митр. Калліст (Уер)“Стати перед Господом з розумом у серці, і стояти перед Ним безнастанно день і ніч, аж до кінця життя – це найголовніше”, – стверджує свт. Феофан Затворник
митр. Калліст Уер “Стати перед Господом з розумом у серці, і стояти перед Ним безнастанно день і ніч, аж до кінця життя – це найголовніше”, – стверджує свт. Феофан Затворник.
У цьому лаконічному, але далекоглядному визначенні богослужіння свт. Феофан виділяє три речі:
по-перше, стояти перед Господом – основна суть богослужіння;
по-друге, з розумом у серці – стан, в якому людина здійснює богослужіння;
по-третє, безнастанно день і ніч, аж до кінця життя – час, протягом якого здійснюється богослужіння.
Стояти перед Господом
Отже, найпершою передумовою здійснення богослужіння або молитви є стояти перед Господом. Зауважте, до якої міри широким є визначення св. Феофана. Молитися – це не обов’язково просити Бога про щось. Не потрібно навіть застосовувати слова, бо дуже часто найглибшою і найсильнішою з усіх молитов є просто чекати на Бога у тиші. Але незалежно від того, чи здійснюємо ми богослужіння зі словами, за допомогою символічних або священних дій, чи у мовчанні, – в його основу завжди покладено одне й те саме відчуття: ми стоїмо перед Богом.
Стояти перед Господом – означає, що богослужіння – це зустріч двох. Мета богослужіння полягає не лише у збудженні емоцій і створенні відповідного морального стану, а й у безпосередніх та близьких взаєминах із Богом у Святій Трійці. “Як друг розмовляє зі своїм другом, – пише прп. Симеон Новий Богослов, ми говоримо з Богом і сміливо стоїмо перед Тим, Хто перебуває у недосяжному світлі”. Прп. Симеон коротко наводить тут два аспекти християнського богослужіння: Бог “перебуває у недосяжному світлі”, але ми, люди, принаймні можемо наблизитися “сміливо” і говорити з Ним, “як друг розмовляє зі своїм другом”. Бог поза усім, безкінечно віддалений, непізнаваний, “Цілком Інший”, mysterium tremendum et fascinans. Проте цей трансцендентний Бог є водночас Богом особистої любові, надзвичайно близьким до нас, Він поряд з нами і всередині нас, “що всюди є і наповнює всі речі” (з православної молитви до Святого Духа).
Отже, у богослужінні християни стоять перед Господом з подвійним відчуттям, усвідомлюючи “близькість, але водночас інакшість Вічного”, за висловом Евелін Андерхілл, англіканської авторки, глибокої шанувальниці православ’я. Під час молитви парафіянин відчуває водночас милість та справедливість Господа, Його доброту та Його суворість (Пс 100 (101 ),1; Рим. 11,22). До кінця земного життя ми весь час перебуваємо між упевненістю та благоговінням. Св. Амвросій, оптинський старець, назвав цей стан “між страхом і надією”. Це подвійне відчуття дивовижно присутнє на літургійних службах Православної церкви, якій найкраще вдається поєднати таїнство та невимушеність, що “так глибоко відчуває таїну Трансцендентного, і все ж так по-дитячому впевнена у собі”, якщо знову звернутися до вислову Евелін Андерхілл.
У літургійних текстах християнського Сходу ці протилежні почуття надії та страху, впевненості та священного трепету знову й знову зустрічаються поряд. Святі Дари – “життєдайні та страшні таїнства”. Закликаючи людей наблизитись до Чаші, священик говорить: “Зі страхом Божим й вірою приступіте”, – отже, страх, віра та любов стоять поряд. Перед причастям, у молитовному зверненні прп. Симеона Нового Богослова, ми промовляємо:
У радості й тремтінні водночас, Вогневі причащаюся, травою будучи,
І, дивне чудо!
Я неймовірно оновлююся,
Як колись купина,
Неопалимо палаючи.
“У радості й тремтінні водночас”: саме таким має бути наше відчуття, коли ми стоїмо перед Богом. Наше богослужіння має бути ясно означене шаною і жалем, бо страшно впасти в руки Бога живого (Євр. 10,31); а також відчуттям звичайності та ніжної простоти, бо Бог живий є нашим братом і другом. Коли ми правимо службу Божу, ми водночас є рабами перед троном Небесного Царя, і дітьми, щасливими бути в Отчому домі. Сльози, які ми зроняємо, коли йдемо до причастя, – це також сльози покаяння, бо ми усвідомлюємо власну ницість – “я лише соломинка”; і сльози радості, бо бачимо милосердне співчуття Боже. “Ті, хто відчув дар Духа, – наголошується у Проповідях Макарія, – усвідомлюють одразу дві речі: з одного боку, радість і втіху, з іншого – тремтіння, страх і скорботу”. Обидва ці відчуття мають одночасно позначати наше богослужіння, якщо ми справді хочемо стояти у Божій присутності.
