створення державного об’єднання «Великого князівства Руського» у складі України, Польщі та Литви на засадах Гадяцького договору 1658 р. Михайлу Миклашевському запропонували залучити до цієї справи і гетьмана Івана Мазепу, однак він так і не наважився на такий крок [25, с. 265 – 268]. А тим часом у 1704 р. полковника звинуватили у таємному листуванні з польськими та литовськими панами, позбавили посади Стародубського полковника, та позбавили всіх маєтків [29, с. 72]. Однак вже через рік йому повернули всі маєтки і знову призначили на посаду Стародубського полковника.
Високі чини, які обіймав Миклашевський при всіх трьох гетьманах і їхнє прихильне ставлення до нього, свідчать про неабиякі здібності й високий потенціал стародубського полковника. Враховуючи все це, незрозумілим є наступний факт: коли у 1706 р. Карл ХІІ знову відновив свою військову діяльність, проти нього, як і вперше, виступили імператор Петро І і гетьман Іван Мазепа. У 1706 році гетьман відправляє до литовського міста-фортеці Несвіжа Михайла Миклашевського з його полком. Тут козацьким військам довелося вступити у двобій із корпусами шведів і поляків [28, с. 348]. 19 серпня 1706 р. під Несвіжем шведи раптово напали на козаків і хоч козаки, зазнавши значних втрат, відбили напад противника, полковник у бою загинув [25, с. 243 – 253].
Похоровали полковника у склепі збудованого ним Свято-Георгіївського собору Свято-Михайлівського Видубицького монастиря, як ктитора цього храму [28, с. 349].
Слід сказати, що Михайло Андрійович був людиною заможною, володів багатьма селами Стародубського і Глухівського повіту, Волокитинським скляним заводом, млинами. Маючи у розпорядженні великі маєтки, він сприяв розвитку ремесел і мануфактур, зокрема, металургійного й склодувного виробництва [40, с. 247]. У 1689 р. він у своїй чолобитній на ім’я царів Івана і Петра Олексійовичів просив, щоб вони підтвердили його маєтки і все подароване йому Мазепою. Царі підтвердили його право на власність [23, арк. 9 – 12 зв.].
Що стосується благодійної діяльності Михайла Миклашевського, то слід сказати, що крім будівництва у Видубицькому монастирі йому належить заснування у 1692 р. Миколаївського Каташинського Семигорського чоловічого монастиря. Він подарував землю монастиреві та побудував головний храм. Михайло Андрійович допоміг у будівництві церкви святого Михаїла у Глухові. Був також ктитором Преображенського Собору (1690 р.), а також Михайлівської та Миколаївської церков у Стародубі і Глухові. Крім того на його кошти було відновлено храм Різдва Христового після пожежі 1667 р. [38, с. 76, 342]. На той час, ктитори грали важливу роль у житті монастиря. Вони визначали архітектурну форму та внутрішнє оформлення майбутнього храму, навіть негласно могли впливати на призначення ігуменів у монастирі. Гідним взірцем для козацької старшини була ктиторська та меценатська діяльність їх гетьмана Івана Мазепи, який витрачав на це багато власних коштів, будуючи монастирі, храми, даруючи дорогі церковні предмети. Тому заможні старшини намагалися наслідувати його приклад, не відстаючи від свого керівника [40, с. 248].
Видубицькою обителлю Михайло Миклашевський почав опікуватися з 1696 р. Деякі дослідники стверджують, що до цього спонукав його Київський митрополит Варлаам Ясинський. На той час обитель знаходилася безпосередньо у його володінні, Свято-Михайлівський храм перебував у недобудованому (після зруйнування в кінці XVI ст.) стані і у монастирі стояла потреба побудови нового більшого храму. Саме тому митрополит начебто просив Михайла Миклашевського побудувати новий величний собор. Владика благословив місце для зведення церкви святого архангела Михаїла (нині Свято-Георгіївський собор) і 11 червня 1696 р. розпочав будівництво «ибо сам святителскими си руками начиная основания и землю копаше» [38, с. 344].
