Питанню духовно-морального виховання, яке пов’язане з повсякденним життям людини, світоглядом, її поведінкою в суспільстві і в родині, ставленням до праці і т.ін., присвячено багато праць і наукових розробок. На мій погляд, це питання потребує вивчення історичного досвіду виховання духовності. Духовність – це, з одного боку, ціла теорія на вершинах науки богослів’я, філософії чи педагогіки. З іншого боку, у моєму розумінні, духовність християнина – це визнання Слова Божого та додержання вчення Євангелія Ісуса Христа в повсякденному житті людей.
Питанню духовно-морального виховання, яке пов’язане з повсякденним життям людини, світоглядом, її поведінкою в суспільстві і в родині, ставленням до праці і т.ін., присвячено багато праць і наукових розробок. На мій погляд, це питання потребує вивчення історичного досвіду виховання духовності. Духовність – це, з одного боку, ціла теорія на вершинах науки богослів’я, філософії чи педагогіки. З іншого боку, у моєму розумінні, духовність християнина – це визнання Слова Божого та додержання вчення Євангелія Ісуса Христа в повсякденному житті людей. Спираючись на теоретичну основу духовності, ми визнаємо справжню життєву духовність, вольову активність особистості, спрямовану на своє удосконалення задля етичного і морального добра, – заради заповітів, волі Самого Ісуса Христа, які дані людині в Євангелії. Це питання не нове. Ним вже займалися апостоли, практикувала в школах раннього християнства (Олександрії, Антіохії, Кесарії).
Духовність – це свідома активність людського духу, яка підносить людину до вершин добра і благородства. Людина, натхненна ідеалом Найвищого Добра, Благодаттю Святого Духа, активно використовує свій розум, дослухається до свого серця і виявляє найкращі почуття. На активність людини впливають і спонукають до дій Віра, Надія і Любов. Після прийняття християнства склалися певні елементи духовності русичаукраїнця, які з часом змінювалися, набували нових ознак. Наші предки вже мали свою систему цінностей, свою філософію, власну культуру, духовність і мораль. А коли християнство прийшло на нашу землю офіційно (988 р.), то воно застало в нас добре розвинену релігію, натхненну релігійну систему, яка задовольняла наших предків. Відомий український соціолог, професор Н. Я. Григоріїв пише: «Українці здавна містики, поети, довірливі й пошанливі до авторитетів. Релігійність їх проста, щира й безпосередня. Вона походить з умов життя та натуральних потреб; ввесь первісний побут пронизаний релігійним світоглядом; ввесь первісний суспільний устрій збудований на приписах релігії. Релігійне почуття глибоке й незломне, а світогляд майже незмінний» [28, с. 23-24].
Традиційна духовність українського християнства та його філософія життя були настільки помітними, що на них звернули увагу навіть чужинці. Архідиякон Павло Алепський зазначав: «Ми запримітили в козацькому благословенному народі побожність, богобоязність і благочестя, що приводить розум до здивування». Його дивує, що «нема в них ані злодіїв, ані грабіжників» [10, c. 403]. Християнство імпонувало народам і тим, що вбирало в себе деякі язичницькі атрибути, і, можливо, там, де менш грубо було спаплюжено минуле, міцніше вставало на ноги нове. Боротьба християнства з язичництвом привела до того, що в народі закріпилася синкретична віра, яка вже давно дістала назву двовір’я. Новонавернені предки наші поділилися на дві групи. В одній, меншій, до певної міри пустила коріння церковна освіта, про запровадження якої так дбав святий рівноапостольний князь Володимир, і тут, на грунті перших церковнослов’янських творів, привнесених з Візантії через Болгарію, невдовзі стала розвиватися власна наслідувальна література церковного характеру. Другу групу, незрівнянно численнішу, склала народна маса. До неї вчення доходило уривками, книг вона не читала, хоча з плином часу звикла до обрядного зовнішнього вигляду, засвоїла деякі основні істини християнського віровчення, жадібно сприймала легенди, але в цілому тривалий час лишалась на колишньому своєму первісному щаблі. В народній масі відбувалося змішування предметів поклоніння, давніх богів з християнськими святими (Перун – та Ілля Пророк, Волос – і святий Власій та ін.). Залишаючись напів-язичниками в своєму двовір’ї, нові християни в Україні-Русі часто лише формально приймали християнські обряди і ритуали. В їхніх душах не завжди відбувався той переворот, якого вимагає християнство від своїх адептів. Відповідаюча злом на зло людина навряд чи може вважати себе християнином, бо Христос приніс нову заповідь, але якої духовної сили вимагає здатність відповісти добром на зло. Двовір’я свідчило про те, що християнські принципи стверджувалися на Русі дуже повільно. Безперечно, що прийняття християнства сприяло розвитку писемності, освіти, розвитку філософської, політичної, соціальної думки. Це так, оскільки християнство в цілому є більш високим ступенем усвідомлення місця людини в світі.
