Владика Епіфаній (Думенко) став другою за рангом особою в Українській православній церкві Київського патріархату несподівано. Справді, мало хто очікував, що після того як УПЦ КП вирішила запровадити посаду патріаршого намісника, ним стане 34–річний архієпископ.
Владика Епіфаній (Думенко) став другою за рангом особою в Українській православній церкві Київського патріархату несподівано. Справді, мало хто очікував, що після того як УПЦ КП вирішила запровадити посаду патріаршого намісника, ним стане 34–річний архієпископ. Але саме це сталося після Помісного собору, який відбувся 27 червня. Найбільша за кількістю вірян українська церква дала «зелене світло» молодому чоловікові, енергійному та освіченому.
За статутом, намісник допомагатиме главі церкви у керівництві парафіями в Київській області, а в разі смерті Патріарха без процедури обрання стане місцеблюстителем Патріаршого престолу. «Запропонований порядок забезпечує стабільність у Церкві — жодного дня і навіть години Київський патріархат не залишатиметься без вищого керівництва», — пояснює 84–річний патріарх Філарет. Однак, за його словами, це нововведення не визначає особистості нового глави Церкви — його обиратиме Помісний собор на альтернативній основі.
Наразі, попри високий статус у Церкві, митрополит Переяслав–Хмельницький і Білоцерківський Епіфаній залишається загадкою для багатьох. Перше ексклюзивне інтерв’ю в новому статусі він (у миру — Сергій Думенко) погодився дати саме «Україні молодій». Розмова стосувалася його бачення розвитку міжконфесійних і державно–церковних відносин, особистого життя тощо. Спілкуватися було нескладно ще й тому, що інтерв’юйований — певною мірою наш колега, член Спілки журналістів України та Міжнародної федерації журналістів.
«Чутки про погіршення здоров’я Патріарха не відповідають дійсності»
— Ваше високопреосвященство, наскільки несподіваним для вас стало рішення Помісного собору про призначення вас патріаршим намісником? Наскільки розширилося коло ваших обов’язків?
— На Соборі не йшлося безпосередньо про мою кандидатуру. Там розглядали питання про внесення змін і доповнень до статуту Церкви. Завдяки цьому запроваджувалася посада патріаршого намісника, який після смерті Патріарха за посадою стає місцеблюстителем Патріаршого престолу. Статут тепер передбачає, що патріаршим намісником є митрополит Переяслав–Хмельницький і Білоцерківський, тобто архієрей, який посідає кафедру в Київській області. Вже потім, відповідно до рішення Архієрейського собору, указом Патріарха мене було возведено у сан митрополита і призначено патріаршим намісником.
У зв’язку з цим доводилося чути думку, що нібито були порушені церковні традиції. Але саму посаду визначив Архієрейський і затвердив Помісний собор, тому це є соборне рішення, а не одноособове. Зізнаюся, для мене воно було несподіванкою.
Важливо, що сам Святійший Патріарх Філарет запропонував такі зміни. Це відповідальна посада, але вона не надає прав загальноцерковного керівництва. Лише у випадку смерті Патріарха намісник стає місцеблюстителем, тобто виконує патріарші обов’язки , і не одноособово, а разом із синодом.
А зараз намісник фактично є лише помічником Святійшого в управлінні парафіями на Київщині.
Звісно, що обов’язки розширилися. Раніше Переяслав–Хмельницька єпархія була невеликою — охоплювала лише лівобережну Київщину та мала десь сто парафій, а нині до неї належать майже 500 парафій. Це одна з найбільших єпархій Київського патріархату.
— Доводилося чути багато коментарів про те, що Патріарх Філарет пішов на запровадження посади свого намісника у зв’язку з різким погіршенням здоров’я. Дехто намагався все подати так, що він трохи не помирати зібрався. Як ви, наближена до Святійшого людина, це прокоментуєте?
— Звісно, що це не так. Хочу заспокоїти усіх: Святійший нині в доброму здоров’ї. Зміни в статуті Церкви не викликані тим, що він хворіє та йому через це треба помічника. Як сказав сам Святійший на Помісному соборі, його вік справді є досить поважним, але він керуватиме Церквою та єпархією, як і керував, скільки дозволить Господь Бог.