Слід згадати також і той факт, що в цей час у будівництві (у виборі типу і розміру зокрема) ктитори відігравали головну роль. При цьому кожен ктитор хотів побудувати такий храм, щоб він був оригінальним і якомога менше схожим на вже існуючі. Собор будувався 5 років. Майже одночасно разом з ним була зведена й Трапезний Свято-Георгіївський (нині Спасо-Преображенський) храм, над входом до якого й понині знаходиться ліплений герб стародубського полковника.
До нашого часу збереглися й записи про величну подію освячення собору. За свідченням джерел, це сталося 4 жовтня 1701 р.: «того ж 701 року (цифра тисячі пропущена – протодияк В. Д.) октоврия 4 и освященна ест тым же всесвященнейшим архипастиром. Быше же сопособствуя во освящений архимандрит Печерский Иоасаф Кроковский. И сам тоеже Михаил христолюбивий ктитор со женою своєю Анною бе при посвящении, воздая благодарение Богу за совершенное дело. Сотвориже и учреждение в той ден, и всей братии милостиню даде» [38, с. 344]. Крім цього, Миклашевський подарував монастиреві Євангеліє у срібно-позолоченому окладі московського друку 1661 р. з гербом Миклашевського і його дарчим надписом та ікони трьох святителів у срібно-позолочених ризах [38, с. 76]. Все це свідчить про особливе ставлення полковника до обителі. Братія монастиря незмінно шанувала ім’я Михайла Миклашевського, не тільки як ктитора, а також як героя, полеглого за батьківщину. У 1768 р. на замовлення монастиря був написаний і поставлений у Свято-Георгіївському храмі портрет у повний зріст, на вічну пам’ять своєму великому фундатору.
А от нащадки видатного ктитора втратили інтерес до збудованої їхнім родичем собору. Грошей монастиреві Миклашевські практично не давали. Єдине, що вони надсилали в обитель – це продукти харчування і горілку [8, арк. 11 – 16; 15, арк. 4 – 4 зв., 42 – 45; 16, Арк. 1 – 3 зв., 4 – 4 зв., 9 – 14 зв., 42 – 45]. Але й така допомога обителі була корисною у скрутний для неї час.
Ще одним не менш відомим представником козацької старшини та меценатом монастиря вважається миргородський полковник, а у майбутньому і гетьман війська запорізького – Данило Апостол.
Апостол Данило Павлович народився 4 грудня 1654 р. у сім’ї військового сотника, а потім миргородського полковника – Павла Апостола. Про молоді роки майбутнього гетьмана ми не маємо практично ніякої інформації.
Закінчивши Київську Академію, він у 1677 р. одружився із Уляною Іскрицькою. Данило Апостол був великим знавцем військового мистецтва, талановитим дипломатом, будівничим української держави. Напевно, Апостол вирізнявся серед козаків Миргородського полку, бо цей високий чин і полковий уряд козаки довірили Данилові у 28-річному віці (у 1683 р.), а той, як жоден інший полковник, зумів його утримувати впродовж 45 років і наприкінці життя досягти гетьманської булави (1727 – 1734 рр.) [39, с. 41].
За самостійні таємні зв’язки з Запоріжжям Апостола заарештували і позбавили всього майна, однак невдовзі все повернули.
У внутрішній політиці Данило Павлович спочатку розділяв плани гетьмана Івана Мазепи, перейшов на бік Карла ХІІ, однак у 1708 р. повернувся з покаянням до Петра І і отримав царське прощення. Пізніше, серед всіх козацьких аристократів, Данило Апостол став найбільш наближеним до гетьмана Івана Скоропадського. Разом з ним вони розробляли план відновлення автономії Гетьманщини і ліквідації Малоросійської колегії, однак ця справа потерпіла поразку, внаслідок чого і гетьман, і Данило Апостол у 1724 р. були арештовані (Данила Апостола при цьому посадили у Петропавлівську фортецю і планували пожиттєво вивезти на Сибір, однак раптова смерть Петра І врятувала його від заслання).
У травні 1726 р. Данило Апостол повернувся в Україну, а вже через рік, 1 жовтня 1727 р., в Глухові його обрали гетьманом [32, с. 69, 80 – 84]. Після обрання Апостол одразу ж спрямовував свою діяльність на впорядкування і зміцнення внутрішнього державного життя українського народу, на розширення автономії, щоб відсторонити втручання російських чиновників у козацькі справи та самоврядування.