Хоча писемність на Русі з’являється ще до прийняття християнства. Як же можемо ми з чистою молитвою звертатися до Бога, маючи в келіях своїх цінності? Послухайте, що про це каже Господь: «Де коштовності ваші, там і серця ваші»; і ще про тих, хто збирає їх: «Божевільний, цієї ночі душу твою візьму, а надбане тобою кому буде?» Тому, братіє, будемо задовольнятися одягом, дозволеним статутом, і їжею, яку дістаємо у трапезній від келаря, а в келіях нічого подібного не будемо зберігати, й тоді щиросердно й душевно молитву свою спрямуємо до Бога». Такими й схожими напученнями смиренно й зі сльозами постійно переконував їх. І ніколи не був він несправедливий або розгніваний, не дивився сердито, а був милосердний і тихий, і жалісливий до всіх… Й шанували його не за дороге вбрання або світлий одяг, й не за багатство, а за чисте його життя і світлу душу, і за численні повчання, що Святим Духом кипіли в устах його. Козяча шкура була йому цінним і світлим одягом, а власяниця – почесною багряницею царською, і в них був він великим, богоугодно прожив він дні свої [13, c. 364-365].
Оригінальний вітчизняний богослов і філософ Іларіон (*? – бл. 1053), один з Ярославових книжників, поставлений в «Святей Софье» року 1051 митрополитом київським, був першим вищим церковним ієрархом українського походження. Відомий як автор блискучих трактатів «Слово про Закон і Благодать», «Молитва до Бога від усієї землі нашої, «Сповідання віри», в яких започаткував засади Київського християнства. Патріот рідної землі, Іларіон підкреслював благородство і велич свого народу, якого чують в «усіх чотирьох кінцях землі», розвивав ідею рівності народів, славив Володимира, котрий запровадив християнство в Україні-Русі. У третій частині твору – молитві – митрополит Іларіон звертається до Бога від імені Батьківщини, просить його утвердити мир на землі, послати розум заздрісним боярам, добро – чесним людям. Прекрасна у своїй мудрості, патріотичній піднесеності, гуманістичній наснаженості молитва не втратила і сьогодні свого пафосу, утвердження національних і загальнолюдських цінностей – добра, милосердя і злагоди між людьми. «Слово про Закон і Благодать» митрополита Іларіона є найвищим досягненням ораторського письменства не лише в літературі Київської Русі, а й у всіх середньовічних слов’янських літературах. Його виховне й педагогічне значення охоплює моральні, філософські, історичні, а також мовно-літературні аспекти. У той час, коли учиняв своє подвижництво в ім’я Христа Феодосій Печерський, коли він відвертав князя- західника Ізяслава від латинської віри, інший книжник, «грішний Іоан», склав за велінням князя Святослава Ізяславича «Ізборник 1076 року». Ця праця готувалася як посібник з християнського віровчення і моралі для мирян, для тих, хто «не може ченцем бути». Ізборник містить немало похвальних слів щодо знання, запозиченого зі «святих книг», бо воно вважається найбільш істинним і авторитетним. Стаття про читання книг так і починається: «Добро єсть, братие, почетанье книжное» [9, c. 151].
Тут, хоча й обережно, заперечується запропонований печерськими ченцями шлях спасіння. Для цього самої віри не досить, потрібне моральне оновлення. Віра без діла мертва, як і діло без віри. Добрі справи, на думку Іоана, шлях до спасіння. Благочестивий не той, хто проводить час у постах і молитвах, а той, хто доброчесний і робить добро ближньому. Велике, місце відводиться милостині, допомозі бідним, при цьому слід не зазнаватися, а бути рівним їм, любити їх [9, c. 210]. У цій книзі християнський автор наполегливо радить багатим добре ставитися до своєї челяді, ділитися багатством, допомагаючи бідним, роздаючи милостиню й самим забезпечуючи собі царство небесне. Київський князь Володимир Мономах (1053-1125) – видатний політичний і державний діяч, автор філософських праць «Поучення» та «Грамотки до Олега Святославича» князя чернігівського. Головна ідея «Поучення» і «Грамотки» – це виховання любові до батьківщини, гуманного ставлення до дітей-сиріт і жінок-вдів, прагнення дітей до навчання, життя за нормами христянської моралі. У «Повчанні дітям» він називає добрі справи християнина. Приймання гостей вважається в нього першим добродіянням: «Більше всього поважайте гостя, звідки б він до вас не прийшов: посол або знатний чоловік, або простий, всіх пригощайте хлібом і питвом, можна й дарами. Цим славиться людина по всій землі» [18, c. 42].