Усі бачили, як Святійший проводив собор, — він перебуває у добрій формі. Дай Бог кожному в такому віці подібного здоров’я.
Патріарх дійсно потребує помічника, через велике навантаження, але не того, хто керуватиме замість нього. Жодних загальноцерковних повноважень Патріарх не передає своєму наміснику.
Природно, що з цього приводу виникало багато запитань, — наприклад, чи має право намісник втручатися у життя інших єпархій. Ні, не має.
«Ми заклали механізм для об’єднання з УПЦ МП та визначення єдиного Патріарха»
— Ще одне питання, навколо якого існує багато інсинуацій. Говориться, що у випадку смерті предстоятеля УПЦ КП Церква не зможе обирати собі Патріарха аж до об’єднання з УПЦ МП, бо у статуті не прописаний термін скликання Собору, який має обрати нового главу УПЦ КП. Дехто вже поспішив прокоментувати: УПЦ КП відмовляється від свого патріаршого статусу.
— Звісно, що ні! Київський патріархат залишиться Церквою з патріаршим статусом. Ми лише закладаємо механізм для об’єднання з УПЦ МП (всією, чи лише її частиною). Тому й у статуті не визначили чіткий строк для Собору, який обиратиме нового предстоятеля.
Святійший Філарет про це говорив так: ми встановимо чіткі межі — а раптом почнеться переговорний процес? Якщо є терміни, то Церква їх повинна дотриматися й обрати Патріарха, а тоді у випадку вдалих переговорів невже доведеться проводити ще один Собор, щоб обирати вже єдиного главу Церкви? А якщо загальноприйнятна кандидатура з’явиться з лона УПЦ МП, то обраному главі УПЦ КП доведеться знімати патріарший куколь і поступатися главі, на якого вкаже воля об’єднавчого Собору. Святійший патріарх вважає, що краще провести всі переговори та одразу обрати єдиного Патріарха.
Наголошую ще раз: це не означає, що ми відмовляємося від патріаршого статусу Церкви. Говорилося так: якщо процес вказує на те, що об’єднання можливе, — треба йти на об’єднання, а тому не обирати одразу Патріарха. Якщо ж побачимо, що такого бажання з боку УПЦ Московського патріархату немає, то — проводимо Помісний Собор, обираємо Патріарха та продовжуємо розбудову Української православної церкви Київського патріархату як помісної православної Церкви українського народу.
«Замовники скандалу з «викраденням черниць» сидять у Москві»
— Собор УПЦ Київського патріархату задекларував бажання до єдності. Натомість, як видно, в середовищі УПЦ МП йде зворотний процес — на керівників, які були помірковані, не вражені хворобою російського шовінізму, стояли за початок певного діалогу з УПЦ КП, чиниться величезний тиск. Так, на митрополита УПЦ МП Володимира (Сабодана) тиснуть через його секретаря архієпископа Олександра (Драбинка). Його звинуватили у причетності до нібито викрадення черниць і під цим приводом ізолювали. Як ви оцінюєте ці події?
— Звичайно, нам небайдуже те, що відбувається всередині УПЦ МП. Ми розглядаємо їх як братів, які рано чи пізно будуть із нами в єдиній помісній Церкві. Київський патріархат звернувся з цього приводу навіть безпосередньо до Президента України та керівництва держави з проханням захистити митрополита Володимира від шантажу й провокацій.
Усім уже зрозуміло, що напередодні святкування ювілею 1025–річчя хрещення Руси–України негативні тенденції в житті УПЦ МП посилилися. Багато хто чув про справу так званого викрадення двох монахинь Покровського монастиря. Ігуменя цієї обителі мала тісні контакти з якоюсь шахрайкою, яку ніхто вже наче й не шукає. Натомість у промосковських мас–медіа виливається лавина бруду на митрополита та його особистого секретаря. Тут ми бачимо неприховане намагання усунути митрополита Володимира від керівництва Церквою.