З розумом у серці
По-друге, молитися і правити богослужіння – означає стояти перед Господом з розумом у серці. Але тут слід зробити перше застереження. Коли свт. Феофан, і православна традиція загалом, вживає обидва ці слова – “розум” і “серце”, – він надає їм зовсім іншого значення, ніж сучасний Захід. Під “розумом”, або “інтелектом” (nous), не слід розуміти тільки раціональний розум, з його перевагою над здатністю до логічного обґрунтування. Навпаки, йдеться про осягнення саме релігійної думки безпосередньо через усвідомлення та споглядання. Не варто відмовлятися від розуму або стримувати його, оскільки ця здатність дарована нам Господом; але розум не найголовніша чи найвища здатність з усіх властивих нам. Під час богослужіння багато інших ознак виявляються більш важливими.
Друге застереження стосується слова “серце” (kardia). Коли свт. Феофан, як і уся православна традиція, говорить про серце, він розуміє це слово в його семітському та біблійному значенні, тобто не лише як емоції та почуття, а й, найголовніше, як наше людське єство. Серце означає глибинну сутність нашого єства. Це місце мудрості й розуміння, де приймаються наші моральні рішення, внутрішній храм, де ми знаходимо Божественну мудрість і присутність Святої Трійці. Воно означає людину як “духовну істоту”, створену за образом і подобою Бога.
Отже, слова свт. Феофана, що ми стоїмо перед Господом “з розумом у серці”, означають, що ми правимо Йому службу усім нашим людським єством. Ми зовсім не відкидаємо наших розумових здібностей, адже ми розумні істоти – те, що Климент Александрійський визначив як “логічна вівця”, – тому наше богослужіння має бути logike latreia, “розумною богослужбою” (Рим. 12,1). Так само не слід вилучати з богослужіння емоції та почуття, бо вони також є частиною нашої сутності. Наша молитва має бути оживлена за допомогою eros, такого глибокого і палкого стремління до Божественного, що наше богослужіння стає справжнім втіленням “еротичного екстазу”, якщо звернутися до вислову св. Максима Сповідника. Але logos та eros, розум і почуття, мають бути поєднані на іншому рівні нашої особистості, вони мають злитися у живу єдність на рівні глибинної сутності або серця. Наш досвід Бога, знову за висловом Евелін Андерхілл, “поширюється з царини свідомості, щоб видозмінитися і привнести у тотальне діяння богослужіння глибокі інстинктивні рівні розуму”. Наше богослужіння має стати всеосяжним.
“З розумом у серці”. Отже, у цьому “тотальному діянні богослужіння” ми маємо стояти перед Господом усім нашим єством: безумовно, зі свідомим розумом, а також зі всіма проявами нашої внутрішньої сутності, які доходять до несвідомого; з нашими інстинктивними почуттями, з відчуттям краси, як і зі здатністю інтуїтивного розуміння і прямого духовного досвіду, який, як ми зазначали, превалює над дискурсивним розумом. Усе це відіграє свою роль у нашій молитві, як і фізична складова – наше тіло. “Тіло також видозмінюється, – пише св. Григорій Палама, – воно підноситься разом з душею, поєднується з душею у Божественному, і в такий спосіб стає володінням і місцем перебування Бога”.
Як відбувається це “тотальне діяння”? У своєму богослужінні ми послуговуємося насамперед словами, і ці слова мають буквальне значення, усвідомлюване раціональним розумом. Але до акту богослужіння залучається набагато більше, ніж тільки буквальне значення слів. Поза своїм первинним значенням, окремі слова і фрази, сповнені асоціацій та напівтонів, містять у собі власну приховану силу й поезію. Тобто у своїй молитві ми вживаємо слова не лише буквально, а й з певним забарвленням. Через поетичні фігури – навіть якщо тексти здебільшого є ритмічною прозою, а не римованими строфами – ми надаємо словам нового значення. Крім того, ми правимо богослужіння не тільки за допомогою слів, а й багатьма іншими способами: музикою, величчю священицького одягу, кольором і обрисами святих ікон, виділенням святих місць у плануванні церкви, символічними жестами, такими як знак хреста, кадіння чи запалювання свічок, і використанням усіх великих “архетипів”, усіх основних складових людського життя, тобто води, вина й хліба, вогню й масла.