«Покаянням, сльозами і милостинею» можна позбутися гріхів своїх і царства небесного не втратити. Така, на думку Володимира, «неважка заповідь Божа». «Ні затворництвом, ні чернецтвом, ні голодуванням, яке деякі доброчесні витерплюють, а малою справою можна дістати милість Божу» [5, c. 456]. У своєму «Повчанні дітям» він звертається до дітей та молоді: «…старих шануй, як батька, а молодих, як братів. У домі своєму не лінуйтеся, але за всім доглядайте: не покладайтеся на тивуна, ні на отрока, щоб не насміхалися ті, що приходять до вас, ні з дому вашого, ні з обіду вашого… Жону свою любіть, але не дайте їй влади над собою. Більше ж за все – гордощів не майте в серці і в умі… й у землю (багатства) не ховайте, бо то є нам великий гріх… Хай не застане вас сонце в постелі…» Звернення до простих (не князівських) дітей нагадують «Слово» Василя Великого «Як подобає людині бути» [26, c. 29]. Монах Зарубського монастиря під Києвом Клим Смолятич за князя Ізяслава Мстиславовича в 1147 р. був поставлений митрополитом київським і з перервами обіймав кафедру до 1155 р. Він, згідно з літописними свідченнями, «був книжником і філософом таким, якого на руській землі не бувало». Його полемічне послання до смоленського священика Фоми, прибічника печерської містико-аскетичної орієнтації, негативної щодо античної філософії, ілюструє поширення в Україні-Русі XII ст. раціоналістичної християнської думки, прагнення реабілітувати розум людини, який, осягаючи дійсний зміст Святого Письма, веде до пізнання Творця як першопричини всього сущого. Смоленський пресвітер Фома звинувачував Кли- ма в тому, що він, залишивши Святе Письмо, викладає і Гомера, й Арістотеля, й Гілатона. Клим Смолятич не виправдовувався, не сперечався, але м’яко звертаючись до Фоми, привітно («любимиче»), відстоював своє право «розуміти». «Міркувати нам треба, любі, і зрозуміти», – пише він. «Роздумуй, любий, роздумувати належить і знати, як усе існує, і управляється, і вдосконалюється силою Божою». «Премудрість – це Божество, а храм – людство, бо, як у храм вселився Бог у плоть людську».
Клим Смолятич реабілітує пізнання, розум людини, стверджує, що для пізнання Бога треба дослідити природу, світ (13, 320). Кирило Туровський (1130-1182), що здобув славу давньоруського Златоуста, родом із знатної сім’ї, добре освічений, знайшов істину в аскезі, полишив світське життя і пішов у монастир. Потім він стає єпископом міста Турова. Кирило Туровський «книжне знання» шанував як «скарб довічного життя», сам багато читав, але вважав себе неуком. «Бо як і по ногах пов’язаному птаху ніяк не можна в повітряну висоту злетіти, так і мені, погрузлому в тілесних бажаннях, не можна про духовне говорити: не досягнуть мети слова грішника, позбавлені благодаті Святого Духу». Але Кирило побачив небезпеку «гордовитого розуму» і «спокуси плотським», і його понад усе непокоїть душа. Він закликає вивчати Святе Письмо, бо тільки воно «душу робить цнотливою, і на смиріння спрямовує розум, і серце на прагнення до доброчестя загострює, і саму людину робить вдячною, на небеса до Божих завітів думку спрямовує, і до духовних трудів тіло зміцнює, і зневагу до цього земного життя і багатства, і слави дає, і всі житейського світу печалі відводить». Християнство, на відміну від античної раціоналістичної філософії, зверталося не стільки до розуму, скільки до почуття, до душі.
Краса християнського богослужіння покорила князя Володимира при виборі віри, таїнство літургії або пасхальної святковості більше промовляли й промовляють серцю українця про буття Бога, ніж схоластичні, раціонально-логічні докази. Православ’я в Україні-Русі не лише оформило й спрямувало, але й відбило менталітет нашого народу. І подобається це комусь чи ні, Українське православ’я не просто було привнесене ззовні, а сформувалося уже тут, на своїй землі. Позитивна роль християнства в культурному розвитку Київської Русі особливо помітна в період XI-XII століть, коли демократична ідеологія і практика Київського християнства заклала підвалини культури нового типу, побудованої на взірець візантійсько-східної і римсько-західної, «але своїми глибоко оригінальними місцевими відмінностями пов’язаної також і з власними традиціями. Церква у цей час стала головною просвітницькою інституцією в усій Україні. Київські монастирі сконцентрували в своїх стінах основні тогочасні кадри вчених, письменників, іконописні майстерні та інші заклади. Так, з Пе- черським монастирем пов’язана діяльність відомих публіцистів (Феодосій Печерський, Яків Мніх), істориків (Никон Печерський, Нестор Літописець), митців (Алімпій). Став монастир і вірним хранителем і розповсюджувачем Іларіонових філософськобогословських ідей. Найдавнішою пам’яткою є славнозвісне Остромирове Євангеліє, переписане протягом 1056-1057 рр.
Далі в хронологічній послідовності були переписані: Ізборник Святослава – 1073 р., Мінеї служебні – 1059 р, Мстисла- вове Євангеліє – близько 1100 р., Юр’ївське Євангеліє – між 1119-1128 рр., Галицьке Євангеліє – 1143 р., Добрилове Євангеліє – 1164 р., Кондакар на крюках – 1207 р., Апостол з тлумаченням – 1220 р. тощо. Реєстр остромировських рукописів можна поповнити також за рахунок переписаних фрагментів, які належать до цього ж періоду. Богослужбові книги були представлені також спеціально пристосованими для читання в церкві різними служебниками, збірниками церковних співів, требниками. Великою популярністю користувалися переклади Житій святих, Агіографічний жанр був репрезентований патериками – збірниками коротких і водночас повчальних оповідань про монахів та їхні подвиги. Велике місце в цій перекладній літературі займала гомілетична література – святкові «слова» на церковні свята і повчання. В оригінальній вітчизняній літературі найяскравішим твором історичного жанру було «Хожденіє монаха Даниила на початку XII ст.у Святу землю».
