У молитві християнин внутрішньо спрямовується до Бога, здійснює порив до Царства Божого і набуває досвіду цього Царства. Плодом молитви є “мир і радість у Святому Духові”, в яких, за словами апостола Павла (Рим. 14, 17), полягає суть Царства Божого.
У молитві християнин внутрішньо спрямовується до Бога, здійснює порив до Царства Божого і набуває досвіду цього Царства. Плодом молитви є “мир і радість у Святому Духові”, в яких, за словами апостола Павла (Рим. 14, 17), полягає суть Царства Божого. Християнське життя, метою якого, за словами преподобного Серафима Саровського, є “стяжання благодаті Духа Святого”, – це “яскраве свідчення реальності Царства Божого, його трансцендентної іманентності і іманентної трансцендентності”
Євхаристія християн здійснюється в “день Господній” (неділя) – день, наступний після сьомого дня (суботи). Уся седмиця разом з суботою – це образ нинішнього віку, занепалого світу, який має бути переможений при настанні дня Господнього. Восьмий день Євхаристії знаходиться за межами седмиці, він – перший день нового віку, “образ часу Месії” – саме цього дня воскрес Спаситель. Перший день седмиці – день Воскресіння – став днем причастя воскреслого життя, днем прориву в вік прийдешній. От як пише про це святитель Василій Великий : День Господній великий і славний. Писання знає цей день – без вечора, без іншого дня, без кінця; псалмоспівець назвав його днем восьмим, бо він поза седмеричним часом. Чи назвеш ти його днем або віком, сенс той же. Якщо назвеш його эоном, він єдиний, а не частина цілого. Той день, в який здійснюється Євхаристія, не є “один з днів”. Це – прорив в новий эон, туди, де часу в нашому розумінні вже не існує, у вічний день Царства Божого. Есхатологічний характер має і християнське святкування П’ятидесятниці як особливого часу. “Ми святкуємо святі дні П’ятидесятниці, вказуючи на прийдешній вік”, – пише святитель Афанасій Великий. “Отже додамо сім святих тижнів П’ятидесятниці, радіючи і славлячи Бога за те, що Він заздалегідь цими днями явив нам радість і вічний спокій, уготований на небі нам і віруючим істинно в Христа Ісуса, Господа нашого”.
Неможливо зрозуміти Євхаристію без звернення до есхатології і, навпаки, не можна зрозуміти есхатологію в її християнському значенні без Євхаристії”, – пише митрополит Іоанн (Зізіулас). Есхатологічна реальність Царства Божого актуалізується в усій можливій повноті таїнства Євхаристії. У Євхаристії відкривається дійсність християнської надії, стає явною сутність християнської віри, яка є “здійснення очікуваного і впевненість, в невидимому” (Евр. 11, 1). Євхаристія спрямована до Царства прийдешнього віку, вона є досвід і явлення цього Царства в зібрані вірних. “Євхаристія належить вічності, а значить, є і запорукою вічного життя для її причасників, їх повстання з мертвих для блаженного буття в Горньому Єрусалимі”
З самого початку існування Церкви Євхаристія розумілася як есхатологічна подія. “Маранафа” – такий виголос Євхаристії був в ранній Церкві, що означало “Господь йде” або “Господи, прийди”. Пам’ятка кінця I – початку II століття “Дідахе” ясно говорить про Євхаристію як есхатологічну подію: Церква збирається воєдино в Царстві Божому: Як цей переломлений хліб був розсіяний по пагорбах і зібраний разом став єдиним, так і Церква Твоя від кінців землі нехай збереться в Царство Твоє, бо Твоя є сила через Ісуса Христа на віки.