Помер гетьман 17 січня 1734 р. і був похований у збудованій ним Спасо-Проебраженській церкві у с. Сорочинцях, яка стала родовою усипальницею [34, с. 348].
Щодо благодійної діяльності Данила Апостола відомо, що на його кошти був побудований Спасо-Преображенський собор у Великих Сорочинцах (родова усипальниця гетьмана), також у квітні 1688 р. він пожертвував 40 золотих на Лубенський Мгарський монастир [35, с. 6 – 8].
У Видубицькому монастирі на його кошти було зведено дзвіницю з храмом на честь пророка Даниїла. Єдина проблема полягає у тому, що ктиторство гетьмана у Видубицькому монастирі не є чітко підтвердженим – відсутні прямі документи, які б це засвідчили. Дивує те, що нащадки Данила Апостола ніколи не опікувалися побудованою церквою, та обидва сини гетьмана ніколи не згадували про цей вклад батька у своїх щоденниках [38, с. 84].
Непрямим доказом того, що він все ж таки був меценатом обителі можна вважати іконостас у Церкві пророка Даниїла (до нашого часу не зберігся), у намісному ряду якого поряд з іконою Богородиці та Спасителя знаходилися ікони святого Даниїла та Юліанії – покровителів Данила Апостола та його дружини Уляни. Такий збіг навряд чи є випадковим [38, с. 79]. Іншим доказом можна вважати напрестольне Євангеліє, прикрашене золотом і сріблом, яке було зроблено на замовлення Данила Апостола й подароване монастирю Патріархом Іоакимом [38 с. 81].
Ще одним не менш важливим ктитором для Видубицької обителі був відомий державний та військовий діяч Російської імперії – Федір Федорович Трєпов (1812 – 1889). Про його життя і діяльність є мало інформації, однак відомо, що він у 1866 – 1873 рр. обіймав посаду генерал-лейтенанта й обер-поліцмейстера у Петербурзі, а з 1873 по 1878 р. був на посаді петербурзького градоначальника [36, с. 215].
Слід сказати, що його постать була досить суперечливою: деякі вчинки його компроментували та викликали осудження, інші ж, навпаки, – захоплення. На посаді градоначальника, він вдавався до жорстких заходів і часто перевищував свої повноваження. Він, зокрема, прославився на всю країну «знаменитим озгромом» студентів-демонстрантів на Казанській площі і «битвою у Технологічному інституті» (пожежники поливали крижаною водою студентів, які бунтували). Ці та інші події викликали у мешканців Петербурга переважало негативне ставлення до свого голови [36, с. 216]. При цьому слід зазначити, що саме Федір Федорович був першим у Російській імперії ініціатором проведення антиалкогольної кампанії. З його ініціативи у Петербурзі була організована перша шпитальна довідкова служба. За його енергійної підтримки у 1889 р. у Києві була побудована Олександро-Невська Церква, яку зруйнували більшовики у 1930-х рр.[30, с. 364].
Стосовно Видубицького монастиря сказати, що Федір Трєпов не зі своєї ініціативи взявся за його реставрацію. У цьому процесі велику роль відіграв архімандрит обителі Арсеній (Радкевич). Річ у тому, що у 1863 р. на території монастиря поховали дружину Федора – Віру Василівну Лукашевич. Зважаючи на це, архімандрит вдався до хитрощів. У своєму листі до Федора Федоровича він вказував, що вся братія дивиться на могилу Віри Василівни і співчуває тому, що вигляд обителі «вызивает сожаление посетителей и молитвенников у гроба вашей супруги и все удивляются, почему мы не обращаемся к вам» [38, с. 85]. Крім цього, архімандрит скаржився на відсутність дороги до монастиря, що ускладнювало паломникам відвідування обителі при поганій погоді навесні й взимку. Отже, Трєпову було запропоновано стати офіційним покровителем обителі та сприяти зібранню коштів для її нагальних потреб [10, арк. 4 – 7]. Він одразу погодився на покровительство, однак вважаючи, що ця древня обитель повинна зберігати взірець монашества і дух старовини (при цьому прагнучи до первообразу пустельного монашества), висунув певні вимоги та рекомендації:
• зробити детальний звіт про грошовий капітал, яким володіє монастир;
• чітко розділити кошти на конкретні роботи;
• не витрачати даремно існуючий грошовий капітал, а економно поводитись із коштами;
• не шукати грошей на прикрашення монастиря золотом і сріблом, а відновити стародавні пам’ятки живопису та архітектури, при цьому, не пошкодивши, існуючий старовинний ансамбль монастиря [38, с. 86].