Твір містить не тільки описи святих місць, де розгорталися події Старого і Нового Заповітів, а й відомості про світську історію, природу, господарство, торгівлю. Високому рівню розвитку писемності і літератури можна завдячити виникненням мистецтва книгописання. Громадянське значення книжок було добре засвоєно теоретиками Київського християнства. З усіх книгописних майстерень найвизначнішим був київський князівський скрипторій, заснований за часів Ярослава Мудрого. У першій половині XI ст. Софійська бібліотека нараховувала до 500 томів. А напередодні монголо-татарської навали приблизний бібліотечний фонд стародавньої літератури нарахувував майже 140 тисяч томів. Завдяки книгам Русь-Україна засвоювала здобутки світової цивілізації, і робила свій посильний внесок в її розвиток. Досить активним у цей період було поширення грамотності. Вона охоплювала не тільки саме лише духовенство, князівсько-дружинну верхівку, а й різні верстви простого народу. Способи поширення грамотмості і знань і були різноманітними. Від світських, коли ще Володимир «почав брати дітей у значних людей і давати на шкільну науку», а Ярослав «зібрав від старостів і попових дітей триста учити з книг», до шкіл при єпископських кафедрах, церквах, монастирях. У 1086 році в Києві княжна Анна Всеволодівна організувала жіночу школу, де 300 дівчат вчилися читати, писати, співати, шити і вишивати [12, c. 120].
Слов’янські школи відрізнялися від західноєвропейських тим, що навчання в них проводилося не мертвою латинською мовою, а зрозумілою для дітей рідною мовою. Хто бажав здобути ширші знання або вищу освіту, мав вивчати іншу, крім релігійної, літературу і знати грецьку мову. Освіта в тодішній Русі-Україні була дуже розповсюдженою серед вищих верств. Київські князі залюбки зачитувалися книгами і цікавилися науковими питаннями. Часто в старокиївській літературі згадувалися з цього приводу Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, волинський князь Володимир Васильович, якого славили філософи. А митрополити-русичі Іларіон і Климент Смолятич були взірцями енциклопедичних знань і мудрості. Можна зробити висновок, що християнство в Київській Русі зіграло прогресивку роль в духовно-культурному житті народу, а саме в розвитку вітчизняної писемності, освіти, літератури та науки. У Київській Русі з розвитком освіти набула поширення педагогічна література, популярними були рукописні книги – збірники педагогічного змісту, в яких розповідалося про сім’ю і виховання дітей. До перших пам’яток педагогічної літератури належать «Палеї», «Златоусти», «Ізмарагд», «Пчела», «Златаманиця» та ін. В «Ізборнику Святослава» (1076), наприклад, даються поради, як краще вчити дітей читати: не поспішати, а,роздумувати, про що пишеться в книжці, що означає кожне слово, перечитувати окремі її розділи і т. ін. «Повчання» Володимира Мономаха теж належить до педагогічної літератури, де він висловив чимало цінних думок про виховання в дітей любові до батьківщини, праці, гуманного ставлення до дітей-сиріт і жінок, вдів, прагнення до освіти. У деяких збірниках XIV–XVI ст. («Пчела» та ін.) були вміщені афоризми і висловлювання про релігійно-моральне виховання дітей. У збірці «Домострой» (XVI ст.) розповідається про сім’ю, побут і виховання дітей. Окремі розділи цього твору називались: «Како детей своих воспитати во всяком наказаний и страхе божьем», «Како дети учити и страхом спасати» і т. ін. Разом з такими порадами, як виховання у дітей мужності, працьовитості, бережливості та інше, у «Домострое» пропагувались фізичні покарання дітей: «Любя сына своего, учащай ему раны… сокруши ему ребро». Про суворе виховання дітей і фізичні покарання їх є згадки в багатьох творах, але вони не дістали великого поширення в школах, як це було в період середньовіччя в країнах Західної Європи. Вагомий внесок для подальшого національно-культурного відродження Руси-України зробив Павло Русин (? – бл. 15.17). Для Павла Русина доброчесність – найвища і, очевидно, єдина справжня цінність людського життя: немає «нічого кращого за неї, нічого приємнішого». На вершину доброчесності піднятися важко, до того ж корінь її – гіркий на смак. «Однак якщо вона проникне тобі глибоко в душу, ніщо її звідти не вирве, вона буде слідувати за тобою через моря і гори». Все на світі тлінне, а доброчесність – непідвладна смерті, вона дає справжню знатність, прикрашає особу славними титулами, підтвердженням чого є героїчна римська історія. Він посилався на авторитет античних філософів і поетів, які були переконані, що тільки доброчесність вказує смертним важкий, але істинний шлях до щастя.
У житті кожної молодої людини настає час, коли вона, як Геракл на роздоріжжі, має обрати свою стежку, зробити правильний вибір допоможе література. У християнській релігії Павло Русин також вбачав засіб морального вдосконалення людей. Він намагався ствердити такі християнські чесноти, як скромність, простота, поміркованість. Говорячи про святого Севастяна, котрий домігся високих церковних посад доброчесністю і благодійництвом, а не за допомогою проте й, не міг утриматися від репліки: «Як це часто буває у наш час». Створюючи ідеалізовані літературні портрети, він звертав увагу не на аскетизм і релігійні «подвиги», а на добрі й корисні справи – спорудження храмів, заснування шкіл, підтримку заможними меценатами вчених, яких, на думку поета, спіткала важка доля [26, c. 40].