Літургія починається з виголосу предстоятеля “Благословенне Царство Отця і Сина і Святого Духа”. Храм, в якому здійснюється Євхаристія, сприймається в православній традиції як “небо на землі”, місце, де “стираються межі між небом і землею”, де ці дві реальності з’єднуються разом, являючи і втілюючи одна іншу: “Стоячи в храмі слави Твоєї, на небесах себе уявляємо”. Православна літургія, за словами митрополита Іоанна (Зізіуласа), “настільки пронизана есхатологією, що дивуєшся, як взагалі могло статися, що богослови, що живуть життям Православної Церкви, були здатні писати книги з догматики і при цьому не посилатися на ціннісне значення есхатології. Православна літургія починається і закінчується благовістям Царства, і вона в усій своїй загальній структурі є ні що інше, як образ (останніх часів) “. У Євхаристії anamnesis (спогад) Христа “реалізується не як просте оживлення минулого, але як анамнезіс майбутнього, як есхатологічна подія” . У анафорі святителя Іоанна Золотоустого згадуються не лише історичні події з життя Христа, але і Його друге пришестя : “Тому і ми, споминаючи цю спасенну заповідь і все, що ради нас сталося: хрест, гріб, воскресіння на третій день, на небо вшестя, праворуч сидіння, друге і славне знову пришестя”. Те ж саме ми зустрічаємо і в інших анафорах. Так, в анафорі святителя Василія Великого читаємо: “Отже і ми, Владико, споминаючи спасенні Його страждання, Животворчий Хрест, триденне погребіння, воскресіння з мертвих, на небо вшестя, праворуч Tебе, Бога й Отця, сидіння і славне та страшне Його друге пришестя”. У грецькій літургії апостола Якова : “Згадуючи і ми, Друге і славне і страшне Його пришестя, коли Він прийде із славою судити живих і мертвих щоб віддати кожному по справах його”. У літургії апостола Марка : “Смерть Господа Бога і Спасителя нашого Ісуса Христа сповіщаючи і Друге, трепетне і страшне Його пришестя чекаючи”. Архімандрит Кіпріан (Керн) пояснює ці слова так: “В спомині євхаристії стираються грані минулого, сьогодення і майбутнього. Словесна і безкровна служба євхаристії позачасова, не підпорядкована законам нашого чуттєвого сприйняття і нашої логіки. Ми згадуємо в нашій літургії і майбутнє”. У анафорі свт. Василя Великого після освячення Дарів священик молиться про те, щоб Господь прийняв нас у Своє Царство : “Усіх нас прийми в Царство Твоє”. На літургії свт. Іоанна Золотоустого в другій молитві вірних зазначається: “Дай же, Боже, і тим, що моляться з нами, успіх у житті й вірі і в духовному розумінні; дай тим, що завжди зо страхом і любов’ю служать Тобі, безвинно й неосудно причаститися Святих Твоїх Таїн і Небесного Твого Царства сподобитися.” і в молитві після анафори: “сподоби нас причаститися Небесних Твоїх і Страшних Таїн… на насліддя Царства Небесного”.
За словами митрополита Іоанна (Зізіуласа), Євхаристія вкорінена “не у минулому – в Хресті Христовому, – а в майбутньому, у воскресінні і в прийдешньому Царстві. В Євхаристії Церква виявляє есхатологічний простір”. Таким чином, вже зараз в Євхаристії стверджується реальність і доступність Царства Божого для віруючих.
Будучи таїнством віку прийдешнього, Євхаристія, хоча і здійснюється в часі, та не підпорядкована йому, виходить за його межі. Вище ми вже відмітили, що Євхаристія здійснюється у восьмий день – перший день “нового віку”, який, за преподобним Максимом Сповідником: “виявляє спосіб існування того, що вище за природу і час”. Есхатологічний вимір Євхаристії не лише відрізняється від тимчасової протяжності “віку цього”, не лише пов’язано з літургією, здійсненою в минулу неділю і з літургією наступного тижня, – цей час необхідно розглядати як безперервне таїнство, що почалося у Сионській світлиці і триває (не “повторюється”) понині. Це есхатологічний час є прорив у вічність, він “з’являється як континіум, що тільки на вигляд переривається профанними фрагментами”. Кожна Євхаристія – це вихід в “безперервний, унікальний за змістом “час”. Події, що згадуються на літургії, не просто “згадуються” розумом – вони “відбуваються саме в ці моменти перед тими, що “мають очі”.
Отже, ми бачимо, що зібрання вірних на Євхаристії виступає за часові межі – ми стаємо причасниками Царства Божого, яке в звичайний час нами очікується як прийдешнє.