У нашому буквальному вживанні слів ми торкаємося раціонального розуму; засобами поезії і музики, мистецтва, символічного і ритуального акту ми торкаємося інших рівнів людської свідомості. Кожен аспект богослужіння є дуже важливим. Якщо наші слова не наснажені змістом – коли ми цитуємо або співаємо їх так, що виходить нерозбірливо, – наше богослужіння опуститься до магії та бурмотіння і не становитиме жодної цінності для “логічної вівці”. Якщо ж, навпаки, слова нашого богослужіння витлумачуються тільки буквально і раціонально, воно буде богослужінням суто від розуму, але в такому разі воно вже не буде богослужінням з розумом у серці. Воно може бути вражаюче чітким, логічним і послідовним, але вже не буде молитвою цілісної особистості. Це той момент, який часто лишали поза увагою західні реформатори літургій у 60-х і 70-х роках XX ст. Вони недооцінювали значення таїнства, без якого не може бути істинної людини. Богослужіння – це більше ніж форма виголошення словесних промов, а літургійна служба – більше ніж зустріч з промовами і повідомленнями.
Часто кажуть, що символи й об’єкти, якими послуговується традиційне християнське богослужіння, образ краси, який воно відображає, вже застаріли і не відповідають сучасному світові. Аргументують це тим, що ці символи привнесено з аграрного способу життя, і тому здебільшого вони не задовільняють урбаністичне та індустріальне оточення. Чому ми мусимо правити службу Божу зі свічкою або кадилом у руці, а не зі стетоскопом і пневматичним свердлом? Чи не підганяємо ми богослужіння під один тип людини, виключаючи решту? На це православні дадуть відповідь, що дії та символи, застосовувані у богослужінні, мають універсальне значення. Хоча божественна літургія зазнала зовнішнього впливу соціальних та мистецьких традицій певних епох (приміром, церемоніал візантійського двору), все ж у своїй внутрішній сутності вона виходить за їх межі і звертається до головних засад людства, загальних як за стародавніх часів, так і сьогодні, як на Заході, так і на Сході. Православна церква у своїй молитві використовує первинні реальності людського існування, такі як хліб і вода, світло і вогонь. Якщо для людей в урбаністичному та технологічному довкіллі первинні реальності вже не є значущими, то чи не є це тривожним докором сучасній “цивілізації” у штучності та нереалістичності? Можливо, потрібно змінювати не символи, а нас самих, очищати вхід нашого сприйняття.
У зв’язку з цим православних може дещо втішити сьогоднішнє захоплення Заходу іконами. Вражаючу кількість “сучасних” чоловіків та жінок, які не належать до жодної церковної общини, і, напевне, байдужих до сучасних літургійних реформ, дуже приваблюють православні ікони. Не слід поспішати оголошувати це захоплення сентиментальним або поверховим. Хіба це не цікавий парадокс, що в епоху технології та атеїзму людей приваблює форма мистецтва, яка є духовною та par excellence богословською? Чи приваблювало б їх мистецтво ікон так само, якби воно стало “сучасним”?
Для православних найбільшої вагомості набуває те, що акт богослужіння має висловлювати радість і красу Царства Небесного. Без величі прекрасного наше богослужіння ніколи не стане молитвою у найповнішому значенні цього слова, молитвою як від серця, так і від раціонального розуму. Цю радість і красу Царства не можна висловити в абстрактних доведеннях та логічних поясненнях. Її можна пережити, а не виразити словами. І насамперед через символічні та ритуальні дії – через кадіння, запалення лампади або свічки перед іконою – цей живий досвід є можливим. Ці прості жести краще за будь-які слова відображають всю повноту нашого ставлення до Бога, всю нашу любов і натхнення. Без цих дій наше богослужіння було б набагато убогішим.
Навіщо кадити чи запалювати свічки? Навіщо бити поклони чи хреститися? Ми цілком свідомі того, що лише частково можемо передати це словами. Для цього й потрібні символічні дії. Якби поет міг простою прозою висловити свою поезію, якби художник або музикант міг передати словом образи або звуки, не було б потреби у поезії, картині чи симфонії. Але вони існують, бо виражають те, що не може бути передане жодними іншими засобами. Так і з богослужінням. Якби можна було передати словами, чому ми запалюємо свічки і кадимо, ми б удовольнилися словесним поясненням і взагалі б не мали потреби у символічних діях. Уся цінність символу в богослужінні полягає ось у чому: він передає те, що не може бути виражене словом, досягає тієї частини нашого єства, де немає раціональних пояснень. З одного боку, символ є простішим і доступнішим, ніж словесний вираз, з іншого – він глибше проникає у саме серце реальності.
На суто прагматичному рівні вся краса і символізм нашого богослужіння є непотрібними і марними. Ми можемо застосовувати освіжувач повітря замість ладану і неонове освітлення замість свічок. Але людина не лише прагматична й утилітарна істота, і той, хто вникає глибше у людську природу, швидко оцінить, наскільки ми потребуємо цієї “марної” краси. Протоієрей Олександр Шмеман слушно зауважив:
“Літургія – це насамперед радісне зібрання тих, хто чекає на воскреслого Христа, щоб піти з Ним на весільне святкування. Ці радість очікування та очікування радості виражені у співі та ритуалі, в одіяннях та кадінні, в усій “красі” літургії, яку так часто оголошували непотрібною і навіть гріховною.