Якщо зважити на те, що вітчизняна школа з самих своїх початків, тобто від періоду Київської Русі (IX-XIII ст.) розбудовувалась у структурі діяльності Церкви, то духовність була суто релігійним поняттям: дітей долучали до церковно-релігійної обрядовості та конфесійного типу християнства. Князь Володимир, високо оцінюючи значення освіти і поширюючи християнство і Православну Церкву, сприяв розвитку релігійної духовності, яка грунтувалась на народному побуті і народній філософії, язичницьких віруваннях і міфах. Школи існували при церквах, монастирях, учителями були священики й дяки. У житті – і родинному, і міському, і сільському, і шкільному – панували релігійність і духовність як християнське світовідчуття. В XIV–XVI ст. «православ’я лишається синонімом культури». Його роль в українському суспільстві зростала: за відсутності власної держави Церква слугувала українцям єдиним інститутом вираження їхньої самобутності» [23, c. 88].
На теренах Руси-України у цей час появилася Московська Церква. Феодальна роздробленість, монголо-татарська навала на Русь у XIII-XV ст. були причиною тимчасового занепаду культури в країні, кількість письменних людей і шкіл набагато зменшилась, чимало цінностей матеріальної і духовної культури народу було знищено. Але культура вже досягла настільки високого розвитку, що, незважаючи на століття тяжкого гніту, народ, який героїчно захищав свою батьківщину від монголо-та-тарських загарбників, зберіг свою мову, звичаї, систему виховання. Важливу роль в обороні православної віри та духовності, національної самобутності відіграли братські школи. Кращі вчителі братських шкіл були авторами підручників, наприклад, Лаврентій Зизаній написав «Грамматику словенского языка» (1596), Мелентій Смотрицький – «Грамматику словенскую» (1613). Про досвід роботи братських шкіл України і Білорусії знав великий чеський педагог Я. А. Коменський. З уцілілого статуту Львівської братської школи дізнаємося, що керував роботою вчителів і учнів ректор. Питаннями матеріального забезпечення школи й бурси при ній займалися спеціально призначені шкільні «надзорці», обов’язком яких був і контроль за роботою вчителів. Львівське братство вимагало від учителів своєї школи однакового ставлення до всіх учнів.
За статутом братської школи умови перебування учнів у школі залежали не від матеріального стану батьків, а від їх особистих успіхів у навчанні і вихованні. Учні поділялися на три групи: в першій дітей вчили розпізнавати літери і складати їх; у другій – тренували у читанні й заучуванні напам’ять; у третій – привчали розуміти і пояснювати прочитане. Вдома учні розповідали батькам про свої успіхи в школі. Учителі стежили за тим, як учні відвідували заняття, за їх успішністю і поведінкою, підтримували зв’язок з батьками. Крім читання, письма, співів, лічби, діти старшого віку вивчали граматику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію, астрономію, музику і богослів’я. Головна увага приділялась гуманітарним дисциплінам: учні вивчали рідну, слов’янську, грецьку, латинську і польську мови. Вчителі дбали про духовно-моральне виховання учнів, залучали їх до хорового співу, театральних вистав із шкільного життя. Навчання у школі було релігійним. У школах запроваджувались елементи класно-урочної системи, а також різні методи навчання: пояснення, бесіда, самостійна робота, диспут, взаємне навчання. Для закріплення навчального матеріалу широко практикувалось повторення. За порядком у школі, поведінкою і виконанням домашніх завдань стежили чергові учні. У школі часто бували батьки, які допомагали вчителям стежити за поведінкою дітей. Віддаючи дітей до школи, батьки підписували з ректором договір, в якому зазначалися обов’язки школи і батьків. У братських школах працювали відомі педагоги: Арсеній Єлосонський, Іван Борецький, Памво Беринда, Кирило Ставровецький, Лаврентій і Стефан Зизанії та ін. Статутом Львівської школи були визначені обов’язки вчителів, до них ставилися високі вимоги. Статут Львівської школи був зразком для інших братських шкіл України і Білорусії [12, c. 123-124].
Значні Здобутки тієї доби були в галузі освіти, богословської науки щодо упорядкування богослужбового чину. У 1631 році, будучи ще архімандритом Києво-Печерського монастиря, Петро Могила заснував при ньому богословсько-філософську школу і невдовзі після того об’єднав її із школою Богоявленського братства. Об’єднана школа згодом дістала назву на честь її засновника – Києво-Могилянської колегії (пізніше академії). Петро Могила вивів її на рівень вищих шкіл Заходу. Навчання проводилося за найкращими західними зразками. Упродовж XVII-XVIII століть КиєвоМогилянська академія була центром освіти не тільки для України, а й для всіх православних слов’ян. Під впливом Київської академії було засновано колегії в Харкові, Чернігові і Переяславі. Київська академія виховала багатьох культурно-освітніх діячів. З неї вийшли Г. С. Сковорода (філософ, письменник, просвітитель, педагог), І.Т. Козловський (талановитий оратор), Т. Земка (поет), С. Почаський (професор, був ректором колегії), І. Гізель (автор «Синопсису») та ін. Після відкриття Харківського університету (1805) значення Київської академії в культурному розвитку країни зменшилось, а в 1819 році вона була перетворена у духовну академію. За Петра Могили, завдяки праці професорів колегії та її учнів, розквітла православна богословська наука.