На тих людей, які берегли митрополита Володимира весь цей час (а ми знаємо, що здоров’я глави УПЦ МП потребує серйозної підтримки та турботи), спершу виливали багато брехні, звинувачували в різних гріхах, а тепер уже вдаються до відвертих провокацій щодо них. Тут не треба бути великим фахівцем у справах релігії, щоб сказати, звідки вітер віє. Коментатори, які першими включилися в інформаційну атаку, сидять у Москві або фінансуються звідти. Головна думка їхніх матеріалів така: бачите, що діється в УПЦ МП, який там непорядок? Цьому треба негайно покладати край. Як? Звісно через централізацію керування, через обмеження автономії, а може, і зміну предстоятеля. При цьому заангажовані «Русскім міром» коментатори дискредитують не лише осіб, а й усе поняття автокефалії.
Мені здається, що все це відбувається також і тому, що в Москві розуміють — прагнення до єдиної помісної Української православної церкви є незворотним. Тому і вдаються до таких кричущих дій. Але кожна дія може мати протидію. Тому я не виключаю, що така атака Москви лише підштовхне багатьох архієреїв, священиків УПЦ МП до того, аби зробити вибір на користь автокефалії.
І на Помісному соборі ми послали сигнал нашим братам, що ми готові до об’єднання.
— Чи знайомі особисто із владикою Олександром (Драбинком)?
— Можу сказати, що хоч ми й перетиналася на офіційних державних заходах, але особисто не знайомі.
«Росія хоче використати ювілей хрещення для своїх геополітичних інтересів»
— Багато хто пов’язує ці майже детективні події в УПЦ МП з черговим приїздом патріарха РПЦ Кирила до Києва. Він поставив умову «зачистки УПЦ МП від автокефалістів». З усього видно, що нинішня українська влада під час святкування 1025–річчя хрещення більш радо опікуватиметься саме московським гостем. Як за таких умов відзначатиме ювілей Київський патріархат?
— Ми розрізняємо святкування на церковному рівні та святкування на державному рівні. На церковному рівні ми відзначаємо історичну подію Хрещення щороку. А на державному рівні це свято звершуватиметься вперше після 2008 року (1020–річного ювілею). І саме з державним святкуванням є певні непорозуміння. Бо Москва не лише тисне на Церкву, а й на Українську державу. Їм не вигідно, щоб ми в Україні разом відзначали цей ювілей. Усе робиться, щоб було навпаки, — щоб українці з різних патріархатів через свято пересварилися.
Російські акценти у відзначенні робляться не на Києві, де відбулося Хрещення, а на Москві, якої тоді ще й не існувало. Російська православна церква запрошує предстоятелів православних церков до білокам’яної. Програма складена так, щоб урочистості в Києві пройшли нібито як другорядні після московських.
Основним державним заходом у нас будуть урочистості в Палаці «Україна», але там не буде ні патріарха Кирила, ні інших іноземних гостей iз православного світу. Вони у той момент будуть на зустрічі з президентом Росії Володимиром Путіним. Патріарх Кирил, ніби як барин до холопів, приїде до нас під вечір. Цим він дуже хоче показати, що відіграє керівну та ключову роль. Продемонструвати всьому світові: ось бачите, ми тут єдині канонічні, визнані, а всі інші — «розкольники», які не можуть брати участь в загальному святкуванні.
Москва хоче використати свято для своїх геополітичних інтересів. Але історичну правду перекрутити неможливо. І ми свідчимо, що рівноапостольний князь Володимир Великий був київським князем і хрестив Русь саме в Києві. Москви тоді навіть як населеного пункту не було!
Сподіваюся, що всім вистачить мудрості не дати Москві принизити Україну на її власному святі.
— Яка програма святкувань в УПЦ КП?
— Наша Церква вже провела 15 травня науково–практичну конференцію «З Києва по всій Русі», видано збірник праць. Помісний собор також проходив під гаслом ювілею Хрещення.