Усе це й справді не потрібне, бо ми перебуваємо поза категорією “потрібного”. Краса ніколи не буває “потрібною”, “функціональною” або “корисною”. Коли, чекаючи на кохану людину, ми застеляємо стіл прекрасною скатертиною, прикрашаємо його свічками та квітами, ми робимо це не з необхідності, а з любові. Так само й Церква є любов’ю, очікуванням та радістю. Це небо на землі, за нашою православною традицією. Це радість поверненого дитинства, та вільна, безумовна і невимушена радість, яка одна лише здатна перетворити світ. У нашому дорослому, серйозному благочесті ми шукаємо визначень та підтверджень, які закорінені у страх. Страх тління, відхилення, “язичницьких впливів”, будь-чого. “А хто боїться, той недосконалий у любові” (1 Ін. 4,18). Доки християни любитимуть Царство Боже, а не тільки сперечатимуться про нього, вони “представлятимуть” та виражатимуть його у мистецтві та красі. Священик, який відправляє таїнство радості, з’являтиметься у прекрасній ризі, бо він убраний у славу Царства, бо навіть у подобі людини Бог з’являється у славі. Під час євхаристії ми стоїмо у присутності Христа і, як Мойсея перед Господом, нас вкриває Його слава”.
“Краса врятує світ”, – стверджував Достоєвський. Основне завдання богослужіння полягає у тому, щоб проголосити спасенну силу божественної краси. Православ’я вразило посланців київського князя Володимира не своїми словами, не логічними поясненнями, а красою божественної літургії, яку вони відвідали у Константинополі. “Ми не можемо забути тієї краси”, – розповідали вони, повернувшись додому. “У чому полягає твоя молитва?” – запитав св. Іоан на сповіді одну жінку, і вона відповіла: “В усвідомленні краси Господньої і в радості, що Він має таку красу”. Такою є природа богослужіння. Молитися і правити службу Божу означає осягати духовну красу Царства Небесного; виражати цю красу як словами, так і поезією, музикою, мистецтвом і символічними діями, усім нашим життям; і таким чином поширювати божественну красу у світі довкола нас, видозмінюючи і перевтілюючи грішний світ.
Безнастанно день і ніч
Це нагадує нам третю тезу з визначення свт. Феофана: правити богослужіння означає стояти перед Господом безнастанно день і ніч, аж до кінця життя. “Моліться без перерви”, – закликає апостол Павло (1 Сол. 5,17). Молитва і богослужіння мають бути не одним з видів нашої діяльності, а єдиною діяльністю нашого життя. Все, що ми робимо, діється в присутності Бога. Отже, відчуття стояння перед Господом не може бути обмежене певним часом і місцем, часом, коли ми “промовляємо молитву” вдома або “йдемо до церкви”, а це має бути ставлення, яке включає в себе усе, кожну річ і кожну мить. Ми маємо прагнути перетворити все наше буття у постійне богослужіння, неперервне прославлення.
Нічого не слід відкидати як непоправно мирське, як таке, що неможливо перетворити на богослужіння. “Християнин, – як слушно зазначає о.Олександр Шмеман, – це той, хто всюди знаходить Христа, куди б він не глянув, і втішається у Ньому”. Як йдеться у старовинному “Сказанні про Ісуса”: “Підніми камінь – і там ти побачиш Мене, розколи дерево – і Я буду там”. “Чи можеш ти отримати надмірну радість із творінь свого Отця? – запитує Фома Трехернський. – Він Сам у кожній речі. Деякі речі здаються зовні дрібними, грубими або буденними, але я пам’ятаю час, коли вуличний пил здавався цінним, як золото, моїм дитячим очам. А зараз він ще цінніший моїм тямущим очам”. Правити богослужіння – означає бачити Бога в усьому, охопити весь світ і запропонувати його з радістю Господу.
Отже, молитва і богослужіння тривають “безнастанно день і ніч” у тому значенні, що вони є частиною нашої сутності: не тим, що ми робимо, кажемо чи думаємо, а тим, чим ми є. “Згадуй Бога частіше, ніж ти дихаєш”, – вчить св. Григорій Назіанзин. Молитва для нас є вагомішою, невід’ємнішою частиною нас самих, ніж ритм дихання чи биття серця. Ми створені, щоб молитися. Молитва – наша істинна натура, і все має стати молитвою. “У безкрайньому кафедральному соборі, який є всесвітом Господнім, – пише Павло Євдокимов, – кожен, чи то вчений, чи то простий робітник, покликаний стати священиком власного життя: усе людське перетворити у дар та гімн слави”. В іншому місці він зазначає: “У катакомбах найчастіше зустрічається образ жінки, яка молиться, – Оранта. Вона є уособленням єдиного справжнього ставлення людської душі. Недостатньо промовляти молитву: нам потрібно стати, бути молитвою, втілитися у молитві. Недостатньо молитися час від часу. Все життя, кожна дія, кожен жест, навіть посмішка на людському обличчі, має стати прославленням поклоніння, дару, молитви. Кожен має віддавати не те, що він має, а те, чим він є”.