Показовим є піклування Федора Трєпова не тільки про зовнішній, а й про внутрішній і моральний стан обителі, наголошуючи на тому, що вона повинна прагнути до початкового образу життя монахів-пустельників.
Архімандрит Арсеній погодився з побажаннями Трєпова, хоча з часом йому все ж вдалося вмовити мецената позолотити хрести, куполи та іконостаси Свято-Михайлівського і Свято-Георгіївського храмів. Для контролю за робочим процесом і ведення фінансової звітності було створено Тимчасовий будівельний комітет, який, своєю чергою звітував Київському митрополиту. Серед першочергових завдань було зазначено: замінити старий іконостас у Преображенській Церкві, прокласти дорогу до монастиря, укріпити гору під древньою церквою і побудувати готель для паломників [10, арк. 25 – 26].
У квітні 1870 р. Федір Трєпов надіслав монастиреві 3000 крб., у травні ще 4000 крб., а впродовж 1871 – 1873 рр. було надіслано ще 7000 крб. Всі ці кошти пішли на капітальні ремонти церков та іконостасів монастиря.
На будівництво дороги до монастиря у 1873 р. Федір Трєпов окремо виділив 1000 крб. і ще 1000 руб. пожертвував Демідов, князь Сан-Донато, відомий київський меценат та міський голова. За активну благодійну роботу, наказом Святійшого Синоду від 18 січня 1871 р. Федір Трєпов був нагороджений «за усердие по возобновлению Видубицкого монастыря» на суму 7000 крб. спеціальною грамотою. За сприянням архімандрита Арсенія про активну допомогу Федора Трєпова монастиреві регулярно писали тодішні київські газети [38, с. 86]. У 1883 р. Федір Федорович пожертвував монастирю 5000 крб., які поставив у банк, щоб за проценти проводити ремонт дороги, яка вела у монастир [4, арк. 1 – 2]. За всю історію опікунства монастирем Ф. Ф. Трєпов вніс на реставрацію і відновлення обителі 20.5 тисяч крб. сріблом [30, с. 223].
Помер Федір Федорович Трєпов 23 листопада 1889 р. Поховали його поряд з дружиною у сімейному склепі навпроти вівтаря Георгіївського собору. Однак до наших днів ні пам’ятник, ні склеп не збереглися. Залишилася подяка і згадка про людину, яка так багато зробила для Видубицького монастиря.
Ще за часів ігуменства Варлаама Страховського були і інші меценати обителі, які мали спілкування саме з ним. Наприклад, чернець Андрій Кобилянський передав обителі (по духовній грамоті від 14 травня 1703 р.) села Дацки і Буки. У 1705 р. монастир купив за 100 талерів у монахині Печерського Вознесенського монастиря Феодосії Кондратівної Хмельницької пасіку і землю в Лебедині, а в 1707 р. – за 200 золотих ще і Лебединську пасіку Василя Бобиря [26, с. 646].
Не менш важливим вкладом у монастир відзначився купець першої гільдії Іван Бушев, який за свій рахунок перелив старі монастирські дзвони. Спочатку він надав 200 крб. асигнаціями, а потім ще 400, тому що майстер за свою роботу вимагав 600 крб. Монастир віддав на переплавлення 2 розбиті дзвони, додавши пудовий і маленький півпудовий дзвіночок [9, арк. 11, 15, 35 –39, 42 – 42 зв.]. Крім цього, за 1877 р. монастиреві було подаровано цілих сім дзвонів від різних жертводавців. Так жителька Києва Феодосія Рубанова подарувала 29-ти і 15-ти пудові дзвони, київський купець Пилип Соцький – 10-ти пудовий, а московський купець Федір Каптелін подарував чотири менших: 5-ти, 3-ох, 1-но пудовий і 31-фунтовий дзвони [11, арк. 4 – 7].