Основний акцент робиться на дні святкування — 28 липня, коли після літургії у Володимирському кафедральному соборі пройде хресна хода до пам’ятника князю Володимиру. Вона вже традиційно збирає тисячі вірних нашої Церкви, сотні священнослужителів. Запрошую всіх у цей день прибути до Києва та своєю участю в хресній ході продемонструвати: Київ — наш Єрусалим, і хрещення Руси–України відбулося саме тут. Ми таким чином продемонструємо, що УПЦ Київського патріархату є велика православна церква, яку, за соціологічними опитуваннями, підтримують майже 15 мільйонів громадян України. Ми господарі на власній землі.
Про стосунки з греко–католиками
— Нещодавно експерти відзначили несподіване потепління у стосунках між УПЦ Московського патріархату та Українською греко–католицькою церквою. Були заяви митрополита УПЦ МП Антонія (Паканича) про те, що у них немає проблем із греко–католиками, та глави УГКЦ Святослава (Шевчука) у такому ж компліментарному дусі. Це начебто суперечить позиції всієї Московської патріархії і відбувається поза Київським патріархатом. Із чим ви це пов’язуєте?
— Думаю, що це викликано попередніми подіями. Свого часу наша Церква зверталася до УГКЦ із проханням прокоментувати, як вони ставляться до Таїнства хрещення, здійсненого в УПЦ КП. Відповідь була така, що вони визнають наше хрещення. Це багато обговорювалося в пресі та викликало занепокоєння Москви. Треба зауважити, що УПЦ КП традиційно вже давно має добрі стосунки з УГКЦ, і це дуже непокоїть Російську православну церкву. У Москві роблять усе, щоб ізолювати Київський патріархат від зовнішнього світу. Їхня мрія — аби в нас не було спілкування з помісними церквами, із тими конфесіями, що діють усередині України.
Думаю, що добрі, мирні відносини УПЦ КП з УГКЦ і цього разу дуже стурбували Московський патріархат. Ось вони й вирішили своїми заявами переманити на свій бік греко–католиків. Мовляв, дружіть із нами, а не з Київським патріархатом.
Слід відзначити, що на Заході України (де зосереджена переважна більшість громад УГКЦ) майже немає Московського патріархату. Переконаний, що, попри бажання Москви посварити нас, УПЦ КП й надалі матиме мирні та дружні стосунки з УГКЦ.
Я не виключаю, що таким публічним заграванням УПЦ МП намагається також призупинити поширення парафій УГКЦ на Сході України. Ось, наприклад, митрополит Донецький Іларіон (Шукало) мріє стати предстоятелем УПЦ МП, а в нього під боком за це десятиріччя виникло чимало громад УГКЦ. Це при його впливовості та грошах!
— Нещодавно у Львові перебував римо–католицький кардинал Курт Кох і зробив заяву про те, що православним треба давно об’єднатися під омофором Папи Римського та відмовитися від автокефального націоналізму. Ваша думка з цього приводу?
— До швидкого об’єднання християнського Сходу та Заходу я ставлюся досить скептично. В історії не одне десятиріччя ведуться подібні екуменічні дискусії, які поки ні до чого вирішального не привели. Догмат про першість Папи для православних неприйнятний. Звичайно, лунають і лунатимуть заклики до зближення, прощення образ (ми їх чули навіть із уст Папи Івана Павла ІІ). Ми повинні спілкуватися, вести діалог, але поки не можемо говорити про близьку єдність католицької та православної Церков.
Хоча це не повинно нас зупиняти, бо вже зараз ми маємо поле для спільної діяльності. Варто звернути зусилля на протистояння агресивному секуляризму, релігійному екстремізму, зокрема в ісламському середовищі. Ми спільно повинні протистояти тим викликам, які мають місце щодо християн на Близькому Сході. За останні декілька років практично мільйон християн змушені були виїхати звідти. Відбуваються гоніння, та навіть, як ми нещодавно бачили, вбивства християнського духовенства. Загроза радикального ісламізму є актуальною для цілої Європи. Тут ми можемо діяти разом.