У цьому лаконічному, але далекоглядному визначенні богослужіння свт. Феофан виділяє три речі:
по-перше, стояти перед Господом – основна суть богослужіння;
по-друге, з розумом у серці – стан, в якому людина здійснює богослужіння;
по-третє, безнастанно день і ніч, аж до кінця життя – час, протягом якого здійснюється богослужіння.
Стояти перед Господом
Отже, найпершою передумовою здійснення богослужіння або молитви є стояти перед Господом. Зауважте, до якої міри широким є визначення св. Феофана. Молитися – це не обов’язково просити Бога про щось. Не потрібно навіть застосовувати слова, бо дуже часто найглибшою і найсильнішою з усіх молитов є просто чекати на Бога у тиші. Але незалежно від того, чи здійснюємо ми богослужіння зі словами, за допомогою символічних або священних дій, чи у мовчанні, – в його основу завжди покладено одне й те саме відчуття: ми стоїмо перед Богом.
Стояти перед Господом – означає, що богослужіння – це зустріч двох. Мета богослужіння полягає не лише у збудженні емоцій і створенні відповідного морального стану, а й у безпосередніх та близьких взаєминах із Богом у Святій Трійці. “Як друг розмовляє зі своїм другом, – пише прп. Симеон Новий Богослов, ми говоримо з Богом і сміливо стоїмо перед Тим, Хто перебуває у недосяжному світлі”. Прп. Симеон коротко наводить тут два аспекти християнського богослужіння: Бог “перебуває у недосяжному світлі”, але ми, люди, принаймні можемо наблизитися “сміливо” і говорити з Ним, “як друг розмовляє зі своїм другом”. Бог поза усім, безкінечно віддалений, непізнаваний, “Цілком Інший”, mysterium tremendum et fascinans. Проте цей трансцендентний Бог є водночас Богом особистої любові, надзвичайно близьким до нас, Він поряд з нами і всередині нас, “що всюди є і наповнює всі речі” (з православної молитви до Святого Духа).
Отже, у богослужінні християни стоять перед Господом з подвійним відчуттям, усвідомлюючи “близькість, але водночас інакшість Вічного”, за висловом Евелін Андерхілл, англіканської авторки, глибокої шанувальниці православ’я. Під час молитви парафіянин відчуває водночас милість та справедливість Господа, Його доброту та Його суворість (Пс 100 (101 ),1; Рим. 11,22). До кінця земного життя ми весь час перебуваємо між упевненістю та благоговінням. Св. Амвросій, оптинський старець, назвав цей стан “між страхом і надією”. Це подвійне відчуття дивовижно присутнє на літургійних службах Православної церкви, якій найкраще вдається поєднати таїнство та невимушеність, що “так глибоко відчуває таїну Трансцендентного, і все ж так по-дитячому впевнена у собі”, якщо знову звернутися до вислову Евелін Андерхілл.
У літургійних текстах християнського Сходу ці протилежні почуття надії та страху, впевненості та священного трепету знову й знову зустрічаються поряд. Святі Дари – “життєдайні та страшні таїнства”. Закликаючи людей наблизитись до Чаші, священик говорить: “Зі страхом Божим й вірою приступіте”, – отже, страх, віра та любов стоять поряд. Перед причастям, у молитовному зверненні прп. Симеона Нового Богослова, ми промовляємо:
У радості й тремтінні водночас, Вогневі причащаюся, травою будучи,
І, дивне чудо!
Я неймовірно оновлююся,
Як колись купина,
Неопалимо палаючи.
“У радості й тремтінні водночас”: саме таким має бути наше відчуття, коли ми стоїмо перед Богом. Наше богослужіння має бути ясно означене шаною і жалем, бо страшно впасти в руки Бога живого (Євр. 10,31); а також відчуттям звичайності та ніжної простоти, бо Бог живий є нашим братом і другом. Коли ми правимо службу Божу, ми водночас є рабами перед троном Небесного Царя, і дітьми, щасливими бути в Отчому домі. Сльози, які ми зроняємо, коли йдемо до причастя, – це також сльози покаяння, бо ми усвідомлюємо власну ницість – “я лише соломинка”; і сльози радості, бо бачимо милосердне співчуття Боже. “Ті, хто відчув дар Духа, – наголошується у Проповідях Макарія, – усвідомлюють одразу дві речі: з одного боку, радість і втіху, з іншого – тремтіння, страх і скорботу”. Обидва ці відчуття мають одночасно позначати наше богослужіння, якщо ми справді хочемо стояти у Божій присутності.