У житті Церкви стверджується її причетність майбутньому віку, вихід у вічність. Це ми побачили на прикладі християнської молитви і урочистості Євхаристії. Усі головні події, необхідні для нашого спасіння, вже здійснені Господом, і час, що починається від заснування Церкви Христової, – вже “останній час” незалежно від своєї тривалості. Вже зараз ми можемо стати причасниками вічності Царства Божого. Тому, скільки б не проіснував світ до другого пришестя Господа, ми живемо вже “при кінці”.
Євхаристія християн здійснюється в “день Господній” (неділя) – день, наступний після сьомого дня (суботи). Уся седмиця разом з суботою – це образ нинішнього віку, занепалого світу, який має бути переможений при настанні дня Господнього. Восьмий день Євхаристії знаходиться за межами седмиці, він – перший день нового віку, “образ часу Месії” – саме цього дня воскрес Спаситель. Перший день седмиці – день Воскресіння – став днем причастя воскреслого життя, днем прориву в вік прийдешній. От як пише про це святитель Василій Великий : День Господній великий і славний. Писання знає цей день – без вечора, без іншого дня, без кінця; псалмоспівець назвав його днем восьмим, бо він поза седмеричним часом. Чи назвеш ти його днем або віком, сенс той же. Якщо назвеш його эоном, він єдиний, а не частина цілого. Той день, в який здійснюється Євхаристія, не є “один з днів”. Це – прорив в новий эон, туди, де часу в нашому розумінні вже не існує, у вічний день Царства Божого. Есхатологічний характер має і християнське святкування П’ятидесятниці як особливого часу. “Ми святкуємо святі дні П’ятидесятниці, вказуючи на прийдешній вік”, – пише святитель Афанасій Великий. “Отже додамо сім святих тижнів П’ятидесятниці, радіючи і славлячи Бога за те, що Він заздалегідь цими днями явив нам радість і вічний спокій, уготований на небі нам і віруючим істинно в Христа Ісуса, Господа нашого”.
Неможливо зрозуміти Євхаристію без звернення до есхатології і, навпаки, не можна зрозуміти есхатологію в її християнському значенні без Євхаристії”, – пише митрополит Іоанн (Зізіулас). Есхатологічна реальність Царства Божого актуалізується в усій можливій повноті таїнства Євхаристії. У Євхаристії відкривається дійсність християнської надії, стає явною сутність християнської віри, яка є “здійснення очікуваного і впевненість, в невидимому” (Евр. 11, 1). Євхаристія спрямована до Царства прийдешнього віку, вона є досвід і явлення цього Царства в зібрані вірних. “Євхаристія належить вічності, а значить, є і запорукою вічного життя для її причасників, їх повстання з мертвих для блаженного буття в Горньому Єрусалимі”
З самого початку існування Церкви Євхаристія розумілася як есхатологічна подія. “Маранафа” – такий виголос Євхаристії був в ранній Церкві, що означало “Господь йде” або “Господи, прийди”. Пам’ятка кінця I – початку II століття “Дідахе” ясно говорить про Євхаристію як есхатологічну подію: Церква збирається воєдино в Царстві Божому: Як цей переломлений хліб був розсіяний по пагорбах і зібраний разом став єдиним, так і Церква Твоя від кінців землі нехай збереться в Царство Твоє, бо Твоя є сила через Ісуса Христа на віки.