Позитивним зразком діалогу є і те, що Вселенський патріарх Варфоломій вперше за всю історію Церкви був присутній на інтронізації Папи Римського Франциска.
Відродження Видубицького монастиря
— Ви є також намісником Свято–Михайлівського Видубицького монастиря в Києві. Як відбувається відродження цієї православної святині?
— На мої плечі як намісника монастиря лягає розбудова цієї древньої обителі ХІ сторіччя. Там збережений унікальний Михайлівський храм, який є практично ровесником і Святої Софії, і Успенського та Михайлівського соборів. На відміну від двох останніх храмів, наш частково зберігся, тож є непересічною пам’яткою. Усе потребує опіки та догляду.
Видубицький монастир — великий монастир, комплекс будівель і храмів. Маємо п’ять храмів, які треба обслуговувати, реставрувати. За період мого керування монастирем держава не виділила жодної копійки на реставрацію монастиря. А 2008 року в нас сталася пожежа, яка суттєво поруйнувала Преображенський храм. Але за сприяння Святійшого патріарха Філарета, який є священноархімандритом монастиря, та зусиллями меценатів храм відроджено. Зараз здійснюються масштабні реставраційні роботи у Юріївському соборі. Працюємо над відродженнями розписів.
Та монастир — це не лише красиві споруди. Головне — щоб в обителі підносилася молитва, щоб звершувався чернечий подвиг. Бо без молитви монастир — просто стіни. Тому моє завдання як намісника — розбудовувати найперше чернече життя. За п’ятилітній період братія монастиря зросла і кількісно, і, що головне, духовно. У нас постійно звершуються богослужіння. Цьому сприяє розташування — місце спокійне, спонукає постійно замислюватися про душу, звертатися до Бога.
Відпочинок — у молитві
— Ви стали митрополитом у досить молодому віці. Що вас покликало до церковного служіння, змусило стати на шлях чернечого життя?
— Бажання стати ченцем у мене було ще з часів навчання у семінарії. Бажання було, але був і страх. Я розумів, що прийняти сан — дуже відповідально. Я спочатку закінчив семінарію, а потім і академію. Так склалося, що після навчання мене направили на викладання в Рівненську духовну семінарію, а там уже сформувався життєвий вибір: я прийму чернецтво.
Після смерті митрополита Даниїла (Чокалюка), який був для мене духовним наставником, я продовжив навчання в Афінському національному університеті. І лише коли пройшов цим шляхом, зріс як особистість і набув певного досвіду, то прийняв чернечий постриг у Михайлівському Золотоверхому монастирі Києва. Шлях до чернецтва, як бачите, був тривалим.
— Розумію, що з вашими навантаженнями маєте обмаль вільного часу. Коли і як відпочиваєте?
— Справді, на відпочинок залишається мало часу. Для мене він полягає у молитві. Як архієрей, намісник Видубицького монастиря я залишаюся також монахом. Тому виконую повністю чернече правило. Увечері, після адміністративних, викладацьких та інших обов’язків, молитва для мене є розрадою. Попри навантаження, цей хрест нести легко, якщо він твій. Так любить говорити Святійшитй патріарх Філарет: «Якщо це твій хрест і ти можеш нести, то Господь допомагає».
Для мене молитва — справжній відпочинок. А для читання художньої літератури бракує часу. Звісно, читаю та перечитую святих отців. Нині наша Церква активно перекладає їх творіння українською мовою. Серед улюблених художніх творів — книга Генрика Сенкевича «Quo vadis», чи «Камо грядеши». Гортаю прекрасне повне видання Григорія Сковороди — там багато християнської мудрості.
ДОСЬЄ «УМ»
Митрополит Переяслав–Хмельницький і Білоцерківський Епіфаній, в миру — Думенко Сергій Петрович
Народився 3 лютого 1979 р. в селі Вовкове Іванівського району Одеської області в сім’ї робітників. Дитинство пройшло в Старій Жадовій Сторожинецького району Чернівецької області.
1996—1999 — навчання в Київській духовній семінарії, 1999—2003 — Київська духовна академія. У 2006—2007 роках навчався в Греції, в Афінському національному університеті, на філософському факультеті.