З розумом у серці
По-друге, молитися і правити богослужіння – означає стояти перед Господом з розумом у серці. Але тут слід зробити перше застереження. Коли свт. Феофан, і православна традиція загалом, вживає обидва ці слова – “розум” і “серце”, – він надає їм зовсім іншого значення, ніж сучасний Захід. Під “розумом”, або “інтелектом” (nous), не слід розуміти тільки раціональний розум, з його перевагою над здатністю до логічного обґрунтування. Навпаки, йдеться про осягнення саме релігійної думки безпосередньо через усвідомлення та споглядання. Не варто відмовлятися від розуму або стримувати його, оскільки ця здатність дарована нам Господом; але розум не найголовніша чи найвища здатність з усіх властивих нам. Під час богослужіння багато інших ознак виявляються більш важливими.
Друге застереження стосується слова “серце” (kardia). Коли свт. Феофан, як і уся православна традиція, говорить про серце, він розуміє це слово в його семітському та біблійному значенні, тобто не лише як емоції та почуття, а й, найголовніше, як наше людське єство. Серце означає глибинну сутність нашого єства. Це місце мудрості й розуміння, де приймаються наші моральні рішення, внутрішній храм, де ми знаходимо Божественну мудрість і присутність Святої Трійці. Воно означає людину як “духовну істоту”, створену за образом і подобою Бога.
Отже, слова свт. Феофана, що ми стоїмо перед Господом “з розумом у серці”, означають, що ми правимо Йому службу усім нашим людським єством. Ми зовсім не відкидаємо наших розумових здібностей, адже ми розумні істоти – те, що Климент Александрійський визначив як “логічна вівця”, – тому наше богослужіння має бути logike latreia, “розумною богослужбою” (Рим. 12,1). Так само не слід вилучати з богослужіння емоції та почуття, бо вони також є частиною нашої сутності. Наша молитва має бути оживлена за допомогою eros, такого глибокого і палкого стремління до Божественного, що наше богослужіння стає справжнім втіленням “еротичного екстазу”, якщо звернутися до вислову св. Максима Сповідника. Але logos та eros, розум і почуття, мають бути поєднані на іншому рівні нашої особистості, вони мають злитися у живу єдність на рівні глибинної сутності або серця. Наш досвід Бога, знову за висловом Евелін Андерхілл, “поширюється з царини свідомості, щоб видозмінитися і привнести у тотальне діяння богослужіння глибокі інстинктивні рівні розуму”. Наше богослужіння має стати всеосяжним.
“З розумом у серці”. Отже, у цьому “тотальному діянні богослужіння” ми маємо стояти перед Господом усім нашим єством: безумовно, зі свідомим розумом, а також зі всіма проявами нашої внутрішньої сутності, які доходять до несвідомого; з нашими інстинктивними почуттями, з відчуттям краси, як і зі здатністю інтуїтивного розуміння і прямого духовного досвіду, який, як ми зазначали, превалює над дискурсивним розумом. Усе це відіграє свою роль у нашій молитві, як і фізична складова – наше тіло. “Тіло також видозмінюється, – пише св. Григорій Палама, – воно підноситься разом з душею, поєднується з душею у Божественному, і в такий спосіб стає володінням і місцем перебування Бога”.
Як відбувається це “тотальне діяння”? У своєму богослужінні ми послуговуємося насамперед словами, і ці слова мають буквальне значення, усвідомлюване раціональним розумом. Але до акту богослужіння залучається набагато більше, ніж тільки буквальне значення слів. Поза своїм первинним значенням, окремі слова і фрази, сповнені асоціацій та напівтонів, містять у собі власну приховану силу й поезію. Тобто у своїй молитві ми вживаємо слова не лише буквально, а й з певним забарвленням. Через поетичні фігури – навіть якщо тексти здебільшого є ритмічною прозою, а не римованими строфами – ми надаємо словам нового значення. Крім того, ми правимо богослужіння не тільки за допомогою слів, а й багатьма іншими способами: музикою, величчю священицького одягу, кольором і обрисами святих ікон, виділенням святих місць у плануванні церкви, символічними жестами, такими як знак хреста, кадіння чи запалювання свічок, і використанням усіх великих “архетипів”, усіх основних складових людського життя, тобто води, вина й хліба, вогню й масла.
У нашому буквальному вживанні слів ми торкаємося раціонального розуму; засобами поезії і музики, мистецтва, символічного і ритуального акту ми торкаємося інших рівнів людської свідомості. Кожен аспект богослужіння є дуже важливим. Якщо наші слова не наснажені змістом – коли ми цитуємо або співаємо їх так, що виходить нерозбірливо, – наше богослужіння опуститься до магії та бурмотіння і не становитиме жодної цінності для “логічної вівці”. Якщо ж, навпаки, слова нашого богослужіння витлумачуються тільки буквально і раціонально, воно буде богослужінням суто від розуму, але в такому разі воно вже не буде богослужінням з розумом у серці. Воно може бути вражаюче чітким, логічним і послідовним, але вже не буде молитвою цілісної особистості. Це той момент, який часто лишали поза увагою західні реформатори літургій у 60-х і 70-х роках XX ст. Вони недооцінювали значення таїнства, без якого не може бути істинної людини. Богослужіння – це більше ніж форма виголошення словесних промов, а літургійна служба – більше ніж зустріч з промовами і повідомленнями.