Крім того, генерал Капцевич в 1839 р. заповідав покласти на рахунок «Киевского приказа общественного призрения» 1000 крб. сріблом, щоб відсотки з них йшли на поминальні служби і панахиди за його спочилою дружиною, яка була похована у Видубицькому монастирі [2, арк. 1 –2].
У 1843 р. генерал Павло Пименович Семенюта пожертвував монастиреві 25 тис. крб. асигнаціями, а потім ще додав до цього 500 крб. асигнаціями у 1845 р. Річ у тому, що в монастирі спочивали його дружина Олександра та донька Наталія. Через це Семенюта теж висловив бажання бути похованим у монастирі (про що й писав архімандриту Євсевію у 1843 р.), тому для його довічного поминання генерал пожертвував обителі таку значну суму. На ці гроші у період з 1843 по 1846 р. були побудовані кам’яний братський корпус та нова братська лікарня.
У 1883 р. харківський міщанин Василь Полікарпович Стовпов перед смертю пожертвував обителі 500 крб. з проханням про молитви [19, арк. 1 – 17].
Серед меценатів обителі був відомий київський колекціонер, дворянин Павло Степанович Соломко. 27 лютого 1892 р. він у Єлизавети Проценкової викупив для обителі 1295 квадратних сажнів землі на Звіринці з тим, щоб обитель вічно поминала його дружину Марію, поховану біля Георгіївського собору [5, арк. 1 – 1 зв., 9 – 9 зв.; 13, арк. 1 – 11; 21, арк. 10]. А перед смертю він передав у монастирську бібліотеку свою колекцію рукописів і рідкісних видань. Згодом він був похований в обителі біля дружини.
Ще один київський колекціонер Микола Олександрович Леопардов в 1896 р. пожертвував обителі 1000 крб. [6, арк. 1]. А у своєму заповіті одну соту частину від сукупної вартості всього його майна він заповідав Видубицькому монастиреві. Після смерті дружини покійного Леопардова 17 січня 1903 р. їх садиба була продана німецькому підданому А. Г. Торклеру за 90 тис. крб. і з цієї суми обителі було виплачено 900 крб. [12, арк. 3 – 5 зв.].
Крім вищезгаданих відомих меценатів монастиря, слід згадати і інших людей, які впродовж ХІХ ст. активно допомагали монастиреві. Пам’ять про їхні добрі справи навічно залишилась в архівах обителі. Слід сказати, що другій половині ХІХ ст. у Російській імперії Київ був єдиним містом, де благодійність отримала значний розвиток [30, с. 3]. У цей час Видубицький монастир, як і у попередні роки свого існування, знову набуває неабияку популярність серед киян та паломників. Крім того з кінця XVIII ст. значну частину території монастиря було перетворено на цвинтар, який став останнім місцем спочинку для київської еліти. Таким чином, збільшення числа поховань призвело до збільшення кількості пожертвувань від родичів похованих.
Деякі з жертводавців робили пожертвування на монастир за допомогою відсотків від капіталів з проханням регулярних поминальних молитов. Так, впродовж 1818 – 1851 рр. в «Московскую охранную казну императорского Воспитательного Дома» було зроблено досить багато вкладів. Катерина Галаган, зокрема у 1818 р. вклала 1000 крб. асигнаціями, архімандрит київського Миколо-Пустинного монастиря Варлаам Криницький у 1820 р. – 300 крб. асигнаціями, генерал-лейтенант Петро Михайлович Капцевич у 1821 р. – 1200 крб. асигнаціями, Анастасія Капцевич (сестра генерала) у 1832 р. – 500 крб. асигнаціями, Анастасія Тронбачова у 1822 р. – 500 крб. асигнаціями, княжна Катерина Кудашова у 1836 р. – 2000 крб. асигнаціями, Видубицький ієромонах Паїсій у 1840 р. – 142 крб. 85 коп. сріблом, Кохановський у 1846 р. – 857 крб. асигнаціями, лаврський ієродиякон Єрофей по заповіту аккерманского міщанина Кирилла Ісайки у 1847 р. – 30 крб. сріблом, протоієрей Мацєєвич у 1849 р. – 100 крб. сріблом, генеральша Сабонєєва у 1852 р. – 150 крб., протоієрей Успенський у 1852 р. – 100 крб., ігумен Амфілохій у 1853 р. – 200 крб., почесний громадянин Федір Чернов у 1853 р. – 1100 крб. сріблом, генеральша Турчанінова у 1853 р. – 1000 крб., у липні 1854 р. (без імені вкладника, з вказівкою «на прикрасу церков») – 5800 крб., генерал-майор Кравцов у 1855 р. – 500 крб., підполковник Волянський у 1855 р. – 140 крб., генеральша Дітріхс у 1855 р. – 500 крб. [7, арк. 31; 17, арк. 2 – 3; 18, арк. 1 – 5]. Це, звичайно, лише деякі з жертводавців, всіх перечислити неможливо [18, арк. 1 – 5].