До скарбниці православної богословської літератури увійшов твір «Православне ісповідання віри» – грунтовний виклад православної віри, який став основою догматичного богослов’я в духовних школах православного Сходу. Затверджене собором 1640 року в Києві і схвалене східними православними патріархами ”Православне ісповідання віри» було зараховане Православною Церквою до символічних книг, тобто таких, які являють собою найавторитетніший виклад її віронавчання. Авторами цієї праці була група видатних богословів на чолі з Петром Могилою. Митрополит Петро Могила дбав про упорядкування та видання богословських книг, які він виправляв за грецькими оригіналами. Особливо цінні його «Требник» і «Служебник», де збережено особливості богослужбових чинів Української Православної Церкви та подано цілий ряд відправ, відомих лише в Україні. Дотепер ці книги носять ім’я упорядника: «Требник Петра Могили та «Могилянський служебник». За активної підтримки Могили до циклу служб Великого Посту було введено Чин Пасії на згадку і прославлення страждань Христових. Запозичена з Заходу, ця відправа була прийнята в Україні і стала невід’ємною частиною нашого церковного статуту. За митрополита Петра Могили видано численні богословські праці, зокрема полемічні, спрямовані проти латинства, унії, кальвіністів тощо, а також історичні твори. Видавнича діяльність зосереджувалася в друкарні Києво-Печерського монастиря. Перебравши від уніатів в 1633 р. в напівзруйнованому стані [27, c. 181] Святу Софію в Києві, Петро Могила реставрував її, а також церкву Трьох Святителів та церкву Спаса на Бересті. Останній твір Петра Могили – це його заповіт. Дуже слушно зазначав єпископ Сильвестр Гаєвський у передмові до українського перекладу з польської мови цього заповіту: «Ніщо так повно не характеризує Петра Могилу як його заповіт, складений ним самим за кілька днів до смерті: то велична програма закінченої роботи й мистецький план закріплення з проблематикою на наступні необмежені часи» [6, c. 3].
У своєму заповіті визначний український першоієрарх ствердив свою вірність православній вірі такими словами: «У святій вірі, в котрій народився, виховався і з волі й ласки Божої достоїнство митрополитанськє, недостойний, на собі маю, в ній же хочу вік свій закінчити, стати перед маєстатом Господа мого» [7, c. 291]. Протягом 14 років свого митрополичого правління Петро Могила зробив так багато, що, за словами історика, професора М. Грушевського, «залишив нестерту печать свого духа на всю дальшу історію Української Православної Церкви». Справді, в особі історичної постаті митрополита Петра Могили, як відзначив митрополит Василь Литовський у своїй проповіді про Петра Могилу, маємо приклад того, як, стоячи на грунті православної віри, сміливо користатися всіма найкращими здобутками людства, навіть ворогів своїх – аби їхньою зброєю їх же перемагати. Так він діяв, щоб піднести життя своєї Церкви та української нації, щоб виховати «живий бадьорий дух релігійної й національної свідомості, що єдиний тільки може перемогти всі бурі і хмари сучасного й майбутнього» [19, c. 7].
Доктор богослов’я Дмитро Степовик так оцінює Петра Могилу: «Петро Могила був одним з найбільших реформаторів православ’я – в сторону його піднесення, наповнення життєдайним євангельським духом, в сторону зближення з українськими народними звичаями та обрядами й одночасно зближення з усім позитивним, що було в світовому християнстві. З огляду на це Петро Могила і є святим. Бо такі цілі і таку роботу може поставити і виконати тільки свята людина – святитель» [22, c. 11]. Окрім Києво-Печерського монастиря, український православний народ підтримували у тяжкі для нього часи в прадідівській вірі також інші православні монастирі, яких чимало було в Литовськопольській державі. З-поміж них вирізняється Почаївський монастир, або Почаївська Лавра. Ігуменом у ті часи був обраний преподобний Іов (в миру Іван Залізо). Він, пройнятий любов’ю до Христа, не міг байдуже ставитися до лиха, що спіткало Православну Церкву, і виступив на її захист. Перш за все преподобний Іов прагнув укріпити на шляху євангельського життя братію свого монастиря. За прикладом свого покровителя, князя Острозького, преподобний Іов піклувався також про поширення духовних і церковних богослужбових книг, бо в той час вони були чи не головним засобом боротьби Української Православної Церкви з католиками.
Преподобний ігумен зібрав навколо себе численне братство, члени якого ревно вивчали Священне Писання і твори отців церкви, робили переклади святоотцівських творів слов’янською мовою. Вибрані писарі переписували найкращі книги під керівництвом подвижника для поширення їх серед православних, причому і сам він «писанням книг церковних займався». Преподобний Іов створив братство, за прикладом князя Костянтина Острозького, яке опікувалося поширенням освіти. Немає сумніву, що ці два братства працювали в злагоді, мали спільну мету та ідею – оборону православ’я, для якої князь Острозький не шкодував матеріальних засобів як у Дубно, так і в Острозі [4, c. 22-23].