Часто кажуть, що символи й об’єкти, якими послуговується традиційне християнське богослужіння, образ краси, який воно відображає, вже застаріли і не відповідають сучасному світові. Аргументують це тим, що ці символи привнесено з аграрного способу життя, і тому здебільшого вони не задовільняють урбаністичне та індустріальне оточення. Чому ми мусимо правити службу Божу зі свічкою або кадилом у руці, а не зі стетоскопом і пневматичним свердлом? Чи не підганяємо ми богослужіння під один тип людини, виключаючи решту? На це православні дадуть відповідь, що дії та символи, застосовувані у богослужінні, мають універсальне значення. Хоча божественна літургія зазнала зовнішнього впливу соціальних та мистецьких традицій певних епох (приміром, церемоніал візантійського двору), все ж у своїй внутрішній сутності вона виходить за їх межі і звертається до головних засад людства, загальних як за стародавніх часів, так і сьогодні, як на Заході, так і на Сході. Православна церква у своїй молитві використовує первинні реальності людського існування, такі як хліб і вода, світло і вогонь. Якщо для людей в урбаністичному та технологічному довкіллі первинні реальності вже не є значущими, то чи не є це тривожним докором сучасній “цивілізації” у штучності та нереалістичності? Можливо, потрібно змінювати не символи, а нас самих, очищати вхід нашого сприйняття.
У зв’язку з цим православних може дещо втішити сьогоднішнє захоплення Заходу іконами. Вражаючу кількість “сучасних” чоловіків та жінок, які не належать до жодної церковної общини, і, напевне, байдужих до сучасних літургійних реформ, дуже приваблюють православні ікони. Не слід поспішати оголошувати це захоплення сентиментальним або поверховим. Хіба це не цікавий парадокс, що в епоху технології та атеїзму людей приваблює форма мистецтва, яка є духовною та par excellence богословською? Чи приваблювало б їх мистецтво ікон так само, якби воно стало “сучасним”?
Для православних найбільшої вагомості набуває те, що акт богослужіння має висловлювати радість і красу Царства Небесного. Без величі прекрасного наше богослужіння ніколи не стане молитвою у найповнішому значенні цього слова, молитвою як від серця, так і від раціонального розуму. Цю радість і красу Царства не можна висловити в абстрактних доведеннях та логічних поясненнях. Її можна пережити, а не виразити словами. І насамперед через символічні та ритуальні дії – через кадіння, запалення лампади або свічки перед іконою – цей живий досвід є можливим. Ці прості жести краще за будь-які слова відображають всю повноту нашого ставлення до Бога, всю нашу любов і натхнення. Без цих дій наше богослужіння було б набагато убогішим.
Навіщо кадити чи запалювати свічки? Навіщо бити поклони чи хреститися? Ми цілком свідомі того, що лише частково можемо передати це словами. Для цього й потрібні символічні дії. Якби поет міг простою прозою висловити свою поезію, якби художник або музикант міг передати словом образи або звуки, не було б потреби у поезії, картині чи симфонії. Але вони існують, бо виражають те, що не може бути передане жодними іншими засобами. Так і з богослужінням. Якби можна було передати словами, чому ми запалюємо свічки і кадимо, ми б удовольнилися словесним поясненням і взагалі б не мали потреби у символічних діях. Уся цінність символу в богослужінні полягає ось у чому: він передає те, що не може бути виражене словом, досягає тієї частини нашого єства, де немає раціональних пояснень. З одного боку, символ є простішим і доступнішим, ніж словесний вираз, з іншого – він глибше проникає у саме серце реальності.
На суто прагматичному рівні вся краса і символізм нашого богослужіння є непотрібними і марними. Ми можемо застосовувати освіжувач повітря замість ладану і неонове освітлення замість свічок. Але людина не лише прагматична й утилітарна істота, і той, хто вникає глибше у людську природу, швидко оцінить, наскільки ми потребуємо цієї “марної” краси. Протоієрей Олександр Шмеман слушно зауважив:
“Літургія – це насамперед радісне зібрання тих, хто чекає на воскреслого Христа, щоб піти з Ним на весільне святкування. Ці радість очікування та очікування радості виражені у співі та ритуалі, в одіяннях та кадінні, в усій “красі” літургії, яку так часто оголошували непотрібною і навіть гріховною.