Звичайно, не обійшлося і без казусів. У листопаді 1846 р. Ульяна Лукіна, яка на той час важко хворіла і чекала смерті, на спорудження огорожі навколо монастиря пожертвувала 97 крб. 65 коп. сріблом, з умовою, щоб в обителі молилися за її здоров’я, а по смерті – за упокій. Свої вимоги вона написала у відповідному документі. А через деякий час, видужавши, подала прохання митрополитові Філарету, з проханням повернути їй гроші. При цьому вказувала, що вона вже зверталася до архімандрита Парфенія, але той не тільки не повернув їй гроші, а навіть виселив її із монастирського готелю. Ця справа затягнулась і розглядали її вже при новому архімандритові Веніаміні, який вказав, що на вкладені Лукіною гроші вже побудована огорожа. Виходячи з цього Консисторія 8 березня 1855 р. у своїй постанові вказала, що умови договору виконані (молитви проводились), а про поселення її у монастирському готелі мова не йшла. Таким чином Духовна Консисторія відхилила її позов [3, арк. 1 – 8].
На відбудову монастиря жертвували і самі насельники обителі. Так, зокрема, архімандрит Веніамін відмічав, що вклав 880 крб. особистих заощаджень для потреб обителі, 200 крб. з яких пішли на те, щоб завершити прокладення дороги до обителі над берегом Дніпра, 155 крб. – на покриття старого келійного корпусу залізом, а за 525 крб. купив п’ять коней для обителі [1, арк. 20 – 25].
У 1841 р. архімандрит Арсеній вклав усі свої кошти (майже 4000 крб.) вніс у Задонський міський громадський банк, щоб відсотки з нього постійно йшли на потреби Видубицького монастиря і на вічне поминання його батьків, а після смерті – і його самого. Крім того, перед смертю у 1890 р. Арсеній поступово передав монастиреві всі свої особисті заощадження: 14 квітня – 85 тис. крб., відсотки за які повинні були використовувалися тільки на оздоблення храмів; 16 серпня – 4 тис. крб. на своє поминання і за упокой батьків – ієрея Павла і Надії; 28 серпня – 1800 крб. (в цінних паперах), які після його смерті повинні були розіслати в усі київські монастирі для поминання [22, арк. 30 – 33 зв.]. 4 грудня 1900 р. Київський купець Никифор Григорович Мазченко пожертвував монастирю 5000 крб. на прикрасу храмів [20, арк. 2 –2зв.].
У останній рік архімандритства Євлогія, 4 грудня 1908 р. графиня Єлизавета Костянтинівна Нірод пожертвувала монастиреві 4000 крб. для підтримки благовидного вигляду родинного склепу і вічного поминання її самої, чоловіка і дочки. Однак через витрати на похорони графині в Петербурзі монастир отримав лише 2000 крб. [12, арк. 9 – 12]. У тому ж році Євдокія Савельєва пожертвувала монастиреві 50 крб. на поминання Параскеви та Іоана [14, арк. 1 – 10].
З приходом до влади більшовиків монастир у 1920-х рр. був розорений і йому прийшлося «саморозпуститися». Слід сказати, що у радянський час такі поняття як «благодійність», чи «меценатство» вважалися пережитком буржуазії. А тому про благодійність цього часу сказати щось важко.