У Почаївській обителі працювала друкарня. Преподобний Іов із радістю скористався нею для поширення серед православних необхідних і корисних книг, враховуючи при цьому головну потребу часу – боротьбу з ворогами православ’я. Така діяльність преподобного була корисною ще й через те, що інші древні друкарні Волині вже припинили існування, і залишалася тільки Почаївська. Одною з найважливіших праць, виданих з благословення преподобного Іова, є спрямований проти латинян твір Кирила Транквіліона, послідовника архімандрита Чернігівського, «Дзеркало Богослов’я», надрукований 1618 р. У Почаївській друкарні друкувалися й проскомідійні листи для поширення у православних церквах, послання православних архіпастирів, різні молитви. Преподобний Іов не тільки видавав чужі книги, але й сам, як поборник Православ’я, «писанням книг церковних займався» [8, c. 1]. В архіві монастиря збереглася його книга проповідей та поетичних творів – «Книга блаженного Іова Желізо, ігумена Почаївського, власною рукою его писанная». У 1885 р. за сприяння проректора Київської духовної академії М. Петрова з деякими змінами її було видано друком у Почаєві під назвою «Пчела Почаевская». У цій книзі преподобний Іов дав уривки із творів святих отців, а також помістив десять своїх проповідей, спрямованих проти католиків, уніатів і протестантів. Ці проповіді професор М. Петров вважав дуже важливими серед полемічних творів наприкінці XVI – на початку XVII ст. Отже, Іов належав до представників найосвіченішого чернецтва, як Іван Вишенський, Іов Княгинецький, Захарія Копистенський. Господь удостоїв преподобного Іова прожити багато років: ,удучи в столітньому віці, він за тиждень до своєї блаженної кончини передрік, коли упокоїться. 28 жовтня 1651 р., відслуживши останню Літургію, причастившись Божественних Христових тайн і попрощавшись із братією, преподобний тихо відійшов у вічність. Його поховали в монастирському саду. Уже тоді присутня братія і віруючі, які прийшли попрощатися з Іовом, «сподобилися бачити над його блаженним тілом величне сяйво Господньої благодаті».
На могилу до преподобного приходило багато побожного люду. Відбувалися чудесні зцілення, слава про які розійшлася по всій Волині. Через вісім років Господь прославив Іова відкриттям його нетлінних останків. Сам преподобний тричі з’явився вві сні митрополиту Київському Діонісію Балабану з проханням відкрити його мощі. 28 серпня 1659 р. в присутності митрополита, духовенства і братії гріб Іова. відкопали, через два роки мощі преподобного Іова урочисто відкрили для загального поклоніння, вони виявились нетлінними [16, c. 239-240]. Так прославив Господь угодника Свого. Сучасником пріснопам’ятного Петра Могили та Преподобного Іова Почаївського і великим оборонцем віри православної був також Преподобний мученик Афанасій Берестейський. Він мав шляхетних батьків, добру освіту. 1627 року прийняв постриг у Вільно, незабаром став намісником Дубойського монастиря, що біля Пінська, а потім ігуменом Берестейського Симеонового монастиря. Преподобний Афанасій часто і гаряче молився Божій Матері перед Куп’ятицьким образом її про спасіння віри православної, а також заступався перед владою за православний люд. Відданість Преподобномученика Афанасія вірі православній спричинила утиски, образи та навіть ув’язнення його. У крижаному казематі та в кайданах він пробув понад рік. За ґратами Преподобний написав молитвослів’я, яке постійно співав, щоб утамувати «душевний біль: «Пошли спокій Церкві Своїй, Христе Боже! Не знаю, чи може хто із нас терпіти далі! Дай нам поміч у печалі, щоб ми повністю віддалися Вірі Святій, непорочній!» Там же було написано цілу низку публіцистичних творів. Найцікавішими були «Новини» – детальна розповідь про Афанасієве життя та громадську діяльність до арешту. Там же він написав три послання до короля про захист православної церкви. Внаслідок цього Київському митрополиту запропонували відправити в’язня туди, де він не зміг би «чинити ніяких тривог». Петро Могила забрав його до Києво-Печерського монастиря. Перебуваючи понад рік у Києві, святий Афанасій написав свій знаменитий «Щоденник» («Діаріуш»), який викривав суть унії. 1 січня 1647 року помер Київський митрополит Петро Могила. Преподобний Афанасій повернувся у Берестя. Невдовзі почалася визвольна війна українського народу проти польського поневолення, і священика звинуватили у зв’язках із повсталими козаками. Звинувачення не підтвердилося, але наступні, стосовно прокляття унії, вже. не мали ніякої логіки до заперечення. Доля його була вирішена [21, c. 420].