Усе це й справді не потрібне, бо ми перебуваємо поза категорією “потрібного”. Краса ніколи не буває “потрібною”, “функціональною” або “корисною”. Коли, чекаючи на кохану людину, ми застеляємо стіл прекрасною скатертиною, прикрашаємо його свічками та квітами, ми робимо це не з необхідності, а з любові. Так само й Церква є любов’ю, очікуванням та радістю. Це небо на землі, за нашою православною традицією. Це радість поверненого дитинства, та вільна, безумовна і невимушена радість, яка одна лише здатна перетворити світ. У нашому дорослому, серйозному благочесті ми шукаємо визначень та підтверджень, які закорінені у страх. Страх тління, відхилення, “язичницьких впливів”, будь-чого. “А хто боїться, той недосконалий у любові” (1 Ін. 4,18). Доки християни любитимуть Царство Боже, а не тільки сперечатимуться про нього, вони “представлятимуть” та виражатимуть його у мистецтві та красі. Священик, який відправляє таїнство радості, з’являтиметься у прекрасній ризі, бо він убраний у славу Царства, бо навіть у подобі людини Бог з’являється у славі. Під час євхаристії ми стоїмо у присутності Христа і, як Мойсея перед Господом, нас вкриває Його слава”.
“Краса врятує світ”, – стверджував Достоєвський. Основне завдання богослужіння полягає у тому, щоб проголосити спасенну силу божественної краси. Православ’я вразило посланців київського князя Володимира не своїми словами, не логічними поясненнями, а красою божественної літургії, яку вони відвідали у Константинополі. “Ми не можемо забути тієї краси”, – розповідали вони, повернувшись додому. “У чому полягає твоя молитва?” – запитав св. Іоан на сповіді одну жінку, і вона відповіла: “В усвідомленні краси Господньої і в радості, що Він має таку красу”. Такою є природа богослужіння. Молитися і правити службу Божу означає осягати духовну красу Царства Небесного; виражати цю красу як словами, так і поезією, музикою, мистецтвом і символічними діями, усім нашим життям; і таким чином поширювати божественну красу у світі довкола нас, видозмінюючи і перевтілюючи грішний світ.
Безнастанно день і ніч
Це нагадує нам третю тезу з визначення свт. Феофана: правити богослужіння означає стояти перед Господом безнастанно день і ніч, аж до кінця життя. “Моліться без перерви”, – закликає апостол Павло (1 Сол. 5,17). Молитва і богослужіння мають бути не одним з видів нашої діяльності, а єдиною діяльністю нашого життя. Все, що ми робимо, діється в присутності Бога. Отже, відчуття стояння перед Господом не може бути обмежене певним часом і місцем, часом, коли ми “промовляємо молитву” вдома або “йдемо до церкви”, а це має бути ставлення, яке включає в себе усе, кожну річ і кожну мить. Ми маємо прагнути перетворити все наше буття у постійне богослужіння, неперервне прославлення.
Нічого не слід відкидати як непоправно мирське, як таке, що неможливо перетворити на богослужіння. “Християнин, – як слушно зазначає о.Олександр Шмеман, – це той, хто всюди знаходить Христа, куди б він не глянув, і втішається у Ньому”. Як йдеться у старовинному “Сказанні про Ісуса”: “Підніми камінь – і там ти побачиш Мене, розколи дерево – і Я буду там”. “Чи можеш ти отримати надмірну радість із творінь свого Отця? – запитує Фома Трехернський. – Він Сам у кожній речі. Деякі речі здаються зовні дрібними, грубими або буденними, але я пам’ятаю час, коли вуличний пил здавався цінним, як золото, моїм дитячим очам. А зараз він ще цінніший моїм тямущим очам”. Правити богослужіння – означає бачити Бога в усьому, охопити весь світ і запропонувати його з радістю Господу.
Отже, молитва і богослужіння тривають “безнастанно день і ніч” у тому значенні, що вони є частиною нашої сутності: не тим, що ми робимо, кажемо чи думаємо, а тим, чим ми є. “Згадуй Бога частіше, ніж ти дихаєш”, – вчить св. Григорій Назіанзин. Молитва для нас є вагомішою, невід’ємнішою частиною нас самих, ніж ритм дихання чи биття серця. Ми створені, щоб молитися. Молитва – наша істинна натура, і все має стати молитвою. “У безкрайньому кафедральному соборі, який є всесвітом Господнім, – пише Павло Євдокимов, – кожен, чи то вчений, чи то простий робітник, покликаний стати священиком власного життя: усе людське перетворити у дар та гімн слави”. В іншому місці він зазначає: “У катакомбах найчастіше зустрічається образ жінки, яка молиться, – Оранта. Вона є уособленням єдиного справжнього ставлення людської душі. Недостатньо промовляти молитву: нам потрібно стати, бути молитвою, втілитися у молитві. Недостатньо молитися час від часу. Все життя, кожна дія, кожен жест, навіть посмішка на людському обличчі, має стати прославленням поклоніння, дару, молитви. Кожен має віддавати не те, що він має, а те, чим він є”.