Однак, незважаючи на те, що меценатство – це добровільний процес, адже не можна примусити людину зробити добру справу, якщо у неї немає цього покликання у серці, Видубицька обитель на кожному етапі свого існування відчувала і відчуває по сьогоднішній день міцну підтримку з боку української еліти і простих пересічних людей, для яких не є байдужою доля і стан древньої православної святині. Які б не були важкі часи, які б не наступали кризи (і фінансові і духовні), Праведний і Всемилостивий Господь посилав і посилає необхідні кошти на підтримання благочестивого вигляду і належного функціонування Свято-Михайлівського Видубицького монастиря.
протодиякон Василій Дідора
кандидат церковно-історичних наук
Список джерел та літератури
Джерела
Центральний Державний Історичний Архів України в м. Києві
Фонд 127 Київська духовна консисторія
Опис 752
1. Спр. 179. Об увольнении Архимандрита Киево-Выдубицкого второклассного монастыря Вениамина оть управления тем монастырем и определении на его место настоятеля Медведовскаго монастыря Архимандрита Іринарха (1867 г.).
Опис 802
2. Спр. 40. По указу Св. Синода о завещаніи Генералом Канцевичем 1000 руб. в пользу Выдубицкого монастыря.
Опис 828
3. Спр. 52. По рапорту Выдубицкого монастыря настоятеля Архимандрита Вениамина, о пожертвованих на оный денег полковницею Тобольской Губернии Лукиною (1856 г.).
Опис 855
4. Спр. 441. О деньгах 5000 р. внесенных Адьютантом Треповым на предмети исправления дороги по берегу Днепра, ведущей к Киево-Выдубицкому монастырю (1883 г.).
Опис 864
5. Спр. 111. О пожертвовании дворянином Павлом Стефановичем Соломкою земли в собственность Киево-Выдубицкого монастыря (1882 г.).
Опис 876
6. Спр. 738. Рапорт настоятеля Киево-Выдубицкого монастыря архимандрита Евлогия о пожертвовании 1000 рублей действующим статским советником Леонардовым монастырю (1897 г.).
Опис 1024
7. Спр. 4946. О пожертовании дочери Коллежского асессора Капцевич Настасии денег на Выдубицкий монастырь (1832 г.).
Фонд № 130 Києво-Видубицький Свято-Михайлівський монастир
Опис 1
8. Спр. 97. Описи имущества, оставшегося после смерти игуменов монастыря и монахов, о разделе его между монастырем и наследниками и о присвоении вещей архимандрита Варлаама иеромонахом Павлом Жуковским (1760 – 1787 гг.).
9. Спр. 943. О пожаре в монастыре и починке крыши на колокольне (1811 – 1814 гг.).
10. Спр. 1060. Об утверждении Трепова Ф. Ф. попечителем Киево-Выдубицкого монастыряи о сборе им денежных сумм на отстройку церквей и зданий монастыря (1869 – 1874 гг.).
11. Спр. 1132. Ведомости и описи движымого и недвижымого имущества монастыря за 1884 – 1899 гг. (1884 – 1899 гг.).
12. Спр. 1135. О денежных завещаниях в пользу монастыря графиней Елисаветой Нирод и статским советником Леопардом и др. (1885 – 1909 гг.).
13. Спр. 1161. Переписка с Киевской духовной консисторией о дарственной записи монастырю дворянина Соломки на землю на Зверинце (1892 г.).
14. Спр. 1221. О вкладах, внесенных мещанкой г. Ельца Савельевой в пользу монастыря в Елецкое отделение государственного банка (1908 г.).
Опис 2
15. Спр. 346. Дело о взыскании с наследников Андрея, Стефана и Ивана Миклашевских 1000 рублей, пожертвовавшых в 1741 году Парасковией Миклашевской Киево-Выдубицкому монастырю (1769 – 1773 гг.).
16. Спр. 503. Дело о посылке монастырем помещикам Миклашевским в подарок 2-х подвод грецких орехов. (1773 г.).
17. Спр. 668. Опись денежных пожертвований монахов, дворян, мещан и др. за 1787 – 1814 гг. (1787 – 1814 гг.).