Літургія починається з виголосу предстоятеля “Благословенне Царство Отця і Сина і Святого Духа”. Храм, в якому здійснюється Євхаристія, сприймається в православній традиції як “небо на землі”, місце, де “стираються межі між небом і землею”, де ці дві реальності з’єднуються разом, являючи і втілюючи одна іншу: “Стоячи в храмі слави Твоєї, на небесах себе уявляємо”. Православна літургія, за словами митрополита Іоанна (Зізіуласа), “настільки пронизана есхатологією, що дивуєшся, як взагалі могло статися, що богослови, що живуть життям Православної Церкви, були здатні писати книги з догматики і при цьому не посилатися на ціннісне значення есхатології. Православна літургія починається і закінчується благовістям Царства, і вона в усій своїй загальній структурі є ні що інше, як образ (останніх часів) “. У Євхаристії anamnesis (спогад) Христа “реалізується не як просте оживлення минулого, але як анамнезіс майбутнього, як есхатологічна подія” . У анафорі святителя Іоанна Золотоустого згадуються не лише історичні події з життя Христа, але і Його друге пришестя : “Тому і ми, споминаючи цю спасенну заповідь і все, що ради нас сталося: хрест, гріб, воскресіння на третій день, на небо вшестя, праворуч сидіння, друге і славне знову пришестя”. Те ж саме ми зустрічаємо і в інших анафорах. Так, в анафорі святителя Василія Великого читаємо: “Отже і ми, Владико, споминаючи спасенні Його страждання, Животворчий Хрест, триденне погребіння, воскресіння з мертвих, на небо вшестя, праворуч Tебе, Бога й Отця, сидіння і славне та страшне Його друге пришестя”. У грецькій літургії апостола Якова : “Згадуючи і ми, Друге і славне і страшне Його пришестя, коли Він прийде із славою судити живих і мертвих щоб віддати кожному по справах його”. У літургії апостола Марка : “Смерть Господа Бога і Спасителя нашого Ісуса Христа сповіщаючи і Друге, трепетне і страшне Його пришестя чекаючи”. Архімандрит Кіпріан (Керн) пояснює ці слова так: “В спомині євхаристії стираються грані минулого, сьогодення і майбутнього. Словесна і безкровна служба євхаристії позачасова, не підпорядкована законам нашого чуттєвого сприйняття і нашої логіки. Ми згадуємо в нашій літургії і майбутнє”. У анафорі свт. Василя Великого після освячення Дарів священик молиться про те, щоб Господь прийняв нас у Своє Царство : “Усіх нас прийми в Царство Твоє”. На літургії свт. Іоанна Золотоустого в другій молитві вірних зазначається: “Дай же, Боже, і тим, що моляться з нами, успіх у житті й вірі і в духовному розумінні; дай тим, що завжди зо страхом і любов’ю служать Тобі, безвинно й неосудно причаститися Святих Твоїх Таїн і Небесного Твого Царства сподобитися.” і в молитві після анафори: “сподоби нас причаститися Небесних Твоїх і Страшних Таїн… на насліддя Царства Небесного”.
За словами митрополита Іоанна (Зізіуласа), Євхаристія вкорінена “не у минулому – в Хресті Христовому, – а в майбутньому, у воскресінні і в прийдешньому Царстві. В Євхаристії Церква виявляє есхатологічний простір”. Таким чином, вже зараз в Євхаристії стверджується реальність і доступність Царства Божого для віруючих.
Будучи таїнством віку прийдешнього, Євхаристія, хоча і здійснюється в часі, та не підпорядкована йому, виходить за його межі. Вище ми вже відмітили, що Євхаристія здійснюється у восьмий день – перший день “нового віку”, який, за преподобним Максимом Сповідником: “виявляє спосіб існування того, що вище за природу і час”. Есхатологічний вимір Євхаристії не лише відрізняється від тимчасової протяжності “віку цього”, не лише пов’язано з літургією, здійсненою в минулу неділю і з літургією наступного тижня, – цей час необхідно розглядати як безперервне таїнство, що почалося у Сионській світлиці і триває (не “повторюється”) понині. Це есхатологічний час є прорив у вічність, він “з’являється як континіум, що тільки на вигляд переривається профанними фрагментами”. Кожна Євхаристія – це вихід в “безперервний, унікальний за змістом “час”. Події, що згадуються на літургії, не просто “згадуються” розумом – вони “відбуваються саме в ці моменти перед тими, що “мають очі”.
Отже, ми бачимо, що зібрання вірних на Євхаристії виступає за часові межі – ми стаємо причасниками Царства Божого, яке в звичайний час нами очікується як прийдешнє.
У житті Церкви стверджується її причетність майбутньому віку, вихід у вічність. Це ми побачили на прикладі християнської молитви і урочистості Євхаристії. Усі головні події, необхідні для нашого спасіння, вже здійснені Господом, і час, що починається від заснування Церкви Христової, – вже “останній час” незалежно від своєї тривалості. Вже зараз ми можемо стати причасниками вічності Царства Божого. Тому, скільки б не проіснував світ до другого пришестя Господа, ми живемо вже “при кінці”.
Петро Лопатинський, студент 5-го курсу КПБА