21 грудня 2007 р. пострижений у чернецтво під іменем Епіфаній (на честь святителя Епіфанія Кіпрського). У березні 2008 р. призначений намісником Свято–Михайлівського Видубицького чоловічого монастиря в Києві. 21 жовтня 2009 р. обраний Священним Синодом УПЦ КП єпископом Вишгородським, вікарієм Київської єпархії. 15 листопада 2009 р. відбулася архієрейська хіротонія. 27 липня 2010 р. рішенням Священного Синоду призначений єпископом Переяслав–Хмельницьким і Бориспільським, керуючим Переяслав–Хмельницькою єпархією та ректором Київської православної богословської академії УПЦ КП. Із 2011 р. — голова редакційного комітету Священного Синоду.
28 червня 2013 р. возведений у сан митрополита з титулом «Переяслав–Хмельницький і Білоцерківський».
Професор КПБА (з 2011 р.). Член Національної спілки журналістів України (з 2005 р.).
Нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня (2008).
ЦЕРКОВНА НАУКА
Про статус богословської освіти та «перевиробництво батюшок»
— Ваше високопреосвященство, ви також є ректором Київської православної богословської академії. Яка нині ситуація з визнанням державою дипломів вищих духовних навчальних закладів? Про це багато говорять, але справа так і не зрушує з місця.
— Нині у Верховній Раді зареєстрований відповідний законопроект, який передбачає визнання дипломів спеціалізованих духовних вищих навчальних закладів. Ми вже давно з іншими церквами та релігійними організаціями шукали шляхи розв’язання цієї проблеми. Хочемо, щоб нас урівняли в правах з рештою навчальних закладів. У церков є і належна матеріально–технічна база, і професорсько–викладацький склад, на високому рівні відбувається захист бакалаврських, магістерських, кандидатських і докторських робіт. У нас працює чимало світських викладачів, які мають наукові ступені. Вони засвідчують, що духовні школи стоять вище за деякі визнані державою світські навчальні заклади.
Ми провели реформи, внаслідок яких наша система навчання в цілому відповідає вимогам Міністерства освіти до світських навчальних закладів: діє бакалаврат, два роки магістратури, відкрито аспірантуру та докторантуру. За останній рік успішно захищено три докторські дисертації. Тобто, ми розвиваємося незалежно від того, є чи немає визнання наших дипломів з боку держави.
Так, ми хочемо, щоб держава визнала і наші дипломи, але не ставимо це на перше місце. Для нас головне — щоб духовні навчальні заклади мали високий рівень викладання. Бо можна отримати визнання, а змістовного наповнення не буде.
— Часом складається враження, що в Україні «перевиробництво батюшок». Стоять на площах, ходять по базарах, або й зовсім служать не за покликанням. Як ви до цього ставитеся?
— Ми намагаємося призначити на парафію кожного. Бо якщо даємо диплом, то повинні забезпечити місцем праці, служіння. Зараз, на відміну від радянського часу, є ще й вікова проблема — приймаємо на навчання після завершення школи. Тобто студентам по сімнадцять років. Коли вони закінчують бакалаврат, виповнюється двадцять один рік. У нас, як і в цілому в Європі, вже є тенденція одружуватися у зрілому віці. А щоб прийняти священичий сан, потрібно одружитися або свідомо відмовитися від шлюбу на все життя. Бачимо, що значна кількість наших випускників у 20—25 років ще не готові зробити такий остаточний вибір. Але згодом, як свідчить статистика, 90 відсотків наших випускників стають священнослужителями.
Тим, хто не в священичому сані, але захистив кандидатську дисертацію, Церква дає направлення на викладання в семінарії. Нещодавно Київський патріархат відкрив семінарію в Дніпропетровську, щоб там навчалися вихідці зі Східної України. Бо якщо на Заході України священиків є багато, що пояснюється високим загальним рівнем релігійності, то на Сході УПЦ КП має потребу в священиках.
Юрій ДОРОШЕНКО
за матеріалами газети “Україна молода”