18. Спр. 827. Книга записи денежных пожертвований монастыря, находящихся в Киевском приказе Общественного призрения (1855 г.).
19. Спр. 887. Дело о пожертвовании монастырю 500 руб. мещанином г. Харькова Василием Столбовым (1883 – 1885 гг.).
20. Спр. 926. О пожертвовании монастырю 5000 р. Киевским купцом Никифором Мазченко (1900 г.).
21. Спр. 957. Отчет монастыря за 1907 г. (1907 г.).
Опис 3
22. Спр. 26. Дело о смерти настоятеля монастыря Арсения Радкевича (1890 – 1891 гг.).
Фонд № 834 Фамільний фонд Миклашевських
Опис 1
23. Спр. 1. Жалованные грамоты Петра и Ивана Алексеевичей, купчие и др. документы стародубского полковника Миклашевского М. А. (1665 г.).
24. Спр. 41. Машынописная выписка из родословной книги Новгородсеверского наместничества за 1716 г. “Род Миклашевских”. Из материалов архива Черниговского дворянского депутатского собрания (1716 г.).
25. Доба гетьмана Івана Мазепи в документах / Упор.С. Павленко. – 2-ге вид. – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – 1144 с.
26. Троцкий П. Киево-Выдубицкий Михайловский монастырь // Киевские епархиальные ведомости. – К., 1870. – № 22. – Отд. 2. – С. 643 – 650.
Література
27. Бартош А. Є., Марампольська В. А. “…В сем рукотворенном храме телом, душею же в Вышнем нерукотворенном почивает…” // “Видубицький Михайлівський монастир – погляд крізь віки”: збірник матеріалів наукової конференції присвяченої 940-літтю Свято-Михайлівського Видубицького монастиря. – К., 2010. – С. 201 – 213.
28. Бартош А. Є., Марампольська В. А. Михайло Миклашевський – ктитор храмів мазепинської доби // Могилянські читання. 2009. – К., 2010. – С. 347 – 354.
29. Кілессо Т. С. Видубицький монастир. – К.: “Техніка”, 1999. – 127 с.
30. Ковалинский В. В. Меценаты Киева. – К.: Кий, 1998. – 528 с.
31. Кривошея В. В. Козацька еліта Гетьманщини. – К.: ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2008. – 452 с.
32. Крупницький Б. Д. Гетьман Данило Апостол і його доба / Передм. В. М. Горобця. – К.: Україна, 2004. – 288 с. іл.
33. Лазаревский А. Люди Старой Малороссии. Миклашевские // Киевская старина. – К., 1882 – № 8. – С. 243 – 253.
34. Мельник Л. Гетьман Данило Апостол // Історичний календар – 99. Науково-популярний та літературний альманах. – К., 1998. – С. 347 – 348.
35. Модзалевский В. Л. Малороссийский родословник. – К.: Типографія Т-ва Г. Л. Фронцкевича и К. Крещатикъ, домъ № 42, 1908. – Т.1: А-Д. – 519 с.
36. Руководители Санкт-Петербурга / [авт. текста Я. Н. Длуголенский, В. В. Берсенев, С. Л. Фирсов и другие]. – СПб.: Издательский дом «Нева»; М.: «ОЛМА-ПРЕСС», 2003. – 576 с.
37. Севастіан (Возняк), ігум. Меценат Видубицького монастиря Миклашевський Михайло Андрійович (1640 – 1706) // “Чаша”. – К., 1997. – №3. – С. 5 – 6.
38. Ульяновский В. Выдубицкий чуда архангела Михаила монастир. История в лицах, пам’ятниках архитектуры и церковного искусства. – К.: Изд. дом “МУЗЕЙ ШЕРЕМЕТЬЕВЫХ”, 2009. – 623 с.
39. Хижняк З. І. Апостол Данило Павлович // Києво-Могилянська академія в іменах ХVII – ХVIII ст. Енциклопедичне видання. – К., 2001. – С. 40 – 42.
40. Шиманська О. Роль меценатства у житті Видубицького монастиря // “Видубицький Михайлівський монастир – погляд крізь віки”: збірник матеріалів наукової конференції присвяченої 940-літтю Свято-Михайлівського Видубицького монастиря. – К., 2010. – С. 243 – 258.