Після цього його закували в кайдани й ув’язнили. 4 вересня 1648 р. над ним відбувся суд, і ранком наступного дня, після знущань, він помер. Його поховали в лісі. Тіло його пролежало в землі 8 місяців і збереглось нетлінним. 1.травня 1649 року православні віднайшли тіло й 8 травня поховали в монастирській церкві св. Симеона Стовпника в Бересті. Українська Православна Церква канонізувала преподобномученика Афанасія Берестейського в 1666 р. На прикладі мучеників князя чернігівського Михайла і його боярина Федора, преподобномученика Афанасія Берестейського бачимо величезну любов до Господа нашого Ісуса Христа, до нашої православної Церкви і До своєї батьківщини і свого народу. Вони не зрадили християнської віри, замість зради прийняли мученицьку смерть. Це результат євангельського духовноморального виховання. За сім століть, які минули після хрещення Руси-України, християнство було введене як державна релігія Київської Русі. Чистого Візантійського християнства не вийшло. Три століття Православна Церква існувала в польській і литовській державності і протистояла окатоличенню. Впродовж цього періоду було обмеження громадських, людських прав православних українців і білорусів. Церковне життя відбилося на національному й культурному житті та духовно-моральному вихованні українського народу. Незважаючи на це православна церква реформується, відновлює свою соборність, збагачує свій освітньо-духовний потенціал, відіграє»важливу роль у становленні державності за часів козаччини [14, c. 5-7]. Впродовж семи століть народне коріння наших предків досить міцно вросло в християнство, яке стало основою духовно-морального виховання русичівукраїнців.
Відштовхуючись від греко-слов’янської релігійної традиції, мислителі дійшли думки про необхідність розширення культурного контексту, прилучення до здобутків західноєвропейської культури – у братських школах почали вивчати польську й латинську мови, опановували античні джерела, зростав інтерес до пізнання природи, Суспільства. Вплив такого світогляду на культуру народу продовжувався до середини XVII ст. не лише в Україні, а й у Московському князівстві, яке перейняло систему освіти і виховання з України (26,9-10).
Протоієрей Олександр Кислашко , кандидат богословських наук
1. Біблія. – К.: Українське біблійне товариство. 1993.– 1255 с.
2. Богословские труды. Московская патриархия. Сбор. 29 – M.: 1989. – 336 с.
3. Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах. – К.: Довіра, 1993. – 444 с.
4. Владек П. Небесні покровителі Волинської землі – Луцьк.: Волинська обласна друкарня. 2003. – 29 с.
5. Володимир Мономах. Поучения. – К.: Літопис руський, 1989. – С. 456.
6. Гаєвський С. Заповіт митрополита Петра Могили. – Кернберг? 1947. – 48 с.
7. Жуковський А. Петро Могила і питання єдності церков. – К.: Мистецтво, 1997. – 303 с.
8. Залізо І. Книга блаженного Іова Заліза, ігумена Почаївського власною рукою написана (рукопис). – Почаїв, 1818.-С.1.
9. Изборник 1076 года. – M.: Сб. – Троицкая Серіневская Лавра, 1965. – 219 с.
10. Іларіон митрополит. Дохристиянські вірування українського народу. – К.: Обереги, 1994. – 424 с.
11. Іларіон митрополит. Преподобний Іов Почаєвський. – Вінніпег, 1957. – 32 с.
12. Історія педагогіки. (За ред. M.С. Грищенка. – К.: Вища школа, 1973. – 447 с.
13. Історія релігії в Україні. У 10 т. (За ред. проф. Б. Лобовика. – К.: Укр. Центр духовності культур, 1996. Т.1. – 384 с.
14. Історія релігії в Україні. У 10 т. (За ред. проф. П. Яроцького. – К.: Укр. Центр духовності культур, 1996. Т.1. – 384 с.
15. Кирилл Туровской. Притча о человеческой душе. (Памятки литературы Древней Руси: XVIII век. – M., 1980. – С. 291.
16. Кислашко О. П. Життя і діяльність святих нашої землі Руси-України прославлених. – К.: Грамота, 2008. – 327 с.
17. Кислашко О.П. Історія Православної Церкви. – К.: ITEM лтд, 1996. – 168 с.
18. Костомаров Н.И. Русская история в жизнеописаниях – ее главнейших деятелей. – M.: ЭКСМО, 2009. – 1021 с.
19. Липківський В. Проповіді. – США, 1988. – 610 с.
20. Лихачев Д.С. Культура русского народа. X-XIII вв. – М.: Политиздат, 1961. – С.6.
21. Самбор В. Святі землі Української . – К.: УПЦ КП, 2009. – 684 с.
22. Степовик Д.В. Київська Біблія XIII ст. -– К.: Українське Біблійне Товариство, 2001. – 240 с.
23. Субтельний О. Україна. Історія. – К.: Либідь, 1991. – С.38
24. Тимошик М.С. Києво-Печерський патерик. – К.: Либідь, 1991. – 255 с.
25. Тома Кємпійський. Наслідування Христа. – Львів: Свічадо, 1994.– 230 c.
26. Українська педагогіка в персоналіях (В 2-х кн.. За ред.. O.B. Сухомлинської. К.: Либідь, 2005. – 1 кн. – 622 с.
27. ЮЗР Акти ТЗ №18; С. Косой «Патерикон». – К., 1635. – С.181.
28. Ярмусь С. Духовність українського народу. – Вінніпег: Інститут Дослідів Волині, 1983. – С. 23, 24.